02

Для того щоб дізнатися, чи готовий ти жити з людиною все життя разом – потрібно поставити лише два запитання.
Чонгук у це вірить. Техьон про це навіть не чув.
Тому, коли під час першої їхньої зустрічі після запитань «коли ти народився?» і «чи любиш ти собак?» Чонгук озвучив третє: «Вийдеш за мене?» – він зовсім злегка отетерів.

***

Звичний для операційної писк апаратів ненав’язливо вловлюється в повній тиші кімнати. Його доповнює дзвін від залізних інструментів, які медсестра подає хірургу, та майже нечутний шурхіт операційних халатів. І все б було добре – ні, навіть прекрасно – якби тільки останній, хірург тобто, зайвого разу не розтуляв свого рота.

– То що, Техьоне, готовий до задачки дев’ятого класу? – старший уже, років п’ятдесяти п’яти, чоловік відразливо посміхається, повільно скальпелем відкриваючи доступ на шиї. Сьогодні операція на аневризмі сонної артерії.

Техьон слідкує за показниками на екрані апарата й щосили прикушує губу, аби не сказати чогось відверто грубого. Кожного разу, кожного клятого разу цей старий чіпляється до нього, аби самоствердитись.

– Двоє батьків глухі, яка ймовірність народження дитини з такою ж вадою?

Техьон тихо й повільно видихає. Хто б сумнівався, що, навіть коли він не погодився, йому таки поставлять запитання? Від напруження починає боліти голова, от би швидше завершити операцію. Окрім них, головного хірурга та анестезіолога, в операційній є ще двоє – медсестра, обов’язком якої є подача інструментів, та молодий хірург-асистент, що, як казали, нещодавно перевівся до них у лікарню для обміну досвідом.

– Інформації мало, – говорить спокійно, погляд переводячи на рівний розріз. Асистент допомагає, натягуючи шкіру та припікаючи судинки, що кровоточать, коагулятором. Рана стає все глибшою.

– Чому ж це? – обурливо. – Сказано ж, обидва глухі, що тобі неясно? – глузливо скидає брови, посміхаючись. – Забув уже чи що? Я, от уже скільки років пройшло з дев’ятого класу й університету, а досі пам… – знову заводить свою шарманку чоловік, і Техьон, вибухаючи, дозволяє собі перебити фразу:

– Досі неточні дані, – намагається спокійно, – тому що батько може бути глухим від травми, а мати – генетично, – проводить язиком по губі, на мить заплющуючи очі, щоб угамувати біль напруги. – Уточнюйте, пане, – твердо завершує.

Йому нічого не відповідають, тільки асистент стиха всміхається, продовжуючи свою роботу. Медсестра на таке навіть не реагує, байдужим поглядом дивлячись на всі маніпуляції, що проводять із м’язами. Звикла вже до їхніх суперечок, напевно. Після цього, дякувати Богу, кілька десятків хвилин у операційній панує цілковита тиша, і Техьон насолоджується рівномірним вищанням апарату. Насолоджується, тому що як тільки щось іде не так – той починає волати, як не в себе, а в Те й так ледве серцевий приступ не стається від паніки та пошуку необхідних дій.

– Техьоне, – знову звертаються до нього, і Кім думає, що зараз і сам почне вити, – що це? – вказує на одну із судин, просуваючи під неї гумову смужку, аби підтягнути.

– Судина, – байдуже зітхає Кім, потираючи скроню.

– Яка?

– Зовнішня сонна, – без роздумів, майже як на автоматі.

– Поясни.

Господи, чого ж він так любить до нього доколупатися? Техьон навіть не хірург, він нічого не оперує, а свою справу знає, доказом чому такий великий обсяг запрошень, як спеціаліста, на важливі операції.

– У ділянці шиї внутрішня сонна артерія не віддає гілок, натомість у зовнішньої їх багато.

– Яка перша? – не здається.

– Верхня щитоподібна. За нею і визначають.

Асистент повільно і схвалювально киває, пильно стежачи за діями в операційному полі, хоча й без цього Кім знав би, що має рацію. Його викладачка з хірургії так сильно йому це вбивала в голову, що пам’ятатиме до самої смерті.

– А на рівні яких хрящів перешийок щитоподібної залози?

– Не знаю.

– Ха! – задоволено вигукує хірург, і Кім заплющує очі, аби не побачили, як він їх закочує. Настрій у чоловіка миттєво покращується, поки техьоновий падає долілиць. – Ось так, Чонгуку, вчись, аби не бути таким.

Що?

Пробачте, звісно, але що?

Техьон відверто й шоковано посміхається, штовхаючись язиком у щоку. Його брови самовільно повзуть доверху, поки серце починає калатати від злості. Він не для того проходив такий довгий шлях у медицині, аби його зараз так принижували. Асистент, мабуть, хотів щось відповісти на таку заяву, тому що вже набирав глибоким вдихом повітря, проте Те встигає першим, мстячи по-своєму, по-елегантному:

– Пане, у мене теж до вас питання, – вогняного від гніву погляду не відводить, відчуваючи, як подеколи під черепом проходяться розряди болю.

– Буду радий на нього відповісти, – пихато відзивається, беручи від медсестри нові інструменти.

– Через яке захворювання лікар буде рекомендувати пацієнту почати курити? – усміхається.

В операційній стає тихо. Пищить апарат, майже безшумно цокотить годинник. Асистент та медсестра мовчать, очікуючи відповіді як не від хірурга, то від анестезіолога. Перший, до речі, навіть рухи сповільнює, пригадуючи. Він мовчить п’ять секунд, десять, потім здається:

– І яке ж? – тихо, уже не так пихато, що не може не радувати.

– Неспецифічний виразковий коліт, – без вагань відповідає Кім.

– Що за дурниці! – голосно сміється чоловік, переводячи погляд на Техьона. Через маску не видно його посмішки, проте й з очей можна це зрозуміти. – Для чого такі питання, я ж не гастроентеролог.

– А я не хірург, – миттєво криє Кім, поки погляд чоловіка ще схрещений із його. Голос твердий, а очі непохитно впираються в чужі. – …І ваші запитання теж виглядають безглуздо. Тому, пане, не ставте більше мені таких запитань, – усміхається, витримуючи до останнього – хірург відводить погляд першим, набираючи води в рота до кінця операції. Медсестра зітхає, на мить заплющуючи очі, а асистент усміхається: здається, у цій лікарні не засумуєш.

***

– І що, як тобі Чон Чонгук?

Техьона після операції доганяють на коридорі, рівняючись. Пак Чимін, місцевий медбрат. Приємний та веселий хлопець, з яким Те ще з першого дня знайшов спільну мову, та й Пак, певно, це теж одразу зрозумів – уміє він зчитувати людей із першого погляду.

– Хто? – втомлено видихає, знімаючи із голови шапочку. Чимін секунду-дві здивовано витріщається.

– Хірург… – стиха відповідає, потім посилює голос: – Новенький з іншої лікарні, що асистував. Їх двоє прибуло. Мені, до речі, інший подобається. Проте… ви із Чоном були в одній операційній, як ти міг не помітити? – досі дивується.

– Ах, перепрошую, – кидає їдке Техьон, – я дивився на рану й показники, а не вишукував собі альфу, – зітхає, втомлено потираючи перенісся. Чимін підтискає губи, навіть не думаючи ображатися за зрив на ньому, прекрасно усвідомлюючи причину.

– Той знову до тебе чіплявся? – розуміюче підхоплює за лікоть, тепер ідучи під руку. До ординаторської вже недалеко.

– Ага, – цокає язиком, опановуючи свою злість. – Вибач, я не хотів, просто ще й голова тріщить якогось дива…

– Принести тобі знеболююче? – погладжує по передпліччю Пак, заглядаючи в очі.

– Будь ласкавий, – м’яко усміхається, погляд переводячи на друга.

Пухкі губи, пишні вії, світло-рожеве волосся та акуратні риси обличчя. Чимін має багато кольорових хірургічних костюмів, зараз на ньому – вишневий. Пак – мовби описаний у романах омега, з якого боку не поглянь. У нього навіть характер по-омежому ніжний та ласкавий. Й енергія така… смачна. Мовби теплим коциком огортають, як тільки він усміхнеться. Просто чудо, ніяк інакше.

– Добре, – усміхається, – я миттю, – Техьон киває.

Відчиняє двері, кидаючи на стіл шапочку та поглядом шукаючи хоч якусь пляшку з водою. Їхня ординаторська – це велика кімната з багатьма столами, розташованими під стінами, у кожного лікаря свій. Є ще один великий по центру – це для нарад, хоча Те не до кінця розуміє, чи дійсно від тут потрібен, та диван збоку – для тих, хто залишається на нічних чергуваннях.

– Це шукаєте?

Низький хрипкий голос звучить ззаду, тому Кім повертається, здивовано підіймаючи брови. Цього лікаря він раніше тут не бачив: чорнявий та вродливий, стрункий і невисокий. У протягнутій руці непочата пляшка з водою, на обличчі – безтурботна усмішка. Його хірургічний костюм чорного кольору неймовірно пасує до темного злегка відрослого волосся та блідої шкіри, поверх – білий халат.

