1.1. Втеча

Літо, 23 серпня 1696 року.

На диво, Блекпул сьогодні був сонячним, без дощів і туману, як це зазвичай буває. Погода чудова не тільки для прогулянок, а й для відплиття кораблів. І це правда: у порту кілька торгових суден уже готувалися відплисти далеко, можливо за межі Атлантичного океану.

Готувалися моряки до цього по-різному. Один зі способів – вдосталь насититися жіночою ласкою, адже її так не вистачатиме в морі! Тому бордель міс Річардсон сьогодні особливо був сповнений клієнтами. Роботи буде багато… Хтось догоджатиме чоловікам, а хтось – прибиратиме в приміщенні та готуватиме вечерю для втомлених блудних дів. Останнім уже як три роки займається наша героїня. Зараз вона прибирала на подвір’ї, приховуючи свій лик за пошарпаною накидкою з капюшоном. Минуло чимало часу, про відьму могли й забути, але Велма Берн – так її звали – завжди була напоготові.  Як їй жилося в такому закладі? Непогано. Не дуже приємно перебувати в компанії повій, але зате платять непогано і завжди є їжа. І вже краще брудна робота, ніж відсутність честі.  Однак це вже порядком набридло дівчині – хотілося свободи, пригод, про які вона давно мріяла. Допомагають забутися лише книжки з бібліотеки, та й то, це заняття теж невдовзі набридло; книжки Велма перечитувала по кілька разів.

Однак сьогодні особливий день. День, коли все зміниться…

– Ух, гарні дівки! Так чудово я себе давно не почував, – з борделю вийшли двоє чоловіків, судячи з усього, моряки – виглядали вони схоже, – І ось із таким настроєм можна відпливати. О котрій годині корабель відчалює?

Почувши слово “корабель”, Велма нагострила вуха. Підслуховувати, звісно, не добре, але те, про що ці двоє говорять, видається привабливим і страшенно цікавим. Ніби ненароком вона підійшла ближче до моряків, продовжуючи підмітати.

– О шостій. Однак краще поспішити зараз, якщо ми не завантажимо товар на корабель, Боб нам вуха відкрутить!

Чоловіки майже одночасно засміялися і почали йти, повільно, але вірно прямуючи в бік порту – він був відносно недалеко: пройти пару кварталів, ринок, і до порту рукою подати!

Велма відставила мітлу вбік, глибоко замислившись. Напевно багато кораблів відпливають о шостій або близько шостої. Усі вони вирушають у різні держави. Звідти можна перейти на інше судно, і інквізиція навряд чи її знайде, якщо ще не забули про неї.  З-під капюшона пролунало тихе й задоволене хмикання. Дівчина тут же кулею вбігла в будівлю, а потім – у свою комірчину.

Багато речей брати не варто, та й стільки в неї немає. Міс Берн взяла невелику сумку, куди склала лише їжу на перших порах, кілька мішечків із травами, ганчірки замість пов’язок, якусь книгу, гребінь і гроші. Цього достатньо.

Знайшовши клаптик паперу, баночку чорнила і старе перо, Велма швидко настрочила прощального листа:

“Шановна міс Річардсон,

 

Дякую за те, що прихистили мене, дали роботу і дах над головою. Я повік буду Вам вдячна за це. Однак мій час настав, я маю піти. Це для мого ж блага і щастя.  Не шукайте мене, зрозумійте, пробачте і побажайте удачі.

 

З повагою,

 

Велма Берн”

Поправивши капюшон на голові, дівчина тихо вийшла з борделю через чорний хід, зітхнула і запустила долоню під накидку, торкнувшись медальйона, що висів на її шиї.

“Що ж… Удачі мені”, – подумала Велма, після чого зникла в одному з провулків, обережно, але при цьому швидко, прямуючи до порту через ринок.

Їй дуже пощастило, адже вона пішла вчасно. Через хвилин десять після її відходу до борделю зайшло п’ятеро солдатів. Можливо, вони теж вирішили відпочити від роботи і знайти втіху в обіймах чарівних куртизанок.  Як це зазвичай буває, господиня борделю запропонувала гостям випити. Ті ж залюбки погодилися і вирішили засісти в залі, оглядаючи приміщення та оцінюючи фігури дівчат, що проходили повз. Однак увагу одного з військових привернуло щось інше.

