1.1

Вечір у хлопців проходив як завжди. Ліжко. Зачинені двері. Виключене світло. Перегляд аніме. Омріяна тиша, якої на жаль, не було, адже майже весь корпус забитий бунтівними першокурсниками. Та вони, які сиділи в обіймах один одного. На деяких моментах Хан швидко ховався в плечі Мінхо, який в той час сміявся над ним. Не кажучи, що й сам іноді непомітно закривав очі на страшних моментах. Все було добре. Їм було комфортно одне з одним. Вони були спорідненими душами, які знайшли спільну мову ще з першого курсу, коли заселялись в кімнату. Звичайно, були і непорозуміння. Проте вони домовлювались та вміли йти на компроміс. Без образ та сварок, аби не зачепити один одного непотрібним словами, які можуть зробити боляче обом.

Вони подивились майже цілий сезон. Так швидко пролетів час. Швидко і непомітно. Мінхо захоплено дивився нову серію, Хан – захоплено дивився на нього. Він чув, що старший щось коментує, але його цікавило зовсім інше. Точніше, інший.

– Чому він туди пішов? Знає ж, що загине. Але все одно врятував життя усіх, хто йому дорогий,- розчаровано коментував Мінхо, повертаючись до Хана, коли почались титри переглянутої серії. Перед собою бачить хлопця, очі що ледве не світились в темряві, дивились на нього,- Ти слухаєш? Ти не говорив мені, що спиш з відкритими очима. Виглядає не дуже…,- Мінхо жваво проклацав пальцями між очима Джісона, виводячи з трансу.

Кивнувши головою, аби відкинути всі думки, Хан обережно підсувається ближче. В останній раз заглядаючи в очі старшого, підносить свої губи до щоки хлопця. Знову робить вже більш впевнений невеликий поцілунок в іншу щоку. Рішучий. Він ніжно розціловував обличчя Лі, поки той закрив очі від задоволення. Легка посмішка проявилась на його лиці, а вже після – відчуває, як його губи покривають теплі та ніжні Джісонові. Так обережно і легко. Мінхо відкриває свої очі, і бачить як молодший сховався під ковдрою, з якої було видно лише маківку та сяючі засоромлені очі, що дивились на нього. Саме там він побачив цілий світ. Так само як і Джісон – бачив цілий всесвіт у очах Мінхо. Вони потрібні один для одного. Кожен з них ковток повітря для іншого. Їм добре разом. Проте бути по окремості, напевно, неможливо. Вони не визначали свої стосунки. Були друзями, а може навіть більше?¿ Принаймні зараз. Кожен з них не може точно сказати, хто вони одне для одного. Друзі? Сусіди по кімнаті? Чи просто дві людини, які в майбутньому стануть незнайомцями. Проте не зараз. Не в цю хвилину. 

Мінхо дивиться на Хана довго. Ніби вічність. Однією рукою торкається його щоки, ніжно погладжуючи її. Рука повільно перейшла на шовковисте та пухнасте волосся, так само погладжуючи. Він завжди любив гладити його волосся. Мінхо вважав це ніби вдячністю за те, що він є. У нього. Для нього. Він не раз рятував його від самотності. За що був йому вдячним. Тоді коли Мінхо втрачав сенс життя, він завжди слухав голос Сонні. Таким чином він заспокоював його та його серце. Його історії або як пройшов його день тішили Мінхо. Навіть якщо це було безглуздим.

Закутавшись ще більше в ковдру,  та лягаючи ближче до Джісона, Мінхо відчуває його тепло. Проте руки його були, як завжди, холодні. Він відчув це, коли одна рука Джісона лягла на плечі Мінхо. Взявши Джісонові руки в свої, він гріє їх вже своїм теплом, поки молодший ховався в ключицях Мінхо.

– Він повернеться,- задоволено протягнув Джісон. Не розуміючи слів, Мінхо відсунувся аби поглянути у вічі Хану.

– Що?

– Той герой повернеться. Та й він взагалі не помирає. Я дивився цей сезон,- з-під вій на Мінхо дивилась пара карих очей, в яких виднілись проблиски. Лі кліпає очима декілька разів. Він підіймається з місця та сідає на диван, хитро зазираючи йому у очі. В мить він швидко хапає подушку, на якій він лежав та обережно кидає її в Джісона.

– Це був спойлер,- жартівливо проказав він. Мінхо дзвінко сміється, коли у відповідь  летить чергова подушка вже на нього. Хан, який відбивався від цього бою, засміявся у відповідь.

Кімната залунала сміхом, радістю та теплом. Втомившись битвою подушками, вони знову лягли на свої попередні місця. В ту ж саму позу, обіймаючи один одного. Хан заснув відразу, як тільки ліг, в котрий раз відчуваючи тепло Мінхо. Проте той не спав. Він лише непохитно лежав, обійнявши Ханджі, та ніжно погладжуючи його волосся. І звичайно він подеколи поглядував на нього, коли відчував, його нестабільне дихання. Хан теж вдячний йому. Зате що прийняв його таким, яким він є.