1. Норс-роуд

Почніть писати...

На початку дев’ятої вечора, коли сонце занурювало лондонський район Бромлі у помаранчево-рожеві тони, тиха вуличка Норс-роуд, здавалося, являла світові свою найкращу версію. М’які промені поступово ховаючогося сонця оповили черепицю акуратних, схожих одне на одного двоповерхових будиночків, котрим, вірогідно, було доволі тісно, раз вже вони стояли майже впритул. Ближче до горизонту цього помаранчево-рожевого відтінку набував навіть асфальт дороги, на якій ледве могли розминутися два автомобілі. Вуличка була настільки вузенькою, що замість невеликих газонів затишок створювали низькі дерев’яні паркани і охайні дорожні бордюри. Втім, деякі її жителі намагалися урізноманітнити обстановку квітами на іншими рослинами у горщиках, виставляючи їх на літній період біля дверей чи під вікнами.  В тихі недільні вечори, на кшталт цього, коли діти і старі вже сиділи вдома, а молодь ще не повернулася з центра міста, єдиними можливими джерелами шуму могли бути лишень два заклади.  Враховуючи що знаходилися вони буквально в п’ятдесяти метрах одне від одного, їх назви звучали доволі комічно – «Білий кінь» і «Червоний лев».  Це навіть породило своєрідний вид жартів, якими порою перекидувалися мешканці Норс-роуд з сусідами.

Двоповерховий дім номер тридцять один на вулиці Норс-роуд розташувався в тому її куті, де вуличка перетиналася з такою ж тісною Вортон-роуд, утворюючи т-образне перехрестя.  Цегляну стіну дому прикрашали чотири великих вікна, обрамлені широкими білими досками. З цих же вікон можна було легко розгледіти бар «Червоний лев», який знаходився майже навпроти.

Обидва мешканці цього дому  розташувалися на різних поверхах. На першому, періодично невдоволено похитуючи головою і гортаючи сьогоднішню газету, сиділа сухувата, сувора на вигляд жінка років п’ятдесяти. Її світло-русе волосся було зібране в тугий вузол, брови ледь не торкалися на переніссі, а щільно стулені губи утворювали тонку лінію. Незважаючи на вік, погляд її сіро-блакитних очей не втратив ані краплі твердості і проникливості.  Саме так виглядала Марта Грейвз у серпні дві тисячі дев’ятого року. На другому поверсі, у напівтемряві своєї відносно просторої кімнати, розтягнувшись на ліжку і ледве-чутно посапуючи, дрімав її підопічний – Арон Блеквуд. Не так давно відсвяткувавший своє одинадцятиріччя, хлопчик стрімко переростав свій одяг, тому легкі брюки і футболка, придбані лише торік, вже були відчутно короткуваті. Темно-каштанове, майже чорне волосся, безладно струменіло подушкою, обрамляючи його бліднувате обличчя. Незважаючи на ще дитячі обриси, в ньому потроху проступала деяка аристократичність – прямий ніс, ледь виразні скули і тонкі губи. Бурмочучи дещо нечленороздільне, хлопчик перевернувся  на інший бік.

Обидва постояльці цього будинку були для своїх сусідів абсолютно звичайними і нічим не примітними людьми. Іншої думки скластися й не могло – вони були настільки замкнутими, що лишень воднораз сусідам з тридцять восьмого будинку вдалося навідатися до них у гості. І Марта Грейвз цьому дуже раділа – нічого було зайвий раз привертати сусідські очі й вуха. Адже що б вони подумали, якби побачили, що фотографії в газеті Марти рухаються, а настінний годинник має декілька поділок, підписаних словами «на роботі», «вдома», «у смертельній небезпеці» і так далі? Або той клубок ниток, що завис у повітрі, а спиці, заплітаючи нитки, роблять це самостійно?   Втім, хоча такі дивацтва в їх оселі з’явилися лише рік тому, Марта завжди надавала перевагу спокійному і замкнутому, ба навіть трохи нелюдимому образу життя.

