До чого призведе відпочинок з принцом?

Знову, який вже раз, Артур вирішує вибратися на полювання один. Хоча, не сказати, що зовсім один, бо свого найвідданішого слугу той би нізащо не залишив в замку отак цілими днями бити байдики (на думку принца у Мерліна дійсно було не так багато роботи та зобов’язань, щоб швендятись перед його очима без діла).

– Ти хочеш аби я там сам з нудьги помер?

Якось видав наслідний принц, відкидаючи всі пропозиції чаклуна про те, що можна б було взяти когось з лицарів, задля допомоги.

– Вони зайняті люди, Мерліне, не мели дурниць.

Хоча єдиним, хто мелить дурниці, на скромну думку слуги, був тільки його найголовніший гемор – сам Пендраґон. Бо як ще пояснити не аргументовану його експлуатацію на кожному полюванні принца? Ах, точно:

– Це наказ.

 

***

 

Напевно, єдине, що подобалось Мерліну в походах чи полюваннях – отак безтурботно лежати на зеленій пахучій траві із прикритими очима та дозволяти вітру гратися з його трішки відрощеними пасмами. В такі моменти не існувало ані пророцтв, ані зобов’язань, ані пихатого принца «всеменінетак» та «Мерлінтищовідсталий», що лежав поряд, відпочиваючи. Тільки спокій, природа та жодних турбот. Все було б й надалі так добре, якби не їх дупи, що притягують неприємності, наче магнітом.

Пішовши за дровами для багаття, юний чарівник натрапив на купку бандюків. І він би швидко з ними розібрався, якби з кущів не виліз роздратований довгою відсутністю слуги Артур. В цей момент Чарівник вкотре проклинав у думках його Ясновельможносте-плаксиву-дупу за його характер та непосидючість. Серйозно, йому б вистачило хвилини аби всіх тут вирубити та зв’язати за допомогою своїх чарів, але доля вирішила інакше. Тим паче, він впевнений, що ніхто б в палаці (та що там в палаці, в цілому королівстві) не повірив би в те, що такий худенький хлопчина сам розібрався та скрутив п’ятьох міцних чоловіків. Тож, змирившись, чаклун дістав меча та встав на захист спини принца.

Врешті, знайшовши потрібну кількість гілля та дров, вони розпалили багаття й Мерлін взявся за готування вечері. Артур ж, після десятків докорів: «нікуди тебе самого відпустити не можна», «ти як дитина яку потрібно весь час пильнувати», «буде хоч день, коли я не прийду вчасно рятувати твою дупу?», сидів тихіше німого. Слугу це здивувало, але він мовчки продовжив куховарити. Всім іноді корисно залишитись сам на сам зі своїми думками.

На ранок Артур прокинувся раніше за Мерліна й у роздумах зустрічав світанок.

«Може облишити полювання на декілька днів?»

А що? Він – жива людина, що потребує відпочинку. Знаєте скільки багацько справ у майбутнього короля? От Артур іноді велів би не знати. Не те щоб він заздрив життю Мерліна, чи іншого простолюду, але була в цьому хлопцеві якась загадка. А ще гострий язик та відвертість. Останнє можна було побачити в прямих словах, без натяків, над якими б довелося поламати голову і чесності. Та, супроти цього він часто пропадав бозна-де й ніколи не відчитувався, так як не вважав за потрібне, але… Артур дійсно хвилювався. Це ж Мерлін, з ним могло статися буквально будь що.

Почувши, що слуга прокинувся, він вирішив озвучити йому свою пропозицію (чи знову наказ).

– Збирайся, ми скоро вирушаємо.

– Далеко? – хлопець все ще був сонний, йому був потрібен час аби не прихилитися до землі знов.

– До найближчого селища за Камелотом.

На цьому моменті Мерлін взагалі перестав щось розуміти. Що він хоче вполювати у селищі? Невже вони полюють на магічну істоту чи ще гірше – чаклунів? В голові почали з’являтися безліч питань одне за одним, аж поки Артур не пояснив.

– Хочу відпочити там, де мене не впізнають.

«Це означає…»

– Знайдеш мені простіший одяг. І жвавіше.

«Знову.»

Одного разу він вже брав участь у змаганнях не від свого імені, щоб його не сприймали за принца та билися гідно, не боячись зашкодити. Тоді це було через його задіту гордість. Але що цього разу керувало юним Пендраґоном хлопець не знав, міг тільки здогадуватися.

– Буде зроблено, сер.

