~♀️+♂️ PG-13 ~ Зміна перша

Вступ:

Лондон, 90-ті, Аманда Фернсбі за останні роки досягла значних успіхів зі своєю дієтою. Більше місяця вона могла обійтися без теплої та життєво необхідної крові. Інші вампіри можливо б і позаздрили таким результатам, якби не вважали Аманду дивачкою, що сама собі ускладнює життя, але вона не звертала уваги.

Ще й останнє її полювання принесло неочікувані плоди, а саме — бездомне дитя на ім’я Фенікс.

***

Коли ти дійсно в халепі? Тоді, як тіло та мозок не хочуть співпрацювати! Аманда трималася досить довго: цього разу минуло 37 днів, на два більше ніж минулого — так довго цього разу вона змогла обійтися без їжі і не збожеволіти остаточно. Однак, коли новий рекорд таки поставлено, а голод стає нестримним, то як би вона не опиралась і не вмовляла: “ Ну давай, ще хоч деньочок!”, — тіло починало рухатись майже самостійно, воно вирушало на полювання!

Чи шкодувала Аманда, що піддалась слабкості, та стала вампіром? Коли як… Коли була сита, сильна, не старіла — вона була щаслива. А от коли приходив голод та слабкість — проклинала своє рішення, і чим більше часу проходило, тим завзятіше вона це робила. Совість, гордість… мучили, проте прощатися з життям вона не збиралась. Вампірка чіплялась за існування у такому складному, жорстокому світі, бо ще пам’ятала — існує щось добре й тепле в ньому теж.

Тому, після більше як місяця утримування від їжі, вона нишпорила між темних провулків у пошуках жертви. Цегляні чи бетонні стіни багатоповерхівок утворювали цілі лабіринти, але вона, як клятий пацюк, знаходила вірний шлях. У великому місті завжди були і будуть бездомні, до яких нікому не має діла. Ну, майже нікому. Саме зараз, повернувши праворуч у черговий провулок, Аманда натрапила на урни для сміття, біля яких лежало ще живе та тепле тіло. Сморід відходів змусив обличчя зморщитись, однак не надовго, бо передчуття майбутньої трапези радувало більше. Ніч найкраще приховає злочин і вона це розуміла, як ніхто: нормальні люди оминали темні місця, бо розуміли, що там може ховатись небезпека, а ненормальні чи бідні — їм просто не щастило.

Останні декілька років вампірка користується власною методикою харчування. Знаходить вночі сплячого бездомного на вулиці, та п’є крові стільки, скільки не приведе до смерті. Головне, щоб жертва спала і нічого не пам’ятала. Без трупів було набагато зручніше залишатись непомітною! Цей раз не виняток, близько третьої ночі і жертва буде на побаченні з Морфеєм, і ймовірність свідка (мертвої жертви) таки мала.

Вона підійшла з грацією кішки, тихо, непомітно, оглянулась, та вже почала відтягувати край якоїсь ганчірки, що мабуть була замість ковдри. Маленьке та миле личко змусили завмерти, дитину вона тут бачити не бажала… ні, вони смачні, дуже смачні, але з ними складніше та небезпечніше. Аманда б мабуть вирішила не ризикувати лишній раз, бо переїзди з міста в місто почали давно надоїдати, але голод зараз керував тілом, а не розум.

Обережно, навіть ніжно, кровопивця вставила клики в таку м’яку та тендітну шию. Перші капельки молодої крові одурманили не гірше, ніж валеріана кота, наступні розносилися теплим потоком по не живому тілу. Таке блаженство не хотілось зупиняти, було так складно відпустити, але довелося:
— Ви мене вб’єте?
— Чому ти не спиш? — ось чому вона намагається не лізти до дітей, з ними одні проблеми, радує лиш те, що їх можна не вбивати, бо що б вони не розповіли і як би це не доводили — їм не повірять. Або скажуть, що приснилось, чи ж обізвуть брехуном.
— Інтуїція, що хтось підійшов… змусила прокинутись. Леді, то ви мене вб’єте!
— Ні, — цікаво чому це дівча навіть не писнуло коли вона почала їсти, але добре, що так. Тепер знову який місяць зможе протриматись, а може навіть встановить новий рекорд.
— Шкода…
— Дитя, ти смерті шукаєш?
— Якщо моє жалюгідне життя потрібно такій леді, то я не проти.