Тим часом, від чогось прокинувшись, Арон змінив положення на ліжку на сидяче і обвів поглядом свою кімнату. Його кімнату, яка насправді й була просторою, назвати такою язик не повертався. Винний у цьому був господарювавший тут безлад. Одежа хлопчиська стирчала з наполовину висунутих шухлядок комоду, визирала з-за дверцят старого шифоньєру і висіла на спинці стільця декількома шарами. В кутку кімнати стояла здоровенна дорожна сумка, з якої стирчали рукавиці зі шкіри, схожої на зміїну. Поруч на підлозі стояв найсправжнісінький казан і різних розмірів колбочки й усілякі пробірки. Широке підвіконня було завалене грудою різноманітних книг, деякі з яких мали шкіряну палітурку і виглядали доволі важкими. На невеликому столику біля ліжка, ледве-помітно погойдуючись від легкого протягу з-під відкритої віконної рами, лежав аркуш пергаменту.  Арон узяв його до рук і ймовірно у сотий раз пробіг поглядом по охайним витіюватим літерам, написаним темно-зеленими чорнилами:

ШКОЛА МАГІЇ І ЧАКЛУНСТВА

«ХОҐВОРТС»

Директор: Мінерва Макгонегел

Містер Блеквуд, ми раді поінформувати, що ви зараховані до Школи магії і чаклунства Хоґвортс на перший курс. Будь ласка, ознайомтеся з доданим до цього листа списком необхідних підручників, обладнання і матеріалів. Заняття почнуться першого вересня. Чекаємо на вашу сову не пізніше тридцять першого серпня.

Щиро ваш, професор Філіус Флитвік, заступник директора

Арон посміхнувся, глянувши на конверт. Адреса отримувача була вказана так точно, що там містився рядок «другий поверх, кімната з видом на бар «Червоний лев». Якби тітонька Марта на його десятиріччя не повідомила, що він – чарівник, Арон, скоріше за все просто викинув би листа у смітник, хоча раніше й помічав у своєму житті деякі страннощі.   Коли Марта пояснила йому, чому він іноді здатний робити дивовижні речі, Арон спершу не повірив, потім відчув себе найщасливішим десятирічним хлопчиськом на планеті, а потім навіть трохи образився. Адже все своє життя він вважав що живе у доволі нудному світі, а виявилося що правду від нього просто приховували. Та ще й хто! Найближча людина! Арон був змушений відвідувати звичайну маґлівську школу цілих чотири роки і перейматися, що йому знову доведеться виправдовуватися за чергову ненароком створену диковинку.  Так одного разу на уроці фізкультури, летівший у голову нічого не підозрюючого хлопчика футбольний м’яч просто щез у повітрі. Однокласники засмутилися, вчитель розізлився, а Марту викликали до школи. Минулого ж року, коли Арон був вже у четвертому класі, його зі шкільним товаришем часто допікали місцеві розбишаки на чолі з шестикласником Джесі. Коли Джесі з дружками загнали Арона і Тома до паркану за школою і бігти не було куди, Арон не на жарт розізлився і збирався вже був висказати Джесі усе, що він про нього думає, аж тут хуліган раптово зігнувся навпіл і почав несамовито блювати. З тих пір вони їх більше не займали.

А ще, колись у дитинстві хлопчик якимось чином відігнав стаю бродячих собак від літньої сусідки. Після цього вона з чоловіком прийшла подякувати Марті за виховання – це й був єдиний випадок, коли до них приходили гості.

Але все це закінчилося у його минулий день народження. Дізнавшись про існування іншого світу і отримав від Марти з дюжину корисних книг про магічну Англію і різноманітні чари, хлопчик почав з нетерпінням чекати цього самого листа з Хоґвортсу. Марта навідріз відмовилася купувати йому чарівну паличку раніше одинадцятиріччя, тому Арон задовольнявся тим, що наче губка поглинав знання з кожної книги що мав. Тайна була розкрита і Марта нарешті змогла повісити на стіну цей складний чарівний годинник та не ховатися у своїй кімнаті щоб почитати «Щоденний віщун».

Пару тижнів тому, одразу після його дня народження, алея Діаґон була взята штурмом, а кімната Арона захаращилася купою нових речей – вони купили усе по списку окрім палички. Власне, за цим хлопчик і чкурнув донизу. Він застав тітку у вітальні – Марта, хмурячись, оглядала «Щоденний віщун» і старанно не помічала дитину.

