Перший рік

                    1. Втеча

Я прокинувся на кухні.  У будинку звучало жахливе, тваринне виття, що виходило звідкись із коридору.  Замружився i, намагаючись вгамувати головний біль, притискав долоні до скронь.  Піднятися вийшло не відразу, я бачив лише через розмиту пелену: спираючись слабкою рукою на скрипучий стілець я різко встав, ударившись спиною об стіну.  Завивання стали голоснішими і нестерпнішими, крізь біль я спробував озирнутися навколо: кухня була розгромлена.

На підлозі, серед розкиданих чорних і білих уламків, я побачив якусь багряну пляму, що лежала прямо біля моїх ніг.  Нахилитися назад я не зміг, а тим більше розглянути.  Тяжко переставляючи ноги, я поплентався в коридор прямо до джерела жахливого крику.  По дорозі я настав на щось: по хрускоту скла та скрипу залізної оправи, я сумно зрозумів, що це були мої єдині окуляри.

Крик виходив із замкненої ванної кімнати.

–Брук?– примружившись, я розпізнав брата, що підпирав двері ванної.

Він стояв до мене спиною, посилено обороняючись.

– Морган, прошу тебе, збери наші документи, вони в моїй кімнаті!

Я гарячково протер очі, і, наскільки це було можливо, побіг у кімнату старшого брата.  Промацавши стіл, я виявив дві невеликі книжечки, одну більшу і чорну пластикову картку.  Знайшовши під столом рюкзак, я поклав усі документи в нього, і наглухо застебнувши, закинув його за спину.  Випадково озирнувшись, я побачив світлий записник, і недовго думаючи, сховав його за пазуху.

Вибігши в коридор, схопив запасні ключі та стілець із залізною спинкою, що раніше стояв у передпокої.  Брук, все ще тримаючи двері, трохи посунувся, і я поставив стілець спинкою за ручку, щоб її неможливо було повернути перші хвилини дві.

Відчинив вхідні двері, похапцем взяв тепле пальто і шкіряну куртку з вішалки, і вийшовши за межі квартири виразно глянув на постать брата. Брук недовірливо глянув у бік ванної кімнати, і через секунду, швидко вибіг до мене, з жахливо гучним стуком зачинивши сталеві двері. Перекинувши йому пальто, я перевернув ключі в двох замках, і ми кинулися вниз по сходах.  У квартирі ще лунали надривні крики матері, і скрегіт залізних косяків. Коли ми опинилися на подвір’ї, під вікном нашої квартири стояли збентежені сусіди, та, мабудь, викликали поліцію. Ми тишком пробігли через кущі та дерева на іншу вулицю.

При вуличному світлі я нарешті зміг побачити обличчя Брука: через праву сторону обличчя проходила нерівна кривава тріщина, що доходить до середини верхньої губи.  Одяг та інше тіло начебто були гаразд, крім побитих рук:

– Це він зробив?

– Вона.

Решту шляху ми пройшли в тиші, до того як зустріли Матео, що повертається зі школи.  Спочатку він зрадів, побачивши нас здалеку, але підбігши ближче, радість з його обличчя дуже швидко спала.  Молодший брат злякано глянув на нас, намагаючись поставити будь-яке питання, але Брук схопив його за руку і швидко потяг до автобусної зупинки.  Було близько третьої години дня, всі звичайні люди були на роботі, лише деякі перехожі злякано косилися на двох скалічених підлітків, що стрімко кудись ідуть, і дитину з занадто великим рюкзаком.

 

Їхали ми приблизно години чотири на міжміському автобусі, за вікном вже була темрява.  Матео, так і не отримавши відповіді на свої запитання, поклав голову на плече Брука і заснув.  Тільки коли ми вже під’їжджали до селища, я запитав:

– І що далі робитимемо?

-Підемо до бабусі з дідом.

– А якщо вони відмовляться приймати нас?

– Значить віддамо Матео,- він важко глянув на мене.- І підемо бомжувати.

Брук тихо засміявся, а я штовхнув його в плече.

— Жарти твої ублюдські зараз взагалі не до місця.

