Ніколи або назавжди

Рюджин мала правило — правило, ніколи не давати других шансів. Та все, що починалося в її житті з «ніколи», перетворювалось на її «завжди».

Жити буденністю інколи ставало нудно чи, радше, душно. Так, постійність душила її, як ніщо інше. Вона хотіла від життя більшого, ніж дні з ночами та пори року, що змінювались за вікном. Її тягнуло кудись далеко, за межі стін та вікон. Вона хотіла літати.

Приземлятися на холодну та тверду підлогу після далеких мрій було боляче. Вона відчувала себе прибитою до землі, наче метелик, чиї крила стали неймовірно тяжкими й прикувались до холодної поверхні жорсткою реальністю. Найчастіше, цю реальність складали люди, знайомства з якими починались з того самого «ніколи».

— Ми ніколи не будемо разом, це був лише секс по знайомству. Змирись та не мрій ні про що. Хоча ми й навіть не знайомі… — пролунав голос Рю, поки вона вдивлялась в обличчя чергової красуні, номер телефону якої скоро нещадно видалить.

І та змирилась. Але невдовзі ця Міс Ніколи увірвалась в її життя знову й повторила те, що обіцяла не повторювати. Це була одна з її перших, але не найстрашніших помилок. Так, незнайомка почала викарбовуватись в пам’яті Рю: її обличчя, ім’я, голос, звички, особистість. Її було звати Єджі, вона була жахливо сміливою й говорила мелодійним, до мурах по тілу, голосом.

Поруч з нею все ставало по-іншому. Поруч з нею Рюджин могла дихати. Її не душили сірі дні і пейзаж за вікном, що не змінювався роками, її не воротило від вічно сумних облич та безвиході в повітрі, її не давили з усіх боків проблеми та негаразди. Поруч з Єджі їй було справді добре.

Єджі посміхалась до неї очима, вустами, всім тілом. Вона шепотіла їй на вухо компліменти, що були схожі на химерні закляття й змушували чуже серце швидко битись. Вона непомітно для цілого світу холодними пальцями торкалась чужої руки й на мить зупиняла цим час.

— Весь світ зачекає, доки я поцілую тебе, — казала вона й цілувала. Цілувала так, що Рюджин розсипалась на маленькі шматочки, збиралась і знов кришилась вщент. Світ навколо був непорушним, але для них він зникав кудись далеко, даючи право на існування лише їм двом та тільки їхньому непереборному тяжінню одна до одної.

Рюджин дихала Єджі. Вона дивилась в її очі й бачила в них цілий світ. Вона жила нею.

Час від часу, погляд Єджі ставав лисячим. Вона штовхала Рю на м’яку постіль й дражнила, нависнувши, лоскотала поцілунками. А потім сповільнювалась й, ніби змія, обвивалась навколо її тіла. Повільно, ніжно, так, аби Рюджин не помітила, як потрапила в пастку.

Єджі полонила своєю ніжністю. Вона цілувала шию, облизувала ключиці й легенько проводила кінчиками пальців по гарячій шкірі. Вона зводила Рюджин з розуму до того, як з її вуст починали зриватися стони крізь тяжке дихання. Тоді, вона перемагала.

Рю не вистачало терпіння. Вона впивалась в солодкі губи зовсім не ніжно, а, скоріше, з божевільною жагою. Її руки обвивали чуже тіло, блукали, стискали, залишаючи червоні сліди. Рюджин поводила себе мов птаха, що вирвалась з клітки, а її свободою була сама Єджі. І вона намагалась не впустити ні хвилини, ні сантиметра.

Поцілунки змішувались з дотиками, феєрія відчуттів — з почуттями. Серця починали бити один ритм, а думки однаково плутались і зовсім зникали.

— Знаєш, я кохаю тебе, — тяжко дихаючи прошепотіла Єджі, пускаючи цими словами приємний струм по всьому тілу Рю.

Голова починала приємно йти обертом. Єджі наповнювала її життя такими яскравими фарбами, що сліпило очі, сонце приємно гріло шкіру, а повітря здавалось прохолодною водою у спекотний день. Життя  стало для Рю бажанням, прагненням. Єджі була приводом йти далі, мріяти, підкоряти. Вони стали немов два крила чогось єдиного, летючого й залежного.

— Я кохатиму тебе завжди. Все життя, — Єджі пронизала тіло Рю своїми словами та поглядом. Та поцілувала її. Сильно, відривчасто, жадібно, наче востаннє.

Єджі була солодкою, пахла ваніллю та зводила з розуму. Її хотілось обіймати, з нею хотілось говорити, для неї хотілось жити. І Рю занурювалась в її аромат, думала про неї, звикала до її голосу та смаку. Єджі мов дика рослина обвивала її все сильніше, пробиралась все глибше в її тіло, серце та душу.

Рюджин не помітила, коли слово «життя» стало співзвучним з «Єджі». Вона не помітила, як перестала бути головною героїнею своєї ж історії. Адже навколо все було м’яким, невагомим та надто солодким.

Єджі зіткала крихку, скляну реальність навколо Рю. Вона підтримувала, надихала й отруювала. В їхньому світі стало тісно навіть для того, щоб дихати. «Я кохатиму тебе завжди». Від цих слів ставало ще тісніше.

Рюджин прокинулась від того, що почала задихатись. Її шию здавлювало усвідомлення слова «назавжди», занадто хорошого, щоб справді існувати. Хотілось вдихнути на повні груди, насолодитись життям, тим, що за вікном, десь далеко під зірками. Та було так тяжко.

Рю торкнулась м’якої шкіри Єджі. Удар струмом. Приємне відчуття спокою, що розлилось по тілу. Залежність. Поки Єджі поруч — все добре. А поруч вона буде завжди.

Немає нічого більш вічного, ніж «ніколи», що лякає своєю неосяжною постійністю. Бути лише частиною чогось цілого обмежує, але з Єджі можна. З нею можна повірити навіть у вічність. З нею можна жити сотні років з незмінними пейзажами. З нею можна знову і знову тонути в почуттях, концентруватися на дотиках та довіряти, падаючи в незриму безодню з заплющеними очима.

Рюджин як завжди дивилась на неї, намагаючись запам’ятати її всю, поселити в своїй голові, наче посадити жар-птицю в клітку. Але в клітці кожного разу опинялась вона сама. Рю розуміла, що стала шалено залежною й не зможе відмовитись від Єджі, не зможе без неї існувати зовсім. Але їй було й не потрібно. Їй же пообіцяли неосяжне назавжди. Все інше втрачало свій сенс.

Майбутнє розпливалось перед їхніми очима, стаючи абстрактним та нереальним. Їхнє життя тривало в короткому моменті, поки холодна рука Єджі накривала гарячі руки Рю, а на щоці танув невагомий поцілунок, що нагадував про неминучу для них вічність.

— Кінець.

Дякую за приділену увагу моїй роботі!! Буду рада вашим коментарям <3