– Тітонько? Я хотів запитати, коли ти зможеш відвести мене на алею Діагон?

– Я відповідаю на це питання щодня, Ароне.

– Ну будь ласочка, можна раніше ніж за день до потягу? Прошу-у! – брови хлопчика зараз нагадували дах будинку.

Тітка опустила газету і підняла очі:

– Арон Фінеас Блеквуд!- її сірі очі блиснули крижинками. – Скільки разів тобі, дурному хлопчиську, повторювати, що в мене забагато змін у Міністерстві цього місяця? Ми ніяк не потрапимо на алею Діаґон раніше тридцятого числа, хіба що станеться диво і мені дадуть вихідний у суботу!

– Гаразд, вибач, ти ж знаєш що мені вривається терпець. – плечі хлопчика приречено опустилися. – Добраніч, тітонько.

– Добрих сновидінь, містере Блеквуд. – Марта ледь помітно усміхнулася у спину вихованця і знову втупилася у газету.

Арон повернувся до кімнати і намалював невеликий календар, щоб викреслювати дні до походу за чарівною паличкою – до наступної неділі таких було шість. І сім до поїздки у Хоґвортс. Хлопчик давно перестав ніяковіти чи лякатися через колючий погляд Марти. Тітка взяла його до себе, коли Арону було чотири роки, і за цей час він засвоїв, що суворість Марти має  під собою лише виховательське і педагогічне підґрунтя. А також є наслідком її жорсткого і педантичного характеру. Іноді до його голови навідувалася не за роками зріла думка – так Марта виявляє піклування, прищеплюючи йому самостійність, відповідальність і кмітливість.

Рік тому Арон дізнався чому Марта стала вдовою – її чоловік загинув під час Другої магічної війни проти Темного Лорда, б’ючись на стороні світла. Так Арон і лежав перед сном, сумно думаючи про те, як доля звела його зі своєю опікункою. Все ж таки він провів з нею усе своє свідоме життя. Сам він майже не пам’ятав своїх батьків. Іноді вони приходили до нього уві сні. Іноді разом – Ральф і Хелена, іноді окремо одне від одного. Марта не любила говорити на цю тему. Батькові Арона вона була двоюрідною сестрою, але, здається, не мала до Ральфа аніяких сімейних почуттів. Сім’я Блеквудів здавна жила у Сполучних штатах, де Арон, власне, і народився. Марта ж ще за двадцять років до його народження перебралася до Англії слідом за її майбутнім чоловіком. «Твоя мати загинула через брудні справи твого батечка, а де він сам ніхто й не знає. Але в будь-якому разі не з тобою» – це була найбільш інформативна її відповідь на питання Арона про батьків. Коли хлопчик осиротів, йому було два роки. З тих пір ще два він прожив з бабусею і дідусем по батьківській лінії – Тіаною і Робертом Блекудами. Про них у хлопця було хоча б декілька більш-менш ясних спогадів. Марта розповідала, що дід загинув на роботі – він був одним з мисливців на вампусів. Бабуся ж після його загибелі почала швидко чахнути і незадовго до смерті змогла відшукати Марту десь на окраїні Лондона. До того моменту вона вже була вдовою і взяла опіку над хлопчиком, вірогідно, щоб протистояти самотності.

***

     Дні тягнулися невимовно довго. Можливо тому, що Арон по сто разів на день вирячався на свій календар, поборюючи бажання викреслити черговий день ще до настання темряви. А можливо й тому, що Арон вичерпав увесь запас книг по магію і магічний світ, які були придбані ще торік і перечитані вздовж і в поперек. Хлопчик ліниво гортав то один, то інший томик, маючи надію знайти щось пропущене, але раз у раз виявлялося, що він чудово пам’ятає ледь не кожну сторінку. Так минув майже цілий тиждень і в решті решт прийшла субота.