– Так, дякую, – робить крок уперед, – Мін Юнгі, – читає з бейджика, із вдячною усмішкою приймаючи пляшку. Ясно. Отже, це той інший лікар, що прибув для обміну досвідом. – Я – Кім Техьон, лікар-анестезіолог.

– Радий допомогти, Кім Техьоне, – відходить той, сідаючи на своє місце. Техьон оглядає кімнату – крім них із Юнгі тут нікого немає.

– Перепрошую, що відволікаю, – звертається, чекаючи, поки на нього піднімуть очі, – а де всі? – скидає брови. Зараз час ближче до обіднього, ординаторська мала б кишіти людьми, а в повітрі – стояти гамір.

– Тут був директор, – Юнгі тільки починає, а Техьон уже розтягує губи в усмішці, усе зрозумівши. – Він обурився, чому лікарі не на перев’язках чи обходах, і всі розбрелися, – хрипко сміється, розводячи руки в сторони.

– Я зрозумів, – сміється і Техьон. – Дякую, – киває, сідаючи за свій стіл. Притуляє пляшку до скроні, і його змучений видих співпадає зі звуком відчинення дверей.

– Техьоне! Ось!.. Ой, – Чимін, як завжди, говорить дзвінко, проте, помітивши ще одну людину в кімнаті, швидко стишує голос, аби не заважати. – Ось, я приніс, – пошепки говорить, віддаючи пластинку з ліками. – Може, вийдемо кудись на каву? – пропонує, дивлячись, як Кім натискає на таблетку, аби та опинилася в його долоні. – Тобі сто відсотків необхідно подихати свіжим повітрям, цей старий хоче і з тебе старого зробити… – цокає язиком, спостерігаючи, як друг жадібно п’є воду.

Техьон же погляд спрямовує вперед – до єдиного зайнятого стола. Мін Юнгі, як стало відомо з бейджика на халаті, невідривно дивиться на Чиміна, геть забуваючи про роботу. Техьон усміхається. Його друг просто неймовірний, еге ж?

«Їх двоє прибуло. Мені, до речі, інший подобається».

Фраза Чиміна, на яку Те тоді зовсім не відреагував, зараз дуже доречно випливає у свідомості, загоряючись яскравою лампочкою. І Техьон, відчувши себе професійним амуром, ставить пляшку на стіл, потім, провернувшись на кріслі, знову опиняється обличчям до друга.

– Ходімо, – киває, усміхаючись. На лиці навпроти з’являється неабияка підозра, вузькі й так очі звужуються ще більше, а щелепи напружуються.

– Так одразу погодився? – вигинає брову. – Де ви діли мого Кім Техьона?! – голосно шепоче, усе ще намагаючись не заважати. – Мій Техьон би тричі відмовився, а потім пішов спати або щось читати, – зводить брови до перенісся. – Щось тут нечисто… – робить кілька кроків назад, буквально відчуваючи, як якась дурна витівка Техьона, що з’явилась у того в голові, зараз дихає йому в спину, пускаючи мурахи по хребту. Від цього хочеться здригнутись.

Кім піднімається, хитро усміхаючись, і підходить ближче до Юнгі, який, зрозумівши, що безпардонно витріщався, швидко приходить до тями, переводячи погляд на перевернутий догори дриґом документ. Техьону стає неймовірно смішно, коли хірург сумбурними рухами перевертає папери в нормальне положення, проте не подає вигляду, кусаючи усмішку.

– Мін Юнгі, – звертається, і той, наче нічого й не підозрював, здивовано піднімає брови, нервово ковтаючи.

– Так? – від хвилювання виходить низько, а від хрипоти майже нечутно, тому чоловік прочищає горло покашлюванням.

– Оскільки ми з Вами уникнули страшного гніву директора, то чи не хотіли б Ви відсвяткувати це філіжанкою кави? Неподалік є неймовірне місце, я пригощаю, – міміка так і сяє дружелюбністю, голова дещо хилиться набік.

Юнгі кидає короткий погляд на Чиміна, який, нічого не розуміючи, хмуриться та перебирає пальцями, потім знову переводить на Техьона і спішно погоджується, ще кілька хвилин після спорячи, що пригощатиме саме він.

***

Мелодійний джаз пестить слух, а ніжний чизкейк буквально тане на язику, і на обличчі самовільно з’являється усмішка. У кафе не особливо багато людей, і навіть ті, що є – сидять подалі, зовсім не заважаючи. Техьон краєм вуха уловлює розмову Чиміна з Юнгі, більше насолоджуючись музикою, і вкотре подумки хвалить себе за таке прекрасне рішення трошки побути амуром. Пак заслуговує на найкраще, а Мін, здається, є хорошим кандидатом.

Уся ця ейфорія порушується телефонним дзвінком, через що Юнгі перепрошує та підіймає слухавку, перекидається кількома фразами і вже звертається до омег:

– Ви не проти, якщо до нас приєднається мій друг?

– Звичайно ж… – на автоматі дружелюбності починає Техьон, а потім різко змінюється: – …ні.

Якщо прийде ще один, Техьону треба буде з ним комунікувати, а не насолоджуватися неймовірним десертом, аби Юнгі та Чимін змогли дізнатися один про одного більше, і такий варіант подій йому взагалі не до душі. Техьона, як палкого інтроверта, зовсім не приваблює можливість знайомства з новою людиною.

– Ні? – якось жалісливо звучить альфа.

– Він мав на увазі «так», – сяє Чимін, присаджуючи друга поглядом.

«Тобі потрібно знайомитися з людьми, аби знайти гідного альфу!»

«А якщо я не хочу знайомитися?»

«Хочеш», – іскрить карими очима Пак, повністю змінюючи погляд, коли переводить увагу на Міна.

Їхня німа перепалка закінчується безперечною перемогою Чиміна, тому що Техьон не в стані спорити вдруге за день: його соціальна батарейка геть розряджена, а поповнити сили не дають, позбавляючи можливості смакувати десертом та вслуховуватися в прекрасний джаз.

Будь-хто міг би сказати, що запрошеним другом Юнгі стане його колега Чон Чонгук. Усі, крім Техьона, зайнятого поглинанням десерту, а не марними роздумами. Коли альфа заходить у кафе, Техьон підіймає роздратований погляд, проте той мимоволі замінюється на зацікавлений: потрібно побільше дізнатися про лікарню, звідки альфи приїхали, – там що, на роботу беруть за вродливе личко?

В операційній не було часу когось розглядувати, та й із видимого були лише очі. Чонгук має темне волосся і дуже дивний, як для лікаря, стиль. Він більше схожий на якусь зірку, айдола, якого б любили мільйони, а не хірурга, що сидів за книгами більшість свого часу. Брова проколота, губа також, у вухах по три сережки з кожної сторони, і Техьон несвідомо подумки жартує про МРТ, куди не пускають із залізом у тілі. Певно, лікарі з того кабінету перехрестилися б, побачивши такого пацієнта.

Чорні вільні штани й біла, майстерно заплямована чорними фарбами футболка, більша на кілька розмірів, з-під рукава якої по шкірі повзуть безліч тату. На зап’ястях браслети, волосся, як у Юнгі, злегка відросле й більш кучеряве, через що трохи стирчить у різні боки. Просто ходячий набір протилежностей. А ще, схоже, у їхній лікарні і стиль на зачіски однаковий.

– Добридень, – приємним голосом вітається до присутніх Чонгук, сідаючи на диванчик біля Юнгі. Техьон повільно попиває каву, поки до Чона підходить офіціант, і той робить замовлення. – З Вами, Техьоне, ми вже бачились, чи не так? – скидає проколоту брову, яскраво усміхаючись. Його зовнішність абсолютно не збігається із характером.

– Так, Чонгуку, приємно познайомитись, – киває Кім, злегка кривлячись від спогадів про старого хірурга. – Як Вам наша лікарня?

– Чудова, – гмикає, злегка хитаючи головою. – Із сучасними технологіями та приємним персоналом. А ще у вас такі високі стелі в палатах, – сміється, переводячи погляд на омегу поруч із Кімом. – Чон Чонгук, – привітливо киває.

– Пак Чимін, – відповідає той тим самим та усміхається. Погляд його карих очей ковзає з одного на іншого, мозок безперервно зчитує реакцію Кіма на альфу і, коли Техьон не виражає особливої роздратованості, видає геніальне рішення: – Юнгі, не бажаєш якогось десерту?

Альфа від неочікуваності скидає брови, проте майже миттєво погоджується, аби тільки й далі говорити тет-а-тет.

– Так, ходімо подивимося на вітрину, – піднімається з-за столу і, поплескавши друга по плечу, приєднується до Чиміна, одразу ж хрипко сміючись із його жартів.

Стиль Міна інший: хоч і теж у футболці, проте та чорного кольору, під такий самий костюм, було б добре сказати офіційний, якби він не був настільки вільним. Поверх футболки – розстібнута біла сорочка, що додає барв у це вбрання Аддамсів. Вона прекрасно виглядає під піджаком, а футболка охоплює стан, не даючи тілу потонути в розмаїтті вільного крою речей. Темне волосся рівне й укладене назад.

