1

«Мені здається, ми готові».

 

 

— Зро…бимнхм…

 

— Що ти там бурмочеш?

 

 

 «Ну, я маю на увазі ГОТОВІ, розумієш?»

 

 

— Зроби так ще раз…

 

— Як зробити? Я ж не дуже кмітливий, ти сам казав…

 

— Блядь, — обірвав Одрі, опускаючи голову і безвільно повисаючи на руках, прикутих до узголів’я. Наручники вони використовували, звісно, ​​м’які, безпечні. Такі натирають тільки якщо затягнути зап’ястя занадто сильно, але за останні п’ять років хлопці настільки притерлися один до одного і набралися досвіду, що осічок у вигляді небажаних слідів або травм вже не траплялося. — Засунь свої кляті пальці мені в дупу.

 

 

“Скільки ми вже разом? Тобто я пам’ятаю, ти не подумай… Шість місяців. Це… великий термін”.

 

 

— Кляті? Ти справді думаєш, що це мене мотивує? — хлопець вишкірився, кінчиками пальців обводячи розтраханий вхід. Краї зараз були досить чутливими, виснаженими, щоби реагувати навіть на мінімальний дотик. Одрі смикнувся, цілком усвідомлено прогинаючись у спині і випинаючи дупу. — Боже, яка ж ти маленька зла шлюшка. Такий із себе весь гордий, грубий, хоча за фактом готовий виляти задом і просити, щоб тобі вставили глибше. Ти ж проситимеш, Одрі?

 

Він буде. Безглуздо заперечувати і чинити опір, особливо, коли достатньо було лише почути збудливі непристойності, щоб почати ковзати по простирадлу, стогнучи і залишаючи вологі плями на тканині. Битву заздалегідь програно, але Одрі був із тих, хто вмів знаходити позитивні сторони у програші.

 

 

 «Я подумала. Я подумала, що нам просто потрібно це зробити».

 

 

— С-сука. Я прошу тебе, блядь, будь ласка, засунь свої культяпки в мою дірку по самі кісточки. Зроби це, доки я ще можу просити.

 

— Ч-чорт, — його обличчя горіло, руки стиснулися на міцних стегнах несвідомо сильно. Він майже відчував, який Одрі буде гарячий і податливий, варто лише проштовхнути пальці глибше. — Тобі все ще бракує переконливості. Давай, просто скажи.

 

 

«Це, напевно, дуже раптово. І поспішно. І, бог мій, дуже нетрадиційно, твої батьки ніколи не повинні дізнатися про це. Будь ласка, не кажи своєму батькові».

 

 

— Блядь. Виїби мене пальцями, будь ласка, — Одрі піддався назад, небезпечно натягуючи ланцюг, втискаючи шкіряні манжети наручників у шкіру. Тепер сліди точно залишаться і від цього було передчуваюче, тягнуче приємно. — Боже, Марселю, будь ласка. Марсе… — хлопець задихнувся і зайшовся протяжним муканням, відчувши як пальці розсовують краї, заповнюючи його всередині.

 

— Їбать… — довелося добряче прикусити губу, щоб не застогнати теж. Він методично рухав зап’ястям, захлинаючись захопленням від картини, що відкрилася перед очима. — Яка ж ти приголомшлива, чарівна сучка. Який же ти м’який і класний усередині, не дочекаюся моменту, коли вставлю і нарешті витрахаю з тебе можливість говорити. Ти хочеш, щоб я увійшов? Скажи мені, що ти хочеш.

 

 

«Просто… просто візьми це, гаразд? Я занадто нервую, щоб щось ще сказати, але ти… приймеш його? І мою пропозицію. Я вірю, що ти — мій соулмейт, тож я просто хочу впевнитися в цьому і нарешті почати жити наше життя, Марселю».

 

 ***

 

Іноді Марсель уявляв собі нескінченність всесвіту. Він заплющував очі, робив глибокий вдих і рахував до десяти, намагаючись відірватися від цієї реальності і уявити щось зовсім інше. Він думав, що можливо десь існувала копія і його планети, і його самого, і людей навколо… Практично точна копія. Тільки без бісових споріднених душ.

 

— На цьому закінчимо.

 

Він думав, як могло виглядати життя у світі, де фатум не таврував його тіло і не вибирав, кого йому любити. Де він любив подругу дитинства й міг виправдати її надії, догодити батькам із вибором нареченої та довести свою значущість. Де на шиї не було знаку приналежності, підтвердження половинчастості. Люди називали це золотим квитком, бо складно вигадати щось краще, ніж довге щасливе життя із соулмейтом. Марсель називав це золотою лихоманкою, тому що ніколи не відчував себе настільки поневоленим, залежним; настільки зазубреним, щоб ранити не тільки інших, а й себе першорядно.

 

— Що? — затуманений оргазмом мозок працював з перебоями, Марс перекинувся на спину, шукаючи поглядом коханця. Той вже сидів на краю ліжка і ліниво потирав смуги на зап’ястях. Все-таки сліди залишилися, недаремно Марсель переживав.

 

— Кажу, ми закінчили, — труси Одрі натягнув тільки до колін: гострих, з ластовинням та асортиментом синців і подряпин на будь-який смак. У Марселя свербіли губи від бажання поцілувати ті кістляві непорозуміння. — Це був останній раз, я більше не хочу зустрічатися.

 

— Що? — сенс слів доходив неохоче, на лобі Марселя з’явилися зморшки. Типово-мімічні, від надмірних кривлянь та гримас скептицизму, інших зморшок у його віці не буває. — Чому? — голос у горлі відчувався настільки розгубленим, тендітним, що майже кришився на дрібні шматочки в роті. — Гей! Чому?

 

— Тому що я не зустрічаюся з одруженими, — Одрі знизав плечима. У теплому світлі слабенької лампи рудуваті крапки на його шкірі здавалися чарівним пилком, сотнями крихітних боязких поцілунків, які Марсель мріяв там залишити, але не міг із безлічі сміховинних причин. Тобто сміховинними вони стали тільки зараз, коли перед очима замаячив кінець, про який він завжди думав із неприкритим жахом. — Гей, Війна, ти думав, я не дізнаюсь?

 

Війна.

Його назвали Марселем, бо мама хотіла виховати завидного світського лева, а тато — справжнього чоловіка та борця. Бог війни, покровитель Риму, захисник… Одрі кликав його Війною, тому що не покладав сподівань і судив лише зі вчинків. Зізнатися, Марс і не думав, що його соулмейт буде про нього такої думки.

 

— Як?

 

— Дізнався? Брат твоєї дівчини на всю галерею доводив, що робити тобі пропозицію — погана ідея, — смішок, більше схожий на гучний видих, злетів з його губ. — Він назвав тебе членобляддю, чел. Тобі час налагодити стосунки з ріднею.

 

«Ми закінчили».

 

Шкіру нестерпно палило в тому місці, де обручка опуклим обідком проступала в кишені штанів. Обручка. Зовсім близько до розстебнутої ширинки, спущених трусів і члена, який щойно побував у дупі коханця.

 

«Якщо бути чесним, то це швидше Семмі коханка, якщо вже ти — моя доля. Гей, Сонце, я взагалі-то збирався не зраджувати тобі до самої шлюбної ночі».

 

Сонце. Марс ніколи не називав так Одрі вголос, бо знав, що це звучатиме надто особливо, надто солодко для ролі коханців, до якої вони звикли. Однак у внутрішніх діалогах, де він дозволяв собі чесність, Марсель готовий був називати золотим навіть пісок під ногами Одрі. Здавалося, він весь, від голови до п’ят, дорогоцінний. Золотисті волоски на передпліччях, ластовиння, короткі світло-руді вії, що розкривали рідний колір волосся. Марселеві подобався платиновий їжачок, але він багато міг віддати за можливість знову намотати на кулак розкішну гриву, що була в Одрі раніше.