Арон неквапно чалапав по Віллоубі-лейн, маючи намір прогулятися до Кід-брук через невеликий лісок. Ранок видався дещо похмурим і відносно прохолодним, тому одразу після сніданку він вирішив пройтися. Хлопчик вже насилу переносив спеку після довгого засушливого літа і був неймовірно радий такій погоді. Марта ж була на роботі у Міністерстві вже шостий день поспіль, тому Арону була надана повна свобода. Його опікунка працювала у відділі Міжнародного магічного співробітництва, у британському філіалі Міжнародної чаклунської конфедерації. Більше деталей Арону було невідомо, однак хлопчик розсудив, що тітка займає важливу посаду. Звісно, ця сама посада віднімала забагато часу у Марти, зате, взамін пропонувала, як ввижалося Арону, непогану зарплатню, багато корисних знайомств і впевненість у завтрашньому дні. Принаймні, так казала сама Марта, хоча й цих самих «багатьох корисних знайомств» Арону на власні очі побачити не довелося. Тим не менш, незважаючи на постійну зайнятість Марта завжди встигала наглядати за своїм вихованцем – з плином часу Арон навчився це цінувати і був щиро вдячним їй за прихисток, опіку і виховання. Щоправда, відверто виражати почуття у їх домі було не прийнято. Арон зростав дуже спокійним, врівноваженим, ба навіть холоднокровним хлопчиком – і в цьому явно виднілася жорстка рука Марти. Вона й насадила йому не за віком розвинуту цілеспрямованість, практично повну відсутність лінощів, а також хороші манери, які навіть іноді межували з аристократичними замашками.

Тим часом, залишивши позаду жилий масив з ідентичними будиночками, Арон звернув на тропу, що вела до Кід-брук через здоровенний парковий комплекс, що розкинуся прямісінько посеред спального району. Однак назвати цей зелений острів «парком» можна було лише знаходячись на його окраїні, де розгалужувались чисельні алеї з дерев’яними лавами. Притримуючись стежинки, Арон неспішно чимчикував у густу чащу дерев. Він часто гуляв тут – оповитий щільним шаром різноманітних дерев, Арон уявляв що знаходиться у справжньому лісі. Сюди не долітав звук проїжджаючих машин, тут не тинялися прохожі люди.  Основну масу звуків складали трелі пернатих і шарудіння листви, навіть саме повітря здавалося чистішим. Арон частенько навідувався сюди щоб гарненько роздумати над чимось, що його хвилювало. Тут його огортав дивовижний спокій, а найкращі думки, здавалося, наспівують самі пташки.

От і зараз хлопчина йшов до давно знайомого широченного пня вглибині лісу, міркуючи про те, як тепер зміниться його життя. Адже післязавтра він покине Лондон і розпочне практично самостійне життя в сотнях миль від єдиної дорослої людини, якій він міг би довіритися. А найстрашніше, що його нове життя почнеться у новому, маловідомому світі, у школі, де він не має жодного знайомого, у школі, де на нього чекатиме невідомість. Чи зможе він завести нових друзів? Чи зможе заслужити повагу викладачів? Чи вдасться йому у майбутньому отримати роботу, принаймні не гіршу ніж у Марти? Про неї він тільки-но і згадав через усі ці питання. А як же Марта? Та, хто узяв на себе відповідальність за нього сім років тому, знову залишиться на самоті. Арон розумів, що ця жінка й бровою не поведе, навіть якщо буде почуватися геть сумно і самотньо. Така вже вона була, Марта Ґрейвз. Доволі консервативні погляди, стримане спілкування і майже повна відсутність видимих емоцій. Арон був дуже вдячний за те що вона познайомила його зі світом магії, відповіла на тисячу питань – дурних, забавних і серйозних. Ще більше він був вдячним за те, що вона прийняла його у свій дім, опікала й турбувалась про нього протягом цих семи років. І тепер він вимушений покинути Марту одну. Арон похмуро зиркнув на чагарники, за якими був прохід на невелику галявину і краєм ока помітив як десь збоку поодинокий промінь сонця на мить вихопив пробігаючу мимохідь білку. Протиснувшись поміж кущів, хлопчик вийшов на маленьку галявину, посеред якої стирчав здоровенний пень старого дерева.  Напевно, колись це був дуб. А може й ні. В будь-якому разі Арон не знав іншого такого широкого дерева, хіба що секвою, але секвої в Англії, здається, не росли. Він сів на траву, обпершись спиною на стовбур, і спрямував розсіяний погляд на густі зарослі напроти. Спіймавши себе на думці, що нестерпне очікування неділі добігає кінця, Арон дозволив собі кволу посмішку. Чи варто завтра попрощатися з Томом перед від’їздом? І якщо варто, то як пояснити свій переїзд? На ці питання Арон вирішив поки не відповідати. Так і сидячи попід старим пнем і зрідка обтрушуючись від мурах, хлопчик думав про те і се, то хмурячись, то посміхаючись, допоки його не відволік якийсь ледь помітний рух.

