1 Частина

Вся ця історія, відбувається в Богом забутому місці. А саме, на планеті Земля. Де люди, продвинулися настільки в технологіях (в особливості Україна, яка посідає перше місце, по розвиненим технологіям), що, їм би позаздрили самі Марсіани, якби вони були. Хоча. Хто знає, може Марсіани і справді існують. Але, це поки нам не відомо (відомо-відомо, Марсіани самі літали до них на планету, та про щось домовилися, але про що, оце мені не відомо).
Так ось, давайте представимо планету, та країни які зараз у нас є, окрім “.осії”, на її місці знаходиться острів, який омивається морем. Уявили? Добре, тоді уявіть, що автомобілі не літають, але є залізничні колії які знаходяться зверху будівель, самі вагони, все ж знаходяться на низу, а звідти, їх о 3 ранку відправляють на кінцеву станцію, звідки розпочинається робота всього літаючого маршруту. Також багато вивісок, які літають і світяться різними кольорами. Також, люди почали більше приділяти уваги до навколишнього середовища, тож, все сміття (а це приблизно 999999….. тон лайна на планеті) було спалено в спеціальних контейнерах, звідки, вогонь перероблявся в електро-струм, та отоплюючу речовину, ну, а вже потім потрапляв до будівель та будинків. Після того, як все сміття почали переробляти, спохватилися через воду. Так, пам’ятаю як вчені шукали як очистити водойма, і все ж знайшли вихід, про який деяким не відомо, але їм це не цікаво, в них в той період почалися сварки.. І кожен же мовить на своїй мові, і ніхто один одного не розуміє, звичайно крім тих, хто вивчав інші мови. Сварилися вони через… ем… території? Не знаю, яка тоді всіх скажена собака покусала, але, все йшло до війни. І тут. З’являюся, я! Не дивно? Та нє, в самий раз! Мене доречи, Бог позвав, ну, так як я з іншої галактики, думаю, чому б не зустрітися з давнім другом. І це, доречи була ВЕЛИКА ПОМИЛКА! Ніколи не думала, що підніжку мені підставить сам друг. Ми, як завжди зустрілися з ним в його храмі, заваленою купою паперів з побажаннями людей, які вони промовляють у себе в голові, чи в голос. Тому, прийшовши, думала мене завалять кропіткою роботою. А як же! Ми з Богом, направилися в якийсь будинок, де сиділо дуже багато богів. І нада ж було не запідозрити ніякої підлянки з їх сторони теж! Сидять собі, то хай сидять, подумала я. Як тут, всі почала клекотіти про людей, у яких знову сварки, і треба послати когось, хто їх зупинить. Ніколи не вгадаєте що вигадали ті (скотиняки облуплені!) створіння. Вони вирішили грати в палиці…. Я думала то люди дивні, але ні, Боги ще дивніші за тих створінь що живуть на Землі! Типу, всі розбиваються по двоє чи по четверо, кожен має в руці палиці, їх 5, кожен витягує палицю у свого противника, якщо в того і в того палиці довгі, то вони перемогли, і їм, вже не потрібно брати участь у продовженні цієї нісенітниці. Ті хто витягує коротку палицю, ті програють, і грають з такими ж переможеними, а якщо витягають середню палицю, грають далі, з іншими гравцями, поки не вийде, що один програє, і тут шанси 50/50. Або програєш, й тебе відправляють на Землю, або, ти перемагаєш. Но є одне але, я теж брала участь, на шо, не знаю, мене заставили. І як ви гадаєте хто програв?! Звичайно Я! І знаєте у кого? У самого того ДРУГА, ЯКИЙ МЕНЕ ПОЗВАВ ПРОСТО ТАК!!! В мене немає слів, мене обдурили, так ще й при всіх. Так, гаразд, давайте розкажу, що було далі, як я програла.
— Ну чого ти вередуєш? – запитує в мене мій друг, хоча, який він мені тепер друг! Звичайно, чого я вередую! Це ж, таке щастя, опинитися серед людей, та їх сварок, які потрібно вирішити.
— А ти, не міг би мене попередити про вашу змову, і про те, що ви хочете зробити?
— Так ніхто і не змовлявся, просто ти прийшла якраз тоді, коли нам треба було вирішити цю проблему.
— Тобто, замість того, щоб послати своїх підданих, ти хочеш послати на землю МЕНЕ? Ту, хто терпіти не може цих створінь?
—В душі, ти їх не ненавидиш, і те, що ти будеш відправлена на землю було чистою випадковістю, ти ж сама вибирала палицю. Тим паче, ми залишилися тоді с тобою одні, хто ще не завершив цю гру.