 

— Останні півроку тебе нічого не бентежило.

 

— Останні півроку в тебе не було обручки на пальці.

 

— Справедливо, — Марсель, ніби зачарований, повільно кивнув, усмішка приклеїлася до нього залізобетонно й виглядала відразливо.

 

«Мудак», — Одрі посміхнувся у відповідь, із садистським задоволенням подумки закінчуючи те саме, що за останні п’ять років навіть про себе не міг назвати стосунками. Трах без зобов’язань. Регулярний трах. Винятковий трах. Виняткова концепція взаємин.

 

Вони навчалися в одній групі у художній школі. Населення міста навряд чи перевалювало за сто тисяч, тому школа мистецтв робилася в одному екземплярі та обов’язково за держбюджет, щоб навіть обірванці, як Одрі, могли дозволити собі навчання. Подумати тільки, скільки у світі кумедних випадковостей. Якби мама Війни не була така схиблена на культурному розвитку сина; якби його батько не наполіг саме на школі, а не на приватних уроках, вони б ніколи не зустрілися. Здавалося, у всьому світі не існувало ще одного такого місця, де їхні шляхи могли перетнутися. Місця, де вони проводили в одному приміщенні кілька годин на тиждень, де змушені були б один одного терпіти, незважаючи на необґрунтовану дитячу ворожнечу. Де п’ятнадцятирічний Одрі за один вечір втратив би не лише передній зуб, а й незайманість.

Від спогадів про той день фантомно нила щелепа і низ живота, хоч у моменті він мало не прогриз собі руку до м’яса від болю. Змазки тоді, вочевидь, у них не було, мінімального досвіду в анальному сексі — теж. Марсель був нестримним та грубим через аномальне збудження. Одрі було боляче і соромно, але, не дивлячись на це, він ридав від задоволення, коли спустив на власне відображення у дзеркалі, перед яким його несамовито і безсоромно дерли, підперши шваброю вхід у роздягальню.

 

Суть їхніх взаємин із того моменту не сильно змінилася. Зустрічаючись по роботі в галереї, вони сухо віталися або взагалі вдавали, що бачили один одного вперше. Наодинці змагалися в хамстві та лихослів’ї, але зривалися на поцілунки швидше, ніж стандартна лайка переростала у справжній конфлікт.

Іноді вони розмовляли. Одрі не ставив запитань і часто не вдавався в подробиці, коли відповідав, та завжди слухав майже з відкритим ротом, коли говорив Марсель. Хлопець тільки в ці рідкісні моменти відвертості був схожий на справжню людину з почуттями і переживаннями, тоді як більшу частину часу справляв враження йобаря-терориста з емоційним діапазоном зубочистки. Він не був жорстоким чи агресивним, насправді навіть їхні ігри у зв’язування і «проси, щоб я дав тобі кінчити» відчувалися скоріше театральною виставою, ніж чимось реальним. У цьому й була проблема. Навіть у домінуванні прозирала не жага влади та володіння, а бажання саме обмежити доступ Одрі до себе: і фізично, і ментально.

 

«Може ця усмішка його ідіотська нічого не означає. Може він справді просто мудак, — Одрі коротко смикнув головою, ніби відмахуючись від чогось, і встав з ліжка, натягуючи труси на належне місце. Марсель ніколи не роздягався, навіть сорочку не знімав і відразу після сексу мав трохи пристойніший вигляд, тоді як він сам ще близько півгодини не міг звести ноги докупки й банально впоратися з ґудзиками через тремтливі пальці. Зараз це давало Одрі додатковий час на “подумати”, щоб потім не шкодувати про невимовне під час їхньої останньої приватної зустрічі. — Боже, він сам від себе не втомлюється? Кожну секунду життя грати в загадкову загадку».

 

— Твоя наречена запросила мене, — хлопець обернувся через плече. Марсель не змінював пози, безглуздо посміхаючись. — Завтрашній вечір. Там буде багато замовників, гарна нагода поспілкуватися. Я не хочу приходити втиху та влаштовувати неприємні сюрпризи.

 

— Яка тактовність.

 

— Мене добре виховали.

 

— Ти збираєшся піти, — нарешті здогадався Марсель, розширивши очі, його посмішка відразу набула маніакального відтінку.

 

— Ми обидва будемо у виграші, якщо не напорюватимемося один на одного на роботі.

 

— Ти виставляв у нас картини більше двох років і жодних проблем не було, адже ми профі.

 

— Ситуація змінилася.

 

— Та досить тобі. Ми трахалися практично в кожному кутку цієї галереї, у деяких навіть по кілька разів.

 

— Але ж раніше…

 

— Щось я не пригадаю, щоби останні півроку тебе щось не влаштовувало, — повторив Марсель. — Мило розмовляв із Семмі, ніби не трахав її хлопця того ж ранку і таке інше. Досить лицемірно зараз говорити про дискомфорт.

 

— Ти… — Одрі не хотів говорити щось емоційне, бо не хотів виглядати жалюгідним, але Марс наче народжений для того, щоб виводити його із себе. — Блядь, Війна, ти збираєшся одружитися. Ти одягнеш свою милу обручку, піжонський дорогий костюм і поведеш під вінець дівчину, з якою дружиш майже з народження. Ви скажете свої солодкі клятви, відіграєте помпезне весілля, сядете в твою охуєнну ауді і поїдете в охуєнну весільну подорож, щоб там, на березі океану, ти зняв з неї всі вікині секрети, поклявся в коханні і нарешті відкоркував. Навіть якщо напис не проступить, ти справді думаєш, що вона не зрозуміє з часом, що ти їбеш когось на стороні?

 

«Навіть? Звичайно ж він не проступить, адже він уже на тобі. Ти впевнений, що його не видно через татуювання, тому що не в курсі, як він світиться, коли ми разом, але він є. Він. Є», — Марсель проковтнув зізнання разом із грудкою в горлі.

 

— Вона точно все дізнається, — повторив Одрі, ніби намагаючись додати ваги своїм словам.

 

Марс не думав про це. Він настільки звик жити у брехні та постійній паніці, що навіть не усвідомив, як сьогодні змінилося його життя.

Років у шість Семмі була для нього тією самою «я обов’язково одружуся з нею» дівчинкою. Він уявлення не мав, що взагалі цей шлюб із себе представляє, просто неминуче піддавався впливу мам, які зітхали від розчулення на дитячому майданчику. У чотирнадцять Семмі стала «втіленням доброти і невинності», надто чистою і правильною для похабщини в його голові та штанях, відтак вони віддалилися. У п’ятнадцять він зустрів Одрі — «я люблю його так сильно, що це боляче» хлопчика і ступив на слизький шлях брехні.

Час минав, вони троє неминуче змінювалися, але не росли в природному напрямку, а ніби надламувалися. Марсель вивернув під неправильним кутом і деформував Одрі та Семмі так, щоб брехня навколо нього здавалася органічнішою. Це працювало, але криво й зі скрипом і відчувалося кожним із них як втома, як щось неприродне, небезпечне. Як збій програми, що неминуче призводив до ще більших помилок.

Семмі більше не була тією «я обов’язково одружуся з нею», але за інерцією поводилася відповідно до тих рамок, в які її помістили. Постійне культивування, заохочення симпатії не дало їй іншого вибору, крім як поступитися гордістю і зробити пропозицію самій. Марсель розумів це головою, проте сліпа невзаємна любов була настільки дикою, що він не міг повірити в її реальність. Він не міг повірити, що каблучка в його кишені справжня і зовсім не їстівна, на відміну від тієї лакричної, яку він подарував Семмі в дитинстві.

 

— Я бачу, що ти багато думав про моє майбутнє.