І вони вирушили у дорогу.

 

***

 

Купивши одяг та домовляючись про місце для ночівлі на декілька днів, Мерлін очікував поки принц переодягнеться. Уявляєте? Він навіть попросив того вийти з кімнати, наче чаклун в нього ніколи нічого не бачив.

– Мені ж краще. – вирішив хлопець.

Адже дійсно, за цей час він зміг відпочити й подумати, що буде готувати на обід і вечерю. Залишилось тільки сходити купити продуктів.

Артур вийшов з кімнати, поправляючи сорочку, та із запитанням у погляді дивився на хлопця.

– Вам дуже личить.

Принц кивнув та подивився в дзеркало, тож чаклун зробив висновок, що розуміє його без слів. Приємний факт грів юнаку душу.

– До вечора ти можеш бути вільним. – сказав Пендраґон вкладаючи волосся.

Мерлін вдруге за день заклякнув від почутого. Вирішивши задати хоча б частину турбуючих питань, він став поряд з його Високістю, дивлячись тому у вічі.

– Артур, щось сталось? Що відбувається? – стурбованість почала рости щосекунди. – Ми виїхали за межі королівства, Ви переодяглися в зовсім не звичний для вас одяг, хочете залишитися казна-де на декілька днів. – Артур думав, що до Мерліна починає доходити, але… – Скажіть правду, Вас переслідують? Хочуть вбити? Був замах і Ви нікому нічого не повідомили? Я не розумію, Ви мали мені сказати! Сказати лицарям, Вашому батьку!

Через схвильованість юний чаклун ходив по кімнаті та обурено жестикулював. В Пендраґона почала боліти голова, тож він спіймав слугу за руку та втиснув у стіну, тримаючи того за плечі не даючи вибратися.

– Мерліне, заспокойся! – він не хотів кричати, але поведінка, слова та тон голосу юнака його неабияк роздратували. Трохи заспокоївшись, він продовжив. – Досить кружляти туди сюди, в мене від тебе голова закружилася.

Хлопець під натиском його рук міг тільки намагатися вирівняти дихання, але поки виходило не дуже.

– На мене не було здійснено замаху та переслідувань, все добре. Я просто вирішив відпочити від своїх обов’язків наслідного принца і дати можливість відпочити тобі.

– Мені? Відпочити? Задля цього могли просто залишити мене вдома, а не змушувати добу бігати по лісу, щоб потім дати вихідний.

– Тобі щось не подобається? Це твої прямі обов’язки. – принц відпустив чаклуна й відійшов попити води.

Мерлін заспокоївся та вирішив, що і тут непогано відпочине. Але й від його Високості далеко відходити не буде. Вони не знають, що тут та як, тому краще все ж таки бути обачними. Оскільки їжі в них немає, хлопець вирішив взяти це на себе, заодно й прогулятися та попитати місцевих.

 

***

 

Ввечері Артур рушив у таверну, взявши з собою Мерліна. Який й так пішов би наглядати за ним, бо наслідного принца напідпитку залишати одного в незнайомому місці було б ну зовсім дурним вчинком. Після декількох випитих чарок алкоголю юний чаклун хотів відмовити Пендраґона продовжувати. Натомість, той змусив Мерліна пити разом з ним. За компанію.

Несучи на собі п’яного принца, хлопець не раз обіцяв собі не ходити більше з тим по тавернам. Земля під ногами здавалася на диво м’якою, від поганих думок в голові місця не лишилося. Та було одне за що чарівник все ж таки переймався – Артур. Всю дорогу він бурмотів собі щось під ніс та, після десятої спроби дізнатися що саме, вирішив нічого не питати й по скоріше вкласти його спати.

Поклавши принца на ліжко, слуга почав перевдягати того у нічну сорочку та штани, коли Пендраґон звернувся до нього.

– Мерлін.

– Так?

– Обійми мене.

Коли-небудь ця майже королівська дупа перестане його своїм ротом ставити в тупі становища? Він, який буквально кожен раз, як Мерлін тягнувся за обіймами, різко зупиняв хлопця та відходив подалі, кажучи, що це не припустимо – сам просить зараз про обійми? Або він надто п’яний, або в чаклуна галюцинації. І хлопець не знав, насправді, що краще.

– Перепрошую? – якщо йому почулося, то можна буде видохнути й потім попросити в Гауза якісь настоянки, про всяк випадок, для профілактики.

