Elevator

Синмін не розуміє, чому його однокласник Лі Мінхо так його ненавидить, але світло на цю ситуацію проллється тоді, коли вони удвох застрягнуть у темряві.

Пам’ятайте, що всі персонажі історії є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому, випадковий. Це лише моя уява.

 

 

Останній шкільний рік для Кім Синміна повинен був пройти спокійно і з думками про навчання. Мало що могло його відволікти, особливого якщо врахувати, що цього року його обрали старостою класу. Проте була людина, у котрої завжди виходило вивести його з рівноваги. У Лі Мінхо ніколи не було проблем з тим, щоб це зробити. Цей хлопець уже майже два роки з нього знущається і не дає спокійно жити. Вони стали однокласниками лише у старшій школі, і якщо спочатку Мінхо не надто цікавився, з ким він там навчається, то десь після першого спільного року йому щось перемкнуло, і він зробив Міні своїм основним ворогом. Частіше його поведінка нагадувала бешкетництво малої дитини, тому Синмін намагався його ігнорувати, але виходило у нього не завжди.

Здавалося, Мінхо дратує кожен крок і кожне слово старости, бо той намагався до всього причепитися і все прокоментувати, але Синмін уже облишив спроби зрозуміти, чому саме. Він прийняв той факт, що Лі Мінхо його ненавидить, і намагався жити своїм життям, не зважаючи на свого дивного однокласника. Та і у випускному класі зовсім не було часу, щоб розбиратися ще й з цим, особливо, коли ти староста.

Проте сьогодні спекатися цього хлопця ніяк не виходило, бо класний керівник дав їм обом завдання піти провідати і заодно занести домашню роботу їх однокласнику Хван Хьонджіну, котрий захворів і лишився вдома. Синмін отримав таке завдання як староста класу, а от Мінхо відправили, бо він був президентом клубу танців, в який ходив той самий Хван, і ще й до всього, вони ніби дружили. Синміна ця ідея невимовно дратувала, бо він і сам міг прекрасно справитися з таким легким, хоч і дещо дурнуватим, завданням. Тим більше, йому не потрібна компанія бісового Лі. Він навіть запропонував Мінхо, що піде сам, а той може спокійно йти займатися своїми хуліганськими справами і далі, проте той чомусь відмовився. Роздратований Синмін сказав, що значить вони зустрінуться на місці, та пішов геть, не чекаючи на відповідь.

Після занять він не поспішав і ще встиг побігати у своїх справах, яких у старости було чимало, а тоді спокійно попрямував до дому Хвана. Довелося довго їхати автобусом, він майже заснув по дорозі, і до під’їзду підійшов трохи втомлений, з напівзаплющеними очима.
На диво, Лі чекав його там, він навіть приніс із собою якісь продукти в пакеті, мабуть, для хворого, і Синміні нагадав собі, що вони з Хваном дійсно непогано спілкувалися. Хьонджін ніколи не реагував на закидони свого друга у сторону Синміна, як і ніхто з його компанії, проте не здавався старості таким вже придурком. По правді кажучи, без Мінхо поряд, усі його друзі ніколи не робили чи не казали Міні нічого поганого. Та і з ним не робили, проте вони мовчки спостерігали за тим, як сам Мінхо постійно чіпляється до старости. Кім вважав їх стосунки дещо дивними.

Він навіть пригадав собі, що його друг Фелікс, що з паралельного, говорив, що Мінхо постійно приходить до них у клас і проводить багато часу з якимось Хан Джісоном. І Фелікс клянеться, що той Джісон точно не якийсь придурок, а взагалі дуже милий хлопець, у Лікса з ним навіть хороші стосунки. Синміні це все здавалось дивним і він ніяк не міг зрозуміти того бісового Лі.

– Не заблукав, староста? – Запитав Мінхо, коли той підійшов до нього ближче.

Синмін змірив його змученим поглядом. Невже він дійсно стояв під дверима під’їзду і чекав на нього? Міг би вже давно сходити сам, але мабуть, знущатися зі старости було цікавіше.

– І для чого ти тут стовбичиш? Міг би уже давно бути вільним. Чи боїшся зайти сам?

Мінхо фиркнув, переклав пакет у іншу руку, переступив на другу ногу та видав короткий смішок. Староста дивився на нього з підозрою, трохи примруживши очі.

– Я встиг скучити за твоєю компанією. Враховуючи, як швиденько ти від мене втік, це скоріше ти боявся зі мною йти.

Синмін вирішив нічого на це не відповідати і пішов до дверей. Він уже простягнув руку, щоб натиснути на домофоні номер потрібної квартири, але Мінхо його випередив і ввів код так, ніби ходить до Хвана у гості мало не кожного дня.

– Давай краще зробимо йому сюрприз. Він їх ненавидить.

Мінхо єхидно посміхнувся і відчинив перед Міні двері, пропускаючи того вперед, наче галантний кавалер.

– Не хотів би я з тобою товаришувати. – Неголосно промовив Синмін так, щоб його почули, і пройшов вперед.

Хьонджін жив на дев’ятому поверсі багатоповерхівки, тому він викликав ліфт, благаючи долю, щоб Мінхо сьогодні лишався спокійним. Він і так здавався надто мовчазним, бо зазвичай його важко заткнути. Синміну навіть подумалось, що той трохи нервує, може і справді хвилюється за друга, але він швидко відкинув цю думку як малоймовірну.

Мінхо стояв біля нього, чекаючи на ліфт, і неголосно насвистував якусь мелодію, перекочуючись з носочків на п’ятки, доки Синмін скоса поглядав на нього. За своїм ворогом варто слідкувати. Він швидко зайшов у кабіну, коли одні з дверей відчинилися, і натиснув кнопку, коли Мінхо зайшов слідом. Синміні все намагався зрозуміти, що це за мелодія, яку насвистує його однокласник. Відповідь весь час крутилася на язиці, після здавалася дуже знайомою, але він не міг пригадати. Він уже майже зібрався з силами, щоб запитати про це, коли раптом кабіна ліфту сіпнулась і зупинилася десь між сьомим і восьмим поверхами.

– Що це? – Запитав Мінхо, глянувши на старосту так, ніби той міг знати відповідь.

Синмін ще раз натиснув на кнопку з цифрою дев’ять, але нічого не трапилось. Ліфт просто завмер. Він зовсім не хвилювався, повністю переконаний, що зараз все запрацює, але Мінхо здався йому дещо збентеженим. Він дивився на нього великими очима, ніби чекав, що Синмін зараз змусить ліфт знову рухатись. Вони обоє мовчали якийсь час. Тоді староста натиснув на кнопку з дзвіночком, сподіваючись повідомити про проблему, але нічого не змінилось. Він поглянув догори, шукаючи камери, але у кабіні їх не було. Так і сама кабіна ліфту не виглядала новою.

– Тільки не кажіть, що ми тут застрягли!

Мінхо звучав навіть не обурено, чого чекав від нього староста, а скоріше благально, і Синмін здивовано на нього поглянув. Здавалося, той дійсно нервує, на його обличчі застигла гримаса переляку.