 

— Я бачу, тобі життєво необхідно завести слуховий апарат. Або совість. Принаймні з одним із двох я можу тобі допомогти, буде моїм весільним подарунком. Повторюю: ти не можеш вчинити так із жінкою, яка збирається провести з тобою життя. Навіть якщо ти не віриш у кохання, соулмейтів та здорові стосунки, на мене можеш не розраховувати.

 

«Тому що Я вірю, розумієш? Зіпсований ти шматок гівна», — щоб не дивитися на Марселя, Одрі шукав свій одяг, який раніше вони розкидали по всьому номеру.

 

Він також змінювався під впливом Війни. З ним він став закритішим, ніж будь-коли, недовірливим і скептичним. Його дитинство не було простим (як і у всіх, кого він знав), однак саме їхні дивні стосунки з Марсом змусили звести найміцніші та найвищі стіни. Тому що «щось» між ними, чим би воно не було, ніколи не означало одне й те саме для обох. Принаймні Одрі розумів це так, спираючись на різницю в їх поведінці та словах. Марсель не був жорстоким чи байдужим. Він допоміг Одрі з роботою. Він купував йому фарби та полотна за свої кишенькові гроші, коли вони були молодшими.

Він приховував його, як ганебний секрет, роками, змушуючи Одрі почуватися чимось недостатнім, не гідним бути позначеним, як справжня пара.

 

— Це простіше, ніж здається, — Марсель більше не хотів посміхатися, але губи все одно роз’їжджалися, прикриваючи паніку, котра летіла йому на зустріч на шаленій швидкості.

 

«Такий собі коректний спосіб сказати “ти роздмухуєш з мухи слона”, щоб я не міг приїбатися без перспективи виставити себе істеричкою», — внутрішньо обурився Одрі.

 

— Ти багато говориш про мою віру та совість, але ж насправді ти вирішив закінчити, не я. Це що, ревнощі?

 

На поверхні Марсель бачив бажання почути позитивну відповідь. Вони так довго грали в це, що перспектива знати правду звучала надто привабливо, щоб не провокувати. Однак трохи глибше, де вода ставала болотисто-каламутною, хлопець бачив неминучість: на сказану Одрі правду доведеться реагувати і будь-яка реакція в асортименті не зробила б нікого із них щасливішим.

 

— Просто я не збираюся бути там, коли ти розіб’єш їй серце, — «як розбив його мені».

 

Одрі підняв з підлоги футболку, неквапливо вивертаючи її, щоб одягнути. Він не став шукати відповіді в повислій тиші, мимоволі згадуючи один з нечисленних разів, коли Війна з’явився смертельно п’яним на його порозі із розмитою розмовою про життя.

 

«Діалог — це їбучий теніс і я завжди вибиратиму одиночний, бо краще все життя відбивати передбачувані рикошети від стіни, ніж дозволяти комусь раз у раз відбивати мені нирки», — в цьому був весь Марсель. Визнавати свою проблематичність раз на кілька років на повний місяць у дванадцятому будинку і кидати це Одрі в обличчя як цінну інформацію, що так і говорила: спробуй. Спробуй, розгадай мою загадкову загадку; читай мене за зоряними картами, кавовою гущею та курячими кістками. Знайди справжнього мене, як голку в яйці, у качці, в зайці, у скрині на острові, на морі, на океані.

 

Одрі не став навіть намагатися, бо чудово знав: якщо здається, що розмова не клеїться, то він просто пішов не за сценарієм у голові Марселя. Тепер він обмірковував, як повернутися до своїх заготовлених реплік і Одрі не хотів бути тим, хто допоможе йому в цьому. Він, до біса, віддав би багато чого, щоб завести хлопця в такий глибокий глухий кут, з якого той ніколи б не вибрався.

 

Марс був до цього ближче, ніж могло здатися. Ідея настільки міцного людського зв’язку все ще не була повсюдною і до кінця вивченою. Він особисто не знав жодної такої пари. Інформація, яку знайшов у ґуґлі, суперечила сама собі, а його особистий досвід упродовж п’яти років залишався половинчастим. Насправді він уявлення не мав, наскільки сильні почуття Одрі без знання: він Марсу належить. Можливо Марсель був надто самовпевненим, вважаючи, що прив’язав своє сонце до себе досить міцно, щоб той не міг навіть ворухнутися у бік розлучення. Усвідомлення цього стало достатньо болючим і протверезним, щоб скроєний зі страху і нав’язаних стандартів фасад його особистості дав тріщину.

 

— В-вау, — Марсель нервово хихикнув. — Отже, ти поїдеш?

 

— Не прямо зараз. Я все одно не збирався жити тут усе життя.

 

— Ти не говорив.

 

«Він завжди знав, що кине мене», — це змушувало замислитися, чи було між ними щось особливе чи він сам собі все придумав. Це руйнувало щось маленьке і вразливе в його грудях.

 

— Ти не питав, — Одрі знизав плечима і просунув ногу в штанину зім’ятих спортивок. Звичка роздягатися акуратно за п’ять років так і не з’явилася. Поруч із Марселем мозок відмовляв, він навіть не пам’ятав, як зайшов у номер. У свідомості залишилися тільки жадібні губи і руки, що стискали в обіймах. — Та й давай начистоту: ми ж їбалися, а не спільні плани на життя будували, чого мені про це говорити?

 

— Хах… і справді, — здавалося ще трохи і його точно схопить інфаркт — так сильно боліло його серце, але замість судорожного болю на обличчі трималася лише надтріснута усмішка. Марсель подумав, що швидка смерть була золотим квитком, якого він точно не заслужив. Одрі подумав, що втомився дивитися на цю фальшиву пику, роздираючи свою душу до ран, що гнояться. Пора закінчувати.

 

 ***

 

Розставання — головна пристрасть і сила маркетологів, — три роки на факультеті маркетингу, два з яких Марсель працював агентом з продажу в галереї матері, навчили його цієї мудрості. Якщо питання не у виживанні, людина не купуватиме щось просто заради функціоналу. Продають не сухі характеристики, продають емоції, і немає покупця кращого, ніж емоційно-нестабільний безлад, що тримає себе на плаву за рахунок алкоголю, тонни глюкози та сумних пісень про кохання. Саме так виглядав середньостатистичний покупець картин Одрі: розбитий, але криво зібраний воєдино, зі штучною усмішкою і сумними очима побитої бездомної псини, наповнений ароматом якісної випивки та парфумом колишнього. Саме так виглядав Марсель зараз, стоячи в галереї, розглядаючи одну з останніх картин Одрі, поки десятки людей наповнювали зал, щоб відзначити ЙОГО ЗАРУЧИНИ.

 

«Ти не впораєшся», — говорив здоровий глузд.

 

«У тебе, в сраку, немає вибору», — говорив чистий розпач, на якому він тримався останніми роками агресивного пресингу батьків і жалюгідних залицянь Семмі. Хотілося сказати, що він відпочивав поряд з Одрі, але тягар провини і недомовленості між ними тиснув на груди досить сильно, щоб після зустрічей захлинатися панічною атакою.

Марс навчився жити, не бачачи світла в кінці тунелю і сподівався, що це допоможе пережити й сьогоднішній день. Якщо, звичайно, брат Семмі чи власний батько не закінчать його страждання публічно. Такий варіант видавався цілком прийнятним. Принаймні тоді йому не доведеться мати справу з наслідками.

 

Чим же ще, крім сили, що продає, були розставання? Симптоматикою.

 

«Закоханості призводять до розлучень неминуче. Ти в нас хлопчик із доброї родини, пристойної. З достатнім статком, — хихикала його на вигляд наївна мама, вирощена любовними романами і вилизаними картинками ідеальних сімей з реклам всього: від пластівців для сніданку до прального порошку. — Не можна дозволити якійсь вертихвістці осісти на пригрітому містечку, а потім обкласти з усіх боків позовами у разі розлучення. Намагайся не зациклюватися на цьому, поки ми не знайдемо відповідну дівчину».

