Постійна потреба грошей та холодне американо

Сонце спалювало променями все на своєму шляху. Школярі старалися хоч трохи сховатися за книжками, використовували зошити як віяли. Робітники припадали пилом у своїх старих офісах, молячись щоб бос зжалився і все ж таки купив їм кондиціонер. Студенти страждали на нудних лекціях, не вилазили з конспектів і чекали неминучої сесії. Хтось не звертав не неї ніякої уваги й спав на парі, попиваючи горілку змішану з соком та прикривав темними окулярами нескінченні синяки під очима. Місто шуміло своїм життям, готувалося зустрічати пекельне літо, яке вже причаїлося за рогом і наступить через лічені дні.

В кабінеті одного такого університету продовжувалася сварка на підвищених тонах, яка точно не збиралася закінчуватися мирно.

-Та йдіть ви в сраку зі своїми грошима, – прогримів крик, який почули й на тому кінці міста, – мені що потрібно нирку продати, щоб просто отримати атестат?

Завжди тихий хлопець, сьогодні був по максимуму розлючений підриваючи все на своєму шляху. Він був на останньому курсі музикального універу, але щоб отримати омріяну корочку потрібно було заспівати на концерті, за який теж потрібно платити.

-Лі, якщо ти зараз же не заспокоїшся, то підеш звідси і без нирки, і без атестата, – видно навіть ректору уже набридло скиглення хлопця, тому той з усіх сил старався угамувати його запал – це не мої правила.

– Мені все одно хто їх встановлює, – тому теж вже це стоїть в печінках, тому що голос тільки підвищується, – я не збираюсь плати гроші, щоб послухати свій же спів.

– Та за твій «спів» потрібно платити, тільки щоб звідти втекти, – говорить чоловік, після чого Мінхо покривається багряними плямами від злості, – я все ще не розумію як ти довчився до четвертого курсу.

– От і платіть, може все ж таки назбираю потрібну суму перед тим як всім ввірветься терпець і мене закидають помідорами, – він спускає погляд на взуття і тихіше додає, – це ми ще не чули як ви співаєте.

Ректор від такого нахабства різко вскочив, вдаривши долонями по столу, від чого в коридорах пройшлося голосне відлуння.

-Ти зараз же збираєш своє манаття і залишаєш мій кабінет, – сказав він, дивлячись на хлопця палаючими очима, – або підеш звідси зі своїми документами і без атестата.

Мінхо не витримавши такого напору схопив свій рюкзак і вилетів з кабінету, голосно грякнувши дверима, від чого ті заходили ходором. Він йшов по коридорах університету, які як на диво не були заповнені метушними студентами. Ті зараз відсипалися на парах по історії музики чи ще чогось до жаху нудного. Тільки самовбивці або зубрили приходили вчасно на першу пару.

Здавалося, попадись зараз хтось Мінхо під руку і цей безневинний хлопець, який всі чотири роки навчання відсиджувався на останніх партах, міг покалічити будь-кого. Сонце все вище підіймалося і гаряче проміння, пробираючись через панорамні вікна, залишалося капельками поту на його обличчі.

Лі вибіг з будівлі в якій, як виявилося, було ще не так спекотно як на пекельній вулиці. Він спробував глибше вдихнути, від чого ніс запекло гарячим повітрям. Навіть під легенькою вітрівкою було занадто жарко, тому він скинув її, проклинаючи себе що сьогодні одягнув грубі черевики замість улюблених кросівок. Мінхо пошарив по кишенях в надії знайти хоч трохи грошей на автобус, але в них були лише коробка з-під сигарет і декілька старих фантиків. Не було іншого варіанта, окрім іти пішки. Спину неприємно тягнуло від маси рюкзака з гітарою всередині. По шиї стікали краплинки поту. Він йшов біля невеликої дороги, яка в ранній час завжди забита заторами. Зараз же машини інколи проїжджали, залишаючи після себе стіну з пилу. По дорозі додому зустрічалася лише одна кав’ярня, яка користувалася величезною популярністю у школярів і студентів, знаходячись на доступній відстані від навчальних закладів. Тут готували досить смачну каву з різними тістечками, але для Мінхо вона мала свою особливість. Тут працював його хороший друг. Головне потрапити на зміну Синміна і тоді безкоштовне холодне американо йому забезпечено. Кім єдиний з його друзів, який не пустив своє життя напризволяще і вчився на юриста підробляючи в невеличкій кав’ярні. Вчився до речі досить гарно, тому що мав стипендію і в сумі з зарплатою за роботу бариста міг дозволити собі невеличку квартирку на окраїні. У нього не досить часто виходило зустрічатися з іншими, але коли хтось навідувався в його кафе, то без чашечки кави не виходив.

