Від заходу сонця і до світанку

Кожен ранок починається зі сходу, з яскравих неприступних променів далекої зірки. З неба, розмальованого чи не на всі кольори веселки. З хмар, які пливуть також безшумно і красиво. Іноді ранок – це спів птахів, замість настирливого будильника. Але сьогоднішній ранок видався одним із найгірших за все життя.  Хмарна погода, і їдкий, неприємний, густий туман. У таку погоду тільки в ліжечку валятися цілий день, але в ролі жайворонка на сьогодні виступав сам Лі Мінхо. З рання Мінхо вже сидів на кухні, попиваючи чай. Таке бувало рідко, оскільки Хо спить переважно до обіду. На годиннику немає навіть дев’ятої, а він у роздумах з сьомої ранку, допиваючи третій кухоль міцного цейлонського напою. Він усе думав про вчорашній невдалий вечір.

– “Блін, а так все добре починалося, – про себе хлопець. – От ідіот, час то назад не повернеш”, – подумав він, даючи собі віртуальний стусан під зад, п’ючи вже холодний чай. Прив’язаність до людини давалася взнаки все частіше. Навіть доходило до безсоння та не запланованих голодувань. Рівень тривожності піднімався як вода океану, після танення льодовиків. Сльози душили нестерпно боляче і триматися було неможливо.

Тут за спиною пролунали кроки, змусивши всі думки в голові зникнути. На кухню причовгав сонний Хан, одразу помітивши друга, що сидить спиною до дверей.

– О Міна! А що це ти так рано сьогодні, не спиться?, – здивовано запитав молодший сідаючи поряд зі склянкою води, дивлячись на наручний годинник.

– Ага, ранок добрий. Не повіриш, кошмари мучать, – відповів Лі, косо дивлячись на хлопця. – Та й не висипаюсь останнім часом, зовсім.

– Ну те, що ти прийшов пізно чули всі, – натякаючи на нічний прихід старшого, подав сміх Хан. – А ти бува не з Хваном був? Я то засинав у порожній кімнаті, і навіть не почув як він приперся, хоча тебе з першого поверху на другий було ще як чутно, – згадує Джисон.

– Ну… ми перетиналися, але я прийшов додому один. А він ще спить? – перекладає тему Хо. – Ти ж з ним уже тиждень в одній кімнаті живеш? 

– Хьон, ти начебто з Марса якщо чесно, – дивується хлопець навпроти. – Як переїхав тиждень тому, так і живемо душу в душу. 

– А, ой. Що це я? – до Лі дійшло, що це було не зовсім вдале питання, та й звучало підозріло з його боку. – Напевно, треба лягти подрімати, а то з чаєм у дивоглядки граю ще з семи.

– Тьфу, я то подумав, що ти взагалі не спав! – підвищив голос Хан. – Думав, ти тут всю ніч просидів, щоб Чана не розбудити. 

– Я реально погано спав, тому не здивуюся, якщо він скаже, що я причина його недосипання, – опускає очі Мінхо. – Джи, а в тебе якісь плани по розкладу?, – запитує хлопець, різко піднявши погляд.

– Думав проїхатися по бутіками, давно не скуповував пів магазину. А ти що, хочеш зі мною?, – сміється молодший, допиваючи воду, що залишилася. 

– Та боже борони! Малий, я знаю всі твої пристрасті до дрібничок, – пояснює Лі, підпираючи голову рукою.  – Я схожий на самогубця? Просто запитав, адже ти такий же сурок як і я, – покручуючи кухоль у долонях, нарешті відповідає Мінхо.

– Фу, куди скільки негативу з самого ранку? – жартома запитує. – Просто відпочинь, не треба мені тут того…, – радить Хан непомітно заглядаючи в чашку друга. 

– Ну й добре, збирайся. Мабуть, чаю досить, пішов я, – постукуючи по плечу друга, він підвівся зі скрипучого стільця і ​​попрямував у бік дверного отвору. – І ще…, – зупинився той на виході, повертаючись. – Якщо набереш барахла більше, ніж на два кілограми, житимеш за дверима. І не сумнівайся в моїх словах, ти мене знаєш, – пригрозив Мінхо. 

– Ммм, зрозумів і прийняв. Добраніч!, – прокричав Джи, поглядом натякаючи на вихід з кухні.  – Що з цим ранком не так? – прошепотів він. 

– Я серйозно, – так і стоячи в одній позі, погрожує пальцем. – Викину разом з монатками, ось тоді дограєшся, малеча!, – підвищує тон Хо.

– Ти кудись збирався, вали! Ще мені тільки коти не погрожували, а ну котись звідси, – сміється Джисон, натякаючи на вихід. 

Скрививши гримасу, Лі таки зачинив двері на кухню і попрямував у бік сходів нагору.  Він знав Хана як свої двадцять пальців, той уже точно не повернеться до своєї кімнати. Після цього сон як рукою зняло.  І вбудований навігатор вирішив раптово змінити свій напрямок.

– “Я все ж таки закінчу розпочату вчора ввечері справу”, – думає Мінхо, посміхаючись темним дерев’яним дверям тримаючись за ручку.