– Все буде гаразд, зараз він запрацює. Впевнений, це ненадовго.

Староста дійсно намагався його заспокоїти, і Мінхо подивився йому в очі. Синмін розглядав його карі вири, намагаючись переконати себе, що не може бачити у них страх, коли неочікувано світло згасло, зануривши їх у цілковиту темряву. Мінхо коротко викрикнув, впустив свій пакет, і він голосно гупнув на підлогу, а тоді замовк, було чути лише його швидке і важке дихання. Воно віддавало у вухах Синміна так голосно, що йому здалося, ніби час уповільнився, і вони стоять тут уже довго, хоча минуло всього кілька хвилин. Синмін поки не відчув ніякого переляку через цю ситуацію, і думав лише про те, що Мінхо дійсно боїться. Отой хлопець, який завжди виглядав таким крутим і безстрашним, який ніяк не міг відчепитися від нього уже другий рік, був наляканий тим, що вони застрягли у ліфті. Йому подумалось, що він точно не та людина, котра повинна була побачити Лі у подібній ситуації.

– Ей, Мінхо, все буде добре. Не знаю, що тут сталося, але не хвилюйся, нас скоро витягнуть.

Коли він заговорив, Мінхо зробив крок йому на зустріч, виставивши вперед руки. Було настільки темно, що він навіть не бачив свої кінцівки, і не довго думаючи, просто потягнувся в сторону голосу свого старости, ледь не впавши по дорозі, перечепившись через пакет. Коли його рука наштовхнулася на Синміні, він сковзнув нею вниз, доки не взяв старосту за руку, міцно стиснувши його долоню. На якусь секунду Міні справді подумав, що біля нього стоїть хтось інший, бо це ж не може бути Мінхо, і він навіть майже злякався цієї темряви, проте швидко наказав собі заспокоїтись і не забувати, що він староста. Він стиснув долонь свого однокласника у відповідь. Здавалося, вона трохи тремтить.

– Мінхо, ти боїшся темряви?

Якийсь час той мовчав, лише зробив крок ближче і став біля Синміна, торкаючись його плеча своїм. Насправді староста навіть не потребував відповіді, вона і так була очевидною.

– Я не… Ми застрягли у ліфті! Хіба це нормальна ситуація?

– Тут немає нічого страшного, таке іноді буває. Зі мною колись таке уже траплялось і це було ненадовго. Як бачиш, я вибрався, тому не хвилюйся.

– Угу, вибрався, щоб знову застрягнути тут зі мною.

Пробурчав Мінхо і Синмін навіть усміхнувся. Голос його однокласника звучав якось інакше, і він не міг зрозуміти, чи він був таким завжди і Синмін лише тепер розчув його краще, коли втратив зір і більше нічого не було чутно, окрім цього голосу і важкого дихання, чи це саме страх робив його голос більш лагідним. Він хотів, щоб той сказав ще щось.

– З тобою такого ніколи не було?

– Ні.

Це було надто коротко. Але Мінхо більше не говорив.

– Немає нічого страшного у тому, що ти боїшся темряви. Наші страхи часто ірраціональні і ми не завжди можемо їх контролювати. Хоча страх темряви цілком виправданий, бо ми дійсно не знаємо, що може у ній ховатись.

Мінхо нічого не відповів, він лише слухав спокійний голос старости і намагався повільно і глибоко дихати, щоб трохи заспокоїти своє шалене серцебиття. Синмін чув, як той поволі випускає повітря ротом.

– Але тобі не варто через це хвилюватися, бо ти знаєш, що у цій темряві є лише я.

– Хтозна.

Відповів Мінхо, і Синмін уявив собі, як він звично усміхається одним куточком губ, чого не видно у темряві. Вуста старости теж розтягнулися в усмішці, і він коротко стиснув теплу руку Мінхо. Зараз цей хлопець зовсім не видавався йому таким поганим, як він думав нещодавно. Синмін не міг би глузувати з когось через його страхи.

– Я просто не люблю темряву і замкнуті простори. А тут ми зібрали таке комбо.

– Це нормально. Я от не люблю павуків. Чесно кажучи, вони лякають мене до усрачки.

Синмін подумав, чи не використає його однокласник цю інформацію проти нього, коли вони звідси вийдуть.

– А зараз тобі геть не страшно?

Спитав Мінхо, і його голос все ще звучав незвично. Надто спокійно, він здавався дуже м’яким, і вкривав Міні, немов тепла ковдра. Синмін прикрив очі, які зараз все одно здавалися непотрібними, і задумався. Страху зовсім не було, він навіть радий, що не застряг тут на самоті. І добре, що Мінхо тут теж не сам, бо ж він міг би не чекати на нього, і може сидів би зараз у цій темряві один. Чомусь староста зовсім не хотів йому такої долі, хоч і не долюблював цього хлопця, той зараз здавався абсолютно безневинним.

– Не страшно. Мінхо, ти можеш зателефонувати Хьонджіну? У тебе є його номер?

– Чорт забирай, у мене здох телефон, я зовсім забув про нього.

– Ти жартуєш? – Спитав Синмін. – Мого зі мною теж нема, я сьогодні без телефону взагалі, бо втопив його вчора в річці.

– В річці? Як ти?.. Що взагалі? У нас обох не може не бути телефонів! Хіба не кажуть, що наше покоління з ними не розлучається?

– Серйозно, в мене нема, він зараз сушиться вдома, хоча не думаю, що це щось дасть.

– Що ти робив у річці?

Синмін буквально відчув, що Мінхо зараз дуже близько, що він дивиться в його сторону, бо голос його звучить геть у нього біля вуха.

– Нічого не робив, він просто впав зверху. З моста. Така дурна історія, мене штовхнув якийсь придурок на велосипеді. Хоча потім я спустився-таки в річку, щоб його виловити. Там води по коліна, і я його знайшов. Це, до-речі, не ти був придурком на велосипеді?

– Я? – Щиро здивувався Мінхо. – У мене навіть нема велосипеда.

– Просто це ти зазвичай спонсор моїх негараздів. Спочатку потонувший телефон, а тепер ми ще й у ліфті, що застряг між поверхами.

Мінхо мовчав, і Синмін уже майже пошкодував про свої слова, хоч вони і були правдою.

– Мені шкода.

Мінхо говорив тихо, і навіть голова його була повернута десь у сторону, Синмін міг зрозуміти це за звуком. Але він зовсім не чекав такої відповіді. Це було мало схоже на розкаяння, слова скоріше були вимушені ситуацією, в якій вони обоє опинились, але навіть це стало для нього сюрпризом.

– Справді? – Спитав староста. – Тоді навіщо ти мене постійно дістаєш?

– Це… – Почав Мінхо і замовк. – Це досить складне питання. І ми справді маємо говорити про це зараз?

Він виділив останнє слово, даючи зрозуміти, що у нього в цей момент інші пріоритети. Хоча Синмін добре знав, що в інший час вони точно не говоритимуть. І взагалі, останній раз, коли вони нормально спілкувались, був ще на першому році старшої школи. Тому їх теперішня ситуація здавалася йому прекрасною, чи не єдиною можливістю щось зрозуміти. Проте він не міг тиснути на людину, котра боролася зараз зі своєю фобією і тримала за руку старосту, якого він на дух не переносить. Варто увійти в положення Мінхо, навіть якщо той не намагався зрозуміти самого Синміна. Тому він лише важко видихнув і вирішив більше не зачіпати цю тему.

– І скільки нам ще тут сидіти? – Запитав Мінхо трохи істерично.

Мабуть, відволікти його розмовою – це не така уже й погана ідея.

– Я у такій самій ситуації, що і ти. Не знаю, але думаю, що недовго. Це багатоквартирний будинок, і вони повинні швидко помітити, що ліфт не працює.

– Але тут є ще один, і він може досі працювати. І чому вимкнулось світло? Воно ж не може зникнути в усього будинку?

Якби він не був свідком цього всього, то Синмін би ні за що не повірив, що це Лі Мінхо, бо він здавався зовсім іншою людиною. Хоча наші страхи дійсно можуть змусити нас поводитись інакше.

– Я не знаю, Мінхо, але тобі треба заспокоїтись. Нічого страшного ще не сталося. Вони все одно повинні помітити, що ліфт застряг. Нам лишається лише чекати. Хоча можемо ще раз спробувати натиснути на той дзвіночок і повідомити про те, що ми тут сидимо. Це може допомогти.

Мінхо промугикав щось, погоджуючись, і Синмін розвернувся, щоб навпомацки знайти потрібну кнопку. Він справді абсолютно не хвилювався, і був переконаний, що невдовзі все знову запрацює.

– Тільки не відпускай мою руку! – Гаряче заявив Лі, а тоді вже спокійніше додав. – Будь ласка.

– Я тримаю.

Пальці Синміна обережно намацали останню знизу кнопку на панелі і натиснули на неї ще кілька разів. Хіба вони не повинні світитися у темряві? Нічого не було видно, але йому здалося, що він вже краще виловлює хоча би якісь контури тіла Мінхо. Той досі голосно дихав і міцно тримався за його руку, навіть почав заспокійливо пестити її великим пальцем. Синміну знову подумалось, що це не може бути той самий Мінхо.

– Може присядемо? Хтозна, скільки нам ще тут чекати.

– О’кей, це хороша ідея. – Відказав Лі і почав поволі приземлятися, тягнучи і його за руку на підлогу.

Вони сіли дійсно близько один від одного, і Міні не міг припинити думати про те, чи то Мінхо просто не має вибору, і йому це все неприємно, чи він навіть не думає про таке зараз. Кілька хвилин вони сиділи в тиші, але Мінхо порушив її перший.

– Староста, ти чув коли-небудь слово «цундере»?

– Цундере? – Перепитав Синмін. – Здається, ні, а що це?

– Ммм.. нема значення.

– Як то нема? Тоді чого ти про це запитав?

Синмін розвернувся в його сторону, ніби міг побачити його обличчя зараз. Їх зчеплені руки лежали між ними на підлозі. Староста навіть подумав, що Лі уже виглядає значно спокійнішим, хоч він і не міг його бачити, це відчувалося саме так. І може Мінхо навіть не потребує його руки, але не ризикнув забрати її, або навіть запитати у нього про це.

– У цьому був би сенс, якби ти знав, що це, але так – неважливо. Ти, мабуть, не дивишся аніме?

– Ну, я дивився кілька. А це термін з аніме?

– Щось типу того, це японське слово, і воно іноді трапляється в аніме. – Пояснив Мінхо.

– Значить, ти фанат аніме? Чесно кажучи, не очікував від тебе.

– Чому?

Мінхо навіть розвернувся в його сторону. Синміні знизав плечима, ніби його опонент міг це побачити. Він затруднявся пояснити, чому так думав.

– Не знаю, просто ти здавався мені іншим. Зрештою, я тебе просто не знаю.

Він почув, як Мінхо різко видихнув і заворушився, а тоді підняв їх зчеплені руки і поклав на свої витягнуті ноги, підсунувшись трохи ближче.

– Ми з Джісоном, він з паралельного класу, часто дивимося разом аніме. Мабуть, передивилися їх уже тисячі.

– Ммм… Ми з ним не знайомі, але він з одного класу з Феліксом, з яким я дружу.

– Фелікс – це той милий австралієць з веснянками?

Синмін засміявся, і в кабіні ліфта його сміх здався гучним, він відбився від стін і відчутно вдарився у Мінхо. Лі намагався пригадати, як давно староста сміявся через нього. Мабуть, це було роки два тому, коли вони тільки познайомились і Мінхо ще не почав поводити себе поряд з ним, наче та задниця.

– Так, дуже вдалий опис.

– Не знав, що ви знайомі. Хоча ти ж староста, ти знайомий з багатьма.

– Лікс колись допомагав мені з англійською, і ми потоваришували. Він дійсно милий.

Мінхо знову лише промугикав у відповідь і між ними запала тиша. Синміні запитав себе, чи зміняться якось їх стосунки після того, як вони звідси вийдуть, чи Мінхо просто зробить вигляд, що нічого цього не було. Очевидно, він не звик показувати перед іншими свої слабкості, і особливо, перед Синміном.

– Тобі вже краще? – Запитав староста.

– Трохи. Я майже весь час тримаю очі заплющеними. Так легше уявити, що ми десь не тут і навколо не темрява, яка мене лякає, а лише та, яку я обрав сам. Я повторюю собі, що поряд зі мною тільки ти, і від цього дійсно трохи легше.

Він не очікував такої розгорнутої і чесної відповіді. Було несподівано приємно почути, що його може заспокоювати присутність Синміна, і старості захотілося якось більше підбадьорити однокласника.

– Мінхо, якщо ти хвилюєшся через це, то я не збираюся нікому розповідати про те, що тут було. Ну, про твій страх.

– Ох, – зітхнув Мінхо і замовк на кілька довгих секунд. – Я навіть не думав, що ти таке зробиш. Хоча тепер гадаю, що це було би справедливо.

– Зовсім ні. І тут нема чого соромитись, я вже говорив.

– Дякую.

Відказав Мінхо і несподівано переплів їх пальці, так і не відпускаючи руку старости зі свого захвату. Синміні здалося, що його серце зараз проб’є грудну клітку. Він говорив собі, що повинен лишатися спокійним поряд з Мінхо, але був переконаний, що той зараз відчує, як пітніють його долоні і як голосно гупає серце у цій тиші.

Він прикрив очі, поринаючи у ту ж пітьму, в якій зараз сидів Мінхо. Синмін хвилювався, але страху насправді не було, і йому здавалося, що його більше турбує те, з ким він застряг, а не сам факт, що вони сидять тут в непроглядній темряві. І турбує саме те, яким Мінхо тут перед ним постав, бо якби він поводив себе звично, хай би навіть насміхався, це би не змусило старосту так хвилюватися поряд з ним.

У Мінхо насправді була маленька долоня, і Міні намагався пригадати, коли він востаннє тримав когось отак за руку. Мабуть, то був Фелікс, у нього теж були невеликі долоні, і вони відчувалися в руках Синміна вже звично, але він навіть із заплющеними очима не міг уявити на місці Мінхо нікого іншого. Попри те, що він його зараз навіть не бачив, в голові чітко вимальовувався образ однокласника, що сидів поруч, поки їх переплетені руки лежали у нього на стегні.

Синмінові здавалося, що він відпливає кудись далеко і зараз остаточно засне, останнім часом він був надто виснаженим через навчання. Спати тут – не здавалося йому хорошою ідеєю, варто було якось збадьоритись.

– Знаєш, – перервав тишу Мінхо і староста уважно прислухався. – Взагалі-то Хьонджін знає, що ми маємо до нього прийти. Я телефонував йому ще у школі, використавши останні відсотки зарядки. Може він додумається, що тут щось не так, хоча я би не став на це розраховувати.

– Справді? А хіба ти не збирався зробити йому сюрприз, яких він не любить?

– Якщо чесно, Хьонджін обожнює сюрпризи. Саме тому я вирішив його повідомити.

Синмін видав короткий смішок. Було дійсно важко зрозуміти цього хлопця.

– Може ти просто приховуєш, що насправді не такий уже і поганий?

– Ммм… хтозна. Ти міг би у таке повірити?

Попри жартівливий тон, питання здалося Синміну досить серйозним, тому він задумався, прислухаючись до тихого дихання Мінхо. Насправді він не вважав його поганою людиною, бо Мінхо бував придурком лише по відношенню до нього, і більше нічого поганого нікому не робив. Староста часто задумувався, що з ним не так і чому його однокласник, з яким вони раніше нормально спілкувалися, несподівано не злюбив його.

– Прямо зараз – запросто. – Неголосно відказав Синмін і легенько стиснув долоню Мінхо.

Той випустив повітря з легень так тяжко, ніби на ньому лежав якийсь важелезний тягар, і знову почав легенько погладжувати руку Синміна великим пальцем.

– З тобою справді нелегко, староста. – Тихо зізнався він, здивувавши свого однокласника.

– Хах, це зі мною? Я дуже проста людина в порівнянні з тобою.

– Думаєш? – Спитав Мінхо після короткої паузи. – Мені подобаються прості люди.

Синмін усміхнувся, хоч і не знав, як треба розуміти ці слова. Може він не злюбив його, бо вважав складною людиною? Це все справді було важко, і староста вкотре пошкодував, що не може заглянути у голову цього хлопця, щоб зрозуміти, про що він думає. Він пригадав, що вони уже дуже давно не говорили з Мінхо так довго, хіба що лаялися часом, але це важко було назвати розмовою.
Йому подобався оцей Мінхо, якого він вперше зустрів у цій темряві, і він навіть був дуже близький до того, щоб зрадіти їх ув’язненню. Але нагадав собі, що однокласник поряд з ним переживає зараз далеко не найкращі свої часи. Синміні з подивом зрозумів, що насправді йому страшенно хочеться подобатися Мінхо, і що він по-дитячому злився на нього через те, що той його не любить. Звісно, староста не може подобатися всім, це і не було йому потрібно, але він дійсно бажав, щоб саме Мінхо був на його стороні.
Навіть попри те, що той постійно задирав його, чіплявся мало не до кожного його слова і частенько додавав йому роботи, як старості класу. Це було дивним і здавалося Синміну геть неправильним. Мабуть, Мінхо має рацію, і з ним дійсно щось не в порядку.

Не хотілося лишати все ось так, це був його шанс дізнатися більше, тому староста глибоко вдихнув повітря, і на видиху заговорив швидко, з ледь відчутним відчаєм у словах. А тоді замовк і ясно почув, як швидко гупає його серце, тривога, наче струмом, пройшлася по всьому тілу.

– Мінхо, ти можеш дати мені відповідь всього на одне питання, і я більше не буду тебе зачіпати?

– Не будеш зачіпати? Тоді не можу.

– Будь ласка, Мінхо!

Той важко зітхнув, і, здається, вдарився головою об стіну. Синмін майже побачив, як він звично закочує очі.

– Кажи, що ти хочеш знати.

Староста різко відчув, як невпевненість і страх огидно закопошилися десь у грудях, і йому довелося зробити довгу паузу, щоб заспокоїти дихання і розтулити рота. Йому здавалося, що через фобію Мінхо показав перед ним свою слабкість, хоч і не бажаючи цього, але Синмін відчував себе так, ніби то він зараз оголюється перед однокласником.

– Чому ти мене ненавидиш? Я справді цього не розумію.

Його серце шалено стукало десь у вухах в очікуванні відповіді, а Мінхо ніби навмисне тягнув час. Його рука, що досі стискала Синмінову, розслабилась і старості несподівано стало ніяково, що він тепер сам стискає долоню свого однокласника.

Він був упевнений, що Мінхо розізлило це питання і він або не хоче на нього відповідати, або зараз скаже щось страшенно неприємне, проте коли той нарешті заговорив, голос його здавався абсолютно спокійним і беземоційним.

– Чому ти думаєш, що я тебе ненавиджу?

– Це не… Це не відповідь на моє питання. – Він відчув, що його долоня пітніє і зараз рука Мінхо просто вислизне. – Ти ж постійно чіпляєшся до мене, ніби тебе бісить саме моє існування.

– Тобі так здається? Я тебе зовсім не ненавиджу. Якби це було так, мені би взагалі навряд чи пройшло до голови витрачати на тебе свій час.

Мінхо зажмурив очі сильніше. Йому здалося, що хтось вдарив його прямісінько у сонячне сплетіння, як було колись на тренуванні з боксу. Конче потрібно було зараз заглянути старості в очі і запитати, чи він справді так думає, але було страшно розплющити повіки, бо він знав, що все одно його не побачить. Він відчував себе найбільшим у світі дурнем через це питання.

– Тоді чому ти так себе поводиш зі мною?

– Ти справді не розумієш? Не розумієш, чому я постійно шукаю твоєї уваги?

Несподівано Мінхо збагнув, що те, що було таким очевидним для нього, і навіть для його друзів, взагалі не розглядалося у світі Синміна як щось, що має право на існування. Мінхо не міг сказати цього прямо, але його рот діяв без його дозволу кожного разу, коли староста опинявся поряд. Бажання привернути увагу, змусити подивитися в його сторону і спонукати старосту до якихось дій, було сильнішим за Мінхо, і він просто не опирався. І що йому робити з цим тепер?

– Якби я щось розумів, то не став би тебе питати!