– Не турбуйся, на перший тиждень ми точно зможемо в них залишитися, а там вирішимо.

За вікном почали проглядатися освітлені жовтими ліхтарями краєвиди сільської місцевості.

– Коли ти запропонував втекти, я спочатку думав що як звичайно злякаюся і зіпсую весь план, – я прокашлявся і глянув на Матео, що ворочався у сні, – Але це було легше, ніж здавалося. І я радий, що втік разом з вами.

Брук відвернувся, і накрив коричневим пальто сопячого брата.

-А бабуся знає про те, що ми приїдемо?

— Я їй не встиг зателефонувати. —він дістав з кишені роздовбаний телефон,– Тревіс побачив як я набираю її номер, і роздолбав його об стіну…– В автобусі різко почало холодати, і Брук обережно приобняв Матео -Ну, а далі ти сам знаєш.

– Та в тому й справа, я пам’ятаю тільки з того моменту, коли ти вже утримував їх у ванній кімнаті.  – я поторкав свою потилицю, – Мене мабуть вирубили.

Брук тяжко видихнув:

– Я потім тобі розповім.

Незабаром ми вже були біля зупинки у селищі.  До дому було йти всього нічого, тому ми не стали сидіти до кінцевої.  Брук зручніше вхопив Матео, і ми повільно рушили вперед.

 

Ніч напрочуд була теплою, як для кінця листопада, тому ми не поспішали.  Я нервувався і відчував, як Брук хвилюється теж.  Вітер стих, нічне небо заполонили мерехтливі зірки та яскравий півмісяць.  Вулиця була не такою, як звичайні вулиці в місті: ніякого сміття, снувавших п’яних людей, немає звичних вивісок магазинів, що світилися, і, на мій подив, навіть у повній темряві відчувалася безпека.  Зазвичай, ідучи вночі вулицею, я побоювався того, що ховається в темряві, яку не освітлюють ліхтарі- але тут я відчував шкірою спокій.  Я ніби точно знав, що в цій чорноті нікого нема.  Я йшов позаду старшого брата, визираючи з-за його спини на довгу дорогу.

 

        2. Довга мертва зима

 

Я тер руки, сподіваючись зігріти їх.  До рукоятки залізної сокири мерзотно липли холодні пальці, задубілі на кінчиках.  Морозний вітер проникав у прочинені ворота сараю, пронизуючи з усіх боків.  Маленьке приміщення було заставлене столами, шафами та стелажами.  Рубати дрова було складно в таких умовах – дідусь стояв буквально упираючись спиною в мене, розмахуючи ліктями та розкидаючи в тріски бруси.

— Ти взагалі що-небудь зробив за годину, яку ми тут працюємо?

Пощулившись від холоду я взявся за сокиру.  Околілі руки покрили мурашки: мої рукавички порвалися, а альтернативи й близько не було – або рубати далі або повертатися додому за новою парою, через поле.

– Я, до речі, не надто й горів бажанням тут стояти, – шморгнув червоним носом, збунтувався, – І в будинку є ще працездатний Морган!  І між іншим, раніше ти ходив із тим сусідом.

Білл кинув сокиру на присипану сніжком підлогу, і важко зітхнув.  Скинув із пенька брус і сів.

– Морган скиглій-тільки зажене скалку піде додому витягувати,– він відкоркував залізну потерту флягу– А сусід поїхав до міста ще місяць тому.

Я скинув останні брусочки в спільну купу, і засунув руки під светр, машинально зіщулившись від дотику холодних рук до тіла.  В наявності у мене була тільки осіння куртка, яка добряче потерлася і була мала на мене.  У процесі обтяженої підготовки до холодної зими вона порвалася, а магазинів та навіть грошей на нове утеплення не було.  Дідусь благодушно віддав мені старий, велетенський розмір кожух із баранячої шерсті.

Він почав зав’язувати дрова білою тугою канатною мотузкою і повісив їх собі на плечі.  Я довгоочікувано укутався в хутряне пальто буквально потопаючи в ньому.  Задоволено видихнувши гарячою парою, я запахнувся сильніше і зав’язав великим  ременем підлоги кожуха, взяв у руки мисливські сокири і ногою відчинив іржаві двері.