 

Марсель добре пам’ятав цю розмову в десятий день народження. У той час легенди про соулмейтів знову ввійшли у моду через новий серіал і всі дівчата на святі тільки й робили, що говорили про любовні штучки, в яких нічого не тямили, і змушували замислюватися про речі, що раніше ніколи не потрапляли в поле його зору. Він чув про шлюб, про зобов’язання; про те, що колись він ділитиме свій будинок зі схваленою батьками дівчинкою і зустрічатиметься в їдальні для розмови за вечерею, як мама з татом. Але він ніколи не чув про соулмейтів та кохання, а запитавши у матері, отримав застереження на майбутнє. Кохання — це розставання, розставання — це погано і моторошно через судові розгляди. Варто було просто уникати неприємностей стільки, скільки вийде, як казала мама, і тоді все буде добре.

 

Що ж, це звучало легко рівно до моменту, поки чудовисько між ногами не почало брати кермо правління навіть частіше за його голову. Він більше не міг залишатися осторонь і уникати слова на букву «к», якщо це гарантувало можливість залізти комусь у труси та випустити пару. Свій п’ятнадцятий день народження Марс провів із однокласницею в будиночку садівника. З тих пір у нього з’явилася особлива прихильність до запорошених затхлих комор.

Через півроку він намотував руді патли на кулак, поки драв обірванця, що виявився його чортовою спорідненою душею, його золотим хлопчиком. Він не міг зупинитися, хоча майже плакав від паніки і, не відриваючись, дивився на знак, який світився на шиї, на його знак, настільки очевидно ЙОГО, що опиратися не було сенсу.

 

До того моменту Марсель майже нічого не знав про споріднені душі, крім фрази, що чомусь запам’яталася: «Побачивши мітку, ти відразу все зрозумієш». Так і вийшло, щоправда, ніхто не казав, що його власна мітка буде зовсім іншою. І вже точно ніхто не готував до п’яти років брехні та секретів; не попереджав, що набуття любови всього життя не зробить автоматично щасливим, не позбавить дитячих травм та шкідливих установок.

Він так і залишався зламаним. Одрі так і залишався у незнанні.

 

Протягом п’яти років Марс намагався розібратися із механізмом, що приховував принцип дії навіть від учасників. Рив у інтернеті, бібліотеках, вирізках старих газет, але слушної інформації майже не знайшов. Недаремно маркетологи так любили розставання, пропагувати вічне кохання було зовсім невигідно.

 

«По-перше, написи на наших тілах різні, але розташовані однаково. По-друге, вони світяться, коли ми близькі, особливо фізично. По-третє, в моменти сильної емоційної напруги, стрибків адреналіну або ударної дози ендорфіну, ми відчуваємо тіла один одного майже як власні. Біль це чи задоволення — не має значення, ми переживатимемо їх разом, прямо як у сраних шлюбних клятвах. А ще… всі ці знання не мають сенсу, якщо ти не знаєш, хто саме твій соулмейт. Можна п’ять років трахати споріднену душу і не знати про це, а всі загострені відчуття списувати на збіг темпераментів та хорошу хімію».

 

Руки дрібно тремтіли, він стиснув їх у кулаки і сховав у кишенях штанів. На тканині через це променями розійшлися складки. Батько, якби бачив, вліпив би йому кілька ляпасів за те, що тепер костюм не сидів ідеально. Марс скривився, думаючи про це, до різі в очах вдивляючись у хаотичні мазки фарби на полотні. Останнім часом роботи Одрі прозирали таким безпросвітним, таким рідним розпачем, що всередині у Марса все переверталося, варто було лише подивитися на них. Дрібні шматочки рожевого скла недбалим шаром прикривали чиїсь сумні заплакані очі… і це була одна з тих картин, що не вимагали пояснення, перед якими прийнято стояти з відкритим ротом і думати: «Як ми всі так очевидно, так однаково нещасні?»

 

Марсель змусив себе обернутися обличчям до юрби, що росла на очах, щоб знайти свою наречену. У Семмі було те, що вважається класичною красою: гладка симетрія, шкіра кольору здоров’я, посмішка з відтінком Енн Гетевей. Марсель вважав цю красу очевидною, адже ніщо у дівчині не тягнуло на складність та таємничість. Куди цим блюдцям з варенням з аґрусу до очей Одрі? У них Марс бачив свою смерть, але все одно не міг пригадати нічого красивішого.

 

— Гей, — дівчина посміхнулася смикано, оглядаючи Марса з ніг до голови. Найімовірніше, його батьки вже прийшли і встигли витрахати їй мозок майбутнім весіллям. — Щось трапилося? Ти… ніби не готувався до прийому.

 

Звичайно, для важливих заходів не надто підходив вчорашній одяг і легке амбре перегару, що пробивалося крізь м’ятну жуйку і незнайомий парфум.

 

А чи такий незнайомий? Семмі чомусь сумнівалася.

 

— Треба поговорити, — Марсель кивнув у бік коридору, де були службові приміщення. — Давай відійдемо?

 

— Зараз? Нам потрібно привітатись з усіма перед оголошенням. І ти обіцяв поговорити з моїми батьками…

 

— Нам треба поговорити зараз, — на останньому слові Марсель смикнувся, безпомилково повертаючись до вхідних дверей. Одрі прийшов, як і попереджав. Одягнений у діловий костюм, він виглядав незвично і притягував куди більше зацікавлених поглядів, ніж у своїх убогих шмотках із секонд-генду. — Давай відійдемо.

 

Дівчина обернулася, намагаючись зрозуміти, куди дивиться Марсель. Простежити траєкторію не було складно. Складно було побачити там Одрі — дивакуватого, але шалено талановитого хлопця з чорними очима, зморшкою між брів і шлейфом підкресленого мовчання. Ніби важливих слів у роті занадто багато, але висловити їх чомусь ніяк, ну зовсім ніяк не можна.

 

Семмі дбайливо поклала долоню на щоку Марселя, намагаючись відновити зоровий контакт. Вийшло далеко не відразу і зі скрипом. Щетина колола кінчики пальців.

 

— У тебе щось сталося?

 

— Ні, — відрізав Марсель рефлекторно. Очі магнітилися до Одрі проти волі, вбираючи кожний рух. Той м’явся біля входу, вибираючи, до якої компанії прибитися. — Так. Слухай, давай просто поговоримо.

 

Цього разу дівчина не оберталася, знаючи напевно, куди наречений дивився. Думки полоснула моторошна, неможлива здогадка і йти з Марселем на розмову остаточно розхотілося.

 

— Може після прийому? Усі вже прийшли. Твій батько шукав тебе.

 

— Батько. Так. Блискуче, — Марсель прикусив щоки зсередини, борючись із бажанням тікати з галереї якнайдалі. Одрі тим часом приєднався до групи художників, яких Марс знайшов відносно недавно, близько року тому. Молоді, ексцентричні, але точно не талановитіші за його хлопчика. — Дай мені, будь ласка, три хвилини. Ходімо.

 

Дівчина стояла, як у землю вкопана, і боялася зайвий раз смикнутися, щоб випадково не запустити свою версію «ефекту метелика». Мов один рух — і все життя посиплеться картковим будиночком. Вона відчувала наближення розв’язки, закінчення мрій про повітряний рожевий замок, де її — прекрасну принцесу — неодмінно знайде справжній принц. У фантазіях це не було епічно, як у казках та фільмах. Її не треба було рятувати від дракона, не потрібні були золоті палаци і принц настільки прекрасний, що сліпило очі.