Прихід Лі проінформував невеликий дзвіночок на дверях. Тут завжди пахло кавовими зернами і гіацинтом. Ця кав’ярня була заповнена різними квітами і хоч один раз на тиждень хтось розбивав невеличкий горщик, через постійний натовп дітлахів і дорослих. Зараз же він був напівпустий, залишилися тільки пару людей, які якимось чудесним чином забрели сюди.

Синмін стоячи спиною до дверей протирав стакани, але після дзвона повернувся відставляючи його:

-Ласкаво просимо, що бажаєте замови…,- на його лиці одразу засвітилася посмішка, від якої будь-яке серденько впало б в п’ятки, – привіт, ти давно не заходив.

– Було багато справ, – сказав Мінхо сідаючи за барну стійку, поки Синмін прийнявся готувати улюблене холодне американо хлопця, – а тепер мене відраховують, тому…

Кім ледь не впустивши стакан, подивився на того вилупленими очима.

-Тебе що?

– Відраховують, – спокійно відповів Лі, щиро не розуміючи здивування друга, – хочуть щоб я заплатив шалені гроші за свій же концерт.

Синмін на це заметушився, підхопивши телефон почав щось там шукати. Очевидно його пошуки не закінчилися успіхом, тому що той похмурнів і почав нервово закусувати верхню губу.

-Слухай, я маю 5 тисяч, з яких 3 мені потрібно віддати за квартиру, але через пару тижнів в мене зарплатня і я можу підкинути тобі пару штук,- від того жалюгідного погляду, яким хлопець обдарував друга, Мінхо ледь не розплакався.

– Дякую, – з ласкавою посмішкою відповів той, – але я маю сам вилазити зі свого лайна.

Ні, все-таки від посмішки Синміна навіть пташечки отримували сердечний напад.

-Не хочу тягнути на дно ще й своїх друзів.

Здавалося навіть цвіркуни причаїлися від цих болючих слів. Хотілося провалитися під землю від погляду друга. Синмін дивився завжди так, наче дворняжка. Хоче сказати, але не може. Зате погляд добрий, посмішкою осяює весь світ. Він з дитинства таким був. Тихим, але рідним. Вони стояли горою один за одного з самого дитбудинку. В тому місці свої правила. Виживає сильніший. Якщо ти від природи слабенький, то або терпи стиснувши зуби, або стискай кулаки і бий. Кім потрапив туди пізніше всіх з їх компанії, напевно тільки тому йому й вийшло видертися з помийної ями. Інші занадто припиталися тим місцем. Воно залишилося під їх шкірою рубцями від ременя з металічною пряжкою, невеликими татуюваннями зробленими циганською голкою, першими порізами, зробленими самим собою. Синмін не відчув цього. Він потрапив туди в п’ятнадцять років через смерть обох батьків в автомобільній аварії. Так, він теж вхопив бійки старших, перші гульки, але це місце не залишило такий психологічний шрам на його душі.

Мінхо зрозумів що занадто пильно дивився на друга, засівши у своїх думках і зовсім забив на час. На годиннику вже було за дванадцяту, а він обіцяв прийти в гараж на годину дня.

-Ні, справді, – сказав Кім знову привертаючи увагу до себе, – мені зовсім не тяжко.

Мінхо знову посміхнувся другу і прихоплюючи своє американо піднявся на ноги:

-Не потрібно, щось придумаю, – сказав закидаючи на спину ранець і уже в дверному отворі повернувся до друга лицем і відсалютував стаканом холодного напою,- ти й так мене рятуєш своєю кавою, дякую.

Лі покинув кав’ярню втикаючи у вуха постійно заплутані навушники, і вмикаючи якийсь заїжджений трек на повну потужність, щоб хоч трохи абстрагуватися від шуму міста. Сонце піднялося ще вище над горизонтом і тепер можна було добре відчути різницю між прохолодною кав’ярнею і пильного повітря біля шосе. Без верхнього одягу він відчував себе некомфортно, але все-таки пекельна жара перемогла, тому він просто запхнув вітрівку якомога далі в рюкзак.