– У мене є кілька питань, – привертає до себе увагу Чонгук, і Техьон розуміє, що занадто довго витріщався на пару.

– Прошу, – відставляє філіжанку омега, знову повертаючись до десерту. Це ж треба ще вміти робити такі смачні чизкейки…

– Спершу хотілося б прояснити: ви троє перейшли на «ти»? Раніше Чимін так звернувся до Юнгі. Чи можу і я доєднатися до цієї коаліції? – складає руки поверх столу й нахиляється вперед, мовби бажаючи бути ближче.

Треба ж, який уважний. Це тому що хірург?

– Я не проти, – знизує плечима Кім. – А Чимін, думаю, погодиться на це ще швидше за мене, – усміхається.

– Тоді гаразд, – кусає нижню губу Чон, витримуючи паузу. Техьон мимохіть ковзає поглядом по залізному кільцю в ній через цікавість чи воно не заважає. – Кхм, перше питання…

– Ми наче на вікторині, – жартує Техьон, посміюючись та роблячи атмосферу ще більш приємною. Альфа, зціпенівши на кілька секунд, згодом продовжує:

– Коли ти народився? – підпирає рукою щоку, досхочу роздивляючись чоловіка навпроти.

– Цікавишся астрологією? – з усмішкою звужує очі Кім, вказуючи на співрозмовника ложечкою. – Скажу тобі дату, а ти потім розкладеш весь мій психологічний портрет, рід до шостого коліна і всі борги по кармі, так?

Чонгук на секунду завмирає. А потім так дзвінко сміється, що Техьон насолоджується і ловить мурахи, навіть просто дивлячись. Тепло. Так тепло. На відміну від Техьона, якого все життя прирівнювали до Місяця, як проявлення містичності та холоду, Чонгук є Сонцем – гарячим та яскравим. І Техьона, здається, сліпить.

– Бачу, ти теж маєш таких подруг, – втирає уявні сльози. – Психологічна травма? – до них підходить офіціант, залишаючи чонгукове американо. Аромат міцної кави одразу б’є в носа.

– Ще й яка, – усміхається, повертаючись до вже другого кусочка десерту, який йому тільки-но принесли, і відламує собі шматочок, одразу ж відправляючи до рота. – Тридцяте грудня дев’яносто п’ятого, – таки відповідає, відчуваючи шалено приємний смак.

– Ох, то я тобі хьон, – губи розтягуються в якомусь дивному задоволенні. – І ти Козеріг. Непогано, – сміється.

– Ага, – пирхає Кім. – Уже можеш тікати, я не засуджуватиму.

Брюнет усміхається, роблячи ковток напою. Мовчить кілька митей, щось обдумуючи, потім знову пригублює, заплющуючи від насолоди очі.

– Смачна кава, – здіймає погляд, і Техьон радісно киває.

– А чизкейки які неймовірні! – він відламує шматочок десерту, і рука вже майже тягнеться, аби нагодувати Чона, проте мозок люб’язно важким ударом по голові нагадує, що перед ним зараз альфа, якого Те бачить уперше в житті, а не Чимін.

– Друге питання: любиш собак? – Чонгук, чомусь усміхаючись, продовжує розмову, і Те незмірно надіється, що це сміються не з нього.

– Так, – киває. – У мене й самого є. Йонтан, померанський шпіц, – Техьон відповідає без зайвих думок, хоча настільки різні напрями питань його злегка бентежать. Хіба вони не мали говорити про щось пов’язане з лікарнею? – Правда він зараз живе із батьками, я надто зайнятий.

– Добре, третє питання, – упевнено гмикає Чонгук. – Вийдеш за мене?

Техьон, який якраз мав з’їсти черговий шматочок, так і завмирає з розтуленим ротом та завислою ложечкою в повітрі. Джаз і далі грає, а Кім чує лише шум, який незрозуміло звідки взявся.

– Заміж? – перепитує, усім своїм виглядом виражаючи здивування.

– Ага, – Чонгук аж сяє від радості, усмішка не сходить із лиця.

– Ти їбанувся? – коротко резюмує Техьон, нарешті отямлюючись та таки охоплюючи губами ложечку. Вони знайомі від сили десять хвилин, яке заміж?

– Можливо? – знизує плечима Чон. – Тебе це турбує? Мені пройти обстеження в психіатра? – хилить голову набік.

– Бажано не тільки в нього, – киває Кім, підозрілим поглядом схрещуючись із чужим.

Між ними повисає щось незрозуміле, однак явно не дискомфортне. Чонгук усе такий же теплий та яскравий; навіть без схованого за хмарами сонця Техьон однаково відчуває атмосферу сонячного літнього дня.

– Потрібно було брати малиновий чай, – чується неподалік голос Юнгі.

– Візьмемо наступного разу, – відмахується Чимін, швидше підходячи, аби оцінити атмосферу за столом. – Усе гаразд?

– Ага, – флегматично відповідає Техьон, потягуючи улюблене і вже трохи охололе капучино. Як виявилось, Чимін дуже довго не міг обрати, який чизкейк він бажає, а потім ще кілька хвилин випитував офіціанта про склад цитрусового чаю. Мовби спеціально тягнув час: хіба не ясно, що цитрусовий чай із цитрусових?

Більше із Чонгуком наодинці їх не залишали, проте щось невідоме тріпотіло в грудях, коли Те перехоплював погляд гарячих карих на собі.

***

Сьогодні білий зі світло-бірюзовими вставками з боків талії костюм Чиміна трохи ріже втомлені очі Техьона. Усю ніч сидів за завданнями аспірантури. А ще завтра відповідальна операція, і він мусить знову зустрітися з тим неймовірно набридливим старим у одній операційній. Потрібно буде повторити трохи інформації з операції, аби знову не дати йому можливостей розумувати.

Кава приємним і таким рідним ароматом лоскоче рецептори, так і спокушаючи. Кім не відмовляє бажанням – глибше вдихає манкий аромат, потім роблячи кілька ковтків гарячого напою. Дякувати Богу, в ординаторській зараз тільки їх двоє, і ніхто не псує його миті насолоди зайвим шумом.

– Я іду на побачення, – раптово починає Пак.

– До побачення, – байдуже відповідає Техьон, навіть не розплющуючи очей. Напій приємно гріє горло і, протилежно до свого основного призначення, тільки більше хилить на сон.

– Навіть не спитаєш з ким? – обурливо й із награною образою.

– Це ж очевидно, – зітхає, ліниво розплющуючи очі. – З Юнгі, – знизує плечима. Пак закочує очі з тихим цоканням язика, і Кім ліниво посміюється. – Та ви минулого разу в кафе так один одного поглядами пожирали, що тут і думати марна справа. Скажеш, коли весілля.

– Дуже смішно, – з іронією, але радісно відповідає рожевоволосий. – А в тебе із Чоном як? – скидає брови, миттю перемикаючись на іншу тему.

– Він мене заміж покликав, – прісно вимовляє Кім, поки в Чиміна ледь очі не викочуються; він розтуляє рота й широко розплющує повіки, затамовуючи дихання. Коли перші секунди здивування минають, юнак підходить ближче, аби з погляду дізнатися чи не брешуть йому.

– Серйозно?

– Серйозно.

– Брешеш, – стоїть на своєму, з підозрою жмурячи очі.

– Аж ніяк, – відкидається на спинку крісла, посміхаючись.

– Ти погодився? – загорається цікавістю, навіть забуває кліпати.

– Ти що, смішний? – голосно сміється Техьон, повертаючи крісло знову до стола. Бере до рук чашку з кавою і робить кілька ковтків, поки Пак підтискає губи, інтенсивно про щось думаючи.

– Я б погодився, – нарешті озвучує результат своїх міркувань, зачісуючи спалий на очі чубчик назад. Поправляє верх костюма, що трохи задрався від різких рухів, і відходить подалі, сідаючи на той довгий стіл для засідань.

– Я і не сумнівався, – намагається зачепити жартом Кім, проте в друга, здається, до такого вже імунітет.

Вони кілька хвилин сидять у тиші, кожен обдумуючи своє, а потім Те знаходить нову тему для розмови:

– Уже вибрав вбрання? – відставляє порожню чашку вбік, повертаючись до друга обличчям і відкидаючись на спинку. Руки кладе на підлокітники.

– Думаю сходити сьогодні до торгового центру, – повільно видихає Чимін. – Не хочеш зі мною? – зацікавлено схиляє голову набік.

Техьон мовчить, усміхаючись. Чимін, прочитавши інтровертне «ні» на дні його темних зіниць, голосно цокає язиком.

– Ну ж бо! – зістрибує зі столу. – Замикаєшся у своїх чотирьох стінах і навіть зі мною вже не хочеш розважатись. Коли ти востаннє кудись виходив?

– Коли ми були в кафе, – без вагань.

– Відтоді вже пройшов тиждень! – супиться Пак. – До того ж хіба це прогулянка?

– Будь-який вихід із дому є прогулянкою, – вставляє своє слово Кім.

– Ні! – здається, Чиміна зараз почне трясти від роздратування. – Нічого не знаю, – пирхає, – сьогодні ти береш своє авто, і ми разом ідемо по магазинах, а потім заскочимо в спа або ресторан, – дує губи. Вони і справді вже давно не розважалися разом. Техьон постійно зайнятий.