 

—Агрх, — Марсель затулив долонею очі, роздратовано морщачись. Похмілля накочувало липкими хвилями нудоти, змушуючи рефлекторно часто ковтати. — Боже, ну чому просто не можна…

 

— Що там має бути такого важливого, заради чого я маю переривати наш прийом? — упиралася дівчина. — І чому ти, трясця, у такому вигляді? Чому ти пив? Що взагалі відбувається?

 

Їй вистачило б простого хлопця. Будь-якого, у кого вона опинилася б у списку пріоритетів; будь-якого, хто б дивився на неї… Не так, як дивився Марсель — давно вже варто було собі зізнатися.

 

— Чому?.. Марсе, чому ти все псуєш? — голос надломився, змусивши хлопця таки поглянути на неї. Здавалося, сльози його точно не розчулять, але в погляді щось непомітно змінилося, перетворилося на слабке і безпорадне.

 

— Тому що я маю віддати тобі це, — Марсель простягнув стиснутий кулак уперед. Він терпляче чекав, поки Семмі впорається з нервовим тремтінням і витягне руку долонею вгору. — Я… я цього не вартий Семмі, правда. Я…

 

У дитинстві він подарував їй кільце. Лакричне, у вигляді смішного чорного вужа з величезними очима і зіницями, що дивляться в різні боки. У неї десь і досі зберігалася фотографія. Щербата посмішка без переднього зуба, темний чубчик, який йому мама заколола шпилькою, щоб не заважав… і крафтовий пакетик з кільцем у руках. Він тоді виглядав таким щасливим, ніби справді зібрався одружитися з нею. А зараз повертав обручку зі словами «я того не вартий». І руйнував усе. Навіть фундаменту цілого не залишивши.

 

— Ти — що? — мабуть, їй краще не знати правди. Вигадати щось своє; щось, що пошкодувало б її самооцінку, врятувало шматочки її колишньої, не закоханої в друга дитинства. Тільки здавалося, ніби вона любила його все життя і тепер, коли цього кохання не стане… що залишиться?

 

Марсель подивився на Семмі. Він відчував себе зобов’язаним, а ще нескінченно, невимовно втомленим, але навіть так не міг не відчувати Одрі поруч. Він фонив роздратуванням від необхідності надягати свою найкращу соціальну маску та підбирати слова, але Марсу для мотивації жити достатньо було й цього.

 

— Що, Марселю?

 

— Я не хочу, щоб найближчі тридцять чи сорок років ти думала: «А чи справді нам судилося бути разом, чи я просто прирекла себе на цей жалюгідний шлюб?» — скоромовка слів, які давно чекали свого часу, зірвалася з його губ. — Тому що нам — ні.

 

— Ні, — повторила Семмі безбарвним голосом. У вухах стояв гуркіт скла, осколки врізалися під ребра, впивалися в долоні, перетворюючи золоте кільце на долоні в непосильну ношу. — Це те, як ти заспокоюєш своє сумління?

 

Марсель підняв брови в подиві — його спосіб вести діалог, мов слова платні й під жорстким лімітом. Раніше їй здавалося це привабливим, адже у певному віці тільки лінивий не страждає за загадковими мовчунами. Тепер Семмі бачила в цьому тільки байдужість.

 

«Просто бути богом, коли тебе обожнюють», — похмуро подумала вона, глянувши мельком на те, що приховувала скляна завіса лінз її рожевих окулярів.

 

— Це ж ТИ себе прирікати не хочеш. Говори вже як є.

 

Марс не винен у тому, що не любить. Серцю не накажеш — ніхто й сперечатися не стане, та й Семмі не така дурна, щоб ображатися. Але те, як Марс не любив і при цьому безжально вирощував любов до себе, не шкодуючи добрив, змушувало задуматися: чи було в її нареченому, тепер уже колишньому, хоч щось людське?

 

— Ти маєш право злитися.

 

— Правда? Маю? Слава богу, що ти мені…

 

— Ви не забули, заради чого ми зібралися? Сем, мама тебе шукає… — її брат з’явився за спиною так раптово, що дівчина від несподіванки випустила обручку. Сковзнувши по кахлі добрих два метри, вона заземлилася подалі від сімейних драм.

 

На мить час зупинився і Марселю пощастило побачити цей момент «за секунду до» — болісно умиротворений, такий, що пророкує апокаліптичні руїни. Вони троє завмерли: хтось вичікував, хтось осмислював. Хтось сподівався зловити шалену кулю і закінчити все швидко.

 

— Бене, стій, — застерегла дівчина, але було пізно: брат ніколи не скаржився на розумові здібності й склав «два і два» раніше, ніж відійшов від шоку.

 

— Що за?!. — він зірвався з місця, штовхаючи Марселя до стіни. Глухий удар луною розійшовся по залі, привертаючи до трійці увагу натовпу. Одрі стояв тепер трохи віддалік і дивився на дійство, що розгорнулося, великими очима. Неприязнь Бена до Марса ніколи не була таємницею, але такого яскравого її вираження він навіть не сподівався побачити.

 

— Бене, припини! — Семмі намагалася відтягнути брата, але той, здавалося, цього навіть не помічав. Одним різким рухом він струсив з себе її руку і всім тілом навалився на зятя.

 

— Ненадовго тебе вистачило, так?! Виродок!

 

— Бене!

 

—Хто вона? Га?! — обличчя Бена спотворилось у праведному гніві. — Хто вона — тисячна бідолаха з твого послужного списку? Секретарка? Офіціантка? Перша стрічна?

 

— Палицю не перегинай, — Марсель скривився, наче від ляпаса. Найменше він хотів розголосу — не стільки публічного, скільки цілком скромного сімейного. Він боявся дивитися туди, в натовп, де, напевно, за ним спостерігали батьки, батько…

 

— Палку? Твою б уже перегнути, виблядок, щоб…

 

— Досить! — крик Семмі звучав протверезно. — Бене, та відпусти ж ти його!

 

Брат неохоче відступив лише на пів кроку, але продовжував тримати Марселя за плече біля шиї.

 

— Хтось є, адже він правий? Не може не бути, — видавила Семмі сипло.

 

Марс дивився на неї, а бачив Одрі. Похмурого та задумливого в малознайомих компаніях; зачарованого, майже блаженного за написанням нової картини; спітнілого й задоволеного після сексу; м’якого і піддатливого в ті рідкісні ночі, коли Марселю вдавалося залишитися з ним поруч.

 

— Слухай…

 

— Хто? — обірвала дівчина.

 

— Семмі, не треба, — він хитнув головою коротко, приречено.

 

— З народження, — горло стискалося до болю, змушуючи перейти на шепіт. — Я любила тебе майже з народження. І в п’ять, коли батько тобі трохи всі молочні зуби разом не вибив через нісенітницю. І в десять, коли мати била тебе указкою по пальцях, бо ти запорював партії на фортепіано. І в чотирнадцять, коли ти… — дівчина шумно проковтнула.

 

— Сем…

 

— Я любила тебе слабаком, я любила тебе мудаком. Я любила тебе навіть тоді, коли ти сам себе не любив. Не думаєш, що я заслужила хоча б знати, заради кого ти все руйнуєш?

 

— Ні.

 

Марсель і на мить не задумався: підставляти Одрі через секундне почуття провини він не став би ні в якому разі… А у Семмі тим часом світ перед очима валився, кришився в пилюку без права на відновлення.

 

— Ні, — повторила дівчина, опускаючи погляд під тяжкістю усвідомлення: вона не варта навіть правди, не те що кохання.

 

— Ти за це відповіси, — Бен притяг Марселя ближче за комір відверто несвіжої сорочки. — Я не заспокоюся, поки особисто не побачу, як татко живцем зніме з тебе блядську шкуру.

 

— Камеру не забудь взяти, — не бажаючи такого тісного контакту з Беном, Марс трохи схилив голову в бік, шукаючи Одрі поглядом. Той вже давно на нього дивився: допитливо, уважно. Те, що відбувалося, турбувало його, Марсель відчував це, але без завершальної фази їхнього зв’язку не міг ні заспокоїти, ні обнадіяти.