 

 

Тиша.  М’які відблиски сонця виднілися на чистих, трохи намоклих горбах снігу.  Тяжкі гілки дерев тяжко звисали під вагою льодових кайданів.  Мені подобалася така погода.

Я заворожено розглядав краєвиди.  Навколо не було людей чи будинків: зимова природа як вона є.  Це слугувало добрим антистресом.

– Тобі допомогти?

– Минулого разу, коли ти мені допомагав у тебе мало не утворилася грижа і спереду і ззаду.  Так що мовчи в ганчірочку. – сипло відповів дід.

Ми йшли ще не довго: зупинилися, коли від дідуся почали виходити хрипи.  Він скинув з плечей дрова і закурив махорку.  Я закусив щоку: біля місця, де ми зупинилися, стояв старий занедбаний сарайчик.  А на краю ветхого даху утворилася дуже великих розмірів бурулька.  Я підійшов до неї, легко зірвавши її з даху. Розглянувши, і не побачивши в ній чогось вартісного, я викинув її геть.

З заднього боку сараю почулися гуркіти.  Ми переглянулись і пішли на звук.

За маленькою кучугурою виднілася вогненно-руда шубка.  Маленька лисиця застрягла під черепицею, що впала: затиснутий хвіст, судячи з скиглення, дуже болів.  Я кинувся рятувати тварину.  З натягом піднявши черепицю, звільнив хвіст.  Та, наче на голках викрала геть.

— Молодець, Брук. —діда посміхнувся, взявши на горб дрова, повільно поплентався вперед.

Я, задоволений собою, пішов за ним.

 

Коли з густих сутінок почало проглядатися світло у вікнах нашого будинку, я видихнув: довгий похід за дровами був рівносильний хіба що тортурам.  Ми змерзли, зголодніли і втомилися.

Я постукав у двері.  Швидкий тупіт пролунав з іншого боку.  Двері відчинив мій молодший брат.

– Ну, нарешті! – в коридор вбігла бабуся.

Вона підійшла до мене, прикладаючи теплі долоні до моїх щок і чола, намагаючись приблизно зрозуміти температуру.

– Білле, як ти міг його взяти з собою?  Він хворіє частіше, ніж ти, хоча так не повинно бути!

Я винувато посміхнувся, знімаючи з плечей кожух.  Вдома було прохолодно.  Я взяв пару дерев і поніс їх до вітальні, де стояв камін.

Пахло випічкою.

Спочатку будинок представляв собою одноповерхову будівлю з трьома спальнями, маленькою кухнею, і вбиральнею: потім дідусь вирішив прибудувати до будинку веранду, і зробити з досить просторою передпокою свою гостинну.  Від цієї кімнати він провів камін, який почав обігрівати майже всю хату.

– Як сходили? – поблажливо, з-за рогу, запитав Морган.

Хлопець сидів у м’якому кріслі, ліниво перевертаючи сторінки старої книги. Я обернувся до брата.

– Начебто непогано, навіть набрали дровеняк більше, ніж зазвичай.

Мор прокашлявся і відклав книгу на полицю.  Я з ногами піднявся на великий м’який диван, і поставив підборіддя на коліна:

— Минуло вже два місяці, відколи ми втекли.

— Від батьків нічого не чутно?— сухо запитав я.

– Нічого.

–Ну і добре.

Морган насупившись дивився на мене десь хвилину.

—Спочатку я був радий що ми пішли з дому, а зараз… Я чомусь сумую, хоча розумію, з якого лайна ми втекли.— брат задумливо потер щоку. Я тихо зітхнув.

—Це нормально. Повинен пройти ще деякій час, щоб ми мали змогу спокійно жити.— я повернувся до нього.— Без переслідуючих нас примар минулого.

—Скоріше би.

 

                  3. Різдво

Я перечитав майже все, що було у шафі.  Навіть у ньому була видна промовиста бідність, з парою цінних енциклопедій та медичних зборів.  Бабуся, навіть після того часу, коли їй потрібні були всі ці книги, не перестала їх любити, і більшість нашої скромної “бібліотеки” становили вульгарні бульварні романи за участю безпосередньо лікарів та навчальна література.

