1

[Скрябін, Юркеш – С*ка війна!]

– Мамо! Мамо! Що це? Чому воно вибухає? – звідусіль чулись крики дітей. Ніхто нічого не розумів. Все трапилось раптово.

– Тихше, сину. Я сама не знаю, що це, і чому воно вибухає, – відповідала мати. З очей жінки ледь не лились сльози, адже ракета влучила в їх будинок. Будинок, в якому вона, її син та чоловік жили майже все життя. Будинок, який дістався жінці від її матері.

– Оксано! Хутчіш бери Марка, та біжіть до бомбосховища! Бігом! – кричав Олег Сергійович. В його небесно-блакитних очах блукав смуток, відчай, злість.

Над головами родини пролетіла ескадрилья винищувачів. Їх було вісім штук, і направлялись вони на захід. Вони були біло-блакитні, а на хвостах був намальований прапор України.

Була шоста година ранку, люди сиділи в бомбосховищах, та переглядали стрічку останніх новин. Всі вони були однакові, наче хто під копірку писав: «Почалась війна. Введено воєнне положення.», «На столицю було скинуто більше десяти бомб на Київ.», «Продукти зникають в геометричній прогресії, на полицях супермаркету майже нічого не залишилось.». Новини оновлялись майже посекундно, і були вони ще гірші за попередні.

– Українці, президент путін оголосив про проведення «спецоперації» на території України. В багатьох містах чутно вибухи. Я прийняв рішення – ввести воєнний стан до двадцять четвертого березня. Зараз, найголовніше, це не хвилюватися, не сіяти паніки. По можливості, залишайтесь вдома. На зв’язку з вами, постійно буду я, РНБО, Кабінет Міністрів. Незабаром, я знов вийду на зв’язок. Без паніки. Ми сильні. Ми всіх переможемо, бо ми – Україна. Слава Україні! – линув голос президента з радіо. Люди, позатикавши роти, навіть не дихаючи, слухали промову Зеленського.

Хвилинне німе мовчання, і почувся тихий плач дитини. То не витримав Марко, й захникав. За хлопцем почали плакати й інші діти. Батьки почали їх заспокоювати.

– Мамо, мені страшно, – говорив Марко.

– Не хвилюйся, ти чув що сказав пан Зеленський? Що все буде добре, – заспокоювали мати. Хто б її заспокоїв зараз. Хто б її також обійняв, притуливши голову до серця, та говорив заспокійливі слова.

– Мамо, а коли тато прийде? – запитав хлопчик. В його зелених, наче травнева трава, очах, знов почали з’являтися сльози страху та відчаю.

А й справді, де був тато? Куди він зник? Сказав, щоб вони спускались до бомбосховища, а сам зник.

В голові Оксани Володимирівни крутилося те саме питання: куди зник її чоловік?

– Він зараз прийде, потерпи ще трішечки, – відповідала жінка.

Бабуся, що сиділа біла сім’ї Бондаренків, одними устами нашіптувала «Отче наш». Її сіде, немов сніг, волосся спадало з плеч. Хустинка, що обвивала голову старенької, була нашвидко зав’язана, ледь-ледь покривала загривок.

Інша жінка, що сиділа по праву руку від Оксани, гойдалась то назад, то вперед. По її скляних очах було видно, що от-от, і вона не витримає, і впаде до долу від надлишку емоцій.

З вулиці почувся дуже гучний вибух. Люди вскочили на ноги від несподіванки, але потім знов сіли.

Стояла німа тишина. Вона давила на всіх присутніх. Страх окутував тіла дорослих і дітей, але ніхто нічого не говорив і не кричав. Всім не до цього, треба ще осмислити те, що вже почалося.

«Ось вона – війна. Справжнісінька війна. Як до цього дійшло? В чому ми винні? – думала Оксана, – чому саме ми?»

«Чому саме ми?» – це питання крутилось в кожної, з сорока мільйонів українців, голові.

Просидівши декілька годин в укритті, коли сирени перестали гудіти, люди, з побоюванням, почали виходити з бомбосховища. Першими вийшли два чоловіка, віком під сорок. Огледівши округи, і не побачивши загрози життю, вони криконули:

– Виходьте! Загрози немає!

Всі почали повільно виходити. Страх потрохи відступав, але все ще тримав їх в колючих рукавицях. Цей страх не передати словами, його лише потрібно відчути на своїй шкурі.

Опинившись на свободі, жінка вдихнула повними грудьми. Сире, затхле повітря в сховищі не давало цього зробити. Воно різало груди, наче дуже гострий ніж ходив по шкірі.

До Оксани підбіг її чоловік, і дуже сильно обійняв. Жінка полегшено видихнула: її чоловік живий та здоровий.

Відійшовши від Олега Сергійовича, ненька окинула його швидким поглядом. Одягнений він був не в шорти та білу футболку, в якій він поспіхом вибігав на вулицю, а в камуфляжну форму, де на лівому плечі красувався синьо-жовтий прапор.

– Оксано, любо, – почав він. Голос звучав його дуже стурбовано, – збирай речі, документи, бери машину й уїжджай звідси! Тут дуже небезпечно!

– А ти? А ти, любий?

– Я залишусь тут, Київ оберігати, – відповів чоловік, розвернувся, й побіг казна куди. В Оксани на очах полились сльози. Серце окутав смуток, але вона не показувала цього.

На серці Сергія буле те саме, що і в жінки, але в рази сильніше. Але що не вдієш, заради рідної країни?

Оксана взяла під руку сина, й хутко побігла до квартири. Там вона зібрала все необхідне, що знадобиться в іншій країні.

Зачинивши квартиру, в Оксани з очей вже бігли крокодилячі сльози: кинути все, що було тобі так дорого. Кинути все, де було багато нового й приємного, дуже боляче.

Відчинивши авто, родина сіла, й поїхала на виїзд з міста, жалкуючи про те, що не може забрати з собою все дороге й приємне. Але все «дороге й приємне» завжди буде з нею. В її серці, поки вона все пам’ятає…