 

«Все в порядку, — Марсель смикнув вгору краєчок рота в надії, що Одрі помітить. — Ти в безпеці, Сонце. Не будь, як Семмі, не переймайся через мене».

 

Наче почувши, Одрі кинувся вперед, до них, але відразу зупинився, побачивши, як Війна хитнув головою.

 

«Ну вже ні, блядь. Не смій у це лізти, не смій підставлятися. Заради чого я, на твою думку, це затіяв? Точно не для того, щоб зіпсувати тобі життя. Тож… просто вдай, що ми не знайомі, як і завжди», — він знав, що Одрі не чує, але продовжував подумки до нього звертатися.

 

— Припини цей цирк, Бене, — Марс обхопив рукою чуже зап’ястя, намагаючись звільнитися. — Якщо хочеш мене вдарити, роби це хоча б не поряд з жінками та дітьми.

 

— Боїшся за свою репутацію, цапе?

 

— Після твоїх криків я маю, за що боятися? — взагалі мав. Марселю не можна вплутуватися в бійку, щоб Одрі не зачепило.

 

«Ця наша загальна чутливість — чудова фішка для сексу, але в інших ситуаціях… Якщо мене вдарять, він відчує. І складе “два і два”. І видасть себе».

 

— Ти — шматок лайна! — прошипів Бен, недбало випускаючи тканину з рук, дозволяючи хлопцеві гулко приземлитися на п’яти і спертися об стіну.

 

Марсель видихнув стомлено і нічого не відповів, тільки покосився на Семмі. Він міг би збрехати, що турбувався, але, по правді, складно відчувати щось до людини, яка роками викликала роздратування своєю щенячою любов’ю. Не важливо, наскільки він винний, наскільки глибокі рани залишив на її серці: те, як Сем роками перед ним принижувалася, змушувало думати, що вона отримала за заслугами. Тому що не можна любити так.

 

«Вона ж мене навіть не знає по-справжньому. Набудувала повітряних замків, у голові вже мабуть вийшла заміж і дітей народила», — Марселя злість брала від того, як легко подруга всю себе поклала на вівтар вигаданого, безпідставного кохання.

Одрі любив його, але ніколи не дозволяв витирати об себе ноги. Він готовий був відмовитися від свого кохання зовсім, але ніколи не відмовився б від принципів.

Можна було згадати про класову відмінність, про різницю виховання, про специфіку норм, відведених чоловікам і жінкам… Але факт залишиться фактом: Одрі — людина, яку хотілося любити, справа навіть не в споріднених душах.

 

— Я сам скажу сім’ї, — він подав голос, відчуваючи себе зобов’язаним хоча б порозумітися з усіма. — Я… може, тобі варто втекти раніше? Менше питань та…

 

— Я хочу знати, заради кого, — це здавалося важливим. Начебто знання зробить все завершенішим, допоможе відпустити ситуацію. Чи хоч би дасть привід ненавидіти Марселя сильніше? Щодо причин Семмі не була впевнена на сто відсотків.

 

— Що? — хлопець скривився. Він відчував, що Одрі наближається і хотів швидше закінчити розмову. — Я гадки не маю, про що ти говориш. Немає в мене нікого, заради кого. Це просто сталося і ніхто, крім мене, не винний.

 

— Я тобі не вірю.

 

— А у що віриш?

 

— В те, що ти примудрився закохатися в когось неугодного сім’ї.

 

— Сем, ну що за дурниці?

 

— Та припини ти вже брехати!

 

— Ну, тоді припини нести нісенітницю. Як же ти ще не зрозуміла? Я, блядь, нікого не кохаю!

 

Кілька років тому Семмі пройшла базовий курс самооборони. Не те щоб чогось побоювалася — вважала, буде корисно для загального розвитку. На заняттях її вчили правильній поведінці в критичних ситуаціях та бити по основних болючих точках. Тренер часто підколював її за тендітні, типово-жіночі кулачки і тонкі пташині кістки… але все одно поставив удар, навчив пальці складати так, щоб не зламати… Просто «про всяк випадок». Вона й подумати не могла, як тренування знадобляться їй у реальному житті, що терпець урветься, а гордість не витримає тиску.

Удар вийшов смачний, з розмахом і красивим кутом, під яким синці зазвичай розливаються багряним кольором по обидва боки від розбитого носа.

 

Час зупинився.

На мить здалося, що Марсель ударить її у відповідь — таким порожнім і лякаючим був його вираз обличчя. Потім прийшло розуміння, що Марсель і думати про неї забув, просто дивився, не блимаючи, їй за спину. Семмі обернулася повільно, знехотя. З горла вирвався слабкий жалібний писк. Світ сплюснувся, згорнувся до точки неповернення, віщуючи великий вибух. Кажуть, так народжуються всесвіти, але в неї всередині чомусь усе тільки загнивало у прискореному режимі.

Одрі стояв лише за крок від них. Кров щедро стікала по підборіддю, бруднила білу сорочку. Він дивився на Марселя — і тільки на нього — дивився ошелешено, злякано, але ніби… ніби картинка в його голові нарешті склалася. Треба сказати, не в нього одного.

 

Бен налетів на Марса збоку, перекинув на підлогу і, не давши змоги зорієнтуватися, почав молотити кулаками, не розбираючи. Хтось із натовпу кинувся рознімати хлопців, хтось дістав телефон у спробі зафіксувати в пам’яті кожен уламок шлюбу, що не трапився. Батько Марселя зупинився за кілька метрів від бійки, пропалюючи поглядом почергово то безлад, що колись він називав сином, то тварюку без роду і племені, що стікала кров’ю так нахабно-безпричинно, аж руки свербіли: хотілося додати причин.

Семмі намагалася не забувати дихати. Прийом на честь її заручин добігав кінця, так і не розпочавшись.

 

***

 

Про мітку на шиї він дізнався від бабусі. Його стара була людиною бойовою і наполегливою, трималася до останнього, причому саме за здоров’я, не просто за життя. Казала, що відійде не раніше за його випускний, але все-таки півтора року не дотягнула. Йому й сімнадцяти не було. Він сидів на холодній землі біля її могили і ковтав сльози, рахуючи променисті зморшки від частих усмішок на чорно-білій фотографії. Марсель стояв за метр від нього і ніби навіть не дихав. Тоді думалося, що від байдужості, а зараз прийшло усвідомлення: боявся, мабуть, що важливих слів у собі не втримає.

 

Про мітку на шиї він дізнався від бабусі. Йому було шість, коли сидів на килимі у неї в ногах, дозволяючи грати відрослим до плечей волоссям і говорити про все на світі. Бабуся довго плела йому косу зі складним візерунком, наспівувала мелодії забутої молодості… А потім провела вказівним пальцем по шиї ззаду і раптом сказала:

 

— У тебе, Сонечко, нелегка доля.

 

— Бо мама з татом вже ві-і-ідійшли? — він невпевнено тягнув голосні. — Але ж у мене є ти.

 

— Звичайно є, — вона по-дівочому хихикнула. — Я про інше. Про щось більш далеке.

 

Одрі насупився, намагаючись зрозуміти, що бабуся хоче цим сказати.

 

— Є легенда. Дуже-дуже стара, навіть старша за мене, — жінка полоскотала онука за вухом, той усміхнувся й затис її руку між плечем і щокою. — Кажуть, якщо ти дуже когось любив у минулому житті, то обов’язково зустрінеш його і в цьому.

 

— А тато з мамою?

 

— М-м?

 

— Вони теж зустрінуться?

 

— Звісно, ​​можеш навіть не сумніватися.

 

— А як вони зрозуміють, що кохають одне одного?

 

— Десь на їхньому тілі обов’язково буде мітка.