З протилежної сторони узлісся крізь кущі продирався хлопчина. Впоравшись з чагарником, він вже почвалав в сторону пня, аж тільки тепер, здається, помітив, що не один. Зробивши декілька невпевнених кроків, він завмер і, щурячись, зиркнув на сидячого попід пнем Арона. Хлопчина здався Арону ровесником, хоч і виглядав дещо старше. Він був доволі високим як на свій вік і непристойно худим. Трохи сплутане чорне волосся майже торкалося плечей, на яких висіла безформенна темна футболка, яка вже давно втратила свій справжній колір. Арон мимоволі скривився, розглядаючи неочікуваного гостя – він прийняв його за брудного безхатька, а від таких, як відомо, добра чекати не варто. Хлопчик підвівся і пересів на пень, спостерігаючи як кудлатий гість повільно крокує назустріч. Тепер Арон міг розгледіти його широке, з горбинкою, перенісся і густі чорні брови, з-під яких дивилися темно-карі, майже чорні, як і в самого Арона очі.

Очі. Арон отетеріло спостерігав, як по мірі наближення незнайомця його зіниці ставали все більше і більше. Ось він наблизився на відстань у декілька кроків. Темна, напівпрозора пелена зіниць безхатька вже вийшла за межі його обличчя і почала накривати простір поруч із незнайомцем. Брови Арона невпинно поповзли уверх від німого здивування, однак з якихось причин хлопчик не міг дозволити собі кліпнути чи відвести погляд. Чому? Арон просто знав, що не може кліпнути очима. Не зараз. Тим часом сам незнайомець наче розчинився. Краєм свідомості Арон розумів, що він все ще тут, але все, що він бачив – це темне полотно, яке ніби то нашаровувалося на зображення справжньої галявини і дерев. Аж ось темно-кара димка почала рухатися і формувати якусь картинку. Арон, так і не кліпнув, ошаліло дивився на примарний будинок. Він виглядав старим і занедбаним, наскільки можна було судити з цього зображення, оскільки полотно не було непорушним і то й діло вирувало, тож роздивитися дрібні деталі було неможливо. Двері будинку рвучко відчинилися і на порозі показався неохайний чоловік з темним волоссям, в яке закрадалася сивина, і мерзотною тижневою щетиною. Чоловік подивився в сторону Арона і щось заволав, розмахуючи руками. Раптом Арон почув якийсь приглушений, потойбічний звук, який лунав наче з-під товщі води. Судячи з усього, звук належав чоловіку: «Знову десь шлявся, дрібний…я тебе відшмагаю, клянуся богом…». Арон відчув страх – і це було дуже дивне почуття, наке ж примарне як і уся ця сценка. Це було вже занадто. Арон подумки перебирав варіанти того, що відбувається. Що в біса коїться? Може, в нього сонячний удар? Чи укусила якась особливо гидка комаха? Чому він бачить якусь примарну картинку, та й цей голос… І де подівся той брудний хлопчисько? Хлопчисько… Арон двічі кліпнув очима і трухнув головою, намагаючись здихатися цього марева. В двох кроках від нього стояв справжній чорноволосий хлопчина і, хмурячись, дивився на Арона. Ніякої потойбічної димки, що складалася в картинки не було й близько.

– Чого вирячився, наче людину вперше бачиш? – незнайомець запитально щурився до Арона. Його голос, варто відзначити не надто приємний, був чітким і явно справжнім. Зусиллям волі Арон прогнав думки про дивне марево і спробував зосередитись на хлопчиську.

