Смертельна допомога

Навкруги повна темнота. Ліс. Тікати нікуди, він все рівно мене знайде та закінчить незавершену справу.

– Якою я ж була дурною,, якщо погодилася на це,-тихо шепотіла я собі. Я знала що добром це не закінчиться. Я вирішила все таки спробувати вибратися з цього жахливого лісу. Бігла, незважаючи на гілки  на своєму шляху. Вони дерли мою шкіру до крові, як на лиці, так і на оголених руках та ногах. Чомусь я була одягнена в легеньку чорну сукню, ніби прийшла на свої похорони. При тому що надворі було холодно та мокро від дощу, я відчувала що мені дуже гаряче. Опале пожовкле листя шелестіло під ногами, заважаючи мені бути тихою, щоб він не дістався моєї душі. Я бігла все швидше відчуваючи, що зараз трапиться щось жахливе. Я була права.

Гучний постріл пролунав у моїх вухах, а різкий біль в плечі вибив із мене тяжкий подих. Біль був нестерпний, втрачаючи свідомість я побачила перед собою постать у чорному костюмі, але без обличчя. Ніяких частин лиця не було, крім очей. Сірий колір у якому хочеться заблукати, ніби в тумані.

Пробудження було надто важким, ранок ще гіршим. Цей сон був таким реальним, що я досі не могла відійти від нього, і мене це тривожило. Хоч надворі було сонячно ,але в моїй душі похмуро і темно. Як в тому лісі зі сну.

На  восьму годину пара з анатомії, зараз сьома двадцять, якщо добре постаратися можна і встигнути, хоча і мало віриться. Сьогодні явно буду без сніданку. Швидкоруч одягнувшись, я сіла за туалетний столик. Фарбуватися не було ані сил, ані бажання, ані часу. Розчесавши гребінцем своє світло русяве волосся я побігла до коледжу. Благо я жила на квартирі та ще й сама. На першому курсі моє студентське життя було у гуртожитку, і спочатку мені подобалася і кімната і дівчата, які зі мною жили, але на перший погляд все здається радісно, поки не настане переломний момент. Простіше кажучи я люблю спокій та совість, цього і бракувало моїм колишнім сусідкам по кімнаті.

Діставшись коледжу я швидко одягла халат та побігла на пару, навіть не запізнилася, до її початку залишалося ще декілька хвилин. Не знаю, що мене спіткало вибрати професію пов’язаною з медициною, але не впевнена що буду працювати за спеціальністю. Якось знайду вихід з цієї ситуації.

Сівши до своєї єдиною вірної подруги Алінки, я почала готуватися до пари, адже викладач Віктор Володимирович обов’язково проведе опитування за минулу лекцію. Це вже традиція.

-Хей, Нік з тобою все добре?-стурбовано запитала Аліна.

-Так, все в порядку просто погано спала, нема про що турбуватися. А що, дуже видно що зі мною щось не те?

-Ну не те що прям видно, але виглядаєш ти стривоженою, настільки поганий сон був?

-Навіть не питай,-відрізала я, не хочу й надалі продовжувати розмову на цю тему.

В аудиторію зайшов заступник директора Валентин Романович, він хороший заступник та викладач з ним легко знайти спільну мову. Цікаво де ж ходить Віктор Володимирович, запізнюється чи, можливо, якісь зміни у розкладі. Всі студенти піднялися в знак привітання з викладачем.

-Студенти вітаю, я тут не просто так, а з новиною. Так як Віктор Володимирович не тільки хороший професор, але й чудовий лікар, йому запропонували посаду в приватній лікарні іншого міста.-офіційним тоном сказав Валентин Романович.

-До речі, шановні, чому у вас не застібнуті халати. Швидко привели себе в порядок. Про шапочки я вже мовчу, то хоч халатам належний вигляд зробіть. Ну і побудувавши логічний ланцюжок у вас буде новий викладач, він трохи запізнюється. У відділі кадрів узгоджують деякі документи, тому знайомтеся. Удачі. Я пішов, бо теж вже запізнююсь.