 

— А що таке мітка?

 

— Малюнок якийсь. Зірочка, наприклад.

 

— Чи динозавр? — Одрі зацікавлено обернувся.

 

— Або динозавр, — бабуся з розумним виглядом кивнула. — І цей малюнок підкаже батькові, що перед ним саме мама, його споріднена душа.

 

— І тоді вони будуть разом?

 

— Обов’язково, Сонечко, — вона зняла гумку з його волосся і почала розплітати косу, масажуючи голову. — На твоїй шиї теж є мітка, ти знаєш?

 

— Що-о-о? Яка? Що вона означає? Я хочу подивитися!

 

— Вона означає… — жінка знову торкнулася мітки, акуратно підбираючи слова, — що твоя споріднена душа буде войовничою та сильною.

 

— Во-о-йовничою?

 

— Так, Сонечко, як сама війна.

 

 

Одрі не згадував про цю розмову більше десятиліття, а тепер слова бабусі осіли на задній стінці горла усвідомленням: весь цей час відповідь була зовсім близько, буквально в його ліжку.

Не те, щоб він роками ламав голову над цим, ні. У дитинстві його цікавило винятково малювання, потім з’явився Марсель і весь час витрачався на сварки та секс… Опісля померла бабуся і стало просто не до цього. Два роки він лічився в дитбудинку, але через ідеальну поведінку персонал його практично не контролював і врешті-решт навіть дозволив жити у себе вдома одному. Місто маленьке, дехто з кураторів жив з ним в одному дворі, так що він завжди був під наглядом. Ходив до школи, паралельно почав продавати свої перші картини. А як накопичив трохи, пішов у тату-салон і показав свідоцтва про смерть трьох своїх опікунів: «Дозволу питати нема в кого», — видав він тихо і поклав на стіл пухкий конверт із грішми. Майстер знизав плечима й запитав, чи є у хлопця ідеї щодо ескізу.

Через чотири години Одрі вийшов із салону з попсовим, але чудово зробленим китайським драконом на шиї. І не міг стримати радості, коли у відображенні дзеркала не вдалося розглянути безглуздого знака, не дарма стільки грошей віддав за сеанс. Думав тоді: навіщо йому споріднена душа, якщо натомість всесвіт забрав у нього весь світ? Батьківську любов нічим не заміниш, як не намагайся. Тому він хотів сам обирати свою долю, адже недостатньо знати точно, кого любиш. Важливо було розуміти: і головою, і серцем, і кожною клітиною зрадливо піддатливого тіла.

 

Що ж, тепер він розумів. Все тіло Одрі пульсувало від чужого болю, Його болю. І залишалося тільки здогадуватися, як сильно постраждав Марсель у сімейних розбірках.

 

Одрі підняв сорочку, роздивляючись живіт перед дзеркалом. Жодного синця на шкірі, тільки звична молочна блідість та сузір’я дрібних веснянок в рандомних місцях. Він був із тих, хто замість засмаги відразу підгорав і перетворювався на купу попелу. Марсель на сонці підпікався рівномірно, рум’янився, виблискував на сонці здоров’ям і свіжістю.

 

— Войовнича й сильна душа, так? — звертався він чи то до свого відображення, чи до порожнього простору поруч, де досі він іноді чув голос бабусі.

 

Коли прийом з нагоди заручин перетворився на бої без правил, гості розділилися на тих, хто панікував і хто з цікавістю поглядав. Не вписувалися лише головні герої: Бен перетворював Марселя на тартар, Семмі паралізувало від шоку. Одрі витер рукавом сорочки кров із підборіддя і смикнувся вперед, але голос Марса, що з’явився в голові, зупинив його. Це було одне слово — «йди». І Одрі не зміг не послухатися, не зміг чинити опір волі: відчайдушній та сильній. Він пішов, звичайно, але заспокоїтися не виходило, просто тинявся від одного кута передпокою до іншого і намагався зрозуміти, чому був сліпим стільки років.

 

Він же любив Марселя. Не рік і не два — з першої зустрічі, що в бійку переросла швидше, аніж викладач озвучив тему заняття. У суперечок не було серйозних причин, насправді, їх світогляди ніколи не відрізнялися глобально. Це й було головним компонентом їхньої псевдоненависті: вони настільки добре розуміли один одного, що могли потрапити по болючих точках, не цілячись. Війна бив, як ніхто інший. І лікував, що кумедно, теж — завжди знав, як підібрати слова і, яку витримати дистанцію, щоб було не багато і не мало, а у самий раз.

 

«У самий раз, — Одрі скривився, заганяючи розпечену воду під повіки. Йому почуття комфорту здавалося звичкою, що просто виробилася з роками. Мовляв, людина поряд з часом стає передбачуваною і перестає дивувати. Він просто не хотів собі зізнаватися, наскільки тепло ставало від думки, що Марсель був угадуваним і постійним. — Я просто… Просто не хотів стати тим, хто закохається».

 

Марс цілком та повністю відповідав і своєму імені, і мітці на шиї Одрі — спис і щит бога війни. Їхні стосунки не були ексклюзивними, Марсель не говорив про їхнє спільне майбутнє, ніби навіть не думав про нього, не бачив там Одрі. Чи бачив, але намагався перекроїти долю під себе?

 

— Войовнича, сука, душа, — хлопець ткнувся чолом у дзеркальну прохолоду.

 

Марсель, як ніхто, відповідав своєму імені. Планета, поверхню якої колись покривали моря. Планета, що втратила все, що поховала під метрами землі все людське, втратила колишній вигляд настільки, що про життя на ній тепер можна хіба що складати легенди. Щоправда, Одрі чув, що на поверхні вчені знаходили зразки льоду, це… вселяло надію.

 

Підсвідомість підкидала спогади про те, як порожнеча в очах Війни заповнювалася льодовиками, що танули, а риси обличчя пом’якшувалися, ніби плавилися теж. Одрі бачив це, але намагався не надавати особливого сенсу, значення, яке перетворило б його на закоханого і відчайдушного. Але іноді, залишаючись віч-на-віч із потемнілим від старості коханням, Одрі відчував свою винятковість. Адже Війна бував різним: привабливим, агресивним, нудним, жалюгідним… Нелюдським. Але ось теплим — тільки з ним.

 

— Та до біса! — він відірвався від дзеркала і кинувся до дверей. Якщо вони справді споріднені душі, якщо ця їхня любов — ніяка не вигадка, якщо вони справді можуть… Одрі зобов’язаний був знати напевно, навіть якщо доведеться влізти в сімейні розбірки і видавлювати з Марселя правду силою. Він чекав п’ять років. Він не чекатиме більше ні хвилини.

 

Хлопець рішуче штовхнув двері, але так і завмер на порозі, вчепившись у ключі мертвою хваткою.

 

— Ти.

 

— Ага, — Марсель не намагався посміхатися. Обличчя перетворилося на синець, ніс опух і трохи косив ліворуч. Одяг був забруднений, зім’ятий і місцями порваний. Руками він притискав до боків полотна, щоб було зручніше тримати. — Приніс тут. Вони не всі… в порядку, але більшість… виглядають точно краще, ніж я зараз.

 

— Що завгодно виглядає краще, ніж ти зараз.

 

— Знаю.

 

— Ти схожий на ранок у китайському селі. Огидно.

 

— Знаю.

 

— Схоже, ти помітив мене, гівнюче.

 

— Я знаю.

 

— І як давно ти знаєш? — Одрі схрестив руки на грудях, загороджуючи прохід і не пропонуючи гостю пройти всередину.

 

— З… — Марс зніяковів і опустив очі. Правда застрягала в роті, чіплялася до зубів і склеювала губи. — З нашого першого разу.

 

— П’ять років.

 

— Десь так.

 

— І коли ти збирався мені сказати?