Біля дошки з якимись паперами, вирізками з газет красувалося оголошення, яке було наспіх зафарбоване чорнилом, та не повністю. Залишилася лише частина напису:

” Розшукується… Втекла зі страти… Треклятої… 500 фунтів…”

Дуже знайомі слова. Дійшло це до чоловіка тільки коли він згадав подію, що трапилася три роки тому.  Та сама група військових разом з іншими шукала відьму-втікачку, але так і не знайшла. Зафарбоване оголошення вже виглядає підозріло. Тому, розповівши про знахідку товаришам, солдати попрямували до кабінету міс Річардсон, щоб допитати її. Почулися обурення і лайливі слова…

Ринок.  Велма успішно дісталася до однієї з точок, через яку вона потім потрапить у порт. Вдалині вже виднілися десятки кораблів.  Крокувати ще довго, хвилин сорок щонайменше… Хотілося було знову сховатися в тіні, але такого місця поблизу не було. Не звикла дівчина до такої кількості людей. Потрібно злитися з натовпом і не виділятися. Однак, було важко, адже море відносно недалеко, звідти дме неслабкий вітер. Він і змушував даму майже кутатися у свою накидку.

Так вона й зробила, йдучи галасливим ринком і лише інколи озираючись на всі боки. Всюди чулися вигуки торговців, що зазивали до себе потенційних покупців.

“Банани, мандарини, манго! Тільки сьогодні привезли!”

“Дівчина, ну де ви ще знайдете таку тканину? Я в ціні поступлюся!”

– Красуню, візьми яблучок, люба. Не пошкодуєш, – Велма відчула, як хтось злегка смикнув її за поділ накидки. Обернувшись, вона побачила перед собою дідка, що торгував, як уже стало зрозуміло, яблуками.

– Вибачте, сер, я дуже поспішаю, – почувся з-під капюшона мелодійний, але не надто високий, жіночий голос. Однак дідусь відпускати свою “здобич” так просто не хотів.

– Ти хоч спробуй!  Не ображай старого. Якщо сподобається, я тобі за півціни цілий кошик віддам!

А яблучка справді виглядали апетитно, соковито, ну гріх не скуштувати! Що ж, до відплиття часу ще багато, можна і затриматися на п’ять хвилин. Взявши один фрукт, дівчина відкусила шматочок, одразу відчувши, як солодка м’якоть майже тане в роті, а сік злегка стікав по підборіддю. Яке блаженство!

– Кошик я з собою навряд-чи заберу, а ось пару-трійку яблучок Ви мені все ж таки дайте, – вимовила Велма, і з голосу було чути, що та посміхалася.

Задоволений дідок став вибирати найкрасивіші і найсмачніші на вигляд фрукти, поки дівчина вже готувала гроші до оплати. Уже занурюючи яблука в сумку, вона почула ,що десь за десять метрів від неї почалася якась метушня.

Обернулася на звук вона дуже невдало – черговий порив вітру здув з голови Велми капюшон, відкриваючи погляд на її обличчя. Руді локони майоріли на вітрі, а сірі очі її дивилися кудись із занепокоєнням. Тепер у них читався шок, і причин на те було дві:

Перша – галас розвели солдати, які когось шукали, і цим хтось явно була дівчина. Усе-таки вийшли на слід через три роки, гади…

Друга – до неї дійшло, що лик її вже нічого не приховує, тому вона поспішила вдягнути капюшон назад.

Тільки тепер пізно: старий дивився на Велму з таким самим здивуванням і … злістю?

– Гей, а я ж тебе пам’ятаю! Тебе ж стратити мали, ще давно. Люди добрі! Відьма! ВІДЬМА!

“Та щоб тебе!” – зло подумала чаклунка, починаючи панікувати. Крик діда почули багато хто, зокрема й військові. Бігти треба.

– Ab oculis emissitiis absconde me, – тихо прошепотіла відьма, і цієї ж миті в тому місці, де вона стояла, утворився густий туман.

Люди кинулися врозтіч, боячись, що будуть прокляті, а солдати побігли вглиб туману, де Велми вже не було.

– Знову втекла, чортівка! Не дати їй дістатися порту!

Чоловіки розділилися. Одна група погналася за рудою, друга побігла в бік порту, щоб зловити її вже там.

– Не дуркуй! Іменем короля, зупинись, відьмо! – кричали солдати вслід, поки чаклунка лавірувала між прилавками і перестрибувала через перешкоди.

– Та пішли ви до біса! – крикнула їм Велма, прискорившись. Але тут її спіймав один міцний чоловік, можливо, один із торговців. Міцно схопивши за руку, він переможно посміхнувся – його напевно за це нагородять.