– Просто задумався. А ти…Ти не помітив нічого, гм, дивного? – раптом цей хлопець теж бачив ту дивну картинку? Але це видавалося не надто можливим, адже хіба сни чи галюцинації можуть бути однаковими й одночасними у різних людей? До того ж, Арон – чарівник, а цей…

– Ну звісно ж помітив, – фиркнув безхатько і Арон здивовано вигнув брову. – Тебе. Ніколи тебе тут не бачив. Не думав, що такі маґли, як ти, можуть знайти цю галявину.

Тепер вже й друга брова Арона стрибнула угору, але він швидко взяв себе у руки. Неймовірно! Цей неохайний, худорлявий, бридкий хлопчисько теж був чарівником! Ну або, принаймні, знав про існування іншого світу. Арон повільно підвівся на ноги. Цей похмурий хлопчина був неприємним йому до останньої секунди, аж от Арон відчув до нього наче як солідарність або щось типу того. Безперечно вони ще зустрінуться. Скоріше за все вже післязавтра – прямо у поїзді до Хоґвортсу. Арон подивився на співрозмовника трохи знизу вверх – все таки той був помітно вищим:

– Як тебе звати?

Незнайомець знову прищурився, однак після недовгої паузи промовив:

– Деметріус. – «Яке незвичне, – подумав Арон, – якраз під стать чарівнику».

– Ну що ж, ще побачимось, Деметріус.

Арон хутко розвернувся і учкурив геть з галявини. Деметріус лише супроводив «маґла» задумливим поглядом. Йти у Кід-брук Блеквуду перехотілося і він звернув назад на стежину, що вела до Вілоубі-лейн. Усю дорогу до дому він роздумував про дивне наслання і про цього дивного неприємного хлопака. «Гм, – подумав Арон, – треба буде розпитати Марту про дещо»

***

     Додому Арон повернуся якраз за декілька хвилин до рясної зливи. Дивна зустріч з Деметріусом все ще не виходила з голови. Він навіть вирішив швидкоруч оглянути свої книги стосовно згадок про те дивне явище, однак нічого схожого не виявив. Закресливши останній день у своєму календарі, Арон розмістився у вітальні, очікуючи на Марту. Зазвичай вона поверталася з роботи, апаруючи прямо до передпокою. Взагалі, наскільки Арону було відомо, серед чарівників вважалося дурним тоном апарувати прямісінько в дім, але, враховуючи, що вони жили в оточенні маґлів, являтися посеред вулиці прямо з повітря було б вкрай необачно. Врешті-решт стрілка зачаклованого годинника з ім’ям Марти посунулася на відмітку «в дорозі» і Арон перевів погляд у бік передпокою. Декілька митей потому невеликий шматочок простору викривився, утворюючи маленький вихор, а потім, з легким лязкотом з цього вихору вивалилася Марта власною персоною. Вона була вбрана у приталену темно-сіру мантію доволі суворого вигляду, з-під якої виглядав кружевний комірець блузи. Поклавши свій чорний шкіряний портфель на край комоду, чарівниця зайшла у вітальню.

– Доброго вечора, тітонько! – Арон ворухнув куточками губ у подобі посмішки, – Як ваш день?

Сріблястий погляд тітки швидко ковзнув фігуркою хлопчика. Все ще занадто стрункий, як і декілька років тому. Але виглядає радісним, ледь не світиться. Ще б пак, завтра ж неділя .

– Добрий вечір, Ароне. Не можу поскаржитися, до того ж ти, здається, не перевернув дім догори дриґом, – Марта акуратно складала мантію, – хоча в тебе й був цілий тиждень для цього.

На думку тітки навіть легкий безлад в одній з кімнат був явною ознакою того, що дім перевернутий «догори дриґом». Щоправда кімнати Арона це не стосувалася. Марта туди майже ніколи не навідувалася і наголошувала, що це єдине місце, де Арон вільний займатися будь-чим, за умови що це не нашкодить його здоров’ю і не буде небезпечним для оточуючих.

