Знайомство

– Мінхо, ти ж обіцяв більше не братися за такі справи, чому ти робиш це знову? – Хьонджин шепоче, щоб не розбудити інших мешканців будинку. Точніше, одного конкретного. Того, який прямо зараз підходить до кухні, ліниво шаркаючи капцями по дерев’яній підлозі.

– Я обіцяв трохи відпочити, Джинні. Я відпочив. Тепер в мене велике замовлення від Чана. Йому я теж обіцяв, що завжди допомагатиму. – Мінхо голосно ставить на стіл чашку з кавою, і спокійно і зовсім невимушено, так, як вміє тільки він, прямує до вікна, щоб закурити ранкову самокрутку з лавандою. Чанбін ніколи не розумів, як можна курити цю гидоту, але Лі подобалося.

– Це замовлення від Чана?! – Хьонджин шепоче вже голосніше, а його очі округляються до розмірів великої бронзової монети. Мінхо, не обертаючись киває головою, і Хван в цей момент голосно зітхає. Замовлення від Чана могло означати тільки одне. Душі тих, хто прийде сюди або військові, або діти.

– Можете перестати шепотіти, я вже встав. – Чанбін заходить у велику кімнату, і кивнувши Хьонджину, прямує до Хо.

– І тобі добрий ранок, Бінні. – Хван за один раз випиває цілий стакан води, і, швидко закинувши до рота два печива, йде з хати.

– Я пішов по трави. – Хлопці прощаються з ним, поки курять біля вікна. Тиша пронизує будинок, лише птахи, що прилітають на дах, щось щебечуть. Говорити про щось не хочеться, питання видаються зайвими, але і мовчати неймовірно важко.

– Скільки їх буде, Хо? – Чанбін кидає недопалок у стакан, і не підіймаючи очей, іде до холодильника.

– Троє. Всі дорослі. Військовий і два цивільних. – Відповіді Мінхо звучать занадто коротко, занадто сухо. По-іншому тут і не можна. За пів року війни вони навчилися тримати все в собі. Зайвими почуттями і емоціями сильно справі не допоможеш, а їм потрібно було вміти діяти швидко і чітко. Хоча, якщо чесно, біль в душі вже став перманентним, і таким сильним, що не відчувався.

– Коли приїдуть? – Чанбін вже п’ять хвилин стоїть перед холодильником, не в силах зрозуміти, що саме він хоче поїсти і як зібрати докупи всі ті продукти, що стоять всередині. Він вже вкотре проходиться поглядом по хумусу, сирах, яйцях і пирогу.

– Сьогодні ввечері. Разом з Баном. Його теж відпустили на два дні. – Мінхо ставить збоку від Чанбіна величезну чашку міцної кави, і, пролізши під його рукою, дістає з холодильника чорничний пиріг.

– Добре. – Чанбін сміється з Лі, який застряг між ним і холодильником, і різко переводить тему на буденні справи, та поганий настрій Хьонджина, який злиться не лише на клятих москалів, а й на Мінхо, що ніяк не хоче відпочити від допомоги людям, хоча сам все частіше відчуває себе втомленим.

– Тобі і справді треба відпочити, Хо. – Чанбін легенько б’є його по плечі, дивитися прямо йому в очі, коли обходить так, щоб стати перед ним. Погляд в Лі пустий, зовсім не такий, як був до війни. Він мудріший, зліший, і, не такий яскравий. Так, саме так, його очі більше не світяться так яскраво і не відблискують золотом на сонці.

– Коли всі кацапи ляжуть в землю, тоді і я відпочину на землі. – Його голос звучить так, ніби одними цими словами Мінхо може вбити всю російську армію. В моменти, коли лють наповнює його, Лі дуже змінюється. У Со від цього мурахи пробігають по спині. Мінхо має рацію. Нікому з них не можна відпочивати, поки москалі живуть, поки продовжують приходити на їхню землю. Він лише з розумінням киває, і йде гуляти околицями, поки має таку можливість.

Чан приїжджає з Синміном і трьома хлопцями. Він неймовірно втомлений, і дістає з внутрішньої кишені форми пляшку. Йому не можна, та хто взнає? Чанбін в цей момент якраз приходить з Хьонджином з прогулянки лісом. Вони несуть букети квітів і ягід, і Хван радісно підбігає до друзів, коли ті виходять з машини. Сонце вже сідає до обрію, на вулиці тихо, так неймовірно, незвично для Чана з Чанбіном тихо. Вони відходять покурити за дім, коли з салону виходять три парубки. Перший невеликого зросту, худий, усміхнено вітається з усіма, поки поправляє світле волосся.

