1

Босі ноги німіли, тонучи у щедро зрошеній першим весняним дощем траві.

Холодно, мокро, страшно.

Техьона морозило.

Лляна сорочка важким тягарем обплутувала тіло. Груба тканина та кусючі нитки простенької вишивки шкрябали шкіру, залишаючи ледь помітні подразнення. У повітрі стелилась скорботна пісня. Вона пробивалась крізь щільний потік води і пролазила всередину, скочувалась клубком у шлунок, стягувала нутрощі.

Небо затягнулось соковитими ґронами каламутно-сірих хмар, тяжкими і похмурими.

Техьона морозило, проте вже давно не від холоду.

Вдарили перші барабани, відбиваючись у грудях точковою зупинкою сполоханого серця. Навколо у сірій димці виблискували десятки насичених, кольорових очей.

Людей?

Ні, звірів в людській личині.

Техьона щупальцями оповив липкий страх, крик лоскотав горло, стриманий міцно стиснутими зубами. Омега стояв посеред цієї галявини, оточений натовпом, омитий свіжим дощем, і мовчав. Він не подарує їм своєї слабкості, нізащо не подарує.

Техьон нічого не розумів, зовсім нічого. Обхопив себе руками, будуючи уявний захист. Волосся бридкими, сирими зміями прилипало до обличчя, падало на очі, і його хотілось прибрати, щоб бачити. Але ворушитись боявся. Під цими поглядами навіть дихати боявся.

Барабани відбивали чіткий ритм, коли більше десятка альф ступили вперед, вимальовуючи навколо нього ідеальне коло. Такі ж мокрі, але не тремтячі. Впевнені, тверді скелі. А він, Техьон, посеред них дрібною піщинкою — виснаженою, невільною. Вкраденою.

Придивився. Знав, що побачить. Чоловіки всі, як один, заплямовані кров’ю. Вона разом з дощем рівними потоками просочувалась у землю, даруючи жертву, чужу енергію. Підживлювала природу.

Техьон відчув на собі масний погляд — волосся по всьому тілу встало дибки від огиди. Один з альф дивився зголодніло, вищирив ікла і повільно злизав в’язку кров, майже застиглу на верхній губі. Техьону стало так бридко, що в горлі вузлом затягнулась нудота. Добре, що нічого не їв. Якщо б перед ними все виблював… Надто принизливо.

Барабанні удари нарощували силу, лункими звуками перебиваючи шум дощу, і від кола відділився один з присутніх. Техьон його не бачив. Він, якщо чесно, взагалі нікого не бачив. Лиця зліпились у загальну картину, залишаючи лише палаючі очі. Багато очей. Криваво-багряних.

Альфа зробив кілька кроків уперед, зупиняючись навпроти. Звузив димчаті очі. Гостра щелепа твердою лінією різала лице, а похмурі, густі брови робили погляд важким, небезпечним.

Міцний, жорсткий, страшний.

Крізь мокрий одяг, що обліпив тіло, проглядалась розвинена мускулатура, широко розставлені ноги твердо тримали на землі. Альфа не тремтів. Тільки раз скривився, коли неслухняне пасмо такого незвично світлого волосся висковзнуло із зібраного на потилиці хвоста і впало на широке чоло.

Чоловік протягнув руку, а Техьон мимоволі здригнувся. Ніг від холоду не чув, тому похитнувся, заледве втримуючи рівновагу. Навколо голосно, глумливо засміялись.

— І треба тобі такий?

Техьон не зрозумів, хто саме кричав, але уїдливість розрізнив. Ковзнув поглядом по щільному колу. Привернув увагу рух навпроти. Альфа зробив ще один крок, наполегливо протягуючи руку. Техьон перелякано пискнув, викликаючи нову хвилю сміху, але очі все ж опустив. У чужій, вимазаній кров’ю долоні лежав маленький ніж.

Спогади перед очима мерехтіли уривками.

«Ти повинен битись».

«Обряд».

«Традиції».

«Випусти вовка».