– Сказав би прямо, що тобі потрібна моя машина, бо буде ліньки нести всі покупки додому, – єхидствує Кім, підпираючи голову рукою.

– Кім Техьоне! – вибухає від гніву на друга Пак, стискаючи кулаки. Як мило за цим спостерігати.

Омега вже набирає повітря для годинної нотації про існування таксі й машини його старшого брата, та й що таке взагалі для нього дружба, як раптово відчиняються двері, і Пак здувається, як та повітряна кулька.

– Вітаю, – приємним голосом вітаються з омегами.

– Добридень, – говорять ті в унісон, Техьон піднімається з крісла, аби вітально поклонитися.

Кім Сокджин – директор лікарні; тридцятидев’ятирічний чоловік, за спеціальністю нейрохірург. Високий, широкоплечий та успішний омега, до того ж вродливий, як чорт. Техьону завжди було цікаво, чи вони зможуть подружитися, незважаючи на різницю у віці, тому що Сокджином він відверто захоплюється, точно, як і поважає, тому що той вміє брати персонал у лещата.

– Радий, що хірурги зайняті роботою, – усміхається той, складаючи руки позаду. Потім смикається, як від болю, й одразу оглядає праву руку. – Відпочиваєте?

– Так, – спокійно відповідає Техьон, тому що Пак біля директора і слова не промовить: боїться сказати зайвого, що в нього завжди прекрасно виходить. – З Вашою рукою все гаразд?

– Ох, та потягнув на занятті з гольфу, напевно, – сміється Сокджин, махаючи здоровою, хвору ж руку знову ховає за спину. – Що ж, гарного дня, – киває на прощання, й омеги проводжають його поклонами.

– Може, і мені сходити на кілька занять із гольфу? – полегшено видихає Чимін, зачісуючи кольорові пасма. – Мали б хоч про що поговорити. Спільних тем у мене з ним, здається, геть немає. Як небо і земля.

– Я б теж хотів із ним подружитися, – киває Техьон, знову сідаючи.

– То що, ідемо шопитися? – в очах навпроти знову загорається нестримний вогонь, і Техьон, безвихідно зітхнувши, здається:

– Гаразд. Сьогодні після роботи.

***

Легкий гомін від чотирьох хірургів, що вирішили залишитися в ординаторській, трохи збиває з думки, поки Техьон заповнює протоколи минулої операції. Для уникнення невинних жертв було здійснено рішення одягнути навушники з улюбленою музикою, і тоді миттю попустило. Думки почали текти чистіше, а сухі губи навіть зрідка підспівували словам. Аж поки перед ним на стіл не кидають не бачену ним раніше медичну книжку. Техьон виймає навушники й піднімає погляд на Чонгука. Іншим лікарям, здається, на них абсолютно байдуже.

– Що це? – скидає брови, знову переводячи погляд на об’єкт на його столі. Навушники відкладає вбік.

– Медична книжка, – з якоюсь гордістю повідомляють йому, усміхаючись. Здається, вони не розмовляли ще з того дня в кафе, тільки вітаючись, коли пересікалися в ординаторській.

– Я бачу, – гортає Кім. – Чия? – піднімає погляд. Йому що, поставили операцію із Чонгуком? Чому ніхто про це не повідомив?

– Моя, – посміхається. – І, як ти можеш побачити, з головою в мене все гаразд, – розгортує на потрібній сторінці, де красується широкий підпис психіатра.

– Ти… – Техьон на кілька секунд завмирає, – …скажений, – затуляє очі рукою, голосно сміючись. На них звертають увагу інші лікарі, однак ситуація настільки сюр, що Те не може змусити себе перестати.

– Та не божевільний я, – весело заперечує Чон. – Тобі навіть спеціаліст це підтвердив.

– Давай вийдемо, – втирає сльози Кім, – мені треба випити кави, – і неважливо, що це вже буде третя за сьогодні. – Ти не зайнятий? – повертає голову, коли вони опиняються на коридорі.

– Для тебе я завжди вільний, – хитає головою Чон, закусуючи металеве кільце на губі.

– Радий чути, – всміхається Техьон, підходячи до автомата. – Яку каву хочеш? Я вгощаю, – зустрічається поглядом із карими очима, тілом відчуваючи тепло, що на їхньому дні.

У голові, мов ураган, проноситься раптове бажання затягнутися ароматом альфи, дізнатися, який він, від чого Кім несвідомо сахається, миттю відводячи погляд. Потрібно купити нову іграшку, аби зняти напругу сьогодні.

– Американо, – відповідає, виглядаючи стурбовано через реакцію. Схвильованим через це є і Техьон, що з нервовою усмішкою оплачує та натискає необхідні кнопки. Собі бере капучино. – У мене скоро буде операція, згоден бути моїм анестезіологом?

«Згоден бути твоїм», – хочеться озвучити жарт, що так і проситься, але Те тільки всміхається, вирішуючи, що вони ще не настільки близькі знайомі і його гумор не оцінять. Зокрема Чон, який уже пропонував йому виходити заміж, може оцінити це як зелений прапор для залицянь.

– Так, звичайно, якщо на той день у мене ще немає операції, – знизує плечима, витягуючи з автомата американо й передаючи його альфі.

– Дякую, – Техьон не знає чи за каву, чи за згоду на операцію, та й не питає, тому що випадковий дотик чужих пальців виявляється таким же гарячим, як і стаканчик. – Маєш плани на вечір?

– А ти хочеш у них увійти? – усміхається Кім, забираючи і своє капучино. Приємний аромат змушує заплющити на мить очі від насолоди.

– Хочу увійти у твоє життя, – не роздумуючи, відповідає Чонгук, сьорбаючи каву.

Техьон у відповідь задоволено розтягує губи. По коридору ходять люди: медсестри, лікарі, пацієнти – та якось однаково на них. Добре отак стояти і смакувати кавою та розмовою.

– Мені подобається твій гумор, – гмикає, піднімаючи очі. Чонгук невідривно на нього дивиться, а Кім не з тих, хто відводитиме погляд першим. У лікарні Чон усе так само носить пірсинг, на операцію – знімає, залишаючи тільки на губі. Техьон дізнався, коли бачив, як той знімав маску після операції.

– Мені сприймати це як комплімент? – вигинає брову, хилячи голову вбік. – Враховуючи те, що я не жартував.

– Чому ти пішов у медицину? – переводить тему, відходячи від автомата до крісел, на яких зазвичай очікують пацієнти. Зараз друга половина дня, тому більшість з останніх уже скеровані до палат, а не очікують консультації лікарів.

– Мені добре вдавалися задачки з генетики на уроках біології, – сідає поруч Чонгук, повертаючи голову до омеги. Господи, чому ж його погляд настільки гарячий. Він буквально випікає якісь надписи на шкірі, які Кім уперто ігнорує.

– Прекрасна причина, – сміється Техьон, гріючи руки об стаканчик.

– А ти?

– Мені пасує білий, – теж повертає голову, намагаючись тримати емоції під контролем і не опустити погляд на чужі губи, що зараз облизуються від смаку кави.

– У тебе причина нічим не гірша, – усміхається, поки Техьон не може відігнати думки про те, що поцілунок теж був би зі смаком кави. – З кожним твоїм жартом я все більше тебе хочу… – повільно видихає, шепочучи слова. Техьон, хай йому грець, стовідсотково погоджується з останньою фразою. – Вийдеш за мене? – хилить голову вбік.

На обличчі шаленство, губи прирозтулені, поки в очах плескається щось Техьону невідоме. Він із неймовірними зусиллями повертає собі контроль, аби відвернутися від цих вирів у чужих очах, і дає собі кілька секунд, відпиваючи кави.

– Ти ж мене зовсім не знаєш, – дивиться перед собою, голос серйозний.

– Усе, що мені потрібно знати, я вже знаю, – Чонгуку дико хочеться присунутися ближче, та він тільки здавлює стаканчик у руці, тиснучи усмішку.

– Що саме? – пирскає від сміху Кім. – Мою дату народження і те, що я люблю собак? – скидає брови, знову схрещуючи їхні погляди.

– Знаю, що ти першокласний анестезіолог, успішний омега, і твій гумор непередавано прекрасний, – невідривно дивиться в очі навпроти, поки Техьон своїми блукає по всьому обличчю. – Ти любиш капучино й чизкейки, відвертий зі своїми друзями, сам інтроверт, а ще не терпиш образ у свій бік, відповідаючи коректно, не переходячи на особисте. Ціниш свою свободу і завжди сам у себе в пріоритеті. Ти адекватно реагуєш на мої жарти, і мені здається, що вони чимось схожі з твоїми, а це, знаєш, надзвичайно важлива риса в партнерах. У тебе прекрасне каштанове волосся, карі очі, і ти люб’язно розмовляєш із пацієнтами, хай якими вони б не були, – замовкає, далі дивлячись прямо у вічі. Техьон і гадки не має, що відповісти. – Ох, а ще тобі дуже важливий психічний стан чоловіка поруч, – додає, повертаючи на вуста посмішку. Техьону від цього стає легше, тому що ще трохи такого відвертого погляду, і його пожежа всередині вже б не могла погаснути.