Чанбін дивиться на нього з-за хати, розглядає кожну деталь, світлу шкіру, довгі тонкі пальці, та темні, як ніч очі.

– Гарний, правда ж… – Чан вириває його з думок, і Бінні здригається від несподіванки, закашлюється димом від цигарки, чим привертає увагу юнака. Той помічає його, усміхнено дивитися прямо в очі, а Бін, не розуміючи чому, наче те мале хлопчисько, “ойкає” і ховається за стіну.

– Дуже гарний. – Він обертається до Бана, що сміється з нього, імітуючи його переляканий вираз обличчя. Та вмить його тон змінюється, стає знову серйозним, і навіть трохи сумним.

– Йому б в журналах працювати як модель, чи актором, а не помирати від ворожої кулі. – Він різко кидає недопалок на підлогу, затоптує його краєм чобота. Чанбін хоче щось відповісти, та давиться своїми ж словами, бо, що тут можна сказати. Що говорити, коли хлопці такого ж віку як він, або ще молодші, гинуть? Що говорити, коли чуєш кожного дня про те, як гинуть діти? Со не відповідає нічого, тягнеться до пляшки в кишені друга, і вони обидва сміються.

– Зіп’ємося і шо тоді? – Чан ковтає міцний, гіркий напій, що обпалює його горло і знову віддає пляшку Со.

– Та хотілося б спитися, тільки на тебе ще хоч щось діє, Чанні? – Со також випиває великий ковток з пляшки, і вони знову обидва гірко сміються. Звичайно, на них вже не діє алкоголь. Здається, що більше нічого не діє. Але зараз їм не до цього, вони воїни і в них є завдання набагато важливіші, ніж думати про себе і свій стрес.

Хлопці ідуть до всіх, де за першою спільною вечерею знайомляться і з іншими двома парубками. Фелікс, той, який помітив Чанбіна, виявився військовим, а два інших хлопця Чонін і Джісон – найкращі друзі, що намагались втекти з окупації. Вони мало говорили про війну та про біль, намагаючись наповнити вечір розмовами про щось зовсім інше, аби тільки на декілька годин забути про ті жахливі події, що торкнулися кожного з них. І на якийсь час це працює. Хван, як та хороша домогосподарка з серіалу розповідає свої кулінарні секрети, міцно тримаючи Мінхо за руку, а Чонін з Джісоном безупинно говорять про університет, та жаліються, що в гуртожитку важко спекти такі смачні пироги, як у Хвана. Вечір стає теплішим і атмосфера така, як до 24 лютого. Здається, що життя, нормальне,  справжнє життя продовжується і продовжиться надалі, лише думка про те, що троє нових знайомих мертві, іноді проскакує в голові Чанбіна, змушушє його легенько здригнутися, ніби вивести себе з цього чудового сну. Синмін приїжджає знову, вже близько 12, коли всі вже втомлені і потихеньку готуються до сну. Він заводить розмову з новенькими, і, нарешті, за весь вечір, Со чує, як починає про щось розповідати і Фелікс. Він, немов зачарований слухає його історії про мистецтво, про те, що Фелікс і справді хотів стати актором, та життя повернулося інакше. Вони зустрічаються поглядами періодично, і кожного разу Чанбін відчуває, як серце пропускає один удар. Чан тягне його за тканину спортивок під столом, тихо показуючи замітки на телефоні, де великим шрифтом написано “Віскі в кімнаті за 15 хвилин.” Чанбін усміхається, проводжає Бана поглядом, і провівши ще 10 хвилин в компанії, іде до кімнати друга.

Чан стоїть спиною до нього біля вікна, а місячне світло яскраво осяює його тіло. Силует Бана в напів-темряві здається зовсім іншим, меншим, ніж він є насправді. Як тільки двері за спиною Со зачиняються, він чує тихий голос:

– Розумієш, Бін, в останній вечір він пообіцяв мені, що після війни ми нарешті з’їдемось, обіцяв що ми будемо разом. Але тепер ось він тут, з Джісоном, сидить, ніби нічого не сталося. Але він мертвий. – Чан затягується міцною самокруткою. Боляче. Він вже не розуміє, боляче фізично чи морально, та це й не так важливо. Йому просто неймовірно боляче. Чанбін голосно зітхає сам. Чонін, той милий юнак, якому всього 20 років, сидить зараз внизу і робить вигляд, що все нормально, хоча нормально вже ніколи не буде знову. Бін обережно підходить до Чана. Без зайвих слів обіймає його, міцно, зі спини, а його голова м’яко лягає на плече парубку.

Вони ще довго стоять ось так разом, в тиші, прислухаючись до серцебиття один одного, задихаючись від всіх тих слів, які хочеться не лише сказати, а прокричати, але вони будуть зайвими.