Він би з радістю, але вовк, вовк мовчав. Сховався під ребрами, забився у найглибший куток свідомості і міцно спав. Речовини, які виділяли альфи, давили волю, бажання опиратись. Давили все всередині, особливо у такого непідготованого до подібного Техьона. Може, то і добре, що вовка немає. Людині протидіяти всьому звіриному легше.

— Бери, — голос, несподівано м’який, дивно-теплий, шурхотом долетів до вух. Техьон подався вперед, не бажаючи перечити. Обережно перехопив дерев’яну ручку ножа, не торкаючись чужої шкіри. Серце сполохано тріпотіло, по венах бігла чиста паніка.

Що ще залишалось робити?

Стиснув ніж лівою рукою, міцно зціпив пальці на руків’ї. У ніс вдарив запах заліза, але його джерело Техьон не шукав. Боявся навіть подумати, що саме робили цією зброєю раніше.

— Давай, — і знову м’яким поштовхом прямо в спину. На омегу давили так обережно, що захотілось розсміятись. Та які у нього шанси? Проти цього от?

Техьон подався вперід, незграбно штурхнувши лезом повітря. Не те, щоб сподівався потрапити, ні. Але побачивши, як лезо насмішкувато-легко розсікає пустий простір, від безвиході захотілось кричати. Альфа опинився по праву сторону і легко штовхнув у плече, змусивши позадкувати. Кінцівки не слухались, але Техьон мазнув повітря ще раз.

Чоловік кружляв навколо нього хвилин десять. За цей час Техьон встиг зробити нескінченну кількість випадів і таку ж нескінченність разів промахнувся. Альфи зневажливо фиркали, барабан так само чітко відбивав ритм. Техьон не рахував, але розумів — часу залишилось зовсім мало. Про тонкощі цих їхніх традицій йому не розказували, дали всього кілька розмитих підказок, тому що там буде далі — незрозуміло. Ясно одне — чогось доброго Техьону чекати не варто.

Альфа опинився за спиною, перехопив руку, обпалюючи гарячими пальцями зап’ястя. Зовсім легко висмикнув ніж і, надавивши на внутрішню сторону коліна, змусив опуститись на мокру траву. Техьону було зовсім не боляче — чужа рука продовжувала тримати зап’ястя і падіння цим самим пом’якшила, але менш принизливим воно від того не стало. Очі обпекло злими сльозами.

— Жорсткіше з ним!

— Чого ти бавишся?

— Сильніше!

Крики перекривали дощ. Техьон видихнув, втомлено прикривши повіки. Його штовхнули ще раз, так само обережно опускаючи на спину. Омега не хотів знати, що зараз станеться. Голова вібрувала болючими імпульсами, а часті краплі лунко вдарялись об шкіру.

Йому би померти. Ось так, лежачи на соковитій траві, покриваючись густими лініями зливи. У день, коли Сонце вінчається з Землею. Так романтично. Але він, Техьон, дурний. Віддав ніж у чужі руки, відібравши у себе останню надію на спокій. Зараз над ним нависає чуже, громіздке тіло і слава всім богам, що в місті пив блокатори. Істинна природа, гола сутність всередині міцно спала, не відчуваючи моторошної лапи жаху, що сковувала кожну клітину.

З обох сторін від голови опустились чужі долоні, обвиваючи рецептори густим запахом крові. Чужої чи своєї?

Техьон скосив очі, натикаючись поглядом на широке, обвите рельєфними венами, зап’ястя. Воно переходило у крупну долоню, але її омега вже не бачив. Зате все чудово розумів. Така рука зімкнеться на горлі і життя забере одним порухом.

Техьон повернув голову в попереднє положення, підняв очі, бажаючи наостанок насолодитись похмурими хмарами. А побачив зоряне небо — глибоке, з мерехтливими, сріблястими зорями. Чарівно? Чи він вже божеволіє?

Альфа дивився прямо, очі не відводив. Тонкі губи зімкнулись у рівну лінію. На щоці червоніла глибока, рвана рана.