– Звучиш, як сталкер, – видихає, сідаючи рівно й дивлячись на людей, що час від часу проходять коридором.

– Боїшся мене? – чуються нотки збентеженості.

– Ні, – як відрізав. – У цьому житті я боюся лише двох речей: писку про припинення серцебиття і своєї мами, – допиває каву. – Страшна жінка.

Піднімається та викидає стаканчик у смітник, поки Чонгук роздумує, що робити, аби ще трохи провести часу разом. У голову, як на зло, не приходить геть нічого.

– До речі, – раптово починає Кім, повернувшись до хірурга, який, збентежено скинувши брови, досі сидить на кріслі, – хто ж робить освідчення без каблучки?

Розвертається і йде, поки Чонгук, здивований, але щасливий, ховає свій погляд у порожньому дні стаканчика.

***

Шопитися – це класно, Техьон не заперечує. Але це класно, коли є щось гідне серед безлічі речей на вішаках. Бо в іншому випадку похід по магазинах перетворюється на тортури, особливо із цією надзвичайною людиною, Пак Чиміном тобто, який ніколи не вийде з торгового центру хоча б без однієї покупки, яка його задовольнить.

– Як я заїбався… – зітхає Пак, риючись у вішаках із сорочками. За останні десять хвилин ця фраза звучить уже вп’яте.

– Ну то припини? – підкидає геніальну ідею Техьон, розминаючи шию. Вони ходять уже третю годину, а друг досі нічого собі не обрав. Чимін піднімає насуплений погляд і кілька секунд дірявить ним Кіма.

– …Ні, – нарешті вимовляє тверде, гордо вирівнюючись та продовжуючи свої пошуки.

Те закочує очі й після шукає поглядом диванчики, аби хоча б присісти за увесь цей час. Уже збирається йти до них назустріч, як позаду вигукують радісне:

– Знайшов!

– Матінко… – Техьон налякано притискає руку до грудей і намагається втримати серце, що калатає як не в себе, за ними. – Іди міряй, господи… – полегшено видихає, таки ідучи до диванів, проте до тих, що біля переодягалень.

Чимін з абсолютним щастям на обличчі ховається за шторкою і незвично швидко для нього переодягається. Він відсмикує тканину вбік і із задоволенням на обличчі показується другу, який настільки сильно вдає захоплення, що аж вилиці зводить. Пак на це дує губи, проте наступної секунди про все забуває і красується перед дзеркалом. Техьон не розуміє, чому Пак так сильно радіє звичайній білій шовковій сорочці, однак навіть не говорить слова проти, аби не злякати надію на те, що вони скоро покинуть цю будівлю. Єдине, що вирізняє сорочку з-поміж інших, якими забита шафа Пака – це майже непомітні стяжки тканини на зовнішній поверхні плеча.

– Вирішено! – говорить до Кіма Чимін, проте погляду від свого віддзеркалення не відводить. – Одягну ще портупеї, – оглядає себе з різних сторін.

Якби Техьон зараз пив воду, то, з імовірністю дев’яносто дев’ять, поперхнувся би.

– Хоча… Шкіряний корсет буде виглядати гарніше, – вип’ячує губи, збираючи тканину так, аби було видно тонку талію.

– Не боїшся, що втече? – єхидствує Кім, ховаючи посмішку за кулаком.

– Юнгі-то? – пирскає Пак, повертаючись до друга обличчям. – Ти ж сам казав, що бачив, як він мене поглядом пожирав, думаю, що він буде тільки радий моїй справжній натурі.

– Справжній натурі, – глумливо повторює Техьон, і йому показують язика.

– Зайдемо ще в секс-шоп, – видихає Чимін, знову ховаючись за шторкою.

– О, добре, що нагадав, мені теж треба, – похитує носком закинутої одну на іншу ноги та байдуже дивиться убік, підперши голову.

– Теж треба? – перепитує друг, із цікавості аж показуючи обличчя з-за тканини й підозріло мружачись. – Для чого це? – іронічно посміхається.

– Не дратуй мене, – цокає язиком, відвертаючись. – Для чого ще туди ходять, – Те червоніє, а Чимін, із диким реготом, смикає шторку назад.

 

Тут, напевно, потрібно просто повторити: шопитися – це класно, Техьон не заперечує. Але це класно, коли є щось гідне серед безлічі цікавих речей на полицях. Бо в іншому випадку усе це перетворюється на моральне катування, особливо із цією винятковою людиною, Пак Чиміном тобто, який ніколи не вийде із секс-шопу хоча б без однієї покупки, яка задовольнить його симпатичний зад.

Техьон, будучи вже максимально виснаженим людиною, яку називає другом, вибрав собі іграшку за кілька хвилин, особливо не перебираючи і просто дослухавшись до порад продавця, якому довіряє, адже не вперше вже тут. Чимін же, уже сорок хвилин думаючи що краще – корсет чи портупеї – досі всім морочить голову. Кім, вирішивши поквапити, підходить ближче, перехоплюючи чорний пакетик із червоною коробкою всередині в іншу руку.

– У спа, здається, ти не спішиш? – заходить здалеку. – Вони вже скоро зачиняються.

– Якщо ми не встигнемо, то нащо мені спішити? – посміхаючись, без роздумів відповідає Пак. – Я зателефонував брату, тому всі покупки він забере, а ми зможемо влаштувати спа в тебе вдо-ома, – тягне, любенько розтягуючи свої привабливі губи.

– Ненавиджу тебе, – зітхає Техьон, потираючи перенісся.

– Так-так, я теж тебе обожнюю, коханий, – відмахується Чимін, миттю повертаючись до своєї справи. – На чому я зупинився? – підпирає підборіддя, роздумуючи, а потім його погляд невловимо повзе до спини чоловіка поруч, який, щойно підійшовши, починає обирати чарівну жіночу білизну рожевого та білого кольору. Хапає два комплекти, кожен із напівпрозорими пеньюарами, і Чимін, не стримавшись, підходить ближче. – Лівий кращий, – усміхається, ділячись порадою.

– Ох, дякую, – радісно відповідають йому, – я теж… люблю рожевий, – на зблідлому обличчі омеги навпроти читається переляк, та й Чимін втрачає дар мови, просто шоковано розтуляючи рота.

– Директоре Кім? – прочищає горло Техьон, вирішивши врятувати ситуацію. – Радий зустрічі.

– Так… – відповідають йому, опускаючи комплекти та ховаючи за спиною. Джин червоніє та відводить погляд, часто кліпаючи. – Я теж… Радий.

– Як Ваша рука? – занепокоєно втручається в розмову й Чимін, помітивши на мить скривлене від болю обличчя.

– Ах! Усе гаразд, – ніяково всміхається директор, нервово ковтаючи. – Що ж… Дякую за пораду, я, мабуть, уже піду до каси й…

– Чи не хочете поглянути на інші комплекти? Я можу порадити Вам прекрасні шкіряні портупеї на стегна, – в очах Пака блиск, і Техьон розуміє, що ситуація стає небезпечною: цей блиск ніколи, повторюсь – ніколи не призводить до чогось хорошого. – Рожевого кольору, – додає, ідучи ва-банк. – Вони просто неймовірні, на досвіді кажу.

– Директоре Кім, Чимін просто жарт… – Кім махає руками, втручаючись, але:

– Рожевого? – очі директора починають сяяти, точно як і в Чиміна, і Техьон ціпеніє. Що? Аж робить крок назад від неочікуваності. – Я буду радий, якщо Ви поділитеся своїм досвідом, Чиміне.

– Звичайно! – радісно плескає в долоні Пак, геть забуваючи і про корсет, і про портупеї, які обирав для себе. Хапає директора під лікоть і, щось щебечучи, прямує разом із ним до потрібного відділу.

Йой, що твориться…

Техьон повільно видихає, отямлюючись. Стоїть так ще кілька секунд, поглядом упершись у дві постаті, що захоплено про щось переговорюються, перебираючи різні ремені, а потім усміхається, хилячи голову донизу. Це ж треба… І спільну мову з директором знайшли, і на гольф не треба записуватися.

 

– Як же я радий, що в нас є так багато спільного! – світиться від щастя Чимін, виходячи з крамниці під руку із Сокджином. Директор несе мінімум пакетів п’ять.

– І я радий, що ми зустрілися, Чиміне, – усміхається, уже не соромлячись.

Техьон не ходив за ними, а чемно сидів на диванчику, час від часу переглядаючи стрічки соцмереж, проте з розмови ясно, що Джин і Чимін тепер на «ти», а ще – що Чимін, ймовірно, таємний продавець цього магазину, тому що розвів Джина на гроші дуже навіть солідно, іншого слова й не підібрати. Він без упину пропонував, а Кім і не думав відмовлятися, вирішив спробувати все.

– Чи є в тебе пара, Джине? – Чимін зупиняється біля стоянки, де припарковане авто директора.

Гляньте на них: ведуть себе так, ніби дружать щонайменше років п’ять. Певно, нічого так не зближує людей, як похід до секс-шопу.