Мінхо йшов стараючись оминати проблиски сонця ховаючись в тіні скронь розлогих дерев. Вони якраз почали буйно квітнути і пускати зелене листя. Ступні горіли вогнем і жадали по скоріше опинитися на свободі. По вухах вдаряли сильні баси, але музика допомагала відволіктися від нав’язливих думок з приводу майбутнього, невдалого минулого.

Через пару хвилин Лі завернув за ріг і вийшов на доріжку між старими гаражами. Це місто він знав як свої п’ять пальців. Саме тут пройшли їх перші репетиції як повноцінної групи, тут вони влаштовували свої перші вечірки з дешевим алкоголем і відбірною музикою, від якої отримуєш набагато більший кайф ніж від легкої дурі і красивих краль. В той час, коли їх однолітки лишалися цноти на якійсь мутній квартирі, вони були поціновувачі відбірного рока і класичного кіно. Вони корчилися на двох роботах, але через пів року скинулися і викупили невеликий гараж, який більше ніхто й не покидав. Потім вони облаштували його як студію звукозапису, натягали туди купу якогось непотребу по типу старих платівок, яких навіть слухати не було де, вільної стіни взагалі не було, всі вони були завішані плакатами Нірвани, Квін, Лани Дель Рей і Тейлор Свіфт. Постери опинялися тут сомі по собі, тому що ніхто ніколи не бачив щоб хтось їх приносив. Просто хоч раз в місяць з’являвся новий, до моменту, коли біла стіна перестала проглядатися. Вони ночували там, тому що стипендії ледь вистачало на Мівіну з кіоску, не те що на оренду якоїсь затхлої квартири біля університету. Готували на невеличкому газовому балоні, ну а під ванну вони облаштували невеличку кімнату, яка більше походила на погріб ніж на ванну кімнату, тому що холод там був просто смертний. В вас може виникнути питання, а чому не можна було просто купити однокімнатну квартиру і не паритися? Атому, що вони буквально втомилися від постійних навідування поліції. Не всі були шанувальниками їх високого мистецтва, а що зробити, якщо натхнення приходить тільки о третій годині ночі. За пів року поліціянти настільки вивчили шлях до них, що вже навіть перестали приїжджати на виклики і здавалося однією проблемою менше, але в сусідню квартиру переїхав якийсь чи то охоронник, чи кримінальний авторитет, який приходи о дванадцятій годині після тяжкої зміни. І їм вистачило ситуації, коли половина з них ходила з синіми фінгалами під очима. Так вони й оселилися в старенькому гаражі, а їхніми слухачами були тільки пацюки, хоча й ті після місяця життя з музикантами кудись переселися.

Мінхо підходить до старих дверей, повністю обмальованих різнокольоровими графіті. Вони перестали просто відкриватися напевно ще десять років тому, бо хлопцю потрібно величезні зусилля, щоб спертися ногами в землю і всім тілом навалитися на них. Після такої непростої операції вони все ж таки відчиняються з жалісним стогоном. Він проскакує в них одразу зачиняючи, щоб прохолодне повітря не вивітрилося. Влітку ця невелика коробочка нагрівалася до пекельної температури, тому те що тут хоч трошки прохолодно потрібно берегти як зіницю ока. Він проходить далі, акуратно скидаючи ранець в кутку і лізе в старенький холодильник, який тримається на чесному слову і синенькі ізоленті. Взагалі здавалося що весь гараж на ній тримався. Мінхо дістав прохолодно пляшку львівського пива і відкривши її об стіл одним духом випив половину. Все-таки цей день був просто жахливим, якщо не брати до уваги холодний американо від Синміна. Він скидає ненависні черевики, проклинаючи себе за такий дурний вчинок вранці. Хлопець на секунду прикриває очі, щоб хоч трохи відключитися від реальності. Музика відходить на другий план, і хлопець наче провалюється в товщу води, крізь яку не чутно ніякого метушіння на поверхні. В цьому коконі спокійно і якщо сильніше затиснути очі, то перед очима починають плавати бензинові плями. Колись, в самому дитинстві це було саме цікаве заняття. Особливо, коли якась постійно незадоволення вихователька закриває тебе повність пустій і темній кімнаті на всю ніч. В такі моменти не те що спати не хочеться. Ці місця розвивають просто неймовірну уяву. В дорослішому віці вони придумали проносити з собою невеличкий ліхтарик, але в п’ять років це було страшніше будь-якого фільму жахів.

Але його секунди так же швидко тривожать невпевненим:

-Мінхо..?,- він відкриває очі і на нього витріщаються такі ж чотири пари, – я так і знав що нічого не вийде…