😴Примирення💤

Джісон і сам нічого не розумів. Ні своїх перепадів ніжності, ні того, що сталося потім. Він стояв посеред стадіону, беземоційно слухаючи промову директора, який вкотре робив вигляд, наче нічого не сталося, й споглядав такий же стан Хо. От би зараз його обійняти, вибачитися, все-все пояснити й поцілувати в щічку. І чого йому раніше не спадало щось таке на думку, а тепер як сніг у квітні. Так неочікувано, що хочеться стерти всі згадки про себе з лиця Землі.

 

Тепер над полем майорить величний прапор їхньої команди. Та не такий він вже й величний, якщо так подумати. Краще б на його місці зараз був прапор з котячою лапкою. Завжди він здавався таким безглуздим, а тепер усе б за нього віддав, тільки б самого себе не ненавидіти.

 

 

— Чуєш, а класно ти його! Я спочатку нічогісінько не зрозумів, а виявляється усе так було задумано, – це вже п’ята людина говорить йому одне й теж.

 

Залишається лише вдавати з себе щасливого Хана, якому плювати на почуття інших людей. Як же Джейк міг? Він ж був схожим на зомбі, ледь не падав. Треба було його добити, щоб він узагалі стати не міг.

 

Якщо спочатку всі перешіптувалися про поцілунки посеред гри, то зараз усе це як вітром здуло, наче й не було такого. А от Хан відчував себе справжнім лайном, краще б Мінхо його набив до напів смерті. Із завтрашнього дня хлопець точно впаде в глибоку депресію й не виходитиме з хати до Нового року. Почуття зрадництва, а особливо, коли зрадив ти – неначе вузький нашийник стягує твою горлянку, доки не спустошить до кінця.

 

Святкова паперова шапка надоїла ще з першої секунди. На ній написано багато підбадьорливих слів для маленьких дітей з великим серцем, точно не для нього. Його серце засохло й тепер чорне. Уперше випала нагода попліткувати з членами команди за тим славнозвісним столом, та зараз він просто стоїть у кутку з паперовим стаканом кока-коли й втикає в радісних дурнів.

 

— Хане, з тобою все гаразд? Ти ще з моменту перемоги сам не свій, – Фелікс справді вміє привертати до себе увагу, якщо так швидко перемкнув усі думки на себе.

 

Блакитноволосий вивів друга навулицю. Зараз тільки смеркалося, тож атмосфера для розмови доволі вдала. Сівши на лаву біля входу в роздягальню, Джісон кинувся в обійми Йонбока й почав труситися, на що той погладив його по спині.

 

— Чшш… Спокійно, ти можеш мені розповісти усе й це залишиться нашою таємницею.

 

— А ти зрозумієш?

 

— Я вже розумію, – він шепотів, як легенький вітер.

 

Хан не знав з чого почати. Надто багато думок, хочеться просто мовчати й надіятися, що все вирішиться саме собою.

 

— Ми з Джінні… Також посварилися, – Лікс тихо розпочав свою історію, зрозумівши, що від друга не дочекається. – Вранці все було чудово, він навіть надіслав мені сніданок кур’єром, та коли я прийшов до нього перед нашим зібранням… Я Він стояв зі своїм другом і зробив вигляд, що не знає мене. Я тоді довго кричав на нього. Виявляється, він соромився наших стосунків, – хлопець фиркнув, – Я тоді був таким злим, що випадково вдарив тебе дверима.

 

— Справді? І ти через це так сильно його штурмував на полі? – Сон зацікавився.

 

Важко повірити, що між цими двома не все так сонячно.

 

— Ні, насправді він з’їв моє брауні й не залишив ні крихти, – хлопець говорив надто серйозно, – Жартую, він справді вчинив так. Та пів години тому він усе мені пояснив. Став переді мною на коліна й не міг перестати вибачатися, що так мене розчулило, я ледь не заплакав, – здається, зараз все гаразд, якщо він так весело розповідає. – Отож, іди до свого принца й поговоріть. Он він тебе чекає, – Лі розвернув Хана на 90 градусів і підштовхнув.