– Хм? – той, здається, про щось задумався, не одразу розчувши питання. – Ні, я вільний, – гмикає, відчиняючи багажник і ховаючи покупки. – У мене був вибір, і кар’єра була важливіша, а тепер от став постійним покупцем подібних магазинів, – жартує, нарешті підносячи очі. Мовчить секунду, а потім клацає Пака по носі, додаючи: – Тому, аби не бути як я, завжди знаходьте час для побачень та сім’ї, – з незрозумілою братовою любов’ю дивиться на рожевоволосого, потім переводить погляд і на Кіма. – Ти також.

– Я? – дивується Кім, тому що розмова була лише між ними двома. – Директоре, Ви…

– Йой, я тебе прошу, – невдоволено цокає язиком, умить хмурячись. – Яке «Ви»? – зводить брови досередини.

– Мені теж на «ти»? – піднімає брови.

– Авжеж, – голосно й заразливо сміється Джин. – Після таких секретів у вас немає вибору, крім як стати моїми друзями. Проте, – моментально серйознішає, – це не означає, що я буду спускати погрішності на роботі. Підемо на вихідних у спа? – скидає брови, миттю повертаючи усмішку. – Чимін згадував за це.

Омеги кілька секунд мовчки витріщаються на начальника, аж поки той розгублено не вигинає брову.

– Скажи чесно, – щуриться Чимін. – У тебе роздвоєння особистості, так?

– Точно-точно, – хитає головою Техьон. – Аж занадто на те схоже.

Й усі троє заходяться сміхом. Їхня розмова триває ще кілька десятків хвилин, поки на стоянці не з’являється додаткова автівка. Чорний Range Rover об’їжджає їх і стає неподалік, гасячи фари.

– О, це до мене, – вмить яскравішає Пак.

З авто виходить високий та дебелий альфа, миттю розправляючи плечі від довгого сидіння. Чорна сорочка, що зверху для зручності розстібнута на кілька ґудзиків, заправлена в такі ж штани, затягнуті шкіряним ременем. Піджак, напевно, залишив у авто. Світле волосся вкладене гелем, на носі елегантна оправа окулярів, за якими на трьох омег дивляться темно-сірі очі. Чоловік не спішить, проте його кроки настільки широкі, що він опиниться біля них за мить.

– Ого… – попід носа виражає захоплення Сокджин.

– Підтримую… – коротко киває Техьон, теж не в змозі відвести погляду від чоловіка.

Чимін, незрозуміло піднявши брови, оглядає що одного, що другого, потім кількаразово клацаючи пальцями, аби привернути до себе увагу.

– Гей! Не ведіться на гарну картинку! Та цей парубок достобіса незграбний, не дивуйтеся, якщо він запоре носом прямо перед вами, – махає перед обличчями омег аж допоки чоловік не підходить до них.

– Вітаю, – киває головою останній, поглядом ковзнувши по кожному із незнайомців. – Кім Намджун, зведений брат цієї малечі, – вказує поглядом на Чиміна.

– Старих незграб не питали, – не залишається в боргу, пирхаючи. Проте злість швидко проходить, і Пак вирішує представити інших. – Кім Техьон, лікар-анестезіолог, я тобі про нього розказував. Кім Сокджин, директор лікарні.

– Радий вітати, – протягує руку останній, поки Техьон вичитує Чиміна за те, що не розказував про такого неймовірного брата. Пак щось шепоче про незграбність і Чонгука, та Джин не дуже вслуховується.

– Взаємно, – розтягує свої пухкі губи Намджун, і Джину здається, що, як мінімум, вони є схожою рисою двох братів.

– Ох! – Джин висмикує кисть із рукопотискання, роблячи болючу гримасу, а Намджун шоковано піднімає брови, усім виглядом показуючи занепокоєння.

– Ти що зробив? – підходить Чимін. – Ти йому руку зламав!

– Що?.. – низький голос збентежений настільки, що й без детектора можна сказати, що він вірить цій нісенітниці. – Вибачте, Ви такий ніжний, а я…

– Боже, ні, – починає махати здоровою рукою Джин, червоніючи від компліменту, – рука боліла й до того, не переймайтеся.

– Ти таки зламав йому руку! От же дурбецало! – далі істерить Чимін, нагнітаючи атмосферу. Джин заперечує, Намджун дістає телефона, аби викликати швидку, а Техьон серед усього цього хаосу повільно видихає, ловить дзен, так би мовити, аби потім на все горло проволати:

– Ану заткнули всі роти! – перебиваючи всіх трьох.

Його очі палають гнівом, хоча на обличчі всесвітній спокій. Джин притискає руку до грудей, Намджун нервово ковтає, а Чимін дує губи, схрещуючи руки.

– Сокджине, чи не будете Ви проти поїхати зі мною на рентген? – дбайливо запитує Намджун, поправляючи окуляри.

– Ох, ні, уже пізно, та й… – відмовляється той.

– Так, він згоден, – відрізає Чимін, підштовхуючи Кіма ближче до альфи. Техьон погоджується коротким серйозним кивком. – Це Кім Намджун, директор IT-компанії, сорок один рік. Був одружений, жінка та ще стерво, тому розвелися, дітей не було, – стисло й чітко розповідає Пак, дивлячись здивованому Сокджину у вічі. – Незграбний до чортиків, але романтичний приблизно настільки ж, тому все не так погано. Словом, хлоп порядний, – коротко резюмує, поплескуючи брата по плечу. – Не переймайся і їдь.

– А машина?

– Я заберу і привезу завтра до лікарні, – протягує руку для ключів Пак. Сокджин автоматично починає їх шукати в кишенях. – А завтра зранку на роботу тебе Намджун завезе, еге ж? – вимогливим поглядом дивиться на брата, і той швидко киває.

– Без проблем, мені не тяжко, – погоджується Намджун, переводячи погляд на Сокджина. Той розтуляє-стуляє рота й навіть не знає, що ще сказати. Тому, зрештою, погоджується.

– Кхм, гаразд, – не дивиться в очі, знову уникаючи поглядів, – поїхали, – іде до авто альфи, і той пришвидшується, аби відчинити двері на пасажирське.

– Відчуваєш себе амуром? – штовхає друга ліктем у бік Техьон, помічаючи, як той задоволено усміхається.

– Ага, – навіть не заперечує. – Прямо як і ти тоді перед кафе, – підморгує, і вони обидва заливаються сміхом.

***

– …ахейрія.

– Не матюкайся! – обурено викрикує Чимін, вихопивши з того, що зачитує собі під носа його друг, лише одне слово.

Техьон завмирає, підводячи засуджуючий погляд на рожевоголового, і роздратовано закочує очі.

– Це медичний термін, Чиміне, – зітхає. – Ти зараз ганьбиш увесь медперсонал Кореї.

– У директора, до речі, тріщину п’ясткової виявили, – переводить тему Пак, не знаходячи відповіді на випад. Техьон приголомшено розплющує очі.

– І він із цим болем ходив два дні?

– Отож-бо, – хитає головою Пак. – Намджун розповів, що наклали гіпс, уже чотири дні ходить. У них, до речі, усе в шоколаді, – задоволено всміхається. Техьон відповідає тим самим, навіть забуваючи про роботу. Обов’язково треба буде випитати в цього пліткаря всю інформацію за келихом білого напівсолодкого ввечері. – Гаразд, я пішов, у мене ще справи, – махає на прощання Пак, віддаляючись і залишаючи друга самого біля стійки медсестер.

– Бувай, – говорить на видиху Кім, повертаючи увагу до паперів.

Проте, здається, йому не судилося сьогодні нормально попрацювати.

– Виглядаєш так, ніби впав прямо з небес, – Чонгук, сховавши руки в кишенях халата, підходить ближче до омеги, чарівно усміхаючись.

– Ти мене тільки-но… – тягне Техьон, роздивляючись кільце в губі. – …Сатаною назвав?

Обличчя Чонгука завмирає, як і усмішка, що повільно переходить у ніякову.

– Та-ак, приймати компліменти – це не твій плюс, – сміється, згладжуючи свою провину.

– З плюсів у мене тільки резус, – дивиться у вічі Техьон, посміхаючись. Мовчить хвильку, а потім продовжує: – Зараз я трохи зайнятий, тому, якщо у твоїх кишенях ти зараз перебираєш коробочку з каблучкою, раджу притримати коней.

– Ти екстрасенс? – м’яко усміхається, хилячи голову вбік та роздивляючись омегу закоханим поглядом.

– Екстрасекс, – перекручує Техьон і, ховаючи усмішку за паперами, іде до ординаторської.

– Факт, – видихає Чонгук, дійсно дістаючи з кишені червону оксамитову коробочку.

***

Із Чонгуком весело й неймовірно тепло. Він уміло залицяється, робить оригінальні компліменти й ніколи не дозволяє собі зайвого, усе ходячи довкола та вичікуючи. І для Техьона був здивуванням факт, що він уже й сам хоче, аби Чонгук зайвого собі таки дозволив.

– Хей, не хочеш допомогти з презентацією? – хірург, сидячи з ноутбуком на колінах, уперся поглядом у екран та зосереджено прикусив губу. Паралельно він веде студентів, і тому роботи має вдвічі більше.