Вся група з нетерпінням чекала нового педагога, гадали, який він буде на вигляд, чи буде з ним легко знайти спільну мову, та чи дуже жорстоко він буде ставитися до нас. Через хвилин п’ять після того як пішов заступник в аудиторію зайшов чоловік високий за зростом, кремезний, з похмурим поглядом зелених очей та темно русявим волоссям. Відразу було зрозуміло що бавитися  він з нами не буде, як колишній наставник.

-Добрий день, всім присутнім, я буду викладати анатомію. Почнемо з правил. Перше, запізнюєтеся на пару, краще взагалі на неї не йдіть, не заважайте ні собі, ні іншим. Друге, пропуски відробляються по повній у середу після пар. Третє, ви сюди прийшли навчатися, а не ледарювати, тому  хто хоче може прямо зараз вийти, я тут нікого не тримаю. Сподіваюсь, що пари в нас будуть без пригод. Звати мене Дмитро Миколайович, розпочинаємо лекцію.-закінчив свою промову чоловік.

Я не знаю чому, але він не виглядав як вчитель скоріше, як якийсь адвокат. Весь такий серйозний в костюмі не вистачало тільки сумки з документами про судові справи. Але це тільки на вигляд, аура у нього була якась бандитська, як в лихі 90-ті. Тільки більш модернізована, тут вже переважає італійська та американська мафія, типу «Коза Ностра». Дивні думки спадають на голову.

Інформацію він пояснював чітко та лаконічно, анатомія почала подобатися вперше, за ці роки навчання тут. Пара пройшла швидко, що буває не часто.

-До речі, хто у вас староста?-запитав Дмитро Миколайович.

-Я, Прокопчук Софія,-піднявши руку сказала староста. Вона непогана староста, але інколи з нею буває складно домовитися про щось, особливо якщо вона не в гуморі.

Викладач кивнув головою вниз,-Сьогодні всі присутні?

-Так, всі є.

-Це добре, надіюся так буде і на далі.

Склавши речі в сумку, я йшла на вихід, але помітила на собі погляд викладача. Він дивився на мене з деякою зацікавленістю та підозрою, ніби я йому щось погане зробила.

Хм, дивний він якийсь.

***

Інші пари на щастя пройшли спокійно. Останньою парою була фізкультура, хоч я і любила спорт, але все рівно не розуміла навіщо вона  в медичному. Телефон засвітився від відправленого повідомлення. Це було повідомленням щастя, адже написала наша куратор, яка і вела пару фізкультури, що її сьогодні не буде. Настрій не зовсім, але піднявся. Так в мене було більше вільного часу до роботи. Роботою це й не назвеш, а скоріше під заробітком в лікарні медичною сестрою. Зі спокійною душею я пішла спочатку в кав’ярню за улюбленим зеленим чаєм та тістечком з шоколадом. Нарешті вдалося поїсти за довгий час. На виході несподівано я зустріла нового викладача Дмитра Миколайовича, який виходив з audi A7 чорного кольору, як і його костюм. Не думаю, що звичайний викладач непримітного коледжу в маленькому містечку може собі дозволити таку машину. Можливо, це подарунок в чому я дуже сумніваюся. Тепер він не тільки дивний, але й страхітливий. Схоже він мене не помітив.

За 5 хвилин до початку свого робочого дня, я вже була в лікарні та налаштовувалася на роботу, слухаючи музику. Я збиралася йти на огляд палат, можливо, комусь потрібна допомога. Раптом мене хтось зупинив хапаючи за лікоть. Це моя колега – Настя.

-Ніка, дуже прошу тебе, заміни мене сьогодні на швидкій,- благаючи сказала Настя.

-Я…Я не знаю в мене теж є справи.

-Я за тебе все зроблю, хочу піти раніше сьогодні у мами день народження,-все так же благаючим голосом просила дівчина

-Ну раз таке свято, то вже допоможу тобі-змирилася я.

-Боже, дякую тобі велике, ти справжня рятівниця,-весело пролепетала Анастасія.

Повільним кроком я попленталася до відділення швидкої допомоги. Навіть не встигла присісти, як уже надійшов виклик про вогнепальне поранення. Узявши сумку-укладку, я сіла на пасажирське сидіння карети швидкої допомоги. Їхали ми швидко, адже життя людини йде на лічені хвилини. Якби ж я знала до чого призведе ця допомога…