***
За 12 годин до цього..

Кожен із нас хоча б раз у житті замислювався для чого він живе на цій планеті. Для чого потрібні почуття та емоції? Навіщо потрібна любов і дружба? Навіщо потрібні нарешті, люди? Іноді висновки глибоко ранять, випалюючи кожну клітину тіла гіркими сльозами. Ми відчуваємо порожнечу з кожною новою думкою, з кожним новим подихом. А все-таки звалившись із головою у свою свідомість, відчуваємо той самий крижаний океан, у який пірнувши з головою відчуваєш, що повертатися не має сенсу. Ми як крилаті істоти, такі ж тендітні і невинні перед усією жорстокістю світу. Сльози обпалюють все сильніше, сил не залишається… і думки поглинають повністю до нестерпного болю в легенях, до нестачі повітря… і до кінця. Війна в твоїй душі вбивча, яка несе багато жертв та наслідків. Кожна хмара на небі нагадує минуле, нагадує те, чого могло б не бути. І коли одного разу, твої руки зовсім опустяться, ти побачиш той самий заповітний промінчик яскравого сонечка… якого чекав здається вічність, якого чекав – все життя. Тоді й варто задуматися…  Для чого ми таки живемо?  Щоб все ж таки побачити яскравий промінь, який не закриють більше чортові хмари, щоб відчути літо в душі… спекотне і таке бажане тому крижаному океану емоцій….

– “Невже я, на це зважився?”, – думки поглинали хлопця дедалі глибше. Він вже годину не міг зосередитись на одному диханні. Після призначення зустрічі Хьонджину телефоном, його всього стало трясти і підкидати, як школяра з середньої школи.

– “Та чому я так переживаю?”, – посміхався він у дзеркало, поправляючи шкіряний піджак. – Ми ж знайомі двісті років. Але правда, в коханні друзям зізнаються точно не кожен день, – голосно зітхнув Мінхо.

Не те щоб він без Хвана жити не міг, він просто не існував без нього… без його поглядів, дотиків. І навіть прочитання гороскопа щоранку, займали в серці Хо окреме місце. А харизма та пластика Хьонджина притягували наче магнітом, за найживішу частинку душі. Чи закохався по вуха, сам того не помічаючи?

– “Це що… то що я думаю? Та ні ні… ні… ні…, – іноді думав він. – “Коли? Та й як?”, – його розпирало від почуттів до цієї людини. Думки думками, а сьогодні ввечері у них вже перше “побачення”, яке просто зобов’язане увінчатися успіхом. Ну принаймні в цьому був упевнений мрійник Лі Мінхо.

Осінній вечір. Берег річки Хан. Що може бути краще прогулянки в компанії чашки кави. Це прогулянка в компанії хлопця, який так і норовить стати сенсом життя.

Мінхо любив це місце, особливо після заходу сонця. Коли легкий вітерець торкається кожної волосинки на твоїй голові, а шкіра покривається ледь помітними мурашками. Сонце у відображенні здається таким величним, ніби й не збирається йти. У вечірній час повітря свіжіше, а жовте листя під ногами надає більших чар і атмосферності.

Озброївшись великими стаканчиками з кавою, які продавали у парку біля набережної. Мінхо зупинився біля затишної дерев’яної лавки ближче до води. Присівши, Хо вирішив написати повідомлення Хьонджину. Але поки він набирав текст, то не помітив, як до нього ззаду хтось тихо підійшов. Відправивши повідомлення про місцезнаходження, Лі нервово чекав на відповідь. Але яке було його здивування, коли буквально під його правим вухом пролунав звук повідомлення. Акуратно повертаючись, він наткнувся поглядом на хлопця у темно-бежевому пальто. Брюнет дивився на спокійну воду, вдивляючись у багряний захід сонця, схрестивши руки на грудях. Здавалося, він навіть дихав через раз.

– Джинні, ти чого?, – говорить з тремтінням у голосі, застигши в одному положенні. – Я ж бува богу душу не віддав, – все таки із заїканням промовив Мінхо. 

– Ти що злякався? – повільно опустив погляд на хлопця. – Хьон, ти дуже гарне місце вибрав, – спираючись на лавочку руками, каже майже не в потилицю Хван. 

– Згоден, краєвид просто чарівний, – захоплено каже старший, повертаючи голову до води. – А ти чого підкрадаєшся?, – чекаючи відповіді, спитав він. 

– Ну, я побачив тебе ще біля вагончика з кавою, – розповідає Хван. – Вирішив поспостерігати, коли підійшов ти вже писав повідомлення, а захід сонця тут бомбічний, кому як не тобі це знати, – продовжує розповідь сідаючи поряд з другом, зігріваючи руки кавою.

– Та ти мало не шпигун, – сміється Хо, роблячи ковток гарячого латте. – Як твій день минув, виглядаєш бадьоріше ніж зазвичай, – зацікавлено запитав хлопець, розглядаючи волосся Хьонджина.

– У мене сьогодні майже вихідний, і чесно… я вмирав від нудьги, – сказав Хван, одночасно поправляючи волосся і злегка надуваючи губки. – Ця прогулянка піде мені на користь, дякую.

– Ти так кажеш, ніби не знаєш кому в таких ситуаціях потрібно дзвонити, – відразу ж відповідає Лі, звернувши увагу на губи Хвана. – І поговорити нам треба, може пройдемося?, – опускаючи погляд на руки, каже Мінхо.

– