1. Призначені долею

Коли ніч опустилася на безкраї лани та кручі села, розганяючи невгамовних та привітних жителів по домівках, пані Косач що так звикла до часом виснажливої міської метушні, ніяк не могла змусити себе піти всередину будинку. Підігнувши ноги набік, вона зручно влаштувалась на широкій лавці, що стояла на обвішаній пучками сухих трав веранді. Так не хотілося розлучатися з жвавим гомоном рідних та їхніми душевними розмовами, що з обох боків були пронизані ностальгією за минулими часами. Все ж таки Вітю вчасно відвідала блискуча ідея, користуючись спільною відпусткою, зібрати їх батьків і вирушити з ними на шашлики до села. Оля була майже впевнена, що їй не доводилося бувати тут раніше, але пейзажна місцевість наполегливо здавалася їй знайомою. Втім і з мамою Віті Косач швидко порозумілася, ніби знала цю привітну жінку не один рік. Вдихаючи далекий запах паленої трави і вслухаючись у переспів солов’їв, на додачу до умиротворення, що розливається в душі, на її плечі лягли руки коханого, який зустрів її погляд ніжною усмішкою.

— Бачу місцева краса охопила тебе у свій полон.

— Так не хочеться аби цей день закінчувався. — притуливши голову до його руки, зітхнула жінка.

— Але ж він ще не скінчився. — прибравши руку з її плеча, він протягнув її Олі, яка помітила цей вже знайомий їй загадковий блиск в очах, що означав лише те, що цей невгамовний щось задумав. Взявши його за руку, вона вже була в передчутті майбутньої авантюри, в які її час від часу втягував Шаблій і в які вона вплутувалась виключно з ним.

Так, обмінюючись враженнями сьогоднішніх посиденьок, вони під руку один з одним йшли по звивистій стежці, що освітлювалася повним місяцем, поки не пройшли невеликий сосновий лісок, який оточував довгу річку. Тоді Вітя припинив свою жваву розповідь про те, як він у дитинстві з сільськими хлопцями крали в чужому саду жовті сливи і зупинившись, звернувся до Олі.

— Скидай-но свої босоніжки.

— Що? — так поринувши у розповіді Шаблія, жінка не відразу зрозуміла що він від неї хоче.

— Знаєш як земля наповнює тіло новими силами, варто лише пройтися по ній босоніж. — пояснив чоловік та помітивши її сумніви, додав. — Тут нормальна місцина, наврядчи на щось наступиш.

Коли він сам скинув своє взуття, його приклад наслідувала й Оля, що знявши босоніжки, відчула лоскіт м’якої прохолодної трави. Тоді чоловік повів її далі, допоки вони не дійшли до безмовної річки.

— Ну що, гайда купатися? — спробувавши ногою наскільки холодна вода, посміявся Вітя. Але схоже що, пані Косач сприйняла його пропозицію несерйозно.

— А краще ти нічого не придумав?

Вітя ж був настільки емоційною людиною, що і в юності був не проти стрибнути під воду, освіжаючи голову. Мабуть вирішивши згадати одні з найкращих років свого життя, він скинувши сорочку і штани, справді поліз у воду, ігноруючи стурбовані обурення Олі, яка зовсім не поділяла цього божевілля. Як ніяк вода встигла охолонути від полуденної спеки і дна в нічній темряві було зовсім не розглянути. І її побоювання були не дарма. Через лічені хвилини, коли Вітя заплив під дерев’яний місток, що розкинувся через річку, і сліду його не лишилося. Не на жарт стривожена Оля, поспішила на місток і озирнулася довкола.

— А це вже не смішно! Годі бешкетувати, вилазь уже! — голосно вимагала вона і коли відповіддю їй стала лише тиша, вона спустилася до берега і тремтячим голосом знову гукнула чоловіка. — Вітя!

Але коли ніхто не відповів, вона лаючись собі під ніс, підняла подоли своєї легкої сукні і ступила у воду. Прохолода скувала все тіло, але жінка пройшла далі, поки відчувала під ногами дно. І тут раптом прямо перед нею з голосним вигуком винирнув Вітя, не просто добряче налякавши, а й ледь не поваливши у воду.

— Ти божевільний! Дурень чи що так лякати?! — відчайдушно лаялася вона, обгортаючи його бризками. — Вітя, я тебе вб’ю!

Той навіжений лише заливався сміхом і миттєво подолавши відстань між ними, вирівнявся на весь свій зріст та підхопив розлючену його витівкою кохану на руки. Вона кілька разів ляснула його по спині, сердито сіпаючись у його руках.

Навіть поставивши Олю на траву, Шаблій не наважився відпустити її рук, щоб йому не прилетіла нова порція ударів.

— Не злись будь ласка. — пригорнувши жінку до себе, він обійняв її. — Щоб тут потонути треба ще постаратися. До того ж, навіть у юності я мало того, що ліпше за всіх плавав, так ще й міг надовго затримувати дихання. Нема чого хвилюватися, я не робив би того, в чому не впевнений.

— З такими витівками мене схопить удар і я не доживу до нашого весілля. Ти гірший за малу дитину, їй Богу.

Вітя лише посміювався з її буркотіння поки вдягав свої речі.

— Не сердься, мила. — він знову обійняв її за передпліччя і залишив пару поцілунків на її ображеному обличчі, сподіваючись розтопити серце.

-Брр, який ти холодний та мокрий. — Оля скривилася і відсторонилася від його обіймів та поцілунків, ймовірно вирішивши так покарати за недавню витівку. Але навряд чи це колись зупиняло Шаблія у тому, щоб любити цю норовливу жінку, яка невдовзі стане йому дружиною.

— Ходімо, я тобі дещо покажу. — чоловік узяв її за руку і повів за собою на місток. Він показав пальцем вдалечінь, де за численними деревами, одне з яких як і в дитинстві, нагадувало роги оленя, виднівся пагорб. — Там село Березівка.

— Це ж село моєї бабусі. — з подивом збагнула Оля, тут же зрозумівши звідки довколишні краєвиди здаються їй знайомими. — Свого часу ми часто з батьками гостювали там. Наш сусід навіть намагався вчити мене їздити верхи. Даремно мені тоді не вистачило терпіння дослухати його настанов і в якийсь момент, коли кінь надто швидко помчав уперед щось пішло не так. Благо я втрималася у сідлі, інакше була б велика біда.

— Батькам певна річ, ти нічого не розповіла. — поклавши лікоть на перила моста, Вітя лукаво глянув у задерикуваті власними спогадами очі коханої на що у відповідь вона кивнула, підтверджуючи його здогадку.

— Останнє що я пам’ятаю, це як дівчата вмовили мене піти разом із ними святкувати Івана Купала. — продовжила свою розповідь Оля. — Після пісень і хороводів біля височенного багаття, ми вирушили пускати вінки річкою. Я тоді ще пам’ятаю перед приїздом, знайшла стебло квітів, назву яких я вже й не згадаю… — посміхнувшись, вона кивнула назад. — Але знайшла я їх, до речі, недалеко від криниці, повз якої ми проходили сюди. Пам’ятаю ще вінок мій кудись поплив і я посміялася тоді, що не поспішає мій суджений шукати мене.

На якийсь час Вітя притих, так глибоко задумавшись, що не помітив, як ніжні руки коханої обійняли його зі спини. Зігріта теплими спогадами і розніжена п’янким ароматом польових трав Оля притулилася щокою до його спини. Одному Богові відомо як чоловік любив, коли вона так підкрадалася з обіймами і залишала поцілунок десь на лопатці, адже ледве діставала йому до плеча.

— Неподалік тієї криниці, де ти знайшла квіти, розташований будинок циганки. — подав голос Вітя, накривши її долоні на своїх грудях.

— Ту, про яку ти колись розповідав мені? — згадала жінка. — Ну яка ще напророчила тобі майбутнє? Ти ще сказав, що не зрозумів що вона там тобі торочила.

— Справді, тоді я, розбишака, в голові якого було лише те, як випросити у діда мотоцикл, не зрозумів, що означали її слова. Але тепер я розумію… — він повернувся до Олі та обійнявши за талію, невідривно милувався її закоханими очима, які сяяли подібно зіркам, що всипали небо. — Біля паркану циганки росли різноманітні, великі та строкаті мальви. Вона дійсно зналася на тому, щоб, вирощувати красиві квіти. Так як наш будинок розташовується найближче до річки, одного ранку після ночі Івана Купала я вийшов до берега, щоб зайняти місце для риболовлі. Адже ми з товаришами домовилися порибалити і до моїх ніг прибився вінок зі стеблом таких самих мальв як вирощувала циганка.

Очі враженої Ольги сповнилися подивом.

— І що це значить?

Але замість відповіді чоловік накрив її вуста чуттєвим поцілунком, кутаючи кохану у своїх обіймах.

— А те, що ти і була моєю «зеленоокою долею». — згадав він слова ворожки. Віті ледве вистачило сил припинити поцілунок, але він, як і раніше, не випускав Олю з полону своїх рук.—

От і невір після такого у чудеса. — прошепотіла жінка. — Як би життя не розкинуло нас, ми все одно знайшли шлях один до одного. Як добре, що ти є, Вітю.

Палко притиснувши її до себе, чоловік залишав дрібні поцілунки на скронях і деякі розсипав на русявому волоссі. Нехай і недовго, але якийсь час вони так і стояли в обіймах один одного.