А потім Техьон закричав, затріпотів спійманою птахою під чужим тілом, вартувало міцним стегнам притиснути його власні до сирої землі. Всередині мигнуло полум’ям, і омега тихо заричав, вишкіривши рівні зуби. Вовк навіть не здригнувся, але на нього Техьон не ображався. Сам закрив, подавив, сам заховав глибоко всередині.

— Тихо.

Яке тут тихо? Навколо варвари, його міцно тримають, не даючи навіть поворухнутись. Такі можуть взяти прямо тут, на мерзлій, мокрій землі, не гидуючи навіть тим, що мився він востаннє днів сім тому. Притуплений інстинкт самозбереження забився у грудях, розтрощуючи щільну стіну ребр. Змушував скалитись, шипіти по-звіриному зовсім, брикатись і намагатись виплутатись. Ні, він краще помре.

— Та тихо ти, — в шепоті промайнуло гостре невдоволення і Техьона притиснули ще сильніше, перехвативши вільні до цього моменту зап’ястя. Навколо почулися захоплені крики, радісні вигуки. Схвальні.

Звірі.

— Якщо я не дам їм крові, залишишся тут в якості симпатичної іграшки.

Техьон не зрозумів, але заледве стримав крик, коли над ним нависла величезна пазуриста лапа. Вовча. Лапа смикнулась і шию обпекло болем. Ніби папером порізався. Техьон не встиг опам’ятатись. Його потягнули нагору і безвільною лялькою поставили поряд, притримуючи за плечі. Груди лизнуло теплом. Омега торкнувся неслухняними пальцями сорочки і завмер, оглядаючи мокру шкіру. Кров. У нього тече кров.

Але переживати з цього приводу не було часу.

— До першої крові, — тепер голос звучав твердіше, гостро різав. Не його. Братів. Вовки невдоволено фиркали, гучно лаялись.

До них в середину ступив сивоволосий старійшина і одним махом руки змусив натовп замовчати.

— Кров є кров, але не сподівайся на сильне потомство з такою слабкою парою, зимовий.

Техьон відчув, як чужі пальці стиснули його плече трохи сильніше, проте все ще абсолютно безболісно.

— Подайте мені чашу.

До старого підбіг маленький хлопчик, зовсім ще щеня. Протягнув міцно стиснуту в крихітних долонях бронзову посудину.

— Змішай кров, зимовий.

Альфа відпустив чуже плече і обережно пробігся пальцами по шиї омеги. Техьон мовчки терпів, спостерігав. Чоловік зробив крок у сторону старійшини, підніс до чаші зап’ястя тієї самої руки, якою тільки що торкався омеги. Друга долоня міцно стиснула гострий ніж і швидко різанула ним шкіру. Альфа опустив руку в чашу, пальцями донизу. Кров лилась до тих пір, поки рана не затягнулась.

— Нехай земля прийме дари, а боги благословлять союз.

Старійшина опустився на коліна і обережно перевернув ємність, виливаючи густу рідину прямо на землю. Кров просочувалась повільно, ніби трава, рослини, сам ґрунт смакували смачні ласощі. Техьон дивився на це все з неприхованим жахом. Він все ще тремтів, навіть не помітив, коли перестав лити дощ. Одяг неприємно липнув, але тіло заклякло і холод майже не відчувався. Все просто заніміло.

Коли остання крапля зникла в темній землі, старійшина піднявся і, зібравши пальцем залишки крові, підніс його до чола альфи. Швидким рухом накреслив незрозумілі символи, макнув палець ще раз. Потягнувся до Техьона і той хотів було відсахнутись, але чужа долоня знову стиснула плече, втримуючи на місці. На його чолі також залишили кривавий слід.

— Став мітку, зимовий.

Хрипле «що» з рота вирвалось мимоволі. Техьон ще міг хоча б спробувати зрозуміти ритуали, кров, всі ці ножі. Вони тут звірі, зі своєю сутністю одне ціле. Але мітка… Мітка — це цілком реально. Абсолютно. Її неможливо стерти так просто, як ці знаки.