– Обійми мене або поцілую. – принц явно не був терплячим і йому явно не подобалось, що хлопець сміє затягувати з наказами. Хоча той і дав йому відпустку, але все ж. Та і наказом це назвати складно.

Мерлін ще більше потопав у питаннях й нерозумінні ситуації.

«Це була пропозиція чи погроза? Господи, про що я думаю…»

Тряхнувши головою, хлопець накрив Пендраґона ковдрою, сподіваючись, що той швидко засне і вплив алкоголю на ранок мине. Ніхто ні про що не згадає. Але він не очікував, що його Високість почне діяти і різко потягне чаклуна на себе, змикаючи руки на тонкій талії.

– Ти неймовірно мене дратуєш своєю повільністю, наче равлик.

Від несподіванки Мерлін відкрив рота і навіть не мав чого сказати, чим і скористався принц, нахиляючись ближче до його обличчя та поцілував. Спочатку, юний чаклун був в шоці (хоча здавалось би куди ще більше), але несподівано для себе відповів на поцілунок.

– Але подобаєшся ти мені сильніше.

– Артур… – не встиг хлопець і речення сказати, як його заткнули ще одним поцілунком. І ще одним, і ще.

Ніхто з них і не помітив як це переросло в легких петтінг і що вести все це дійство почав Мерлін. Його руки наче блукали всюди, але недостатньо. Принаймні так вважав принц, що тієї ж миті змінив положення їх тіл, сідаючи на стегна чарівника і припадаючи губами до його шиї, з кожною секундою спускаючись все нижче.

– А-Артур… зупинись… – але той його наче не чув, руками блукаючи під одягом та сміливо торкаючись геніталій. – Артуре, я Вас прошу!

Коли Пендраґон нарешті подивився йому у вічі, той чарами змусив його відключитися.

«Це все не правильно… До біса не правильно… Як же ж це…»

– Дідько!

 

***

 

На ранок Мерлін вів себе як завжди: приготував сніданок, прибрав у кімнатах, виправ одяг.

«Зроблю вигляд, що нічого не було, то все йому примарилось. Все одно нічого доброго з цього не вийде. Як тільки дізнається, що я чаклун – не довго залишиться мені ходити з головою на плечах. Все ж таки він ненавидить чари. І хоч вони його й породили, вони так само і забрали життя королеви. Він мені не пробачить…»

Розбудивши принца, він допоміг тому встати з ліжка, бо головний біль невід’ємна частина ранку після тої кількості випитого алкоголю минулого вечора.

– Я більше ніколи не буду стільки пити. Ух… – тримаючись за голову Пендраґон сів за стіл та побачив одну тарілку з їжею перед собою. Після, глянув на слугу, що тихо стояв осторонь. – А ти не збираєшся снідати?

– Я вже поїв. – бреше. Бреше, бо після подій цієї ночі та хвилювання апетит зник і, як не крути, змусити поїсти він себе так і не зміг, – Дякую за Ваше хвилювання. Якщо від мене більше нічого не потрібно, я піду. Може вийде знайти Вам трави від головного болю. – і тільки він підійшов до виходу, як слова Артура змусили його обернутись.

– Мерлін, щодо вчорашнього, ти… Пам’ятаєш, що тоді було? – він не виглядав якось дивно, тож хлопець подумав, що йому пощастило і принц дійсно нічого не пам’ятає.

– А що тоді було? – доведеться трішки пограти в дурника.

«Як і завжди. От тільки цього разу причина вже інша»

Намагаючись тримати себе в руках і не видати чогось зайвого чи недоречного, блондин робить вдих у повні груди.

– Нічого. – з видихом почало виходити і його розчарування. Він розраховував на будь-яку іншу відповідь, але не на це. – Ти можеш йти.

Як тільки двері зачинилися, Артур глянув на їжу перед собою і відвів погляд у вікно. Зненацька він з усієї сили вдарив кулаком по столу, що навіть морква підстрибнула та випала з тарілки.

– Трясця!

«Тепер він мене ненавидить… Тому так швидко пішов? Але якщо б йому було огидно, він би не прикидався, що нічого не було та просто вдарив мене або втік, чи не так? Або ж тільки… Чорт. Треба буде перепросити.»

 

***

 

Мерлін дійсно блукав лісом у пошуках лікувальних трав, тим паче це була гарна можливість подумати й зважити всі «за» та «проти». Не те щоб він не горів бажанням зізнаватися принцові у своїх зовсім не дружніх почуттях. Але якщо це станеться, то доведеться розповісти й про те, що він чарівник. А там, якщо дізнається король… Це «проти» було сталево аргументоване й перебивало усі можливі «за».