 

— Ніколи? — понівечене обличчя виглядало… збентеженим і розгубленим, але Одрі запевняв себе, що це лише гра світла та фантазії. Марсель не бентежиться. І чорт забирай, він не може бути розгубленим. Він брехав, вивертався, підминав людей під себе — просто для зручності. Марс — продумана, нахабна, холодна гадина.

 

— Ніколи? — Одрі зірвався з місця і, наблизившись, схопив Марселя за грудки. — Ти хочеш сказати, що збирався все життя приховувати від мене це? І як би це було? Пойобував би мене на стороні, поки стоїть, а потім що?

 

Марс мовчки вдивлявся в Одрі: уважно, покірно, ніби закохано.

 

— Завів би дружину? Дітей, може? Га?!

 

Марсель не відповів.

 

— То навіщо це тоді? Навіщо ти з нею розійшовся, коли збирався одружитися?

 

Марсель видихнув судомно, наче легені стиснув міцний кулак. Він знав, що Одрі вимагатиме відповідей, але не думав, що говорити правду буде настільки важко. Немов шкіру з себе знімати, пробиратися шар за шаром до м’язів, знімати м’ясо з кісток. Розкриватися, але не в тому липко-вульгарному сенсі, а боляче, через силу. Через хворий мозок, що кожну секунду підкидав все нову і нову брехню. Адже треба викрутитися, придумати правдоподібну історію, збрехати так, щоб вірили… Хіба не це йому необхідно?

 

— Ти сказав, що підеш.

 

— І тому ти?..

 

— Сказав Семмі, що не можу з нею.

 

«Він боявся, що я піду», — тріумфував внутрішній голос.

 

— Ти б одружився з нею, якби я тоді промовчав, — Одрі не питав. — Ти б і далі тримав мене, як коханця.

 

— Ти не повинен був дізнатися, — здавалося, шкодував Марсель лише про одне, що не зміг зберегти свій секрет. — Я просто розлучився б із Семмі і знайшов інший варіант.

 

— Іншу бабу? — Одрі струснув Марса, сподіваючись, що тому буде якомога більш боляче, — Ти з розуму вижив? Ти… та що з тобою, блять, не так?

 

Руки Війни зовсім ослабли, полотна впали на підлогу, гуркіт від удару розлетівся під’їздом.

 

— Все?

 

Марсель боявся батька. Найбільше на світі, мабуть, і цей страх з дитинства був головною його рушійною силою. До п’ятнадцяти років з панікою ще виходило уживатися, але з появою Одрі рівень відповідальності у житті Марса зріс. Це перетворилося на нав’язливу ідею: відвести погляди, віднадити зацікавлених. Сховати найцінніше на видному місці так, щоб жодна жива душа, включаючи його рідну, споріднену, не дізналася правду. Адже краще ніколи не бути щасливим, ніж дозволити знущатися з його любови.

Іноді Марсель сам не розумів, як не розгубив у цій брехні вміння відчувати, не йобнувся зовсім. А потім бачив Одрі. І забував, що жив винятково від панічки до панічки. Сім’я вбивала в ньому особистість, ламала, вчила тримати маску до кінця, поки та не трісне, висохнувши. Він не пам’ятав, яким був до того, як батьки навчили його почувати обов’язок та провину. Але він згадував Одрі і крижане серце ніби трохи відтавало.

 

— Тоді навіщо ти прийшов?

 

— Бо… — знову й знову доводилося перемагати себе, щоб сказати правду. — Я мушу знати, що ти є, — він скривився, не без зусиль піднімаючи руку, щоб торкнутися плям крові на сорочці. — І я не мав провокувати її. Іноді забуваю, що наші приколи з тактильністю не тільки для сексу.

 

В голосі Війни було стільки непідробної турботи та ніжності, що весь наступальний настрій зникав.

 

— Ти впустиш мене? — Марс погладив вказівним пальцем кадик, що смикнувся, і спробував усміхнутися. Шкірка на розбитих губах тріснула, проступило кілька крапель крові. Одрі дивився на них заворожено, борючись із бажанням злизати. — Батько влаштував невеличку істерику, тож не всі твої картини вціліли. В останній, тій, що з розбитим склом, о-о-ось така дірка від його кулака. Я вважаю, потрібно це як-небудь обіграти і штовхнути втридорога.

 

— Покажи мені її.

 

— Тобі знадобляться гроші, знаєш. Тато вб’є нас обох, якщо залишимось у місті. Він уже закрив усі мої рахунки і зараз, мабуть, змінює замки у хаті.

 

— Покажи мені мою мітку, Війна.

 

 

Марсель лише раз чи два роздягався перед ним повністю, тепер Одрі знав, що за шарами тканини ховався його знак і пересилити бажання побачити не виходило.

Вони ввійшли в будинок, обперши картини на стіну в передпокої, рушили до спальні. Пальці Марса не слухалися, як би він не намагався, і через пару безплідних спроб Одрі взявся за гудзики сам.

 

— Думаю, з рукавами я теж не впораюся, — Марсель спробував відвернути увагу Одрі від моторошних слідів насильства на його торсі. Можливо варто було перевіритися на предмет тріщин у ребрах, та й взагалі до лікаря зазирнути… Але зараз не існувало нічого важливішого за їхній потяг один до одного.

 

— Я допоможу, — голос був тихий і глухий, наче ніс заклало. Хлопець завів руки Марсу за спину так, що вийшли майже обійми і потягнув рукави вниз, допомагаючи виплутатися із сорочки. Тепер вони були зовсім близько. Одрі ткнувся носом у місце, де шия переходила в плече і вдихнув рідний запах, мружачися до болю, обіймаючи ослаблене тіло з трепетом та ніжністю. З грудей вирвалося рване зітхання, в очах защипало від жахливого розуміння: в іншому всесвіті Марселя поряд з ним зараз не було.

 

— Ти чого? — голос Війни теж був тендітним, тремтливим від слабкості та чуттєвості. — Гей, Сонечко, не треба. Ну що ти?

 

Одрі відмовився показувати обличчя, махнув головою у запереченні, розмазуючи вологу по голому плечу. І це він — той, хто вчора поставив крапку у їхніх стосунках? Схоже, вся його рішучість залишилася у вчорашньому номері готелю, де сил вистачило на впевнене «Ми закінчили». І на те, щоб не згорнутися калачиком прямо біля стійки реєстрації, поки здавав ключі.

 

— Я зрозумів, зрозумів… — квапливо почав Марсель, притискаючи своє Сонце до себе. Емоції фонили, проходили через Марселя хвилями і змушували серце стукати швидше від страху. — Давай просто сядемо, — вони задкували, поки Одрі не вперся ногами в ліжко і не сів. Марс влаштувався поруч на підлозі, обвив руки навколо чужої талії і тицьнувся лобом у живіт так, щоб мітку було видно якнайкраще. Погляд Сонця він завжди відчував теплом на шкірі, але коли той дивився мітку, здавалося, знак під увагою чорних очей просто спалахне.

Одрі дивився, не відриваючись, на лінії, крізь які сочилося тепле світло. Його мітка. Акуратне коло з крапкою всередині — символ золота, символ римського божества. Знак Сонця.

 

— Сонце, значить, — прохрипів він, пальцем торкаючись ліній, що світилися.

 

— Значить, Війна, — почулося у відповідь.

 

 

Іноді Марсель уявляв собі нескінченність всесвіту. Він заплющував очі, робив глибокий вдих і рахував до десяти, намагаючись відірватися від цієї реальності і уявити щось зовсім інше. Він думав, що можливо десь існувала копія і його планети, і його самого, і людей навколо… Думав, а перед очима все одно бачив Одрі. І знав, що навіть на відстані мільйонів кілометрів він би обертався навколо Одрі, бажаючи стільки тепла, скільки той готовий був йому віддати.