Омега зашипів, коли плече знову стиснули, сильніше, ніж раніше.

Вовк, йому зараз так сильно потрібен вовк. Перевернутись би, втекти. Хоч щось зробити. Але звір мовчить, спить тихо-тихо, ніби його всередині і немає. А Техьон, хто він у людському тілі? Просто хлопець? Слабкий, втомлений, майже не їв останні дні, не спав. Висить на ниточці свідомості. Якщо його вкусять…

Долоня зісковзнула з плеча і розслаблено впала донизу.

— В нас не прийнято ставити мітки на чужій території.

Навколо все стихло, щоб вже через секунду вибухнути розгніваними криками і осудом. Техьон не розбирав слів, але загальний настрій вловив. Альфа сказав щось неправильне. Старійшина підняв руку, зупиняючи натовп. У густих сутінках горіли криваві вогні злих очей.

— Тоді покрий. Зараз.

Техьон сіпнувся знову, розуміючи значення цієї фрази. Ні, нізащо. Краще смерть.

Він різко повернув голову, вихоплюючи блиск ножа, причепленого до шкіряного пояса на штанах альфи. Вже був готовий потягнутись, вихопити… Але чоловік ніби думки читав. Чи Техьон такий передбачуваний? Зимовий схопив чуже зап’ястя, навіть не долоню, стиснув. З грудей омеги мимовільно вирвалось жалісливе скиглення. Таке незвично вовче.

Хватка ослабла.

— Таке у нас теж не вітається. Не при всіх.

Старійшина недобре усміхнувся. Старі шрами різали обличчя, нівечили емоції, робили старого до льодяного жаху моторошним. Техьон бездумно, інстинктивно зробив крок в сторону зимового. Від його тіла разило заспокійливим теплом. Від руки взагалі-то теж, але омега цього навіть не помітив. Надто вже був схвильований власною долею.

— Тоді до сходу він повинен нести запах. Якщо ні, — вищир став ширшим, а навколо задоволено зашуміли. — Якщо ні, зимовий, ти сам знаєш, що з ним буде. А зараз забирай… щеня і йди в будинок. Якщо все буде добре, вранці вас проведуть до кордону.

Старий окинув їх зневажливим поглядом і, повернувшись, загубився у натовпі.

Альфа не дав навіть видихнути. Потягнув за собою. Техьон на неслухняних ногах пошкандибав слідом. А що робити? Залишитись тут, серед цих тварюк?

У спину прилітали в’їдливі насмішки, вигуки, обідні слова. Кілька разів чулось «дикун», і омега зі здивуванням зрозумів, що це стосувалось зовсім не його. Ось ці люди сміють когось називати дикуном? Того, хто відмовився публічно займатись сексом? Мітити? Та вони просто божевільні.

Йшли недовго. Від чужих поглядів сховались в уже знайомому омезі лісі і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинились перед невеликою, дерев’яною хатинкою. Техьон їхніх будинків не бачив, просидів більше тижня в якійсь печері, а сьогодні вранці проснувся вже на галявині. Було цікаво, але зовсім не вражаюче.

Місцями гнилі дошки перекосились. Крихітну віконницю прикривало криво вставлене скло, залишаючи по краям товсті щілини. Двері, вартувало альфі їх відкрити, так заскрипіли, що якраз всім диким тваринам з околиць сповістили про пізню вечерю.

— Заходь, — чоловік зупинився і кивнув в сторону темної кімнати. Техьон задумливо оглянув вхід. Мудро вирішив, що в такому стані далеко втекти не зможе, а значить треба придумати щось інше. Але спершу відігрітись. Якщо, звісно, вийде.

Кинув погляд на чуже обличчя, але в сутінках розібрати хоч щось, окрім мерехтливих, сірих очей, не зумів. Потягнув носом повітря в надії вловити відблиск чужого запаху. Але ні, все ще нічого. Тільки свіжий аромат трав і сирість після дощу.