«Я не хочу підставляти Гауза. Він буде хвилюватися й точно утне якусь дурницю, гіршу аніж я. Надто великий ризик. Якби ж не це пророцтво дракона. Якби ж не мої почуття…»

Повернувся юний чарівник ближче до вечора, коли сонце тільки починало сідати. Зачинивши за собою двері, він почув знайомі кроки.

– Мерліне? – Пендраґон виглядав дуже схвильованим, що насторожило хлопця.

– Щось сталося? – поклавши трави на стіл, він почав шукати посуд для готування настоянки, уникаючи погляду коханих очей.

– Так. Ні. Точніше… – хвилювання все ж таки вплинуло на його зібраність та стриманість.

«Якою вчора і не пахло» – з такою думкою, наслідний принц продовжив.

– Просто тебе довго не було і…

«Я почав хвилюватися.» – додав він подумки.

– Ну, як бачите зі мною все добре. Тим паче, я знайшов потрібні трави для мікстури від головного болю, якщо він Вас ще, звісно, турбує.

– Так. Дякую.

Разом з мікстурою Мерлін готував також і вечерю для них. Все ж таки це перший його прийом їжі за день. Як же він зголоднів… Майже доготувавши овочі, той поставив чарку з ліками перед принцом.

– Ось, випийте це перед їжею.

Артур оцінив рідину на запах.

«Ніби не тхне…»

– Не хвилюйтесь, хотів би Вас отруїти, зробив би це вже давно, гниючи десь у ямі без голови.

Хлопець дійсно думав, що той може не довіряти лікам, які він зробив сам, без допомоги придворного лікаря. Має на те повне право. Мерлін теж не завжди в цьому собі довіряв. Але помилився, бо тієї ж миті Артур випив все за один ковток, трішки прокашлявшись.

– А на запах воно було менш гидотне, ніж на смак.

– Що поробиш, магія. – не вдало пожартувавши, юний чаклун замовк, розклавши столові прибори біля тарілки Пендраґона.

Той насупився та в’ївся поглядом в юне обличчя. Не витримав напруження, хлопець наважився спитати.

– Щось не так?

– Ти не збираєшся сідати їсти?

Це питання наче вибило його з колії.

– Я… пізніше поїм, Ваше Високосте.

– Чому не зараз?

– Я не…

– Сідай.

Він міг би почати спір, але через урчання живота виходу не залишалося. Можливо, це єдиний раз, коли вони разом вечеряють за одним столом. Тільки вдвох.

«Ніби на побаченні»

За такі думки чарівник обіцяє завтра заморити себе якоюсь роботою, щоб провітрити голову від зайвого. Завжди допомагало.

Через декілька хвилин у тиші, парубкам почало ставати ніяково. І це не дивно, вони весь час стріляли очима один на одного. Ніби хотіли щось сказати та не наважувались. Але хтось ж мав почати розмову, яка була дуже потрібна їм обом. І цей «хтось» вже хвилину стукав ногою по підлозі.

– Мерліне, я б хотів з тобою поговорити.

– М?

Не дуже виразна відповідь, але початок покладений.

– Я хочу вибачитись за свою поведінку вчора…

– Не треба, Ви багато випили, тому Вас і заносило у різні сторони. В решті, Ви не такий вже і тяжкий без обладунків та меча.

– Я не про це. Я про.. Кхм. Свою непристойну поведінку та чіпляння до тебе.

– Які чіпляння?

– Не прикидайся дурнем, будь ласка. Ти розумієш про що я.

Погляд чаклуна відповів за нього. Звісно він розуміє. І пам’ятає. Особливо поцілунки на шиї та грудях. А його прес на дотик такий…

– Нічого страшного. З цього б все одно нічого не вийшло. Ви – принц, я – слуга, ми обидва чоловіки. Король мене б точно вбив.

«І не тільки за це»

– Чому тільки тебе?

– Вас він любить, ви – його син. А я йому не дуже подобаюсь.

– Зате ти подобаєшся мені.

Мерлін наче забув як дихати, його серце ніби зупинилось, а ніби почало битися зі швидкістю світла.

«…ти подобаєшся мені.»

І як тепер думати про щось інше? Це ж…

– Це не можливо. Точніше… не правильно. Це не..

– Я розумію, що ти скоріш за все не відчуваєш того ж і я не смію просити в тебе шанс чи змогу спробувати, але, Мерлін.