— Ц, так я тобі і повірила, краще скажи що треба зробити, і я повернуся на свою планету.
— Кхм, тобі це не сподобається звичайно, але, тебе буде відправлено на землю, приблизно на років 30, без можливості повернутися назад раніше, ніж мине срок.
— ЧОГО? МЕНІ НЕ ПОЧУЛОСЯ? ЩО Я ТАМ РОБИТИ БУДУ, ВИ ВСІ З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛИ?
— Міра, зрозумій, ти моя ліпша подруга, і ти краще справишся з завданням, ніж інші боги. – ага, ага, (пизди більше старий, так я тобі і повірила).
— І, що я повинна робити? – криками ти від нього нічого не доб’єшся, тише Міра, заспокойся. Як я можу, бляха муха заспокоїтися! Тише, так, тобі 30 років прийдеться жити з людьми, мг, шо ще? А як же моя сила, і все інше? А якщо люди дізнаються про силу, і захочуть мене досліджувати?
— Ти повинна зробити так, щоб люди знов не почали війну, тому, я відправляю тебе раніше, ніж настане ця війна, – і все? А що прикажете робити далі? Як жити, де жити?
— Дообрее, а далі то що?
— А далі, можеш пожити заради себе, а не своєї планети.
— Ти мені хочеш втюхати, що зараз в мене життя лайно, а ось на землі я зможу розслабитися?
— Ну, якщо іншими словами, то так, це я і маю на увазі. Мені боляче на тебе дивитися Міро, після твоєї утрати, – знову він за своє! Кейліну і без мене зараз добре, він ніколи мене не кохав, тож мені не боляче було після його втрати, знову.
— Переставай нагадувати про нього, а на землі, я не збираюся крутити романи з людьми! Ніколи такого не буде! – хоча, може і буду крутити, але йому я не скажу.
— Не кажи слова “ніколи”, все може бути. Так гаразд, я відправлю тебе саме сьогодні, в день сонцестояння. В тебе буде твоя сила, але, не дуже нею користуйся. А також постарайся не перетворюватися на дивних тварин, яких немає на Землі. Ну, наче це все, що я хотів сказати. Закохуватися ти можеш, працювати теж, мову будеш розуміти всіх хто є на планеті, тому не переживай через мовний бар’єр. А ще, забув додати, що на планеті, є такі, як ти, але, я цю інформацію зітру з твого мозку, і згадаєш ти це, коли знайдеш когось зі своїх.

Приблизно, після розмови з другом, я стою біля порталу, який перенесе мене на землю. І чорт би побрав мене за те, що я сьогодні вирішила завітати в це трикляте місце. Гаразд, з однієї сторони, мені не доведеться приглядати за своєю планетою, з другої сторони, тепер треба приглядати за іншою планетою. Таке відчуття, що я з однієї роботи здихалася, а на мене повісили ще важчу клопітку роботу. Якби в мене був шанс, відмовитися, я б сто процентів відмовилася, але, в мене такого шансу немає. Стою значить, думаю, стрибати, чи не стрибати, чи краще перетворитися в птаху та полетіти. Не встигаю я додумати, як мене в спину хтось штовхає, і я лечу. Вітер б’є мене по обличчю, волосся путається, й застеляє мені очі. Нічого не бачу, куди лечу, де впаду. Так, стоп! Що значить впаду, а як я приземлятися то буду?!! Треба перетворюватися в орла, наче такі птахи є на Землі. Вжух, мить, і руки мої вже перетворилися на крила, тулуб обріс пір’ям, ноги перетворилися на лапи, а з дупи виріс хвіст. Голова теж перетворилася на орлину. І ось, я така велика не по розмірам здешніх орлів, як я змогла замітити. Зір у мене робить на максимум, тому, бачу за пару десятків тисяч кілометрів. Лечу значить, серед пухнастих хмаринок, оповитих в сонячному промінні. Думаю, як швидко долечу до землі і приземлюся, як знайду тих, хто захоче розпочати війну. Голова забита запитаннями, на які відповіді немає. Аж поки, я не помічаю, як на мене летять якісь незрозумілі створіння. Підлітаю до них дуже близько, роздивляючись що це за створіння, поки не помічаю всередині людей, які керують цим птахою! Це, що за нано-технології, я не зрозуміла. Як це може бути? Люди настільки продвинулися в технологіях, що видумали літаючих птахів, схожих прямо один в один? Гаразд, з цим розберуся потім, зараз треба летіти подалі від людей. Поки вони не збили мене ненароком.
Приземляюся на поляні, щоб ніхто мене не бачив (зробимо вигляд, що на поляні висока трава), та йду на своїх двох лапах до лісу, щоб перетворитися на себе саму. Хоча, стоп! Мене ж люди заграбастають, якщо побачать. Тож прийдеться змінити облік на людський.