Техьон зайшов всередину, гублячись у темноті. Кілька разів кліпнув, звикаючи. Без вовка в такі моменти було важко, але в місті електрика, світло. А тут…

Альфа зайшов слідом. Щось кілька разів стукнуло, зашелестіло і темряву розрізав тонкий вогник на краєчку сірника. Він швидко перескочив на акуратно складене сухе гілля, ковзнув по дереву. З’явилось слабке, але стійке полум’я.

Кімната виглядала очікувано просто. Пічка, поганенький стілець, невелике ліжко, застелене тканим покривалом. Зручності скоріш за все на вулиці. Про душ чи хоча б миску з водою нічого було навіть мріяти.

— Як тебе звати?

Техьон здригнувся, вертаючись у реальність. Альфа стояв біля ліжка і рився у великому, цілком сучасному рюкзаку. На ньому все ще була темна, вишита сорочка, прості штани і шкіряні чоботи. У поєднані з металічними ремінцями і замками на рюкзаку виглядало це досить комічно. Ніби з якогось косплей-фестивалю втік.

Техьон стиснув губи, не бажаючи відповідати. Йому б тільки зігрітись. Омега зробив крихітний крок ближче до вогню. З такої відстані тепло не відчувалось і він все ще тремтів. Добре, що вовк. Навіть у людському тілі рідко хворів. Якби був бетою, точно підхопив би запалення чи щось ще гірше.

Альфа шумно видихнув. Знову поліз у рюкзак. Витягнув суху футболку, спортивні штани та тепле на вигляд худі.

— Я — Чонгук, — він поклав речі на ліжко і відійшов, зупинившись біля вхідних дверей. Техьон недовірливо оглядав абсолютно нормальний одяг. Звичний, теплий. Потім перевів погляд в сторону альфи.

Чоловік, Чонгук, супив брови і стискав губи. Напружений, небезпечний. Все ще.

— Я вийду, а ти переодягнись. Повернусь — поговоримо, — альфа відкрив двері і розтанув у лісовій пітьмі, запускаючи у кімнату морозяну свіжість.

— Але я буду поряд, так що не втечеш, — цвяхом у труну надії. Техьон втомлено видихнув і вперше поворухнувся. Сильно тер очі, потягувався, розминаючи м’язи. Підійшов ближче до вогню, майже запихаючи долоні в танцююче полум’я. По шкірі потягнулись неприємні, гості імпульси. Поки грівся, задумливо глянув на акуратно складені речі.

Хто такий цей Чонгук, ніхто не пояснив. І мотиви його теж незрозумілі. Вони ж… Як там йому розказували? Обвінчались за звичаями вовків? Але для чого якомусь альфі такий слабкий на думку диких омега? Навіщо взагалі комусь здалось це все? Приволокти його сюди, тримати в печері?

Техьон про диких знав зовсім трохи. Майже нічого, якщо бути точнішим. Загальні речі, прослухані колись на уроках географії. Їхні світи рідко пересікались, тому і потреби як такої не було. А потім цей студентський похід у гори, незрозумілі звуки, різкий запах… І наступне, що він побачив — темні, кам’яні стіни свого тимчасового прихистку, порізані слабкими оранжевими відблисками від маленького вогнища. І незнайомий альфа, що за всі сім днів не промовив до Техьона жодного слова.

Ні, йому щось таки говорили. Про вкрадені пари, про ритуал, покірність та всяке інше. Приходили люди, приносили дрова, до чорта дивний, старовинний одяг. Іноді навіть годували, але Техьон їв рівно стільки, щоб не померти.

Потім біла сорочка, легкі штани і знову провал. Поляна, ритуал. Новоспечений чоловік?

Надто важко. Техьон ж просто жив собі, нікого не чіпав. Вчився в міру можливостей. Підпрацьовував, відкладав гроші на маленьку, орендовану квартиру і їжу. Просто намагався вижити.

Чим це все заслужив?

