Точка неповернення.Душа жертвує

Розділ 1. Як я…

Тиша легко розтікалася по тілу, здавалася, можна було відчути її потік по венах і вдихнути разом із повітрям.Вона лежала на ліжку у повній темряві. Така маленька, вже не боялася темряви і насолоджувалася самотою хоча й недовго. Розкинувши руки лежала впоперек ліжка і чекала. Дівча знало , що тато досі не вдома ,а значить, має повернутися з хвилини на хвилину і вона має встигнути вщент насолодитися тишою і споко….

Думку перебила мама ,вона прибігла у  кімнату до дівчиська, мало не падаючи на коліна , у спробах долати густу темряву. Серце її шалено калатало, з-за спини таємничо визирав страх. Матінка взяла її за руку : ” Він тут, будь сильною ,прошу, ти знаєш, маємо це вкотре перетерпіти”. Кріхітне тіло тремтіло у передчутті неспокою, вона жваво піднялася з ліжка, хоробро,як їй здавалося, ринула на щойно запалене у вітальні світло.

Мама та зовсім маленька сестричка, яка тільки недавно навчилася добре ходити, вже стояли у скромній кімнатці, що нагадувала сучасне приміщення наполовину у гливкій радянщини. Бридка, з надмірною кількістю непотребу комірчина, сама по собі викликала нудоту, а ще й цього вечора.. Дужий, середнього зросту чолов’яга,неголений і на вигляд до біса суровий, стояв коло дверей. Від чорної обдертої куртки ,яка мала видаватися дорогою ,але замінник шкіри через роки показав свою суть, віяло лютневим морозом, пекельною люттю і вогняною водою. Він стояв якусь мить не порушено, не виказуючи емоцій ,проте сильно хитаючись в битві із всемогутньою земною гравітацією. Мама щось тихо промовила, її слова видавалися на диво спокійними і впевненими. У відповідь на них Батько зірвався з місця ,швидким рухом гігантської,проти її дитячої долоньки, рукою він різко притис мамину шию до стіни. Сестричка протяжно рюмсала, бо впала, випустивши свою руку з маминої. “Не смій говорити мені ,що маю робити. – лунав грубий чоловічий голос – У цьому домі я заробляю гроші, я всіх вас годую і одягаю”. Не бачачи супротиву, задоволений собою, він відпустив жінку. Та , швидко ковтаючи  повітря, ніби “шматками”, одразу впала на коліна. Дівчина заклякла від страху, вона не могла наважитися стати проти батька, ловила мовчки солоні сльози язиком, аби вони не падали до долу.

Тато підкинувши до гори дно нової пляшки горілки, сильно гойдався. Скінчивши, витерся рукавом, схопив матінку за волосся і занюхав. Потяг у сусідню кімнату, облишивши дітей у вітальні. У гливкій темряві долинуло :

-“Роздягайся, корися мені!”

– Не при дітях, будь ласка!

– Ти забула хто тут хазяїн?

– Ти – жорстока тварина!

– Ану повтори, ти – звичайна волоцюга без мене!” – Єхидно всміхнувся, стиснувши сильніше її волосся.

Дівча кинулося навпомацки в кімнату, з кулаками ,з усією силочкою ,що в неї була. Сильний ляпас відкинув її на кілька метрів.

– ” Йди звідси ,суча дочка!”.

Трясло тіло, вона лежала на підлозі , лице палало вогнем.

“Добре,якщо так опираєшся, будеш сама благати взяти тебе, аби зостатися живою.” – відпускаючи волосся промовляв грубо і самовпевнено – ” Зіграємо у гру, ви ж любите ігри. Прості хованки, що може бути легше. Я рахую до 20, якщо я вчую хоч один бісів звук, я знайду вас і розмажу ваші мізки по стіні.” Узяв рушницю з шафи, – “А це ,щоб було веселіше”.

Мати у сльозах кинулася до дітей : ” Ніку я беру із собою, тобі доведеться ховатися самій. Пам’ятай – ні звуку! Він уб’є – не сумнівайся”

– Мамо,мені страшно, я хочу з тобою!

– “Ти вже велика , разом ми не зможемо поміститися у гарний сховок. Біжи швидше!”

….сім, вісім ,дев’ять… Вона  бігала у пошуках сховку по кімнатах. Страх не давав мислити, у грудях кипіло, ноги не слухалися.