Синмін вигукнув це роздратовано, звідки не візьмись, у ньому піднявся гнів. Здавалося, Мінхо знову над ним насміхається в той час, коли староста намагається хоч якось налагодити стосунки і второпати нарешті, у чому проблема цього хлопця. Він був таким розлюченим на всю цю ситуацію, що просто вирвав свою руку, за яку Мінхо уже все одно не тримався, і навіть намагався відсторонитись від нього, відсунутись подалі, наскільки дозволятиме тісна кабіна ліфту.

– Ей, Синмін, можеш вдарити мене, якщо захочеш, я не опиратимусь.

Староста не зрозумів, що конкретно так привернуло його увагу: чи оцей дивний дозвіл, чи його власне ім’я, яке він, мабуть, ніколи не чув із вуст Мінхо, але він завмер на місці, вдивляючись у контури тіла однокласника. Мінхо простягнув до нього руку, але цього разу вона поповзла догори, доки уже обидві долоні не лягли йому на щоку і шию. Мінхо тримав його міцно, але страх навіть не мав часу з’явитися, коли Синмін відчув на губах чужий гарячий подих. Такі ж розпечені, вони майже обпалювали його шкіру, великі пальці Мінхо торкнулися кінчиків його губ з обох сторін, не даючи поворухнутись, але він і так би не зміг. А потім обвітрені вуста Мінхо торкнулися його, і Синмін витягнувся, немов струна, і так і завмер у цій позі.

Відчуття нереальності того, що відбувається, накрило його з головою, і він подумав, що міг просто заснути. Можливо, вони навіть не застрягали ні в якому ліфті, бо ця ситуація теж здавалася йому дивною і надто малоймовірною, щоб трапитися насправді. Це точно Мінхо сидить зараз навпроти і легенько зминає його губи своїми?

Так і не дочекавшись якоїсь реакції, він відсторонився, але все ще не випустив обличчя старости зі свого захвату. Його очі досі були заплющеними, він робив усе навпомацки, боячись поглянути на цей світ. Торкаючись кінчика його носа своїм, Мінхо видихнув йому в губи:

– Я тебе не ненавиджу. – Синміні нарахував чотири швидких, важких подихи, коли Мінхо знову заговорив. – Вибач.

Тоді він відпустив його і відсунувся подалі. Синмін більше не відчував його тіла поряд, і страх напав на нього так несподівано, ніби разом з дотиком до вуст однокласник передав йому і свою фобію. Заціпеніння зійшло разом із втратою Мінхо. Староста витягнув руку вперед і схватив повітря, яке відчувалося настільки спертим і важким, ніби його дійсно можна було потримати рукою.

– Мінхо? – Запитав він з добре чутною панікою в голосі. – Куди ти зник?

Він був переконаний, що ніхто йому не відповість, і він сидить у цій кабіні сам, а може він навіть зовсім не в ліфті, а застряг у якомусь страшному темному місці.

– Куди я міг зникнути? Тут не так багато місця.

Його голос почувся зовсім поряд, і Синмін, не роздумуючи, відразу поповз на цей звук, швидко наштовхнувшись на підняте коліно свого однокласника. Він лишив свою руку лежати там, щоб Мінхо знову несподівано не зник, покинувши його у цій темряві самого.

– Що це було? Чому ти це зробив?

– Ти справді досі про це запитуєш? Староста, ти ідіот.

– Це що новий спосіб з мене познущатися? Зовсім не смішно.

– Та ти про мене геть поганої думки, я так бачу. Я не знущаюся з тебе. І ніколи не намагався з тебе знущатися. Ну, може і вів себе як ідіот, але я просто не знаю, як правильно поводити себе у таких випадках. Я не планував… робити цього. І ти можеш вдарити мене, якщо хочеш. Але я не шкодую, що тебе поцілував. Мені давно хотілося це зробити. І я погано контролюю себе у такій стресовій ситуації. Дозволяю мені наваляти.

Мінхо говорив швидко і голосно, але ця інформація все одно не хотіла засвоюватися в голові у Симіна. Йому здалося, що в його однокласника вже геть здали нерви через цю темряву. Може, це панічна атака? Він чув, що таке може статися, коли люди стикаються зі своїм страхом. Чи стало йому легше від того, що він торкнувся своїми губами до губ Синміна? Цього не варто було соромитись, і староста просто погано відреагував, бо не очікував подібного. Він навіть не до кінця зрозумів, що трапилося.

– Все в порядку, Мінхо. Я не збираюся тебе бити. Тут нема нічого страшного, не треба так хвилюватися через це.

– Справді? – Його голос був тихим та глухим. – І тобі не… огидно від цього?

– Звісно, ні.

Синмін справді не зрозумів, до чого тут огида і чому він мав бити Мінхо. Він навіть подумки усміхнувся через те, що цей хлопець так сильно хвилювався від того, що міг показати свій страх комусь іншому.

– Тобто ти… не проти цього?

Голос Мінхо став настільки тонким, майже писклявим, коли він про це запитав, ніби і сам був не впевнений у своїх словах. Синмін підгорнув ноги під себе і присів на них задом, не відпускаючи коліна Мінхо, і вдивляючись у темряву, де мав сидіти його однокласник.

– Я не проти.

– Боже, ти серйозно? – У його голосі чулися такі полегшення і радість, ніби він усміхався просто зараз. – Чи це значить, що я можу зробити це ще раз?

– Ще раз? – Повторив за ним Синмін, навіть не помічаючи, що серце почало калатати швидше від однієї думки про це. – Ну, якщо ти хочеш.

Він почув, що Мінхо заворушився, а тоді його рука знову знайшла щоку Синміні. Староста, не усвідомлюючи своїх дій, облизав нижню губу, і затримав дихання. Це був Мінхо, так? Це точно був його голос, і його присутність відчувалася тепер так впевнено, ніби він і не робив чогось настільки для себе незвичного.

У животі Синміна з’явилося якесь дивне відчуття від очікування того, що зараз мало статися, і він подумав, що Мінхо надто розтягує час. Староста був майже готовий до того, щоб потягнутися вперед самому, але його знову дивно паралізувало від усіх вируючих всередині почуттів.

Нарешті губи Мінхо знову торкнулися його, і цього разу вони здалися старості м’якішими і більш вологими. Він нахилив голову трохи вбік, щоб носи перестали їм заважати, і піддався ближче. Синмін на пробу заворушив губами, поволі відповідаючи на поцілунок, і хоч вуста Мінхо рухались повільно і дуже обережно, він усе одно відчував, що не поспіває за ними. У них ніяк не виходило синхронізуватися, і Мінхо тихо захихикав йому в губи. Погладжуючи щоку старости великим пальцем, він усміхнувся і тихо сказав:

– Ти не вмієш цілуватися.

Його голос звучав весело, ніби його забавляє цей факт, і Синмін тільки після цього зрозумів, що це правда, він дійсно раніше ніколи не цілувався. Добре, що тут така темрява, і не видно, наскільки червоним стало його обличчя. Він уже був готовий обуритися і послати Мінхо під три чорти, бо той ніби забув, що він тут старається для нього взагалі-то, щоб його заспокоїти.

– Це добре. Я тебе навчу. – Сказав Мінхо і староста передумав якось коментувати його репліку. – Просто розслабся і повільно повторюй за мною.