Відповіді ніхто не давав. І, схоже, так і не дасть. Він тепер або стане покірним чоловіком, народить купку вовченят, або все ж зважиться і переріже власне горло.

Кінцівки відігрілись і шкіру починало пекти. Техьон мимохідь глянув на вікно. У темному квадраті нічого не розгледів, тому плюнув і поспішив до ліжка. Ну побачать його голим, байдуже. Чоловік же ж, так?

Від усвідомлення напружені нерви не витримували, фантомно лопались з дзвінкими вибухами. Омега присів на край ліжка і гірко розсміявся. Треба ж таке. Майже в казку потрапив. Шкода, що не з хорошим кінцем.

Проте куди важливіше зараз вирішити нагальні питання.

Техьон ще раз оглянув пусте безлике вікно і швиденько стягнув штани, кривлячись від холодної тканини сорочки, що обліпила стегна. Спортивки виявились довгуватими і широкими, зате теплими, флісовими зсередини. Омега видихнув відчуваючи, як приємно його шкіра терлась об тканину. М’яко і приємно. Стягнув сорочку і гидливо відкинув її на землю, замінюючи футболкою і худі. Чонгук виявився ширшим у плечах і скоріше за все любив одяг на кілька розмірів більший. Техьон сильніше закутався в сухі речі і сів на ліжко, ховаючи під худі коліна.

Вартувало йому розслаблено відкинути голову на дерев’яну стіну, як двері відчинились і в проході з’явилась фігура альфи. У руках Чонгук тримав дві тарілки з чимось гарячим. Мовчки пройшов всередину, опустив одну посудину на землю. Взяв крісло, присунув його до ліжка.

— У них немає ложок, тому прийдеться їсти так, — і, обхопивши свою тарілку обома руками, обережно відсьорбнув. Техьон не хотів приймати подачки, але відмовлятись від їжі було б по-дурному. Він нахилився і не відводячи від альфи погляду, взяв свою порцію. Знову притиснувся до стіни. Тіло зовсім відігрілось і тепер відчувалась хіба що втома.

Суп був теплим і жирним. Всередині плавали рвані шматки м’яса, якась трава. В місті Техьон на таке навіть би не глянув, а тут давився, ковтав, не розбираючи смаку. Наївся швидко, залишив більше половини в тарілці. Відсунув її від себе, натягнув капюшон і повернувся на попереднє місце, від альфи, тим не менш, погляду так і не відвівши.

Чонгук їв куди повільніше. Дивився тільки в тарілку, жував. Очі все ще переливались сріблом і у зігрітого, втомленого Техьона зовсім нездорово в даній ситуації проявилось бажання позакидати альфу питаннями. Але він мовчав. Дивився і мовчав. Надто страшно.

Чонгук відклав пусту тарілку в сторону, підняв очі.

— Ти не хочеш зі мною говорити, я розумію. Ще більш очевидніше те, що ти мене боїшся і за це я теж не можу тебе осуджувати, — говорив тихо, заледве чутно. — Я не звідси і не можу встановлювати свої правила на чужій території, тому мені справді шкода.

Техьон не встиг запитати, за що Чонгуку шкода. Альфа рванув вперед і повалив його на ліжко, придавивши зверху своїм тілом. Зафіксував пальцями чужу щелепу. Надавив, силою повернувши голову, щоб відкрити собі доступ до шиї зі скажено пульсуючою веною біля випуклої залози. Техьон шипів, брикався, намагався вивернутись вже розуміючи, що зараз буде. Свідомість заливало чистим жахом. Коли на шию опустився чужий язик в критичній близькості до згущення нервових закінчень, хлопець заволав. Кричав, хрипів, тратив всі залишки сил, щоб вибратись. Тільки сил цих майже не було. Він нічого не міг зробити. Як тільки ікла торкнулись шкіри, Техьон забув себе. З горла вирвалось грудне ричання, таке незнайоме, чуже, зовсім незвичне. Страх хлюпався в крові, під повіками темніло. Варто було Чонгуку зімкнути зуби на м’якій плоті, до страху додався ще й біль. Насправді терпимий, але хто ж його засудить?