– Геть не горю бажанням, – хитає головою Техьон, сидячи за своїм столом.

Вони зараз на нічному чергуванні, на годиннику перша ночі, а на календареві середина тижня – нічого особливо тяжкого не планується, тому кожен із них займається своїми справами.

– Прямо геть-геть немає? – піднімає очі, зараз схожі на оленячі. Або ж щенячі… Тяжко визначитися. Кім, залипаючи до цього в телефоні, невдоволено дує губи, кілька секунд граючись у глядки. – Мені потрібні твої знання анестезіолога… – використовує всі хитрощі, які знає, аби тільки заснути на кілька десятків хвилин раніше – очі вже злипаються. А в ординаторській і диванчик є, і коцик затишний, і подушка м’яка. Добре, що їм із Техьоном разом зміни ставлять: в іншого анестезіолога було б морочливо запитувати.

– Показуй… – із тихим зітханням здається Техьон, піднімаючись із крісла, що тихо скрипнуло.

Підходить ближче й, думаючи, що то менше ніж на двадцять секунд, просто схиляється над ноутбуком, а не сідає поруч. Тисне на екран, аби більше роздивитися тему, і зі схваленням киває головою на якість презентації. Викладач із Чонгука такий самий, як і хірург – першокласний. Вчитується в білі речення на чорному глянцевому фоні, поодинокі, особливо важливі слова виділені жовтим.

– Так тут усе стандартно, – видихає, нарешті піднімаючи голову, у цю ж саму мить завмираючи: вони так близько. – Тут просто… – бігає поглядом від одного ока до іншого, не розуміючи, що з ним. На такій відстані вловлюються нотки мускату й кави, і Те не тямить чи це аромат альфи чи просто наслідок безсонної ночі.

Коли Чонгук, бігцем пройшовшись язиком по губах, нахиляється вперед, накриваючи чужі вуста своїми, у Техьона стається екстрасистола. Аритмія у всій своїй красі. Альфа майже невагомо зминає губи знову, наче запитуючи, і Кіма обливає крижаною водою, коли він приходить до тями.

Різко відсахується, вирівнюючись, і робить кілька кроків назад, шумно ковтаючи. Господи, він же дорослий чоловік – що за реакція на звичайний поцілунок? Чонгук втримує на колінах ноутбук, повільно дихаючи і гарячим поглядом стежачи за омегою. Які там очі? Щенячі? Оленячі? Забудьте! Викресліть із пам’яті навіки, тому що в Те коліна починають тремтіти від кількості полум’я в цих непроглядних зіницях.

– Що ти робиш? – нарешті злітає з уст. Ті горять, шалено палають диким вогнем, ніби це місце мітки.

– Зізнаюсь у коханні? – скидає брови Чон, дихаючи ротом.

– Яке кохання? – нервово сміється Кім. Хочеться звести все на жарт, тільки от мозок нічого не генерує. – Ми знайомі від сили три місяці, а ти під час другої ж нашої зустрічі вже освідчився.

– І ти відмовився, – нагадують.

– Так, відмовився, – не витримує і торкається подушечками пальців губ, знову ковтаючи. Боже, що ж за вплив такий? – Тому що для мене дико виходити заміж за того, кого я не знаю.

– Хіба це не шлях до вивчення людини? – вигинає брову.

– Шлях до вивчення людини – це зустрічатися і ходити на побачення, а не заміжжя, – піднімає руку з губ вище, затуляючи очі.

– Із мого оточення ти знаєш про мене найбільше, – трохи повагавшись, говорить Чонгук, відставляючи ноутбук убік.

– У мене враження, що я нічого про тебе не знаю, – видихає, торкаючись скроні. Вир емоцій, що здійняв поцілунок, не дає контролювати мову, а спонукає миттю озвучувати думки.

– Тоді чого ти хочеш? – піднімається, підходячи ближче, але залишаючи відстань між ними.

– А ти? – скидає медові очі, і Чонгук кілька секунд дивиться в них, повільно дихаючи.

– Тебе, – впевнено.

– Моє тіло? – зводить брови до середини, стискаючи щелепи.

– Ні, – миттєва відповідь. – Тебе, – повторює. – Усього й повністю: твої захоплення, жарти, невмілі сніданки, сум і розчарування, твою любов до чізкейків і тварин. Хочу дивитися у твої очі, коли ті усміхаються від краси квітів, коли плачуть через втраченого пацієнта, коли змучені від перечитування книг, коли іскрять пристрастю до життя, – замовкає, ковтаючи. Дихати стає все важче, особливо коли в очах напроти підступно збирається волога. – А чого хочеш ти? – підходить ближче, обіймаючи та притискаючи до міцних грудей. Техьон торкається долонями тканини хірургічного костюма на чужій спині, і втикається обличчям у плече. Тепло.

– Час, – нарешті вимовляє, видихаючи. – Мені потрібен час, аби все про тебе дізнатися. Я не можу після двох запитань одружитися, як деякі, – останнє сказано з жартівливим доріканням, на що Чонгук тихо всміхається, обіймаючи міцніше й занурюючись носом у м’яке волосся.

– Гаразд, я чекатиму, скільки буде потрібно, – всміхається, затягуючись тонким ароматом випічки, яблук та кориці. – То ми тепер зустрічаємось?

– Не знаю таких, хто мені б пропонував, – пирхає в чуже плече, кутаючись у чужі парфуми.

Чонгук сміється.

– Кім Техьоне, чи згодні Ви стати моїм хлопцем? – трохи похитується, утягуючи із собою й омегу.

– Так, – швидко відповідають йому, ковзко проводячи носом по шиї.

Кава. Чонгук пахне мускусом і міцною кавою.

***

– Коханий, тобі більше подобається виноградовий чи… – переривається на півслові, так і завмираючи. – Добридень… – вітається, прокашлявшись від шоку.

Нічого, у принципі, біди не віщувало: Чонгук укотре за останні кілька місяців навідався до Кіма у квартиру із цілим пакетом покупок та бажанням приготувати для них вечерю, але, як кажуть, біда приходить неочікувано. І його біда зараз одягнена в темно-зелену сукню та тримає на передпліччі гламурну сумочку.

«У цьому житті я боюся лише двох речей: писку про припинення серцебиття і своєї мами. Страшна жінка».

У Чонгука, здається, через другий пункт зараз виникне перший: його серце абсолютно точно готове завмерти від переляку.

За кілька кроків від нього, біля одвірку дверей до кімнати, стоїть вродлива жінка, любо усміхаючись. За нею зблідлий Техьон із розтуленим ротом і поглядом, який благає незрозуміло про що.

Пані Кім, мовби в сповільненій зйомці, повертається до сина, продовжуючи усміхатися. Чонгуку це чимось нагадує фільм жахів.

– «Коханий»?

– Мамо, я все поясню! – доганяє жінку Техьон, рухаючись за нею до кухні.

– Будь ласкавий, – ніжним голосом спокійно відповідає та, й у Чонгука проходяться мурахи по тілу. Господи, ще й цей зелений колір… Вона достобіса схожа на змію: навіть не зрозумієш, коли вкусить.

 

– Приємно було познайомитися, Чонгуку, – усміхається пані Кім, елегантно схиляючи голову на прощання.

– Н-навзаєм, – нервово розтягує губи Чон, низько кланяючись у відповідь. – Був радий зустрічі.

– Що ж, хлопчики, гарного вечора, – тягнеться до ручки дверей, та Чонгук встигає першим, відчиняючи перед мадам двері. Та зі схваленням усміхається, торкаючись щоки альфи. – Ох, і ще, – скидає брови, роблячи максимально збентежений вигляд, – хлопчики, не забувайте про презервативи, – усміхається, підморгуючи, й опускає руку, покидаючи квартиру.

Як тільки коридором лунає звук зачинених дверей, обидва спускаються на землю – Чонгук по стіні, а Техьон просто падає на килим, втомлено потираючи перенісся.

– Це… Було страшно, – вимовляє Чонгук, поглядом без сенсу впираючись у підлогу.

– Це було збіса моторошно, я думав, що це кінець, коли вона взяла ножа до рук… – нажахано ділиться Те, хитаючи головою в боки.

– Їй навіть цей безглуздий кухонний фартух із квіточками не допоміг… Я, хірург, у якого скальпель – це продовження руки, ледве стримував тремтіння кисті, коли вона дивилась, як я нарізаю рибу…

У квартирі досі літає аромат жіночих парфумів.

– Ми це пережили, – через кілька десятків секунд вимовляє Техьон, піднімаючись із землі. – Пропоную напитися, – протягує альфі руку.

– Підтримую, – без роздумів відповідає той, приймаючи допомогу, щоб встати.

***

 – Чиміне, привези ліки, будь ласка, – осиплим голосом говорить у слухавку Техьон, після роблячи ковток гарячого чаю.

Напередодні він потрапив під дощ, припаркувавшись задалеко від магазину, й от тепер змушений лежати із найпаскуднішою субфебрильною температурою, від якої озноб і ломота в тілі.

– А Чонгук що? На роботі сьогодні?

