зефір і волошки

Джісонові коліна зелені від трави, а у волоссі заплуталися пелюстки волошки, бо він, дурний, знову валявся в траві, граючись з котами. Мінхо, він ніколи не зізнається, але цей Джісон – з зеленими колінами та волошками у волоссі, сяючий на сонці що ховається за горизонт – найкрасивіший з усіх версій Джісона.

Як та, що буркоче собі під ніс коли робить домашнє завдання в універ.

Як та, що завжди плаче над сумними аніме про кохання.

І навіть як та, що згортається бубликом біля боку Мінхо вночі, бо йому страшно спати одному.

Проте ця, літня версія Джісона, рум’яна та сяюча, і така чарівна, така справжня.

– Хьоне, в мене щось на обличчі? – раптом чує Мінхо. Джісон звучить трохи схвильовано, але посмішку все одно чути в його голосі. Мінхо ніяковіє, але посміхається теж. Не знаючи куди діти руки, він забирає з волосся Джісона квітку і невміло вплітає її собі у пасма.

– Нічого в тебе немає на обличчі, дурний, – зітхає старший, проганяючи рум’янець з вилиць. Джісон змушував його відчувати стільки речей, скільки би він не зміг скласти в слова. Це лякало і бентежило. І вабило так само, як чужі рум’яні щоки та волошки в волоссі.

Вечоріє. Зефірно-рожеве небо ніжністю розливається в очах, зефірно-рожевий літний вечір, приємно прохолодний, розквітає в легенях запашними квітами. Може, думається Мінхо, це волошки з джисонового волосся проростають у нього в грудях. Йому думається про те, як сьогодні вранці Джисон розбудив весь будинок Мінхо, тому що хотів зустріти свій перший літній світанок удвох. «Джисон і його життя міського юнака, що за дахами хмарочосів не бачив справжнього літнього світанку на річці», – подумав тоді Мінхо, зітхаючи та змушуючи себе прокинутись. Хто як не він зустріне з Джисоном його перший світанок?

Який же він був. Радісний як малеча, сяючий у перших променях сьогоднішнього сонця, чарівний, Мінхо був не в змозі відвести від нього погляд.

Це просто щось у тому, як сонце витанцьовує на його обличчі, граючись з його неслухняним волоссям, у тому, як він лишає сухоцвіти між сторінками його книжок, і сміх його схожий на тисячі дзвіночків.

Мінхо спитав себе, коли він закохався. Коли Джісон з’явився в нього на порозі, сонячний і теплий, з літом вплутаним у його волосся кольору вицвілого заходу сонця? Коли він спитав Мінхо, чи вдома його мама, тому що бабуся Джісона передала їй рецепт пирога. Сказав, що йому дев’ятнадцять, він любить котів (любить котів!) і, трохи хвилюючись, запросив старшого на прогулянку. Мінхо питає себе, чи міг би він відмовити йому, такому сонячному.

– Будеш персик? – питає Мінхо, витягуючи з торби пару стиглих рожевих плодів. Налиті соком і рум’яні, вони схожі на щоки Джісона, коли Лі робить йому компліменти або дражнить.

Персик легко розколюється в руках старшого, і солодкий сік стікає по пальцях. Липко і спекотно. У Мінхо пальці рожеві від вітру і соку стиглого персику, і це так красиво.

Джісон спостерігає за вмілими пальцями, заворожений. Щось надзвичайно красиве є в тому, як пальці Мінхо розривають соковиту м’якоть, і він трясе головою, проганяючи зайві думки. Джісон готується забрати свою половину персика з рук Мінхо, але той підносить її до його губ, очікуючи поки Хан відкриє рота.

– Нумо, Джісоні, – каже Мінхо, посміхаючись.

Чи знає він, що робить з ним?

Вони дивляться один на одного ще з декілька секунд, зірки та іскри між ними. А ще липень. Липень і зефірне небо. І зовсім трохи сором’язливості.

Мінхо годує його персиком з рук і вони думають, коли все призвело до цього. Але пальці Мінхо липкі, щоки нещадно вкрилися рум’янцем, а персик тане в роті солодким-солодким. Він і сам куштує свою половинку, фрукт аж медовий на смак, і Мінхо думає, що персики цього року просто чудові вдалися. Треба буде пригостити Джісона ще. Сонце зігріває їхні обличчя теплою патокою, все ще припікає, хоч і наближається вечір. А коли сідає, його малинові промені плутаються у волоссі Джісона, роблячи його майже яскраво-рожевим. У пасмах все ще заплуталися сині-сині волошки, красиво контрастуючи. Він весь наче казковий і неземний, хоч простий, як два і два. Він питає у Мінхо як працюють млини, він сміється сонячно, як хлоп’я, коли сусідська корова лиже йому волосся. Мінхо думає, як він такий неземний звалився йому на голову. Мінхо думає, як можна було закохатися.

Як можна було не?

Джісон дивиться на нього, раптом серйозний.

– Мінхо, – каже тихо, – я їду додому наступного тижня.

Ох.

Він і не помітив, як закінчився червень і пролетіла половина липня. З цим хлопчиком важко були встигнути за часом. За часом, за липнем, за своїм власним серцем.

– Ох, – відповідає він, почуваючи себе чомусь дурним, – не залишишся навіть заради Суні, Дуні та Дорі? Вони сумуватимуть.

Джісон корчить гримасу страждання:

– Нащо ти так зі мною! Ти ж знаєш, як я люблю твоїх котиків! Я сумуватиму за ними ще більше, так їм і передай.

Мінхо сміється і киває. Їх знову огортає комфортна тиша літнього вечора, сонце майже сховалося за обрій. Минає ще один день.

– А ти, хьоне? – чує Мінхо.

– А що я?

– Ти сумуватимеш? Ну, знаєш, за мною, – Мінхо здається, що обличчя Джісона так близько, що вони могли б зіткнутися кінчиками носів, варто тільки комусь з них трохи наблизитися. Він такий беззахисний зараз, з широко відкритими очима, Мінхо міг би пожартувати, порівнявши його з одним зі своїх котів, але момент надто чарівний, щоб його руйнувати.

– За тобою? – тихо питає старший, у горлі наче пересохло.

– Так, за мною, хьон. Сумуватимеш? – боже, який він гарний зараз, так близько, що їхні подихи змішуються.

– Так. Сумуватиму, Хані.

У світі нічого не відбувається, коли Джісон цілує його.

Мінхо очікував, що місяць звалиться з неба йому на голову чи хоча б станеться невеликий землетус. Але нічого не відбувається. Місяць на місці, земля спокійна. Тільки в Мінхо: голова обертом і підлога вислизає з-під ніг. Джісон наче з іншої планети: вії красиво тремтять і сам він у сутінках такий чарівно неземний. Мінхо не зможе відвести від нього погляд навіть якщо дуже намагатиметься.

І перший їхній поцілунок у них теж такий: липкий і персиковий, зі смаком літнього сонця, полуденного та спекотного, і пальці Мінхо у волоссі Джісона, все ще персиково-липкі. Але це все дрібниці, тому що Джісон на смак як липень, як світанок і як стиглі бабусині персики. Він на смак як дім, і Мінхо питається, коли буде в змозі повністю насититися їм.

Джісон кусає трохи його нижню губу, обіймаючи долонями його обличчя. Мінхо запускає пальці в його волосся, про себе відмічуючи, яке воно м’яке на дотик. Здається, все в Джісоні м’яке: його волосся, губи, голос. І Мінхо задихається, задихається, задихається у цьому.

Хан розриває поцілунок щоб перевести дух, і його вилиці чарівно-рожеві, схожі на черешні у бабусиному саду. Мінхо думає, що його вустам личить бути зацілованими ним, але це тільки його думка.

– Джісонні, – шепоче Мінхо йому в губи. Хан накриває його вуста своїми, тепер перший, а в Мінхо мурашки спиною від того, який він теплий і солодкий. Зі смаком зефірно-рожевого неба. – Джісонні, чекай.

Молодший відривається від його губ, почервонілий, красивий-красивий.

– Що, Мінхо?

– Ти ж сам сказав, що скоро поїдеш. Навіщо тоді… це все?

Джісон виглядає трохи наляканим, трохи збитим з пантелику.

– Це все… це все тому що ти мені так, так сильно подобаєшся. Вже давно, я просто… дурень, що не зізнався тобі раніше. Ось.

Мінхо трохи вагається нерішуче, а потім розсипається сміхом по околиці. Джісон такий дурник.

– Ти дурник. Я в тебе закохався ще коли ти на моєму порозі стояв і щось про свою бабусю бурмотів.

– Я не бурмотів! І взагалі… о, то ти так сильно хочеш мене поцілувати? – він раптом посміхається, і в очах у нього витанцьовують маленькі бісенята-зірочки. Боже, він так дратує Мінхо. Так що, його хочеться поцілувати.

– Ага. Хочу.

Обличчя Джісона знову близько-близько. Відстань кіношного поцілунку між ними.

«Поцілункова» відстань.

Поцілуй-мене-відстань.

Кажуть, ми ніколи в повній мірі не торкаємося чогось, тому що між шкірою і предметом завжди є відстань довжиною в один атом. І він цілує, цілує, цілує цю відстань в один атом між їхніми губами.

У джісоновому волоссі заплуталися вже зів’ялі волошки, бо він знову валявся в траві, граючись з котами. А його поцілунки зі смаком липневих персиків, і навіть якщо молодшому прийдеться поїхати через тиждень, вони обов’язково щось вигадають.

А літо їхнє на смак як зефір і волошки.