Він легенько обхопив його нижню губу своїми, потім ще раз, і ще один. Кілька разів повторив йому, що не треба поспішати. Його рука тримала Міні за потилицю, ніжно погладжуючи, і він спробував притягнути його ближче, але староста мало не звалився на нього, несвідомо подавшись вперед. Він сперся руками у груди Мінхо, щоб не впасти, і зрозумів, що так значно зручніше, тому обхопив його шию та плечі.

Синмін спочатку намагався прислухатися до порад однокласника, але вони швидко забувалися, і він давно перестав задумуватися над своїми діями, віддавшись якомусь внутрішньому відчуттю, яке точно знало, що треба робити. У голові щось голосно калатало, можливо, то віддавався шалений стукіт його серця.

Цілуватися було так приємно, навіть якщо у нього не виходило це добре. Чи подобається Мінхо? Чи відчуває він зараз щось подібне? Бо Синмінові здавалося, що він торкнувся чогось дуже важливого. Невдовзі йому стало важко дихати, і Мінхо відсторонився, все ще лишаючись дуже близько і тримаючись руками за Синміні.

– Якби я знав, що може бути так, давно би вже зізнався. – Прокоментував Мінхо.

Староста ще не прийшов до тями, у голові не пояснішало, і він бездумно поцікавився:

– У чому зізнався?

Мінхо коротко розсміявся, ніби Синмін сказав щось забавне, і цьомкнув його під оком.

– У тому, що ти мені подобаєшся.

Знадобилося кілька секунд, щоб до старости дійшла ця інформація і ще кілька, щоб він був здатен проявити якусь реакцію. Він розплющив очі, витріщившись у темряву, де точно був зараз Мінхо, його навіть можна було побачити з такої відстані.

– Чекай, що?

– Що? – Повторив за ним однокласник.

– Про що ти говориш?

Він відсторонився, різко смикнувся назад, виплутуючись від рук Мінхо, і плюхнувся на дупу. Він навіть відповз трохи назад, задкуючи, наче краб. Варто було йому розслабитись, поки вони так довго цілувалися, як серце знову зайшлося, починаючи відбивати рекордну кількість ударів за секунду. Його почало страшенно дратувати, що він не бачить і вже навіть не відчуває Мінхо, ніби того знову нема поряд.

– У тебе така коротка пам’ять? Чи мої губи вже змусили тебе зійти з розуму?

Добре, подумав Синміні, Мінхо точно був тут, цю насмішкувату інтонацію ні з ким не переплутаєш.

– Ми щойно про це говорили. Я зізнався, що ти мені подобаєшся, і ти прийняв мої почуття. Скажи, що ти зараз жартуєш, і я не мучитиму тебе надто сильно.

Синміні тільки розтулив рота, щоб запитати, коли таке було, як раптом засвітилося світло. Вони обоє замружили очі, бо навіть Мінхо щойно їх розплющив, не витримавши таких дурних дій свого однокласника. Коли йому вдалося нарешті поглянути на старосту, той досі сидів дупою на підлозі, смішно прикривши очі рукою, з трохи збентеженим і досі переляканим виразом обличчя.
Вони відчули, що ліфт почав рухатися, і невдовзі зупинився, видавши якесь пілікання, і двері розсунулися. Вони обоє виглянули у під’їзд, на щастя, там нікого не було. Мінхо прийшов до тями першим, і швиденько вскочив на ноги. Він кинувся до дверей, які вже почали знову зачинятися, та затримав їх, а тоді нарешті поглянув на свого однокласника.

– Можеш у таке повірити? Ніби той сезам, він запрацював від чарівних слів про мої почуття.

Синмін витріщався на нього знизу вверх, відмітивши червоні вуха і досить побитий вигляд Мінхо, ніби його щойно облаяли, що він такий дурень. Староста піднявся на ноги.

– Нам треба виходити. – Сказав він і зробив крок вперед, мало не перечепившись об пакет Мінхо, що досі валявся на підлозі, і який вони дивом оминали у темряві. Він взяв його у руку і швидко пішов до виходу, різко прошмигнувши через однокласника, що досі підпирав двері кабіни. Мінхо вийшов слідом за ним, став напроти, і вони обоє дивилися, як той пекельний ліфт зачиняється і відразу прямує вниз.

– То де там живе Хьонджін? – Запитав Синміні, розглядаючись у під’їзді, оминаючи поглядом свого однокласника. Він і справді уже забув адресу, яку йому сьогодні сказав вчитель.

– Е ні, староста, ти що, жартуєш? Нам точно треба поговорити.

Синмін важко видихнув два рази, і нарешті поглянув Мінхо в очі, тримаючи значну відстань від нього, але навіть не думав розтуляти свого рота. Він поняття не мав, що тут треба сказати, він взагалі погано розумів, що відбулося.

– Що це, до біса, було?

Мінхо ніби озвучив його думки, і Синмін ненадовго вирячився на нього з недовірою і обуренням, переконаний у тому, що саме він повинен про це питати. Якби зараз несподівано розверзлась земля і він би провалився кудись далеко, то це однозначно було би кращим варіантом, ніж намагатися зараз щось пояснити Мінхо. Він не знає, що тут трапилося і чому все сталося саме так.

– Поглянь на мене. Де твоя колишня впевненість? – Спитав Мінхо, миттєво розізливши цими словами однокласника.

– А де була щойно твоя? Ти виглядав, мов перелякане кошеня.

Мінхо фиркнув, і старості здалося, що його очі блиснули недобрим світлом, хоча він кинув на нього всього лиш один погляд. Він пригадав собі, що не повинен був про це навіть заїкатися, але було вже пізно.

– Не думай, що я насправді був таким наляканим, я просто хотів потримати тебе за руку.

Синмінові сперло дух від такої чи то відвертої правди, чи то просто дурного способу викрутитись і не втратити свою крутість у власних очах. Ні, це точно брехня.

– Ти… Ти ж не міг говорити це все серйозно, правда? – Його голос звучав уже спокійніше, і він навіть заглянув в очі Мінхо у відчайдушному бажанні побачити там правду. – Якщо це такий черговий спосіб мене побісити, то припини, це вже занадто.

– Я не намагаюся тебе побісити, це ніколи не було моєю ціллю. Я уже пояснював, що просто привертав твою увагу. Тим більше, я би не став робити щось подібне.

Він дивився на Синміні благально, подумки звинувачуючи себе у тому, що був таким придурком, і тепер староста йому просто не вірить. Мінхо зробив крок вперед.

– О’кей, я сам винен у тому, що ти мені не довіряєш, але нічого не вийде, якщо все так і лишиться. – Він підійшов ще на крок ближче, опинившись уже майже поряд. – Це було по-справжньому, ти не можеш цього не знати, Синміні. Будь ласка, скажи, що не мені одному так здалося!

Мінхо стояв уже зовсім поряд, Синмін не міг на нього не дивитися, та і уникати його погляду більше не хотілося. Він відчув, як повільно заспокоюється і розслабляється, дивлячись на це обличчя. Він кинув швидкий погляд на губи Мінхо, запитуючи себе, чи міг він дійсно щойно їх цілувати.

– Скажи це ще раз, – тихо попросив староста.

– Що сказати? – Відразу запитав Мінхо, але ще навіть не договоривши, уже зрозумів, про що мова.

Йому не було соромно повторити це ще раз, він уже не відчував того страху, який паралізовував його раніше, коли староста був поряд, і від якого він захищався дурними жартами. Проте щоки порожевіли, коли він легенько усміхнувся.

– Ти мені подобаєшся, староста. А я тобі?

– Я не знаю.

Усмішка Мінхо зникла і він звично закотив очі.

– Боже, він навіть секунди не подумав над відповіддю! Ти точно не романтик. Тоді спробуємо так: тобі сподобалося цілуватися зі мною? Чи було це приємно? Чи з’явилися у тебе метелики у животі? Чи паморочилося в голові? Ти ж відчув хоч щось?

Мінхо був переконаний у позитивній відповіді майже на сто відсотків, бо навіть якщо староста не отримав від поцілунку такого задоволення, яке отримав він сам, бо мріяв про цю мить уже давно, то йому все одно точно було добре. Він тягнувся за губами Мінхо навіть тоді, коли той намагався дати йому трохи подихати.

Очі старости виглядали такими ж переляканими, ніби очі сарни, що вночі побачила світло автомобільних фар. Вони були широко розплющеними, але Синмін якось примудрився одночасно з цим швидко кліпати, ніби Мінхо сказав щось шокуюче.

– Думаю, так.

Він легко видихнув цю коротку фразу разом із повітрям і відчув моментальне полегшення від того, що зміг у цьому зізнатися. Важко було сказати, на яке саме питання він щойно відповів, але так, цілуватися було приємно.

– Староста, ти можеш припинити бути одночасно таким милим, і таким дурнем? – Мінхо весело засміявся. – Хочу поцілувати тебе ще раз. Можна?

Синмін просто кивнув, будучи не в змозі сказати це, бо голова була уже зайнята картинками, як Мінхо підходить надто близько і вони цілуються.

– Цього разу дивись уважно, щоб нічого не пропустити. – Говорить Мінхо, отримуючи кивок у відповідь, а тоді нахиляється вперед і торкається вуст Синміна своїми, і у старости моментально заплющуються очі. Він не здатен думати ні про що інше, окрім як про солодкий смак поцілунку з цим хлопцем.

Йому справді подобається цілуватися, хоч це так мокро і дивно. А коли руки Мінхо обіймають його за шию, тіло Синміні майже здригається від задоволення від цієї близькості. Він досі тримає пакет у правій руці, і йому страшенно хочеться торкнутися свого однокласника лівицею. Здається, у нього більше не буде такого шансу, коли цей поцілунок закінчиться. Мабуть, то лише сьогодні з Мінхо щось не так, або ж це якийсь дивний сон, який важко пояснити словами.

Коли їх губи роз’єднуються і вони відсторонюються, в голові Синміні, ніби червоним неоновим написом заввишки в кілька метрів, горить табличка: «Я цілував Лі Мінхо». Він досі надзвичайно близько, і з такої відстані, коли вони нарешті можуть бачити один одного, старості не віриться, що це все відбувається насправді, бо Мінхо виглядає надто гарним.

– І що, ти ще не збожеволів від моїх губ? – Питає Мінхо, бо вираз обличчя старости видається йому дуже смішним. Лі все ще обіймає його, погладжуючи пальцями голу шкіру на шиї.

– Замовкни. – Відповідає Синмін, але зовсім не обурено, і Мінхо заливається сміхом.

– Ти завжди можеш заткнути мене поцілунком.

Староста червоніє і соромиться лише зараз, саме після цих слів, і це змушує Мінхо сміятися ще сильніше, йому приносить задоволення бачити Синміна таким. Нарешті вони лише удвох, нарешті так близько, і нарешті вся увага старости прикута саме до його скромної персони.

– То… – Починає Міні і замовкає, бо Мінхо все ще дуже близько і його руки досі на потилиці старости. Він ковтає слину і намагається не дивитися на його губи. – То може ми підемо-таки до Хвана? Хтозна, скільки часу ми тут втратили.

– Я би не назвав цей час витраченим. І хіба ми вже розібралися з усім, щоб можна було йти?

– Я не знаю, як з цим можна розібратися. Чесно кажучи, я досі не дуже добре розумію, що трапилося. І себе теж не розумію.

Мінхо зітхає і усміхається уже легенько й підбадьорливо. Тоді прибирає свої руки і трохи відступає назад.

– Тобі потрібно більше часу. Розумію, я скинув це на тебе надто несподівано, і все сталося дуже швидко. Вибач. Не за те, що поцілував, а за те, що не… Я мав би зізнатися тобі раніше. Вже давно насправді. Ти подобаєшся мені давно, хоча зрозумів я це лише цього року. Раніше я справді чіплявся, бо був просто ідіотом і сам не знав, чому це роблю.

– І коли ти це зрозумів? – Спитав староста, надто заінтригований у тому, щоб почути відповідь.

– Коли ти захворів і ми не бачилися аж десять днів. І то навряд чи я би до цього дійшов, бо мені не вистачало тебе і під час цих канікул, але я зовсім не усвідомлював, чому саме. Насправді мені в цьому допоміг Чанбін . Він підвів мене до відповіді, бо сам зрозумів усе ще раніше.

– Чанбін зрозумів? – Шоковано запитав Синмін. Хоча їх однокласник Со Чанбін завжди видавався йому розумним і кмітливим, але ж як можна було дійти до такого дивовижного висновку?

– Так, взагалі-то вони, тобто мої друзі, всі так вважали. Вони це обговорювали. Нас обговорювали. Чи точніше, мою обсесію на тобі, як сказав Джісон. Словом, вони дійшли висновку, що я закохався, і поговорили про це зі мною. Але я не сприйняв цю інформацію належним чином, думаю, після цього я став до тебе ще нестерпнішим. Аж доки Чанбін зі мною не поговорив, коли ти захворів, і я не зрозумів, що вони мають рацію, бо я дійсно сумував за тобою.

У Синміна почало шуміти у вухах ще після слова «закохався» і він стояв червоний, немов варений рак, і не міг зрозуміти, як Мінхо може так легко і відкрито зараз про це говорити. Тим більше, коли мовчав стільки часу. Кінчики його вух були дещо рожевими, але він виглядав дуже захопленим своєю історією, розказував весело і з усмішкою на вустах.

– Не очікував від тебе такої відвертості. – Відказав староста, коли зрозумів, що Мінхо уже закінчив розповідати і тепер чекає на якусь відповідь.

– Я теж від себе такого не очікував, чесно кажучи. Але коли ти сказав, що не проти, щоб я тебе поцілував, мій страх кудись зник. Стало значно легше, коли я розповів. Тепер мені не треба тримати це в собі, і від усвідомлення цього так добре насправді.

