1 арка. Початок.

Арторіас – невідомий лицар, який за легендою (про яку відомо лише небагатьом особам деякого ордену), зміг приручити саму безодню, пожертвувавши собою. Але чи все так, як насправді…

– Сифе, час у подорож, вставай, – промовив чоловік років тридцяти, у шкіряних штанях і простій, кольчузі.

Вийшовши зі своєї будки, ясний сонячний промінь, що вирвався з листя лісових дерев, засліпив його очі. Примружившись, він все ж звик до світла, як раптом почувся гуркіт з боку будинку.

– Ось біса, знову він за своє, – подумав чоловік. І справді хоч вовк на ім’я Сиф і був надресерованим і ручним для Арторіаса, але як і дика природа іноді був неконтрольований як і його внутрішня натура.

Зайшовши до будинку, мандрівник забіг на кухню і побачив картину, що вже звик бачити за весь цей час, що він жив з вовком. Сиф катався по підлозі і досить сопів, навіть не зважаючи на свого господаря.

– Ось ти і веселун, ну що ж ти такий невгамовний?, – Звертаючи увагу на себе промовив чоловік. Вовк одразу встав на всі свої чотири лапи, досить відкривши пащу в придверії сніданку.

Арторіас натяк зрозумів і без жодного зволікання знайшов запаси їжі вовка і насипав корму в його заслужену миску.

Разом поснідавши, мандрівник став збирати речі в черговий похід на пошуки того, чого він віддав уже 14 років свого і вовка життя -пошук безодні.

Навчаючись в елітній школі королівства, юний Арті був дуже схильний до знань і книг, тому місцева шкільна бібліотека була другим улюбленим місцем проводження часу у юнака. Першим же був тренувальний табір, де він навчався основ фехтування та бойових мистецтв. Книгами з бібліотеки він підкріплював свої практичні знання, теорією. Так само, не оминули його стороною і книги про різні лікарські препарати і трави (які в майбутньому стали надійним прикриттям мандрівника). Але ось, в один зовсім нічим не примітний день, юний Арторіас наткнувся на дивного старого, який без будь-якої виручки віддав йому одну дуже давню на вигляд книгу. Коли юнак хотів запитати у старого, що це була за книга, то побачив лише людей, які йшли у своїх справах, або просто намагалися продати товар, щоб той не зіпсувався.

Після цього випадку на площі, Арті одразу побіг до бібліотеки, бо потяг до нових знань і фактів переборов його почутт самобезпеки, і навіть трохи затуманив його розум, бо книга була обмотонна ніби чорно-синьою субстанцією, яка не мала запаху і покривала 1/3 всієї обкладинки книги. Відкривши першу сторінку книги, юнак відчув ніби його затягує в безодню прірви, від куди немає виходу і навіть жодний промінчик світла не проникне щоб засліпити на мить того, хто посмів зазирнути в темні таємниці світу.

-ахахахахахах, – почувся глухий сміх якоїсь істоти.

– Хто це?, – Здивовано і болем в очах запитав Арті.

-іххіхіхіхії, – продовжувався сміх незнайомця.

– Покажи себе – намагаючись розплющити очі, промовив молодик.

-Ахахахахахах, – трохи посилюючи гучність знову пролунав сміх. При цьому здавалося, що його наближався все ближче і ближче.

– Хто це?!, – посиливши крик, спитав Арторіас. І мимоволі наосліп почавши наближатися до джерела такого неприємного сміху.

– ІХУАІХАХАУІХААА, – пролунав мерзенний сміх істоти.

Вже нічого не говорячи, юнак просто продовжив йти на звук сміху.

– АХАХАХАХАХ

-ІХІХІХІХІХІХ

– УАХАХАХАУХАХА

Раптом очі Арторіаса розплющилися, і дарма. Перед ним, у дзеркалі, оточеним повною порожнечою, стояв він, але замість голови – у нього був величезний наріст з десятками червоних очей. Після чого він почав сміятися як та істота, без зупинки, і так бридко і голосно, що ніхто не витримав би так сильної звукової хвилі…

Так, Арторіас вперше зіткнувся з безодньою в собі.