 

Мінхо й справді чекав унизу сходів. Джісон пройшов три сходинки й закляк від страху спопеляючого погляду того, з ким ще кілька годин тому так солодко затискався. Такий недоступний, Лі стоїть і чекає нього, а той і кроку ступити не може.

 

Хо надоїло й він піднявся сходами, схопив ворога за руку й потягнув хтозна-куди.

 

— Удачі, – Фелікс самозадоволено помахав на прощання й повернувся до святкування.

 

🏉💋🏉

 

Мінхо лежав на холодному паркеті посеред роздягальні. Його нутро було настільки спустошене, що наразі це було єдиним, на що хлопець спроможний. У злості на себе хлопець перекочувався від стіни до стіни й надіявся, що це продовжуватиметься вічно. Чому не вирвався раніше, чому дав себе надурити?

 

Так паскудно він себе ще ніколи не почував. А тепер хоч забийся, все одно не допоможе. Джісон, мабуть, святкує зараз і нічим не переймається. Хо заздрить йому. Хочеться помінятися тілами й поглянути як це – змусити якогось телепня раптом закохатися в тебе й покинути його. Мабуть, задоволенню меж немає. Колись Лі і сам зрадив свого друга, але тоді його змусили це зробити, а він ще 3 роки про це жалкував. Не думав, що життя й справді повертається бумерангом.

 

Вхідні двері відчинилися і всередину застрибнув веселий Хван. Весь день на нервах був, а тут раз – і скаче. Хлопець помітив друга й сів коло нього на землю.

 

— Мінхо, усі давно пішли, ти чого тут? – він нахилив голову, очікуючи на відповідь.

 

— Таке ж запитання і до тебе.

 

— Я ходив з Йонбокі миритися, – Хван усміхнувся від згадки цього хлопця.

 

— І що, він тебе переїхав камазом?

 

Є дещо, що потрібно запам’ятати назавжди. Фелікс справжній ангел, проте через образу він може довести тебе до смерті.

 

— Ой, це довга історія, – Хьонджін трохи затих, – та всеж він мені пробачив.

 

Хьонджін справді любить Лікса, по його обличчю легко можна зрозуміти. Вони створені один для одного й наврядчи колись розійдуться, адже не зможуть жити порізно.

 

— А ти чого тут валяєшся? Це через той поцілунок? Я не розумію, ти мав такий щасливий вигляд.

 

— Та він ж використав мене! – хлопець потягнув своє відросле волосся так сильно, що скоро вирве з коренями, – Зараз він, мабуть, розважається з іншими й насміхається з мене!

 

— Стоп-стоп-стоп! – Джін обережно забрав його руки з голови, – Тебе це аж так вразило? Я ще ніколи не бачив, щоб ти за таке переймався. Заспокойся. Давай я подзвоню Ліксі й ми разом все вирішимо.

 

Хоча дві команди й ворогують між собою, Мінхо добре знайомий з Феліксом і вони добрі друзі саме через Хьонджіна, тож можливо, він і справді допоможе. Хван швидко набрав Лі й увімкнув гучномовець.

 

— Слухаю, коханий, – після цих слів Хьонджін почервонів і прикрив своє лице долонею, а Хо багатозначно на нього подивився.

 

То от до чого вони вже дійшли.

 

— Йонбокі, тут така справа… Мінхо впав у депресію через дещо. Ну, ти сам знаєш через що.

 

— Трясця, Джісон також сам не свій. Сидить з таким обличчям, ніби його хату спалили. Я тобі кажу, Лі. Якщо це все через тебе, то не бачити тобі більше своїх котів! – Мінхо зуб дає, з тієї сторони слухавки на нього чекає кінець.

 

— Тобто він не веселиться? – Хо тихенько вимовив це, не розуміючи: радіти чи плакати.

 

З одного боку, Джісон не радіє, з іншого – він ж, мабуть, винить себе за те, що народився.

 

— Секунду… – Лікс затих, і згодом смартфон Хьонджіна пілікнув.

 

Хлопець тикнув на повідомлення й висвітлилася фотографія Сона. Він стояв десь під стіною з пустим поглядом. Жах! Що ж Мінхо накоїв? Тепер хочеться вирвати собі волосся саме за це.

