1

Ледве чутний галас за вікном. Як же хотілося прямо зараз вийти з душного кабінету, подалі від всієї бюрократії натомість цілий день відточувати прийоми рукопашного бою з кадетами. Зброї в нас було не багато. Набагато менше, ніж у ворога– так думалося Петлюрі аж до поки розвідка не принесла втішні новини для всіх у Центральній Раді. Проте, й дала привід Винниченкові знову розпинатися про свою міліцію.

— Таке практикують вже у всіх розвинених країнах!

— Так в цих країнах нема сусідів, що прагнуть розшматувати і поділити їх території!

— Але ми можемо вирішити це питання мирно!

— Клятий пацифіст ти недалекоглядний!

— Від балерини чую!– Симон забирає свох слова назад: краще він потренувався би у битті груші. А якщо б грушу заміняло тіло Володимира Кириловича було б ще краще!

— Ви можете посваритися після засідання?– тяжко зітхнув Грушевський. Обоє пристиженно сіли на місця іноді кидаючи грізні погляди один на одного. Через чтверть години кабінет залишили усі, крім трьох чоловіків. Голова Центральної Ради підійшов до різьбленої карти України на стіні.

— Ви обоє повинні порозумітися. Сіючи сварки пожнете руїни Батьківщини. І я нічого не хочу чути про ваші різні погляди на устрій країни.– не давши сказати і слова чоловік стрімко покинув кабінет хряпаючи дверима.

— Балерино, дарма поліз в політику зі своїми методами…– договорити не дали– вмить його схопили за плече і швирнули до стінки. Не очікуючи цього він боляче приклався головою об холодну, глатку поверхність. Торкнувшись потилиці на пальцях залишився гарячий, багряний слід. Якщо б це був хтось інший, то Винниченко дав відсіч гострими словами. Якщо б це був хтось інший, то до травм не дійшло. Якщо б його слова зупиняли. Зазвичай після їдких коментарів Володимира опоненти або затихали, червоніючи від люті, або кидалися з погрозами. Симон завжди стійко витримував випади письменника, іноді гідно відповідаючи, іноді просто втомлено зітхаючи. Пацифіст так і не зрозумів як в Петлюри виходить переконувати людей слідувати за ним. Мир погрузився у пітьму.

—

Весь день був похмурим. Тяжкі тучі збирались над Києвом вже другий день поспіль. Хоча письменник не спав всю ніч, бо готував промову, настрій в нього був не поганий.

Виступ був гарний, навіть чудовий. Вміння розмовляти на публіку також зіграло значущу роль– по настрою публіки можна було зрощуміти, що хвилюватися нема за що. Проте, варто було вийти молодому хлопцю з русим волоссям і сказати кілька до гидоти простих речень, як уся увага публіки переключалася на нього, схвалено загудів. Це була їх перша зустріч.

Три місяці потому, доля знову і знову зводила їх, проте на цей раз в незвичайних обставинах. Невеличка квартира з гарним видом на похилу вулицю засаджену каштанами. В одній із двох кімнат сиділо шість чоловіків різної статури та зросту. Проте, усіх об’єднувала відданість в  справі звільнення України від імперського гніту. Будучи трохи захмельнівшим Винниченко косо дивився на сусіднє місце, де підперши голову сидів його опонент і в одночас товариш. Сірі очі були прикриті, на зазвичай трохи блідому обличчі був присутній характерний хмельний рум’янець. Раптом сірі і темні очі зустрілись. Довго. Винниченко був творчою людиною, саме на цей факт він спихнув оду що щойно зародилася в його голові про ці очі. У той вечір він не разу не перебив думки Симона, залишаючись незвично мовчазним.

—

Коли світ знову став достатньо чітким, щоб звертати на нього увагу письменник з подивом побачив, що сидить біля стінки. Над самим його лицем схилився русоволосий занепокоєнно дивлячись.

— Не думав я, Володимире Кириловичу що для того щоб ви втратили свідомість достатньо стінки і легкого поштовху. Може, ви попрактикуєтесь в рядах нашої армії?

— Ви, Симон Васильович, певно з глузду з’їхали мені таке пропонувати! Де таке видано, щоб розумні люди хотіли навчитись вбивати та калічити!..

— Бачу, певне, з вами все гаразд, раз так огризаєтесь. А, до-речі, ми тут заперті.

— Що?

— Мабуть, ми не на жарт розлютили голову, що від його хряпання двері зачинились. А оскільки час пізній, то скоріш за все в будівлі нікого вже нема, як і вікон у цій кімнаті– нам ніхто не допоможе, сьогодні.

