Гільдія Приключенців

Це була прохолодний ніч. Вже всі люди позаходили до хат, магазини закрилися, а стражники позіхали через сильне бажання піти з поста та лягти на м’якеньке, тепле ліжко…але служба – це служба, і їм треба стояти до останнього. У Анвілі давненько нічого цікавого чи небезпечного не відбувалося після вбивства банди розбійниць. Самі ж стражники часто жартували, що вони зараз просто “прикрашають” місто.

Ось і зараз два стражника стояли біля дверей до міста, і один з них навіть куняв від втоми, як зненацька вони побачили фігуру у темряві з факелом.

Щось тут не те…хто буде їздити без важливої на те причини вночі в інше місто? Цікаво.

— Гей! Хто йде? — серйозним голосом, як справжній страж порядку, крикнув один з них.

Темна фігура у капюшоні та шкіряній кірасі підійшла і тоді він побачив, що це дівчина данмер.

— Мені треба знайти у вас рожевоволосу бретонку. — проігнорувавши питання стражника заговорила данмерка. — Вона мала приїхати до вас відносно нещодавно з Кватча.

Стражники переглянулись.

— Ви її знаєте?

— Ні.

— Ну так може впустите мене, щоб я сама її знайшла? — з трохи роздратованим голосом відповіла вона.

— Маркус, відчиняй ворота.

Сам же Маркус вже дивився десятий сон, поки його не разбудив його партнер. Він не міг зрозуміти, що треба робити, тому дівчина просто сама пройшла, не очікуючи стражу.

— Якась вона зла…

— Хто?

***

— Вітаймо у таверні “Золотий кубок” — привітався власник з увійшедшою.

Вона кивнула та почала оглядати будівлю: за столами сиділи в мотлох п’яні імперець, орк, каджити, ельфи…і жодного бретонця.

— Тут є рожевоволоса бретонка на ім’я Сурам?

— Сурам? Ооо, ну авжеж! Вона ж тут тепер живе, до поки дім не знайде. А нащо вона тобі? — намагався допитати данмерку Менлор.

— По своїх справах. Вона зараз у якійсь з кімнат?

— Так, у останній.

Данмерка одразу ж піднялася по скрипучих ступеньках на гору. Там за столом сидів самотній аргоніанин з декількома пляшками меда. Від нього віяло страшним перегаром. Ельфійка зморщила носа. Їй не хотілося знаходитися в цьому убожестві довше ніж треба, тому вона підійшла до останньої двері, постучала та одразу ж увійшла в кімнату.

Сурам тільки очі розплющила, як перед її носом вже стояла данмерка.

— Я зачинила двері, щоб нас не підслухали. — перше, що сказала ельфійка. Доволі дивно звучить, як для незнайомки, яка безсоромно увійшла в твій номер. Навіть лякаючє. Бретонка сіла на ліжко, не відводячи погляду від невідомої гості.

— Хто ви? Чого вам від мене треба? — сонним голосом спитала вона.

— Моє ім’я – Саббат Фанрансон і мені потрібна ти, Сурам. — відповіла їй данмерка, опираючись на комод.

— Це…для чого? — здивувалася вона.

— Я хочу запросити тебе до гільдії приключенців. Старший чув про твої добрі навички володіння клинками, чаклунством та й обаянням тебе природа нагородила не маленьким, що є дуже корисним, — Саббат не поспішаючи все розповідала, а Сурам слухала, навіть не знаючи, що робить та що казати — тому він попросив передати тобі запрошування. — вона дістала з сумки конверт та простягла його до дівчини — там же є карта з відміткою нашого місцязнаходження. По суті ми пропонуємо тобі роботу та притулок, як і в будь-якій гільдії.

В кімнаті наступила тиша. Данмерка дивилася на бретонку та чекала на її відповідь, але та тільки відводила погляд та зжимала руками матрац.

— Не знаю…тут важливо те, чим займається ваша ґільдія. — вона нарешті повернула голову на ельфа — Даєш гарант того, що ви не змусите мене порушувати закон?

— Даю хоч десять раз. Все в межах закону.

— Але чому ви створили свою ґільдію, якщо вже є інші? Магів та бійців…ну, ще й крадіїв, але це краще не враховувати.

— Тому що там всі егоїсти, лицемери та корупціонери. Зараз вони не беруться за серйозні завдання, а лише бігають ф займаються чимось мєлкім. Потрібні ще якісь причини?