…Тринадцять,чотирнадцять, п’ятнадцять… – Я навчу вас поважати Главу сім’ї, хвойди!

Під ліжко, ні, за кріслом, ні-ні у шафі під речами” – сховок не було знайдено досі, нерви, напружені стресом бриньчали і готові були зі страшним скреготом рватися.

…Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Ось за кутком шафа,там …там мама  з Нікою.

– ” Мамо, я не можу знайти, мені страшно”

– ” Ти не можеш тут бути ,він так нас знайде.. Усіх”

… Двадцять! Я йду шукати, хто не заховався ,я не винен! – Безумний басистий голос сповістив про початок пошуків.

Тиша… У темряві стало моторошніше ніж коли-небудь… Вона вирішила добігти до найближчого столу ,щоб сховатися під ним. Ноги несли швидко,не помічаючи порогу і інших перешкод у темряві. Та саме це і видало. Тупіт маленьких ніжок що ринули врятуватися за всяку ціну. В останні секунди…

– “Чую ,шмаркачка…” – Голос Батька не дав більше думати, він знав де вона ,і демонстративно клацнув рушницею ,вже зарядженою.

Завмерла, серце упало в п’яти ,дихати важко а у вухах, чулося відлуння поштовхів власного серця. Виходу не було, треба тікати , бо він неодмінно знайде, по звуку дихання.

Вдихнула глибше і затримала дихання. Бігла несамовито, по пам’яті ,у напрямку вхідних дверей. Із неймовірною гучність долинув постріл. Вона відчула що голова упирається у щось велике. Батько лежав на підлозі, зі стелі рясно падала штукатурка ,а дівчинка щосили намагалася підвестися поряд з батьком. “Збила його з ніг” – подумала мала, – “Як же болить голова”. Голова сильно паморочилась, дівчина стала на коліна,і тримаючись за стару етажерку підвелася зовсім ,хитаючись і намагаючись опанувати себе. Вона відчула як з вух стікають теплі великі краплі,харчуючись прямо до підборіддя. Татуньо, не забарився ,у спробах підвестися ,він намагався схопити доньку , але у темряві це було не так і легко.

У коридорі було холодно і вогко. У неї було кілька хвилин, аби взяти верхній одяг і вибігти поки Батько не підвівся і не перезарядив рушницю. Намацала шубку ,рукавицю, ще одну… А шапка? Немає? Впала на коліна ,шукала під кухонним диванчиком , біля пуфів, марно.. Наосліп марно.

Пронизливий крик зобов’язав рухатися швидше, не було часу на пошуки.

– “Ах ти ж малий виродок, я тебе…”. Було чути як могутнє чоловіче тіло щоразу падало, намагаючись устати з підлоги.

Знайшла чобітки. Побігла..

Йшла городами, кучугурами снігу та місцями, мерзлою землею, маленькими оазисами ,які Матінка- зима ніяк не могла вкрили крижаною ковдрою ,мов неслухняних дітлахів. Зовсім не далеко через з десяток сільський городин, дійшла до хати. Собаки невпинно брехали, кашляли мерзлим повітрям і здавшись, з рештою прямували до устелених соломою кубел, знехотя погавкуючи. Зледенілими руками відкрила залізну хвіртку з городу. Це було не важко , ручки маленькі ,а  сітка з великими отворами давали відсунути засув з внутрішньої сторони. Маленька, кривенька хатка поряд з конюшнею, жваво дихала димом і виглядала досить затишно ,як на свій вік. Дівчинка витерла захоловшу зчорнілу кров що віднедавна повільно стікала з лівого вуха ,прямо до підборіддя і падала на срібний сніг. Увійшла…

– “Ада, що ти тут робиш так пізно сама, та ще й у мороз?”

– ” Діду ,тато знову, напився.”

– ” Це що у тебе ,кров? Мала з мамою??

– Так вони вдома. А кров , то ,бо я без шапки на морозі бігла… То нічого..”

– “Казала я що цей забулдига і дітей мучить. Це все твоя мати, якби вона не давала батькові пити , він би не витворяв такого! Тільки наглість мала піти звідси з малою дитиною на руках взимку, а чоловіку відпір дати не може. А тепер і дитина ця по морозі біга ночами! Яблуко від яблуні не далеко падає!”

– “Тихше стара, тримай язика за зубами! Краще он кров у дитини зітри та спати вклади!..”

Кінець першого розділу