Невдовзі, попередньо зашторивши занавіски, Марта декількома помахами палички, без єдиного слова організувала злагоджену роботу кухонного приладдя і, закинувши ногу на ногу, відкинулася на спинку крісла, занурюючись у «Щоденний віщун». Арон потихеньку став складати свою здоровенну дорожну сумку, куплену торік спеціально для перевезення ледь не усіх своїх речей до школи. Звісно він міг би зробити це і завтра, але йому хотілося звільнити декілька годин для огляду нових книг, які він збирався придбати на алеї Діаґон. Майже зібравши сумку, він спустився донизу і прийнявся за одну з улюблених варіацій вечері – макарони з сиром і ковбасками.   Арон вирішив одразу задати усі цікавлячі його питання, бо зазвичай одразу після вечері Марта вимагала тиші і спокою, і вони розходилися по своїх кімнатах вже до ранку.

– Тітонько, я хотів дещо у вас запитати, – почав Арон, гадаючи як би правильно описати те дивне примарне видіння, – я сьогодні гуляв у парку і зустрів там одного дивного хлопця. В решті решт виявилося що він чарівник, бо він назвав мене маслом, але справа в іншому…

Марта зосереджено дивилася на підопічного:

– Продовжуй.

– Так от, річ у тім, що коли мій погляд затримався на його очах, то, ем, не знаю, сталося дещо дивне. Його зіниці неначе заповнили увесь простір довкола і я почав бачити якусь примарну картинку, напівпрозору.

Арон перервався щоб уважніше оцінити реакцію тітки – та виглядала максимально зібраною – її руки зчепилися у замок, примружені очі уважно дивилися йому в обличчя, а сама вона трохи схилилася над столом до Арона.

– І ось ця картинка почала рухатися. Розумієте, вона неначе накладалася зверху на те, що я бачив довкола – дерева, небо й таке інше. Я бачив якийсь зашарпаний дім і незнайомого дядька, який почав щось кричати до мене – так, я ще й чув звуки з тої примари. Але все це раптово щезло, варто було мені лише кліпнути й відвести погляд від того хлопця. Ви не знаєте, що це було? Я почуваюся добре, не думаю що це могла бути галюцинація.

Арон замовк і чекав на відповідь, не наважуючись переривати тишу. Марта деякий час хмурила брови і врешті, щось гмикнувши собі під ніс, відповіла:

– Я маю певні здогадки, що б це могло бути, – Марта нарешті відкинулася на спинку стільця, хоча й продовжувала уважно вивчати Арона, – Серед чаклунів іноді зустрічається одна доволі рідкісна здібність, і в цьому точно немає нічого страшного. Інша ж річ, що коли ми говоримо про чарівника твого віку, ліпше це називати не здібністю, а даром. Але, Ароне, оскільки це сталося вперше, не варто робити ніяких висновків. Поки що викинь це з голови.

– Але що це було? – хлопчик буквально підстрибував.

– Не бери до голови. Поки що. Але я б хотіла щоб ти нікому про це не розповідав, ясно тобі? Нікому. – тітка ясно дала знати, що краще з нею не сперечатися, – По-перше, це сталося вперше, а отже може ніколи не повторитися. В інакшому випадку – одразу даси мені знати, тоді й поговоримо. До речі, а що за хлопця ти зустрів?

Арон скривився, розуміючи що нічого сьогодні не дізнається :

– Його звати Деметріус. Він виглядав наче безхатько і назвав мене маґлом, – Арон стенув плечима і втупився у порожню тарілку. Він швидко вирішив, що якщо він має рідкісну здібність, то обов’язково дізнається якомога більше про це у Хоґворті.

Марта ж, задумливо покручуючи у пальцях чайну ложку, нагадала племіннику про те, що завтра буде ранній підйом і, наказавши лягти спати раніше, побажала доброї ночі.

Арон засинав, гадаючи, чи зможе він стати особливим навіть серед чарівників. Завтрашній день обіцяв бути одним із кращих у його житті, тому, змінивши декілька позицій перед тим як зручно влаштуватися’, хлопчик відправився до царства Морфея. Цієї ночі йому наснився батько, разом з яким вони, сидячи верхи на дивних конях, гналися за Деметріусом, але ніяк не могли його наздогнати, бо бігали довкола здоровенного пня.