Чаклун різко встав зі свого місця та прибрав брудний посуд зі столу.

«Розумієш, а як же. Звісно. Легко казати.»

– Тобі від мене бридко?

Тарілка вислизнула у хлопця з рук і розбилася при зустрічі з підлогою. Бридко? Йому не почулося?

– Що?

Зітхнувши, принц подивися йому прямо у вічі.

– Ти не даєш мені жодних відповідей, ховаєш очі, я майже впевнений, що ти дві хвилини до цього не дихав! – він не був злий, принаймні не на нього.

Крок за кроком юний чаклун наближався до нього, а коли зупинився – поставив руки по обидві сторони його ніг і майже торкнувся своїм носом його носа.

– Хочете відповідей та зорового контакту? – Пендраґон зачаровано слідкував за його вустами, а після за відображенням у насичено блакитних очах. – Мені не бридко. Мої почуття повністю Ви не зрозумієте, але… Я міг тільки мріяти, про те як стою до Вас настільки близько, як Ваше дихання лоскоче мої вуста та підборіддя, як Ви так дивитесь на мене. Ви дуже мені подобаєтесь не перший рік. Я завжди хотів бути до Вас ближче не тільки через обов’язки, не тільки через турботу та дружбу. Але Вам подобалась Гвеневер. Ви були закохані. Я не мріяв про щось більше за дружбу рівно до вчорашнього вечора. Мені вистачало зорового контакту, спілкування, жартів, походів, Вашої посмішки. Але не зараз. Не після обіймів. Не після поцілунків. Не після… всього цього. В мене сверблять руки Вас торкнутися, загнати у куток та не даючи шансу на втечу цілувати.

– Мерлін…

– Я брехатиму, якщо приховуватиму наскільки сильно Вас кохаю. Наскільки сильно Вас хочу. – останнє він буквально прошепотів йому в губи, від чого ланіти та вуха принца стали неприродньо багряними.

Артур піддався вперед та поцілував хлопця.

 

***

 

Жоден з них вже не пригадає як вони дійшли до ліжка, але це і не важливо. Важливо лише те, що тут і зараз. Руки Мерліна безсоромно блукали тілом принца, не залишаючи без уваги жоден міліметр його тіла. Пендраґонова сорочка була стягнута ще на кухні, а штани ледь прикривали лобок. Він те і діло, що хапав ротом повітря, бо не думав, що поцілунки його слуги можуть бути настільки приємними. Особливо на шиї. Коли чаклун цілував його шию – ноги німіли, руки стискали простирадла, звуки з рота переставали контролюватися мозком, по тілу пробігали мурашки.

Коли штани були стягнуті з Артура, Мерлін відкинув подалі і свої речі, взяв із сумки якусь незнайому принцу мазь.

– Артур. – голос чаклуна зараз був для хлопця найсолодшим та найбажанішим цукрозамінником. – Якщо Ви не готові, можемо потім…

– Не смій. Якщо зупинишся – я тебе вб’ю, або змушу поцілувати Гауза в губи.

Уявив це та усміхнувшись, юнак змостив маззю пальці та наполегливо поцілував наслідного принца Камелоту. Він почав масажувати йому між сідниць, потихеньку вводячи один палець всередину. Знадобилось декілька хвилин, аби Пендраґон звик і дав зрозуміти, як та де йому більше подобається.

– М… Мерлін… Глибше! – бачити такого майбутнього короля під собою цінний скарб для чаклуна.

– Вибачте, та це все, на що здатні мої пальці. – єхидної посмішки не можливо було стримати.

– Тоді використай свій член, о Господи!

– Я, звісно, не Господь, але…

– Увійди в мене! Зараз!

Ну і як після цього відмовити? Як тільки Мерлін витягнув з нього свої пальці, принц несвідомо заскиглив.

«Як мені тепер жити знаючи, що Артур може бути таким»

Повільно входячи у нього членом, притримуючи за сідниці, хлопець слідкував за змінами на обличчі блондина. Він пам’ятатиме кожну емоцію, кожний звук та кожне слово, сказане Пендраґоном цієї ночі. Пам’ятатиме рухи тіла, подряпини від нігтів на своїй спині та ребрах. Пам’ятатиме синьо-багряно-фіолетовий слід від його поцілунку на своїх грудях. Ці спогади точно залишаться в його голові надовго, бо завтра їм треба повертатися назад у королівство. Тож, жоден з них не може бути впевненим, що ця ніч в них не остання.