Староста кивнув, все ще не знаючи, що йому відповісти. Він був дійсно вдячним, що Мінхо йому нарешті все пояснив, бо саме цього він і хотів. Хотів знати, чому не подобається цьому хлопцеві. Але відповідь його наскільки приголомшила, а потім ще і його власна незрозуміла реакція на це все, що він відчував, ніби голова зараз розколеться.

– Я не змушую тебе щось мені зараз відповідати на зізнання. Мені і на сьогодні вистачило вражень, а у тебе їх, мабуть, ще більше. Я розумію, що тобі потрібен час, щоб подумати. Тому все о’кей. Ти можеш думати стільки, скільки тобі потрібно.

– Дякую, Мінхо. – Синмін йому щиро усміхнувся, і у того зробилося тепло на душі від того, що він нарешті може бачити цю усмішку, спрямовану до нього, чого не вдавалося уже давно.

– То провідаємо нарешті Джіні? Ох, він буде радий дізнатися, що я нарешті зізнався. Впевнений, вони з Чанбіном навіть побилися об заклад, чи я це зроблю до кінця року. Цікаво, хто вірив у мене більше і тепер виграв.

Синмін вкотре здивувався цьому хлопцеві, бо він ще навіть не почув відповіді, але вже готовий розказувати про своє зізнання, і дійсно виглядав так, наче зовсім цього не соромиться. Було справді приємно розуміти, що ти подобаєшся комусь так сильно.

Вони пішли у квартиру Хьонджіна, котрий був обурений, що вони діставалися сюди так довго. Навіть не запитавши про самопочуття Хвана, Мінхо відразу все виклав:

– Ти навіть не уявляєш, Джіні, ми щойно застрягли у твоєму бісовому ліфті, і я нарешті зізнався Синміні.

Мінхо світився, ніби новорічна зірка на верхівці ялинки, коли розповідав про це, і єдиним, кого ця новина дійсно бентежила, був староста.

– Справді? Він зізнався тобі? – Запитав Хьонджін, повернувшись до Синміна. – Чорт, це значить, що я програв Чанбіну!

Кинувши на старосту виразний погляд «я ж говорив тобі», Мінхо дав хворому запотиличника, побідкавшись, що він знав, що у нього вірить лише Біні. Синмін трохи обурився такому ставленню до Хвана, але Мінхо запевнив, що Хьонджін здоровий, наче слон, і у нього просто багато важливих справ, тому він не надто хоче ходити у школу.
Ці двоє досі були для старости дивною парочкою, і його справді дуже дивувало їх звичне ставлення до того, що Мінхо щойно зізнався йому у симпатії. Для Синміна це не було свійською подією, йому не зізнавалися щодня, та і взагалі, це було його перше зізнання від хлопця і друге у житті. Мінхо однозначно чимось його притягував, але поки було важко зрозуміти, чи не було це через його дивне попереднє ставлення до Міні.
Він був цікавою особистістю, і староста справді хотів би дізнатися про нього більше, хотів би подружитись, так, він може це признати, але чи готовий він до чогось більшого? І чи є у них на це час? Вони у випускному класі, і хтозна, яким буде їх життя далі. Подумавши про це, Синміні зрозумів, що йому не хочеться втрачати Мінхо так швидко, навіть якщо це станеться через кілька місяців. Невже у них так мало часу, хоч вони тільки сьогодні нормально поговорили?

Вони пробули у Хьонджіна не довго, бо вже було досить пізно, і невдовзі попрощалися, вирішивши спуститися назад сходами. Вони не говорили дорогою вниз ні про що серйозне, лише жалілися, що тих сходинок так багато. Але Синмін не переставав хвилюватися і обдумувати все те, що сьогодні сталося. Вийшовши на вулицю, Мінхо запитав, у яку сторону треба їхати старості, і було полегшенням дізнатися, що їм в одному напрямку.

Щойно Синміні гадав, що йому потрібен час наодинці, щоб переварити це все, але зараз йому не хотілося розходитися з Мінхо. Коли вони прямували дорогою до зупинки, Міні несподівано схопив свого однокласника за руку. Мінхо повернув голову у його сторону, але без вагань стиснув долоню старости у відповідь, насолоджуючись його блукаючим поглядом і червоними щоками.

– Ти не проти? Мені подобається триматися за руки, ми з Ліксом часто так ходимо.

– Я завжди не проти, щоб ти торкався мене. І не варто виправдовувати своє бажання взяти мене за руку, розповідаючи про те, що ти робиш таке з кимось іншим.

– Ох, я не… Я не це мав на увазі, я просто…

Мінхо розсміявся, його очі щасливо дивилися на збентежене обличчя старости.

– Все гаразд, просто жартую. Я радий, що ти це зробив. Не соромся брати мене за руку, коли тільки захочеш.

– Добре, дякую. Знаєш, дуже незвично, що ти такий милий.

– Хіба я не завжди милий?

Мінхо здивувався майже щиро, але після багатозначного погляду, кинутого на нього Синміном, трохи ніяково усміхнувся, і знову почав пестити його руку пальцем. Було важко сказати, кого саме він намагався цим заспокоїти.

– Якщо ти мені дозволиш, то я покажу тобі, яким можу бути. Я справді хочу стати кращим поряд з тобою, Синміні. Мені можна казати на тебе Міні? Тебе так іноді називають, і мені подобається, дуже тобі личить.

– Ох, звісно, ти можеш, я не проти.

– Дякую, Міні!

Навіть не отримавши відповіді на своє зізнання, Мінхо почувався неймовірно щасливим від одного лише факту, що нарешті все розказав. Якщо метелики в животі існують, то він відчуває саме їх поряд зі старостою. Особливо тепер, коли його рука у руці Міні відчувається так приємно і правильно.

– Слухай, староста, чи можу я тебе попросити про дещо? – Здається, він не збирався припиняти називати так Синміна. – Я хочу, щоб ти дав мені шанс показати, як виглядатиме оце «бути зі мною». Ми дійсно не так добре знаємо один одного, хоча я про тебе знаю чимало насправді, але хотів би, щоб і ти про мене дізнався більше. Звісно, якщо ти хочеш. Тому ми могли би сходити кудись прогулятися разом, і так тобі легше буде зрозуміти, чи воно того варте, вписуватися у цю авантюру.

– Ти називаєш стосунки з собою «авантюрою»? – Усміхнувся до нього Синмін.

– Ну, для тебе це дійсно авантюра, я гадаю. Тому я і хочу пролити на це все світло. Що скажеш?

– Я би з радістю.

– Це правильне рішення, повір, ти не пошкодуєш! Якщо постараюся, то я можу бути найкращим на світі хлопцем. А я буду дуже сильно старатися.

Усмішка Синміні була теплою, наче сонячне проміння, і у світлі від заходу сонця він виглядав просто неймовірно. Мінхо перехопило подих від цієї картини, і він пообіцяв собі, що зробить все можливе, аби цей хлопець закохався у нього до нестями.