рахуючи веснянки (завжди до дванадцятої)

Одна, дві, три.

Неймовірно, як чарівні цяточки розсипалися по рожевим щічкам, схожі на зірочки. Йому хотілося зацілувати кожну.

І зараз, дивлячись на нього, такого нереального і наче ефемерного, залитого медовим світлом, коли його шкіра майже сяяла під променями, Мінхо не міг, не міг не витріщатися.

На обличчі Фелікса танцювали маленькі бджілки сонячних променів, які пробивалися через листя високих дерев. У грудях Мінхо серце витанцьовувало свій аритмічний танок.

Фелікс повернув голову, наче відчувши чужий погляд, і серце Мінхо готово було вискочити з грудної клітини, несамовито б’ючись об ребра. Тук-тук-тук. Тук-тук-тук.

У лісі спокійно, хоч Мінхо і не був ніколи їх фанатом. Але якщо Феліксу хочеться роздивитися Фудзі з усіх доступних точок, Мінхо готує свої ноги для довгих прогулянок.

Фудзі, до речі, красивий, наскільки пам’ятає Мінхо. Просто усмішка Фелікса, коли той дивиться на вершину покриту сніжною білою шапкою, коли захоплюється ним наче неосяжною величчю, восьмим дивом світу, затьмарює навіть красу величного вулкану.

Чотири, п’ять, шість.

Сонце припікає йому голову, змушує медову шкіру сяяти. Йому нестерпно хочеться помитися і позбавитися цього липкого відчуття, та Фелікс каже йому, що він красивий без макіяжу, і раптово в цей вже до нестями спекотний день стає ще гарячіше. Або це тільки здається.

У їхньому невеликому будинку, що вони орендували на декілька днів в такій же лісовій місцевості, подалі від натовпів туристів і метушні та біля гарячих джерел, завжди спокійно, пахне дощем і гірким чаєм з сакури.

Мінхо грається з декількома котами, які прибилися до них дорогою, певне голодні. Мінхо для таких моментів завжди має в кишені декілька смаколиків. Фелікс думає, що він чарівний.

– Ви дуже схожі, – каже Мінхо, киваючи на чорняве кошеня, що боязко підкрадається до нього. У кошеня білі “носочки” на лапках і допитливі очі. Воно тицяє носом в руку Мінхо і голосно нявчить, – кажу ж, схожі.

Фелікс грайливо б’є його по плечу, та все одно сміється, заворожений їхньою комунікацією.

Вони проводять на тому місці ще добряче часу, валяючись у траві, поки звірятко скаче їхніми животами, граючись з кульбабами і зрештою засинаючи в старшого на грудях. За тим, якими очима Мінхо дивиться на нього, Фелікс розуміє, що додому вони повернуться утрьох.

♡

Від гарячої офуро у Мінхо червоніють вуха і щоки, Фелікс тихо сміється над ним і каже, що він милий. Вкотре.

Сам нічим не кращий за Мінхо – рум’янець обіймає його щоки в ластовинні (красиво-красиво), вуха і спускається шиєю. Фелікс низько і хрипло сміється, через обмежений простір лазні, їхні кінцівки постійно стикаються і торкаються під водою.

– Сьогодні було добре, еге ж? – питає молодший, очевидно щасливий, хоч і втомлений після довгої прогулянки.

– Так, було чудово, Йонбокі, – тихо відповідає Мінхо, не знаючи сам, чому захотілося говорити майже шепітом.

– Я радий, що ми поїхали, знаєш. – Він м’яко усміхається, сподіваючись, що не сказав чогось недоречного.

Він би хотів заплющити очі і не дивитися на хлопця перед собою, на темне мокре волосся, що смішно наліпло йому на лоба, на рум’яне обличчя, на красивої форми губи. Але коли відводить погляд – пізно – адже губи Фелікса накривають його, не очікувано холодні попри температуру в приміщенні, цілують його. Цілують його сонячними бджілками, палячим сонцем острова Хонсю, величчю гори Фудзісан і гарячністю, з якою може цілувати тільки Фелікс. І перш ніж він це усвідомлює – Мінхо палко цілує у відповідь, запускаючи пальці в чуже темне волосся, притискаючи його ще ближче до себе, як давно хотів.

Фелікс розриває поцілунок аби вдихнути трохи повітря, його лоб торкається лоба Мінхо і він сміється, знову, так, що в старшого щось стискається за ребрами.

Сім, вісім, дев’ять.

– Важко було втриматися, коли ти… такий, – шепоче Фелікс. – Думав ти зробиш це першим, але тебе поки дочекаєшся.

Мінхо посміхається і нахиляється до нього знову, жадібний тепер до поцілунків.

По вікнах починають стукати перші краплі дощу, з сусідньої кімнати чути котяче нявкання.

♡

Ранковий Фелікс, розморений поцілунками і гарячою ванною може бути ще однією причиною, чому серце Мінхо ніколи не знатиме покою. Сонце, пробиваючись через листя надворі, танцює зайчиками на його обличчі, а над головою клубочком спить кошеня.

Мінхо так не хочеться турбувати його сон, та можливо декілька поцілунків і млинці залагодять його провину.

– Прокидайся, ми ще не були на пляжі.

♡

Морські хвилі лоскочуть їхні босі ноги, і, хоча сьогодні прохолодніше ніж зазвичай, пісок відчувається теплим під ногами. Добре втекти від галасу інших, від шуму міста і туристів, де Фелікс зручно влаштувався на його плечі, однією рукою малюючи чудернацькі візерунки на піску, а іншою на стегні Мінхо.

У Фелікса в торбі з собою десяток мандаринів які він ніколи не втомиться їсти, у Фелікса в очах хвилі океану розбиваються о скелястий берег.

У Фелікса в волоссі плутається морський бриз і погляди Мінхо, і сонячні бджілки, і ціле літо.

Десять.

І коли Фелікс посміхається йому, всіма своїми веснянками та гусиними лапками біля очей, серце Мінхо робить зупинку, всього на мить. І якщо серцю Мінхо достатньо миті аби запрацювати знову, то ця мить здається трохи більшою за вічність.

– Хьоне, – каже Фелікс раптом, – ти з рудим волоссям був схожий на мандаринку, – він сміється, і здається, що сонце лунає в його сміху теж. Його сміх лунає прохолодним літнім вечором і мандаринами. Мінхо тихо сміється теж.

Одинадцять.

– Знаєш, після цього я можливо поверну рудий колір. Дивлячись на те, як ти любиш мандаринки.

Фелікс дивиться на нього широкими очима, повільно кліпаючи:

– Ох… так.. руде волосся це.. прекрасне рішення, хьоне.

Мінхо посміхається, по-кошачому, і зціловує солодкий смак мандаринів з його вуст.

Дванадцять.

– Дванадцять, – каже Мінхо, уважно роздивляючись його обличчя.

– Дванадцять?

– Ага, дванадцять це єдине число, до якого я можу дійти рахуючи твої веснянки, перш ніж відволіктися на поцілунки!

♡