 

— Феліксе! Що мені робити?! Скажи, Феліксе! – у юнака, схоже, якась істерика.

 

Він схопився за телефон друга й, у надії на краще закінчення цієї історії, гукав хлопця.

 

— Тихо-тихо! Заспокойся, друже. Усе буде добре, – Хван поклав свою долоню Лі на плече, – повільно вдихни й видихни.

 

Хо послухався, але краще не стало. Хлопець боявся, справді боявся і не знав чому. Хто в здоровому глузді так триматиметься за людину, з якою навіть ніколи не спілкувався. Єдиним зв’язком між ними було регбі, та не зовсім воно, а бійки до та після матчів. Ніколи б не подумав, що все так обернеться.

 

— Йонбока, придумай щось, будь ласка, – Хьонджін хвилювався за Хо.

 

— Гаразд, Джінні, – Фелікс глибоко задумався, – а як щодо просто відкрити рота й поговорити?

 

— Йой, ну ти серйозно? – Мінхо зітхнув.

 

— Ну а чого ти ще хочеш? Коли стається непорозуміння – його треба обговорити. У Хьонджіна спитай, йому допомагає.

 

Лі поглянув на Джіна, на що той усміхнено кивнув.

 

— Ну гаразд… – Хо склав руки на грудях.

 

— От і чудово, через 10 хвилин біля нашої роздягальні, – хлопець поклав слухавку.

 

 

Тепер Лі стирчить на вулиці під височенькими сходами ворожої команди й насолоджується нотками розмови Лікса з білкою й трясінням своїх колін. Насправді, він не став чекати на ті кляті десять хвилин, а одразу вибіг із задушного приміщення, не слухаючи запитань Хвана, а тепер мерзне тут.

 

Також юнак не знає чим почати розмову. Звичайне “привіт, як справи?” не підійде. Це – типова фраза на зовсім інші випадки. Тут треба щось більш чітке, але не дуже строге, щоб не залякати білченя. Та й вибачатися не він повинен, тому щось чуйне також не зайде. Трясця, і чому ж усе в цьому світі так важко? А ще чому так довго? Лі зараз помре від холоду, тепер не тільки ноги трусяться, а й зуби цокають у такт страху.

 

От Хані вже спускається додолу, та завмирає на місці від одного тільки погляду. Боже, ну скільки можна тягнути? Хлопець сам піднявся до нього й схопив за руку. Вона виявилася гарячою, тому він значно здивувався. Тільки йому тут холодно?

 

— Що ж, любий мій, ходімо. Нам з тобою потрібно дещо вирішити, – Мінхо зловісно усміхнувся й потягнув юнака кудись, де тепліше, тільки кивнувши прощанню Фелікса. Подякує за цей подарунок потім.

 

Джісон біг за Лі та тільки й перелякано кліпав. Це було єдиним, що він міг зробити бездоганно зараз. Було так моторошно, що хотілося просто під землю заритися. Хоча може й пощастити, якщо кіт зробить це для нього.

 

Хан не розумів для чого вся ця біганина. Він просто витяг свою долоню з хватки Мінхо й зупинився. Хлопець тут же повернувся й з нерозумінням поглянув другому у вічі. Це здалося дивним, адже не розуміти, за логікою, повинен саме Хан.

 

— Що таке? – Хо склав руки на грудях і зі зневагою фиркнув.

 

Спочатку Джісон серйозно й твердо дивився у відповідь, та після запитання його погляд загубився десь у землі. Стало ще більш хвилююче і хлопець з переляку почав нігтями дерти шкіру на власних руках. Мінхо це швидко помітив. Він зітхнув і схопив молодшого за руку, але той нічого не второпав і прикрився іншою, думаючи, що зараз його битимуть.

 

— Та чого ти такий переляканий? Просто не дри свою шкіру. Вона,мабуть, така гладенька, – Лі провів долонею вздовж руки й не відпустив її, додаючи хлопцю впевненості,  – І справді.

 

Хан трохи задумався й потупцяв ногами по землі, а ж доки не зібрався з силами. Досить тягнути резину, краще не втрачати шансу й сказати все зараз.

