Безсоння – річ жахлива

Після довгих, наповнених метушньою ранків, на землю спускається благодатний вечір, що поступається місцем тихій ночі. В Лондоні починаються небезпечні для життя звичайного населення ігри. В них є тільки одне правило – виживи або помри. На вулиці виходять озброєнні діти й підлітки, поки налякані дорослі ховаються по кутах власного дому. В світ людей проникають небезпечні Гості, які своїм доторком здатні перетворити ваше тіло на розбухлу, наче слива в компоті, масу. Заспокойтеся, це – не найгірша смерть, що чекає вас за межою надійної металевої огорожі.

Добре, що в домі на Портленд Роу було безпечно й тепло. В підвалі з ранку до вечора пихкотів обігрівальний котел, розносячи по кімнатам запах горілої деревини. На жаль, на горищі, де я мешкала було до дрижаків прохолодно. Мороз кусав мене за литки і щипав за ніс. Джордж намагався придумати, як налагодити тут опалення, але нічого не вийшло. Доводилося грітися в душі й спати на дивані в вітальні.

Стара і скрипуча канапа пахла розлитою на ній ,колись,  мною лавандовою водою, що безсумнівно було досить соромно згадувати кожного разу. Голлі лише закатувала очі, коли під час прибирання діставала з-під подушок поодиноку шкарпетку, вкриту крихтами від печива.

Так, я безсоромно їла на постілі аби заглушити своє безсоння. Та сьогодні, лежачи в темряві, згорнутою в калачик і обіймаючи подушку мені ніяк не хотілося спати. Середина січня виявилася неабиякою лютою для міщан, що звикли до вологого дощового клімату Лондону. «Ну ж бо Люсі, треба піднятися за додатковою ковдрою або заклякнеш тут до ранку».

Тихо лаючись собі під ніс, я попленталася на другий поверх. Там було темно й пронизлива тиша кралася за мною по коридору навшпиньки аби зникнути, тільки но я наступлю на одну зі скрипучих дошок. Огидне «ри-и-ип» розлетілося по будинку, змусивши моє серце завмерти. Всі в нашій агенції сплять погано, реагуючий на кожен шурхіт. «Зараз хтось прокинеться і надає мені на горіхи, щоб не вешталась посеред ночі наче шкідливий привид».

Як в дурних дитячих страшилках, я хутко забігла в першу з побачених дверей. На другому поверсі було багато різних кімнат: пральня, спальня Джорджа, занедбана спальня Джесіки, спальня й кабінет Локвуда. Ось в останню мені й пощастило потрапити.

За столом, в світлі гасової лампи сидів мій начальник. Чуб спадав на його зморщене від роздумів обличчя. Почувши сторонній шум ,окрім шарудіння пера по паперу, він підняв на мене заспаний погляд.

– Люсі, внизу щось трапилось?

– Та ні, холодно просто. Ходжу ось ковдру шукаю. Вирішила зайти спитати чи в тебе є, а ти не спиш, от так пощастило!

Я спробувала надати своєму голосу радості, але вийшло якось зовсім кисло.

Хлопець відсунув стілець, вставши з-за столу. Підійшов до шафи, дістав з верхньої полиці великий пухнатий коцик і передав мені до рук.

– Все що є, вибач. Не раджу тобі йти до Джорджа, ну бо знаєш, окрім нудистської йоги Кабінс ще любить лежати під ковдрами голий. Не думаю, що ти зможеш заснути з таким знанням.

Локвуд посміхнувся куточками вуст.

– Дякую, то я мабуть піду? Якось не зручно тебе відволікати від справ.

– Не зважай. Крім того, що ти моя підлегла, ти мій друг і гість цього дому, Люсі. Я не можу дозволити тобі захворіти.

Його остання, на перший погляд звичайна фраза, змусила мене трохи зашарітися.

Коцик в моїх руках пахнув пилом і чоловічими парфумами. Цей запах належав Локвудові. Такий легкий й бадьорий, наче повітря після травневої зливи з нотками солодких горіхів.

– Ентоні слухай, це прозвучить дуже нахабно, але можна мені  поспати  у твоєму кабінеті деякий час? Тут досить затишно на відміну від вітальні і ,можливо, моє безсоння швидше мине. Після нещодавнього замовлення, я досі чую нелюдські зойки з нашого підвалу.

– Тільки обіцяй, що не будеш кришити печивком на постіль. Голлі мені жалілася на тебе.

Він знову посміхнувся.

– Та коли таке було?!

Я прикрила свого галасливого рота рукою і винувато вирячилася на Локвуда. Мої щоки густо почервоніли.

– Добре, добре. Йди но сюди, сідай.

Всадивши мене на свого стільця, хлопець пішов до сусідньої кімнати. Через прочинені двері, я бачила як він вовтузиться з простирадлом.

Десять хвилин не минуло, як Локвуд повернувся, тримаючи під пахвою спальник.

– Мені якось не зручно дозволяти дівчині спати на підлозі, тому я вирішив приготувати тобі ліжко в своїй кімнаті. Я не проти ночувати в кабінеті, бо проводжу тут набагато більше часу ніж в спальні.

– Велике дякую. Тепер зрозуміло, чому панянки не дають тобі проходу. Отже, справжні джентльмени ще не вимерли, на відміну від динозаврів.

Тепер ми обоє посміхалися.

– На добраніч, Люсі, солодких снів.

– Навзаєм, Ентоні.

Ту ніч я спала міцно немов дитятко, як і наступні. Зойки більше не докучали, а сповзаюча ковдра на ранок щільно накривала мене до самого носа. Сподіваюсь, ми з Локвудом колись усвідомимо наші почуття одне до одного, але зараз його турбота зігріває мене з середини і цього цілком достатньо.