– Ага, – знову сьорбає гарячого, дивом не обпікаючи язика. – Тільки не кажи йому, хай працює.

– Добре, через годину буду, – розуміюче гмикає Чимін.

– Дякую, – широко всміхається Кім, збиваючи виклик. Це ж треба: у лікаря вдома та й немає звичайного чаю від грипу, щоб забрати симптоми. Це що ж виходить: швець без чобіт?

Рівно за годину квартирою лунає дзвінок. Техьон, закутавшись у коцик, іде до входу і трохи тетеріє, як бачить за порогом відчинених дверей коханого, а не друга.

– Що ти тут робиш? – сміється голосно, коли на обличчі навпроти збирається вся злість світу, а пакетик із ліками швидко впихається в руки, накриті пледом.

– Прийшов тебе бити, – гнівно видихає Чонгук, роззуваючись і зачиняючи двері. Піднімає пакет із продуктами, що раніше поставив на землю, і швидко крокує на кухню, витягуючи їх на стіл.

– Йой, я таке люблю, – жартує і Техьон, крокуючи слідом. Ставить ліки на стіл, біля фруктів, що приніс Чонгук, і йде вмикати чайник, поки альфа затягує на талії пояс фартуха. – А на голе тіло не хочеш? – закушує губу, сідаючи за стіл та спостерігаючи за різкими від злості рухами. Чон набирає в каструлю води і ставить на плиту.

– З обманщиками не розмовляю, – пирхають у відповідь, і Техьон знову заливається сміхом. Як же тепло. Чонгук досі його сонце, що тільки появою зігріває зсередини. І Кім, мрійливо усміхаючись, дивиться на те, як альфа виймає ножа й починає різати вже помиті фрукти.

Кім піднімається зі стільця, підходячи до чоловіка з-за спини й обіймаючи. Чонгук якраз чистить апельсин. Те втикається носом у загривок, вдихаючи рідний аромат.

– Як себе почуваєш? – раптово запитує Чон.

– Холодно, – сильніше притискається до гарячого тіла Техьон, водячи носом по тканині футболки.

– Змерз? – занепокоєно запитує Чон, повертаючись в обіймах та цілуючи чоло. Техьон усміхається, заплющуючи очі.

– Так, – підтверджує, коли губи зникають зі шкіри. – Тому швидше зігрій мене, – говорить на видиху, тягнучись за цілунком, та в останню мить йому до рота кладуть дольку апельсина, змушуючи здивовано розплющити очі.

– Зараз поїси й підемо в ліжко вигріватися, – цокає язиком, невдоволено хмурячи брови. – І як ти взагалі додумався мені не говорити? Добре, що Юнгі сказав, інакше полетіла б голова і твоя, і Чим…

Техьон, трохи припіднявшись, хилиться вперед, змушуючи вільну частину апельсина заткнути чужий рот. Чонгук від неочікуваності змикає губи, аби втримати фрукт, і Те відкушує, пускаючи цівки ароматного соку по підборіддю. Альфа хмуриться, а Кім швидко прожовує і ковтає, знову наближаючись, аби гарячим язиком ковзнути по мокрих доріжках та по розтулених губах, через що Чонгук шумно видихає, здаючись.

Цілунки віддають апельсином та голосним диханням, аж поки кришка каструлі не починає калатати від киплячої води. Чон відсовується назад, тягнучись до неї, та Техьон вимикає плиту, на незадоволений погляд навпроти відповідаючи:

– Я не голодний, – гмикає. – Мені холодно… Зігрій мене, – втикається носом у чужі ключиці. Це не дає бажаного результату, тому Те штовхається пахом у чужий, змушуючи судомно видихнути.

Чонгук повертається до крану, аби вимити руки, і мочить рушника, витираючи чуже підборіддя та губи від липкого соку, потім і свої. Знімає фартух, кидаючи на стіл, і тягне Техьона за руку до кімнати, намагаючись не злитися на його задоволену, як у чешира, усмішку.

– Це буде швидко й без проникнення, – грізно попереджає, на що отримує вип’ячені губи.

– Ти жартуєш? – незадоволено супиться Техьон, влягаючись на ліжку. Чонгук, позбавившись своєї чорної футболки, нависає зверху, і його недовгий срібний ланцюжок починає хитатися.

– Моїх пальців буде достатньо, – твердо наполягає на своєму рішенні Чон, цілуючи повіки.

– Але ж!..

Губи накривають чужі, щоб припинити обурення, і їм це успішно вдається, коли Те, замість слів, палко відповідає, водячи пальцями по широкій спині. Чон пробирається під тканину піжамної сорочки, ковзаючи по ребрах, що виступають, і бігцем торкається грудей, ловлячи шумний видих губами. Спускається цілунками до шиї та оголених кісточок ключиць, поки рука оминає білизну й ковзає до збудженого члена, охоплюючи головку. Техьон стогне, підмахуючи стегнами, і заривається пальцями в смоляні пасма на потилиці, зминаючи.

Його швидко звільняють від штанів та білизни і розсовують ноги в сторони, цілуючи коліна. Чонгук спішить, це відчувається, і Техьону аж трохи сумно від цього. Їхні ігри в ліжку – це щось неземне, щось на межі потаємного й незабутнього, як злиття двох душ воєдино. Вони відчувають один одного. Дослухаються. Ідуть на компроміси. І це, чорт забирай, неймовірно.

Кінцеві фаланги пальців збирають змазку, повільно занурюючись усередину, і Техьон вигинається, стогнучи від звичного відчуття. Пальці плавно й ніжно розтягують стінки, майже щоразу потрапляючи по простаті. Інша рука – стимулює голівку, губи – залишають сліди на животі.

От мерзотник. І справді хоче зробити все швидко.

Техьон чіпляє альфу за підборіддя, змушуючи піднятися, і невдоволено шепоче в розтулені губи:

– Секс – це коли задоволення дістають обидва.

Чонгук губиться від такої заяви і через мить усміхається, розуміючи, для чого це було сказано. Вирівнюється, розстібає ремінь та приспускає джинси, залишеною на руці змазкою ковзаючи по збудженому члену. Техьон поглядом пожирає тіло над ним, очима по рельєфу кожного м’яза ковзає, по кожному татуюванню, по численних пірсингах, які так йому пасують. Він виграв джек-пот. Ні, він виграв це життя.

Чонгук торкається головкою до входу, проходиться кілька разів між сідницями, збираючи змазку, і тільки посміхається на жалібне скиглення знизу.

– Ні, – хитає головою, охоплюючи члени рукою. – Вибач, але сьогодні буде так, як я сказав, – здуває пасма, що впали на очі. – Ти хворієш, і це не обговорюється.

– Поганець, – незадоволено фиркає Кім, відкидаючи голову на подушки.

– Як скажеш, – навіть не збирається сперечатися, починаючи рухати рукою. Обурення замінюються глибокими стогонами, і посмішка самостійно з’являється на обличчі. – Ти так тремтиш, – шепоче Чон, обертальними руками концентруючись на головках.

– Я з тобою… не розмовляю… – тяжко дихає Кім, стискаючи простирадла під руками. Чонгук розтягує губи в усмішці, закушуючи нижню: ну яке ж він золотко.

Техьон кінчає з протяжним стогоном та сильним тремтінням, від якого по тілу розповсюджується жар задоволення. Гаряче повітря розпирає клітку, а аромати, що від збудження стали сильніше, паморочать голову, залишаючи її порожньою. Чонгук кінчає слідом, цілуючи та щось шепочучи Кіму в губи, що останній, через затуманений стан, не в стані зрозуміти.

Його дбайливо витирають вологим рушником та цілують у чоло, очевидно, знову міряючи гарячку. Збоку від ліжка, на тумбочці, приємно пахне суп, біля нього стоїть ціла тарілка фруктів, і Техьон якимось незрозумілим поглядом це все обдивляється.

– Щось не так? – збентежено скидає брови Чонгук.

– Я згоден, – рутинно вимовляє Техьон, погляду від супу не відводячи.

– Що? – вигинає брови, не розуміючи.

– Згоден вийти за тебе заміж, – говорить спокійно й серйозно, від чого Чонгуку наче щось перемикає, змушуючи кілька секунд заціпеніло стояти.

– Ти згоден вийти за мене заміж? – не віриться…

– Боже, ну що за наречений мені попався, – закочує очі Техьон. – Мені повторити втретє? – усміхається. – Так!

Чонгук затуляє усмішку рукою, відчуваючи, як починають боліти вилиці. Приближується до ліжка й ніжно цілує.

– Я шалено щасливий… – видихає, зіштовхуючись лобами.

– Ще б не був, – голосно сміється Техьон. – У тебе омега – справжній скарб.

– Точно, – крізь усмішку шепоче Чон. – Справжній скарб, – знову цілуючи.

***

– Чиміне, привези ліки, будь ласка, – осиплим голосом говорить у слухавку Чонгук, на фоні Техьон голосно сьорбає гарячий чай. Пройшло два дні, ліки закінчились, а Чонгук підхопив простуду, теж злігши на лікарняний.

– Наступного разу я привезу вам ліки для зменшення лібідо, – занепокоєно зітхає Пак, потираючи перенісся.