—…– здається скоро в Винниченка почне тіпатись око. Із всіх людей він застряг саме з ним! Якщо це кара Божа, то він тепер буде ходити в церкву кожень день вимолюючи прощення за гріхи. Але то потім. Зараз один із його “гріхів” занадто близько. Відвернувшись від товариша письменник підвівся притримуючись за стінку. Що-ж, стояв він не твердо, проте і не падав. Сьогодні він планував закінчити один із романів і відступатись не збирався навіть попри “тяжкі обставини”. У невеликій сумці було достатньо місця для особистого щоденника з яким Володимир був нерозлучний. Чорнила стояли на дубовому столі, разом з перовою ручкою. Обережно розклавши все необхідне на столі той прийнявся пернчитувати твір. До нього підсів суперник і запитав:

— Новий твір?

— Так.

— І про що?

— Не думаю, що тобі буде цікаве щось окрім воїнських пісень.

— Взагалі-то, я читаю кожен твій твір.– заперечив Симон до того як встиг подумати. Але, натомість очікуванному сміху або нерозуміння зі сторони заступника голови Ради він почів зацікавленість.

— М? І справді? Все-ж смак в тебе присутній,– обережно вириваючи лист із щоденника сказав Винниченко.— Можеш почитати трохи, заодно оціниш.– буркнув він почавши щось писати на вирваному листку. Петлюра був здивований, проте пропозицію не відхилив. Хоча, це більше походило на наказ. Гортаючи сторінки до початку твору він помітив дивність: раз на три сторінки лівіше за текст були вірші. Інколи вони складалися з декількох рядків, іноді займали усю сторінку. Дуже дивно було на це дивитись. Вирішивши, що це просто якийсь новий авторський засіб сіроокий мовчки прийнявся читати. Через три вірші поміж роману стало ясно, що вони ніяк не пов’язані. Роман розповідав про життя адвоката, далекого від творчості, та й іншим дійовим особам строки не могли належати. Тоді у розум прийшла ідея що змусила сердце грузно осісти десь у грудях– вірші були про кохану людину Володимира. Ні разу Симон не натикався на вірші Винниченка, і навіть пам’ятав що в одній із статей той відмахнувся від віршів кажучи що зовсім не вміє зволодіти з рифомою. Зі значно гіршим настроєм він продовжив читати.

— Головний герой ще пожне з того, як обійшовся з Клавою.– більш ствердно, ніж питаючи заявив Петлюра через годину читання.

— Чого ти так впевнений?– відірвавшись від написання спитав Кирилович.

— Інтуїція. Ти закінчив?

— Майже,– махнув рукю,— краще скажи як тобі?

— Доволі непогано. Були складнощі з усвідомленням з якої вітки зараз події, проте на середині вже орієнтувався. До-речі, я читав також і вірші, але зрозумів що вони не відносяться до твору.

— Вірші… Так, вони не мають відношення до нього ніякого відношення.– трохи розгублено сказав письменник

— Ніколи ще не бачив твої вірші, певно вона здатна пробудити твої приховані таланти.

— Вона?

— Та, про кого йдеться. За описом вона низенька, має сірі виразні очі, у яких можна розпізнати вогонь ночі, має світло-русе волосся, а образ її являється тобі уві сні. Не можу згадати ні одну твою подругу такої зовнішності.

— Звісно не можеш. Бо ти її не знаєш.

— Думаю, якщо вона побачить ці вірші то одразу віддасть своє серце.– приховуючи невдоволену інтонацію порадив він.

— Пф, від кого я це чую, ти з жінками хоч раз розмовляв?

— Ба, ти мене за дурника маєш?

— Можливо й так, проте мені шкода тих бідолаг, яким доводилось мати з тобою справу.– самодовільно прискав яд письменник.

— Сумніваєшся в моїй компетентності?– рикнув Симон доволі серйозно. Так само він сперечався із партійними колегами, таким тоном віддавав якість важкі розпорядження. В сірих очах з’явився звичайний вогник суперництва. Не звертаючи увагу на томне відчуття у грудях Володимир не прибрав самовдоволеної посмішки і відповів:

— Не сумніваюсь, упевнений в твоїй повній некомпетентності.– проте, йому не дали договорити: вмить він відчув як його стілець розвертають сильні руки. Ще мить– і він відчуває, як ті самі руки хапають його за волосся якраз у місці нещодавної рани і через ще одну мить, коли він відкриває рот, щоб поскаржитись чужі вуста накривають його власні. На них присмак табака і міцного кофе– улюбленого поєднання русоволосого. Розчиняючись у поцілунку він лише трохи мичить, коли чужі зуби прикусують його нижню губу надаючи поцілунку ще й присмак заліза. Через декілька вічностей вони врешті-решт відриваються один від одного. Намагаючись віддихатись піднімає темні очі до сірих– ті дивляться жадібно, майже люто.

— Трохи грубо. Нормальні люди роблять так,– все-ж видає Володимир, коли дихання знову приходить до норми. Приплив адреналіну витісняє той факт, що він може отримати по пиці. Тоді вже заступник голови Ради починає поцілунок– той, зовсім не схожий на попередній: трепітний, повільний, переповнений ніжністю. Напевне, він цілував так уперше. А його так цілували уперше.