У мене не викликало будь-яких почуттів, крім цікавості, зображення будь-яких неприємних наслідків хвороб чи травм: здутої губи, пухлини, розрізів чи шрамів.

Коли я потрапляв до лікарні, то із захопленням стежив за роботою медсестер, і захоплено дивився на статних хірургів, які поважно і безшумно ходили коридорами та палатами, перевіряючи пацієнтів.  І як вони зникали у дверях операційних – це заворожувало.

Мені не було приємно від того, що хтось хворіє і йому доводиться лікуватися, мені подобалося дивитися на медичних працівників.  Жодна професія у світі не викликала в мені стільки гордості за представників цієї, як лікарі.

Я не мріяв знайти коробку під ялинкою, відкрити її, і дістати разом із светром венерологічний довідник, моя одержимість медициною не була такою всепоглинаючою.  Але коли Брук подарував мені “Лікування захворювань дитячої ЦНС”, не згадаю автора, я був неможливо щасливий.

– Морган, йди їсти! – прокричав тонкий хлоп’ячий голосок.

Я відкинув з ніг плед, відклав на комод перегорнутими вниз сторінками книгу, і посеменив на голос молодшого брата.

 

На кухні пахло випічкою.  Матео сидів на високому потертому стільці і крутив ногами.  Кухня була дуже маленькою, завжди теплою, але дуже душною: нормально перебувати тут можна було тільки з відчиненими вікнами або дверима.  Але навіть за цієї передріздвяної метушні тут було комфортно: дідусь курив товстелезну самокрутку, старанно випускаючи дим у відкрите вікно (втім, Матео все одно іноді кашляв від диму).  Я сперся спиною на одвірок.

– Діду, перестань курити чи йди на вулицю,- у скромних габаритів приміщення, зачепивши мене широким плечем, вбіг Брук, несучи в руках охолоджену пляшку шампанського.- Мало того що протяг, ще й дихати цим неможливо.

Він поставив пляшку на стіл, активно потираючи руки.

–Мамка ввімкнулась.– коротко пробубнив дід, викинув недопалок у відро для сміття і пішов до іншої кімнати.

Брук зітхнув, убивчо стрельнувши карими очима у дверний отвір. Я недбало махнув рукою, мовляв, “Не звертай уваги”. Старший брат узяв пляшку і, легким рухом руки, відкоркував її з характерним звуком пробки.

– Щось бабусі давно не немає. – напівтихо сказав Матео.  Він досить незграбно різав картоплю тупим ножем, але фізіономія в нього була дуже важлива.

–А ти нібито не знаєш.– холодно озвався я.– Знову пішла на пошту.  Щороку одне й теж…

Брук дістав два келихи, методично протираючи їх сухим рушником.

— Мені її трохи шкода, — засмучено мовив Матео.

– Я намагався її відмовити, і не раз, – задумливо паровірував Брук, перевіряючи чистоту келиха, наводячи його на люстру. – Це її принцип.  Як би не було шкода, вона не слухатиме нас і не перестане це робити…

–Сама собі гірше робить: ходить через таку заметель хрін знає куди, несе ці шарфи і светри, які в’яже пів року…– я увійшов у кухню, і різко сів на табуретку, що видала передсмертний скрип.– І вона знає, що їм на неї начхать.

– Їй це потрібно, Моргане.  Вона робить це машинально: все життя вона дбала про Марту, а тепер теплить надію на те, що дочці на неї не начхати.  І взагалі… передай мені другий келих, будь ласка… І взагалі вона емоційна людина, треба ж їй хоча б якось заспокоїтися. – Брук перестав протерти фужери, і налив у них трохи ігристого: один келих він вручив Моргану.

Молодший засуджуюче на нього подивився:

– Що? – Морган простягнув Матео склянку з соком. – Недорос ще.

– З наступаючим! – Басисто привітав братів Брук.

Дзвінкі удари келихів потонули у затишші будинку.