Аманда завжди по особливому відносилась до дітей. Навіть не зважаючи на ту рану, що колись принесло їй одне юне створіння. Вона не дурна, вчиться на своїх помилках, але залишити тут цю крихітку, чомусь не могла. Однак… не все так просто:
— Я б забрала тебе з собою, — дівча засіяло. — Але за деяких умов.
— Що завгодно, моя леді!
— Не поспішай погоджуватись, як мізки є!
— …, — дитина зробила вигляд уважного слухача.
— Я не буду з тобою няньчитись, не буду тобі за маму, періодично я буду повторювати те, що сьогодні з тобою зробила, — Аманда вказала на дитячу шию, та маленькі рани від її кликів. — Якщо ти вирішиш мене зрадити чи розповісти про цю мою “звичку”, то я тебе вб’ю. Однак, можу й запевнити, що ти завжди матимеш дах над головою, смачну їжу та тепле ліжко.
— Добре, я піду з вами.
— Тебе зовсім не лякає перша половина моєї пропозиції?
— Не лякає! Це навіть не боляче, — сказало дівчисько, погладжуючи свіжу рану.
— Тоді слідуй за мною.

Вампірша дочекалась, доки дівчина скине “ковдру” та випрямиться у весь ріст. А тоді, більше не обертаючись, вже сповнена сил вирушила додому. Лондонські вулиці були заповнені тишею та бадьорим свіжим ранковим повітрям. Ще годинка і перші промені проб’ються скрізь туман, Аманда та її нова компаньйонка якраз дійдуть до потрібного місця до того часу.

Дитина йшли досить швидко, не відставала, тому біля п’ятиповерхової будівлі вони опинились навіть раніш очікуваного. Перший поверх був облаштований під крамницю з посудом та іншим кухонним начинням, а інші чотири були жилими приміщеннями. Піднявшись на останній поверх, Аманда відкрила замок та пропустила гостю.

Невеличка, але досить затишна оселя. Щоправда не дуже обжита. Було лише найнеобхідніше: стіл, диван та одне крісло у вітальні, а також ліжко, комод та інше крісло-пара в спальні.
— Мостися на дивані поки, можеш добре відіспатись. Туалет і ванна за першими дверима по коридору, а в кінці кухня, щоправда крім води ти там зараз нічого не знайдеш. Я пізнішу сходжу в магазин.
— Дякую, леді.
— Аманда, мене звати Аманда Фернсбі. А тебе?
— Фенікс… просто Фенікс.
— Що ж, Фенікс, ласкаво прошу на борт! Сподіваюсь ти виявишся кмітливою дитиною, — “і не розіб’єшся о риф при нашому спільному плаванні”, вже про себе доказала вона.
— Я дуже постараюсь, леді Амандо!
— Спи!

Дитина заснула, а вампірка зачинилась у себе в спальні. З тяжким подихом вона всілась у крісло. Навіщо їй ці проблеми? Інші… такі ж, як вона, мабуть би від сміху луснули. Аманда й так виділяється серед сімейства кровопивць своєю “зміною на краще”. Хто це бачив, тренувати своє тіло до голоду та ще й намагатися нікого не вбити, чи тримати людину, як ходячу закуску поряд.

Так, вона не безгрішна. Чи вбивала? Лічити доведеться навіть не десятками! Чи зробить це знову? Якщо доведеться. Однак останнє століття дуже змінило її погляди на життя, можливо це дитя також змінить щось на краще. Їй так хотілося в це вірити.