1

Новини вдарили по кожному з нас. Всі сподівалися на краще, незважаючи на те, що все йшло до гіршого. Нехай все і сталося раптово, вибивши нас зі звичного ритму, кожен на підсвідомому рівні був готовий до цього. До зради влади, ціною життя натовпів.

Поки я сидів у маленькій темній кімнатці, збираючись з силами, інші без крапельки страху мовчки робили те, що було потрібно. Мені було невідомо, що діється у них на душі, то ж мені залишалося лише ловити їх погляди. Що я прагнув у них розшукати? Скороминущу тінь сумніву. А насправді, в очах кожного я бачив надію, приреченість і тупу впевненість. Кожен відточений рух, небагатослівність і незвична тиша, що панувала між нами — все це тільки переконувало мене в тому, що це реальність. Реальність, яка була поставлена під сумнів ще давно, і доведена до точки неповернення сьогодні.

Ми станемо одними з перших. Це не обумовлювалося, кожен відчував це в глибині душі. Іноді факти вказують на одне, а серцем відчуваєш — інше. Зараз був один з таких моментів. Покинуті командуванням, ми залишилися один на одинці із ворогом. В нас немає вибору, як не йти до перемоги.

Я піднявся, струсив неіснуючий пил зі своєї форми і якось ніяково глянув на зброю попереду. Командир, який і приніс її, лише глянув на мене своїм важким поглядом. І я зрозумів по них, відчув, що це остання риса. Ніхто з нас не хотів вбивати, забирати життя або знищувати людей. Але це все була вимушена міра, на яку ми пішли, щоб захистити тих, хто нам любий. Тих, хто зараз був вдома і сподівався на нас. Тих, хто так само, як і ми були заручниками ситуації. Тих, хто навіть не знав про наше існування.

Думки були нітрохи не радісніші дійсності. Командир покликав усіх в нашу кімнату управління і зв’язку. Треба було йти, але як тільки я вийшов, я знову опинився в полоні краси цього місця. Наша тиха гавань з сильними вітрами і справжнім морським повітрям. З нескінченним полотном блакитного марева і мільйонами різних риб.

Наша свобода, яка подібно острову, була під облогою бурхливих хвиль Чорного моря.

З деяким похмурим осадом я рушив далі, розмірено вдихаючи прохолодне повітря і потопаючи в своїх думках. Ілюзій я не мав. Нас так просто не залишать, а надіслати підмогу не встигнуть (навіть якщо б і хотіли). Відрізані від навколишнього світу в ув’язненні вод Чорного моря. Нікуди сховатися і нікуди піти. Ніхто з нас на це не й пішов б, але усвідомлення виявилося важче, ніж я припускав. Честь — те, що робить людину — людиною. І ми свою честь не збиралися віддавати. Нікому.

Наше тіло може в будь-яку секунду впасти і розчинитися в землі, в потоках вод. Але наша душа піде до того, хто її творець. Честь же не дістанеться нікому.

Кілька важких кроків, штовхаю двері і опиняюся в знайомому приміщенні. У ньому вже стоять всі ті, хто був зі мною цей час. Тринадцять людей, які не відступили від своїх принципів. Та ще більше, імена яких я не знав. І я серед них. Мені від цього стає трохи легше. Вже майже спокійно дивлюся на похмурого командира. Він стоїть, схрестивши руки за спиною і дивиться в морську далечінь. Широкі плечі під шаром щільної тканини, горда постава і піднята голова. Всі мовчать, думаючи про своє і в той же час чекаючи слів командира.

Я встаю недалеко від нього, але так, щоб на секунду побачити те, що у нього в очах — на душі, перш ніж він повернеться до всіх. Бачу в його погляді впевненість, немов він розсікає хвилі в найстрашніший шторм і не боїться померти. Бачу в його погляді печаль, від якої мене пробирає до кісток. Не блимаючи, не ворушившись — він подібний майстерній статуї. Він мигцем зачіпає мене чорнотою своїх очей і це піднімає мене.

Розгортається до всіх обличчям і вдивляється в обличчя кожного. А потім він заговорив, і його вкрадливі слова ще довго резонували у мене в голові. Він говорив щось про наближення двох кораблів, передавав слова командування і підбирав слова для кожного з нас. І хлопці повірили йому. Я бачив, як змінилися вони, перетворившись від впевненості і як задзвеніла їх непохитність. Але я ж чув у всіх його словах два слова, які складалися в червоний напис у мене в голові: «ми приречені».

Його чіпкий погляд знайшов мене і він зрозумів, що я не повірив багато чому. Він завжди вмів помічати потрібне.

А потім прозвучали слова, які мало хто очікував почути. Зашипіла рація, і полилася чужа, брудна мова, яку я автоматично перевів на нашу.

– Я російський військовий корабель. Пропоную скласти зброю і здатися щоб уникнути кровопролиття і невиправданих жертв. В іншому випадку по вам буде завдано бомбовий удар.

Відчуваю, як наче гаряча кров стигне у жилах. Я вдивлявся у напружений стан свого командувача. Як він замер, і ці секунди його мовчання здавалися для мене вічністю. Він опирався на массивний стіл двома руками, аж доки не натиснув щось на електронному приладі. Його лице відображалося на темному склі, мені цього було достатньо. Похмуро дивився в одне місце, прислуховуючись до кожного звуку у хриплячих динаміках. Разом із його важким видохом, здається, що час повернувся до свого крокування. А потім – пролунав його голос, жорсткий, не терплячий заперечення:

– Русский военный корабль, иди нахуй.