Укус тривав всього секунду, але по відчуттям пройшла ціла вічність. Голос цілковито сів і залишалось хіба тихо шипіти. Чужі пальці продовжували стискати підборіддя, а губи ковзнули вгору, прямо до вуха.

— Це не мітка, заспокійся. Я тільки легенько прокусив. Якщо на тобі до сходу сонця не було б мого запаху, вони б тебе по кругу пустили, а потім в кращому випадку вбили, — альфа відсахнувся, встав і витер долонею вимазаний в крові рот. Техьон лежав на ліжку і пустими очима дивився в стелю. Він чув, що йому говорили, але не реагував. Тіло скував страх, звіриний, первісний. Потім обдумає, а зараз буде просто лежати і жаліти себе за таку гівняну долю.

Ніч вони провели в різних кутах. Чонгук, до його честі, спав на голій підлозі, залишивши ліжко омезі. А Техьон не спав взагалі. Іноді провалювався на кілька секунд в чіпкі пащі снів, але моментально виринав назад, чуючи фантомні звуки під вікнами. Перед очима мерехтіли незрозумілі видіння, світ перемішався.

На світанку омега знову сидів, притулившись чолом до колін. Сліз не було — виплакав все ще в печері. Просто було погано.

Чонгук проснувся з першим промінням сонця. Встав, сонно кліпаючи. Волосся вибилось з-під стрічки, завивалось біля вух. Зараз виглядав хлопчиськом, смішним, несерйозним і до дивного розгубленим. Але Техьону на те байдуже, Техьон чудово запам’ятав холодний, гострий блиск срібла в чужих очах. У добрих, затишних людей такого погляду не буває.

Альфа знову кудись пішов. Вернувся з повними тарілками простої каші, але Техьон на неї навіть не подивився. Не піддався на обіцянки довгої і важкої дороги. Плювати. Здохне — і то краще, ніж залишатись ось так.

Чонгук швидко зібрав речі, ковзнув поглядом по сидячому в куті ліжка омезі і вийшов на вулицю. Повернувся з простими, шкіряними чоботами. Дістав з рюкзака теплі, в’язанні шкарпетки, кинув на ліжко. Попросив одягнути.

Ні, не попросив, такі не просять. Наказав.

Техьон скривився.

— Якщо не одягнеш сам, це зроблю я, — і вартувало альфі тільки крок ступити в його сторону, як Техьон миттєво заворушився, натягуючи на скалічені стопи запропоновані речі. Все, що завгодно, тільки б його більше не торкались. І нізащо в світі омега не признається, що ось так, у взутті, насправді було куди комфортніше.

Коли вони вийшли на вулицю, навколо будиночка вже зібралась ціла група альф. Ні одного омеги. Попереду, опираючись на криву палицю, стояв старійшина.

— Покрив таки, так?

Питання залишилось без відповіді, хоча Техьону так і кортіло заперечити. Але ні, не буде. Нехай ідуть до чорта. Вони не почують його голос. Чонгук вийшов наперед, затуляючи омегу від глузливих поглядів, тихо оскалився.

— Ми можемо йти?

Старійшина фиркнув на показову зневагу щодо загальноприйнятий норм поведінки, але махнув рукою, підкликаючи двох альф. Ті вийшли вперед, зарозуміло і абсолютно непристойно посміхаючись. Техьон встиг помітити глибокий шрам, перетинаючий лице і шию одного з них. Тихо хмикнув, ховаючись за спину Чонгука. Цей шрам виблядок отримав вчора.

— Вони доведуть вас до кордону.

Чонгук покірно кивнув і, перехопивши розсіяного Техьона за руку, пішов вперед, огинаючи натовп півкругом. Альфи зневажливо шипіли, шкірились, обпалювали уважними поглядами багряних очей. В спину летіло обідне «дикун» і «безтолкове щеня», але ні один, ні інший не звертали на все це уваги. Позаду тихо крокували два величезних вовка.