 

— Пробач…

 

— Що? Я не чую, – Мінхо точно грається з ним зараз.

 

— То іди почисть вуха! – юнак вирвав свою руку з хватки. Не заслужив на неї. Що за неподобство? Сон ще трохи подувся й продовжив, – Пробач, я справді був безвідповідальним, вчинивши таке. Я не подумав, чим це обернеться. Мені просто захотілося, – хлопець схилив голову, – І я, чесно-чесно, не знав, що Джейк таке зробить. Пробач, мені дуже шкода, – він уже ледь не схлипував.

 

Лі поклав долоні Сону на плечі, на що той обережно підняв погляд, а згодом й голову. Мінхо серйозно заглядав у душу й ставив у скрутне становище, та потім легенько прибрав волосся з гарненького личка й ласкаво усміхнувся.

 

— Чого шкіришся? Я тобі зараз в пику як дам! – Хан показав кулак.

 

— Дякую, я зрозумів. Не треба мене бити. Та й слухай… – Хо на секунду завагався, – ти також вибач. Я толком не розібрався, а одразу почав злитися. Мені шкода, що довів тебе до такого стану, – хлопець похнюпився й нарешті пеосмислив усе.

 

Тепер він злиться на себе та свою гордість. І як він узагалі міг так подумати про це білченя. Джісон ж зовсім не такий, він ж завжди буде все на себе брати, і Фелікс часто про це казав, тільки тоді якось не до цього було. Думав, така інформація не знадобиться.

 

Хан стукнув Мінхо кулаком в груди, на що той злякано повернув до нього голову. Сон усміхався.

 

— Мир? – хлопець простягнув мізинець, – Нужбо, не вагайся!

 

Лі тихенько посміявся.

 

— Мир.

 

Два пальчики сплелися й парубки поглянули один на одного. Мінхо дивився ласкаво, а Хан просто зі щастям в очах.

 

— Це все, звісно, чудово, – Мін потупав ногами, – але мені холодно.

 

Джісон обійняв Лі й голосно засміявся.

 

— Хо, ти в нас замерзлюшка?

 

—А ти чого такий гарячий? – Мінхо притулився до теплого тіла й надувся. Це було образливо.

 

— В якому сенсі?

 

Сон відлип від хлопця й поглянув у вічі, ніби й реально не зрозумів. Хо ляснув себе по лобі, а іншому дав щигля. І як він може про таке думати? Вони ж тільки помирилися. Та й взагалі вперше за кілька років отак стоять і не луплять один одного.

 

— В обох, – Мінхо притулив юнака до себе знову.

 

Ну справді, якщо хоче, то най буде. Хан задоволено усміхнувся й прилинув у обійми.

 

— Тепер тобі тепліше? – зацікавлено промовив він.

 

— Не дуже.

 

— А так? – Джісон піднявся навшпиньки й цьомкнув хлопця. Не в щоку, а в губи.

 

Для нього це був такий героїзм, що навіть супергерой не так гордий за себе, коли рятує світ. Насправді, він не знав чи можна так робити і чи дозволить Лі після такого, але просто цьомнув, що в цьому такого?

 

— Так значно краще… – Хо почервонів до вух.

 

Таке враження, ніби це їх перший поцілунок, хоча тепер всі знають з чого вони почали.

 

— Ходімо, тоді, у якесь тепліше місце, – Мінхо взяв свою білку за руку.

 

— Ні! Постривай. Давай залишимося тут. Я заобіймаю тебе й тобі буде тепло, обіцяю! – Джісон тихо бурмотів собі під носа.

 

Ну справді, як дитина. Як можна звести з розуму одним лише реченням. Він думає, що Лі на таке купиться?

 

— Джісона, ти можеш робити це будь де. Не обов’язково шукати для цього причину. Ходімо, краще, на

каву, – Хо потягнув хлопця в кав’ярню.

 

— На какао, – Хан мило дивився, неначе кошеня.

 

Лі засміявся. Серйозно, сміху сьогодні якось забагато як на його особистість.

 

— На какао…=)