Близько 30 хвилин, в мене пішло на те, щоб згадати які люди, якого зросту, ваги і так далі. Тому, прийшлося прикладати багато зусиль, щоб в мене вийшло. І я вам скажу, що (я б сама собі дала) в мене добре так вийшло. Ріст 175, вага 60 кг, волосся шовковисте густе, та середньої довжини, червоне, на кінцівках волосся завивається. Ніс прямий, губи бантиком, очі світло-сірі, обрамлені густими віями. Одяг на мені теж змінився, на ногах були чорні кросівки, потім ідуть чорні капронові колготки, чорна коротка та пишна юбка, та полу прозора футболка. Так як на вулиці літо, жара неймовірна, і будучи в усьому чорному, можна заробити сонячний удар. Но, мені це не світить. Правда ж? Надіюся, що, ні. Бо я просто обожнюю чорний колір.

Так, Міро, тепер треба вибиратися з цієї місцевості. Й по скоріше дізнатися взагалі де я, і в якій країні. Ну що ж, тепер тільки пішки пройти кілометрів 3, і я у місті. Як добре, що приземлилася не так далеко від самих людей. І пертися не так далеко, але все одно, це тобі Міра не на велетенських хайтукі* їздити. Ех, було б добре якби і тут були такі звірі, хоча, мені здається вони б поїли всіх людей.
Ноги болять, ще ніколи так довго не йшла, за перший день в подобі створіння людського. Сонце не перестає пекти, а мені ще не трапилося ні однієї машини, може я щось переплутала, та тут не живуть люди. Хоча, стійте. Я теж стою якщо що, отож бо, я бачу людину. Та ви шо, яке щастя, хоч одна жива душа. Я прискорюю свій крок, і досягаю своєї цілі. Це була дівчинка, років п’ятнадцять від сили. За то, яка худа. Її що, не кормлять? Так, стоп, це не мої справи, може це така мода, треба запитати де я, тільки ось, на якому запитувати? Може, англійською? Її наче всі вчать. Гаразд. Так, вдихнула і видихнула. Три-чотири.
— I’m so sorry, but, were i now? What kind of country is it?
Прошу вибачення, але, де я зараз. Яка це країна?
Святі угодники, тільки б ця дівчина знала англійську. Вона на мене так подивилася, що мені аж лячно стало. Але, мені здається вона просто згадує як мені сказати, де я.
— You now in Ukraine.
Ти зараз в Україні.
— О дяка всім богам, що я в цій чудовій країні.
— А ти звідки? Не з Америки часом?
— О ні дитя, не звідти, краще, з Марсу ха-ха. Гаразд, дякую що сказала де я.
— Та нема за що, до побачення.

Так гаразд, я в Україні, це добре, точніше взагалі прекрасно. Тепер же, треба іти до центру міста. Бляха муха, а от запитати в якому місті, то для мене проблема була, чи шо? Як я, могла провтикати таку важливу річ. І дівчину вже відпустила, трясця її матері. Хоть би ще хтось йшов, так ні, не душі. Йду собі, заглядаю в домівки, чую, як через стіни діти голосно сміються, хоча розумію, що домівка звукоізольована, і це вже, просто мій слух знову запрацював. Окрім того, я чую ще якийсь неприємний звук. Повертаю голову в той напрямок де тільки-но чула звук. Без сумнівів, там хтось когось б’є. Так, маршрут перебудований, треба йти рятувати людину. Дійдучи до якихось гаражів, я не наважувалася одразу пориватися у бійку. Мій мозок, почав робити на перед. А нащо воно мені потрібно, ото іти, і рятувати когось? З іншого боку, я не бачу тут жодної другої людини, яка б допомогла цій, яку зараз б’ють. Боже, Міра, просто йди, набий всім писок, і допоможи людині яку били! Та й все, тут нічого складного немає. Візьми себе в руки. Розслабся, вдих, видих. Ну все, пішла Міра. Виходжу з-за гаражу, і бачу картину, яка відкривається переді мною. На дорозі лежить побитий парубок, весь в пилюці, не бачу його обличчя, адже на ньому теж багато пилу, і щось мені підказує, там ще й кров є. Потім бачу, як над цим хлопцем стоять шість чоловік. Шість! На одного! Це неподобство, так і хочеться вмазати в кожну з цих рож, та зняти їх посмішки з обличчя. Хай теж страждають. Підходжу ближче, вони всі такі високі, та за їх майками видно накачане тіло. Знов переводжу погляд на того хлопця, що лежить. В нього теж накачане тіло, але чомусь він не давав здачі. А чому? Мені здається, він сильніший за всіх інших тут разом взятих. Значить, ці шестеро грають не по правилам, або що. Гаразд, будемо грати по вашому. Я підходжу з-за спини до хлопця, який стоїть біля мене ближче всіх останніх. Дістаю ніж. Звідки ніж, ніхто не знає. Окрім мене. Зробила я його магією, якщо що. Підходжу до хлопця, і рукою в якій ніж, підставляю йому під горло. Ви б бачили, як інші спохватилися. Але, я просто так не відпущу цього хлопака. Він ще за все заплатить!

Якщо є помилки, укажіть на них будь ласка.