І не очікував він того, що руда тут же вдарить його кулаком по обличчю. Здається, вона зламала йому ніс. Поки мужик волав від болю, Велма вирвалася і продовжила бігти. Через таку “затримку” солдати вже наганяли її, і рішенням стала наступна дія – сховатися.

До речі, поки дівчина бігла, вона, сама того не помічаючи, дісталася порту, де вже встигла помітити іншу групу солдатів. Вона сховалася за якимись ящиками і принишкла, глибоко замислившись. Довго вона тут ховатися не зможе, потрібно пробратися на корабель. Але солдатів занадто багато, вона не пройде непоміченою.

“Вмикай голову, Берн! Ти майже пройшла цей шлях!”

Довелося дочекатися, коли інквізитори втратять пильність, і лише тоді, сильніше натягнувши капюшон, Велма вийшла з укриття, обережно прямуючи ближче до своєї мети.

Через десять хвилин відьма дісталася до кораблів непоміченою, на щастя. Або майже непоміченою… Хтось із громадян упізнав її за накидкою і вказав на неї парочці солдатів, що були поблизу.  Чорт, але ж вона вже побачила потрібний корабель!

Довелося знову бігти, ховатися і обманювати правоохоронців. Вважалося за необхідність навіть перекинути кілька бочок, що стояли недалеко, це ненадовго затримало їх.

Тепер можна бігти до корабля! Дедалі більше озираючись назад, вона піднялася сходами, а потім сховалася в трюмі за якимись діжками, імовірно, з ромом. Зараз він має великий попит. А далі – тиша. Ніхто не заходив у трюм, не вантажив товар. Але кроки зверху були чутні. І багато…

Лише через сорок хвилин дівчина відчула, як корабель трохи хитає – вони відпливли. Але все так само було тихо.

Тут же Велма принюхалася, відчувши дивний запах, що виходить від бочок. Вони теж злегка хиталися, але не було чутно хлюпання рідини. Лише якийсь легкий шурхіт…

“Порох”, – здогадалася руда, – “І так багато… Навіщо їм стільки пороху?”

Невдовзі дівчина вирішила все ж таки вийти зі свого укриття, щоб озирнутися… До виходу з трюму вона крокувала дуже тихо, ніби побоюючись, що, окрім неї, тут стоїть хтось іще, готовий будь-якої миті зловити несподіваного пасажира.

Ось вона обережно виглянула нагору, оглядаючись. Дуже багато чоловіків, і старих, і молодих, усі дивно вдягнені, і сваряться багато… Їм би трохи виховання! Але увагу дівчини привернув якийсь чоловік років п’ятдесяти.  Похмурий якийсь, і обличчя незадоволене.

Щось пробурчавши, він дістав щось із кишені, задоволено хмикнув і підійшов до флагштока, проробляючи якісь махінації. Піднявши голову, Велма побачила, що прапор нагорі піднімається і починає майоріти на вітрі. Однак після цього вона не тільки напружилася, а й запанікувала – прапор був чорним, а на ньому були зображені білі малюнки. Піратський прапор.

“Трясця твоїй матері…” – чаклунка тільки зараз зрозуміла, що прокололася. Та ще й як! Вона. Переплутала. Кораблі.

Від шоку відьма оговталася лише тоді, коли побачила, що кілька піратів прямують до трюму. Руда закрила рот долонею, щоб не закричати, і швидко втекла назад у трюм, ховаючись за бочками. Тепер головне – не видати себе. Було страшно навіть дихати…

Що ж робити тепер?

Вирішення проблеми знайшлося саме собою. Велма натрапила на ящик, у якому була купа різного ганчір’я. Одяг… Чоловічий!

“А це вихід…” – тільки й подумала дівчина, починаючи ритися в цій купі, щоб знайти щось вартісне.

Нескладно здогадатися, вона збиралася переодягнутися. І не просто в чужий одяг, а видати себе за чоловіка. Жінок на піратському кораблі не шанують, це знає кожен. Одну сорочку взагалі довелося розірвати, щоб зробити пов’язки і затягнути груди. Свій одяг відьма сховала досить добре, знайти не повинні. Часу їй вистачило, до того ж її не відразу побачили, на її щастя. Фортуна поки що посміхалась цій відчайдушній дівчині.

Один із піратів опинився в трюмі, і майже відразу почув шурхотіння. Притих, прислухався… Хтось ховається за бочками з порохом. І це явно не щури.

Пірат дістав зброю і почав тихо підходити до місця, де сховався хтось. Підійшовши майже впритул, він вискочив з-за рогу, наставляючи мушкет на … молодого хлопчину, що вже підняв руки, доводячи, що він не небезпечний.