Прослухавши це все, Сурам зважила усі за та проти і відповіла їй:

— Я вступлю до тебе, але коли я відчую, що щось йде не так, то ми з тобою більше не маємо справ.

Саббат трохи усміхнулася та простягла руку до бретонки.

— Рада бачити тебе в рядах Ґільдії Приключенців, Сурам Вірлен.

Сурам встала та пожала руку.

— Завтра вранці будь готова їхати до Чейдінхолу. Я зустріну тебе біля конюшні. — після цих слів данмер вийшла з кімнати закривши за собою двері.

Сурам лишилася сама з цим конвертом. Вона не думала до цього хоч щось робити зі своїм життям, жила на грошах, які мала з собою до зруйнування Кватча, допомагала Менлору та Кенлору, чим заробляла, але ж це не життя, а божевілля.

Бретонка встала з ліжка та почала ходити по маленькій кімнаті, хоча там і не було де розгулятися. Вона думала, чи вірна було це її рішення? А чому ж вона раніше не пішла до, наприклад, ґільдії магів? Як її взагалі знайшли? Все занадто складно.

Набравши повні легені повітря, вона відкрила конверт та дістала звідти листи та мапу, з відмічений місцемзнаходженням ґільдії.

— Далеко ж їхати…аж до Чейдінхолу так ще й кудись нижче нього, біля озера…— прибравши мапу в бік, Сурам взяла один з листів.

“Пані Сурам Вірлен, мій друг маввже тобі розповісти про запрошення, тому одразу до справи: я – Хіцис Ґлардар, Старший Приключенець Гільдії. У нас в Гільдії є тільки два звання, бо кожен учасник іншому друг та брат. Ми сім’я. Ми шукаємо гідних бійців, серед тих, хто втратив віру у краща, або має інші проблеми в житті, даємо йому житло, гроші та підтримку.

Я чув про тебе від одного з колишніх стражників Кватча, який теж зараз з нами.

Головні правила у нашій сім’ї:

Не обворовувати інших учасників.

Не намагатися вбити.

Не брехати Старшому та Другу Старшого.

Сподіваюся ти приймеш нашу пропозицію.

З повагою Хіцис Ґлардар”

***

На наступний ранок Сурам зібрала усі свої речі, яких було не так багато, одягла зелену сорочку, темні штані та взувла важкі сталеві сапоги. Зараз вона й Саббат вже зготували своїх жеребців, готові до дороги.

— Ну що, який настрій? — спитала вона, перевівши погляд з темного коня на бретонку.

— Ну…трохи страшно, але то так…

— Страшно? Я думала, що після Кватча тебе не має лякати таке. — Саббат залізла на коня.

— Мене не було у самий пік подій. — Сурам послідувала прикладу Саббат й теж запригнуоа на коня.

Вони разом вирушили до гільдії.

— Як це не було? А де ти знаходилася? — здивувалася данмерка.

— Я буда в дядька у Хай-Році. Він кожен місяць запрошує мене до них вчити магію. І приїхавши звідти я й дізналася, що у моїй малій родині сталася така біда…будинок погорів, на його залишках я знайшла батьків. Тільки брата та двох сестер не побачила, сподіваюся вони вижили.

— Ого…шкода тебе…а чого ж до дядька не поїхала?

— Я не хотіла писати йому, що його сестра, себто моя мати, загинула…Та й досі не хочу. — Сурам відвела погляд. Спогади про рідне місто наводили на неї погане самопочуття.

Саббат помітила це й вирішила більше не допитувати її.

Так вони й добиралися до Чейдінхолу: вдень їхали, вночі зупинялися в таверні, вранці збиралися і по колу.

Пощастило, що бандити не нападали, мабуть бояться виходити кудись, через нещодавно з’явившийся портал в Облівіон біля Кватча. Так, один герой його закрив, але ж могли з’явитися ще декілька таких порталів.

Невідомо скільки тих порталів, але чуток про них точно більше, а ниж їх самих. Скільки байок почули дівчата за цей час…ну, багацько, м’яко кажучи.

Через це дорога була ще більш небезпечна, але кого то хвилювало? Точно не їх.

За час такої поїздки вони розспілкувалися і трохи зблизилися. Сурам вже не так боялася тої гільдії, хоча всеодно трохи хвилювалася про те, що і хто буде на неї чекати там.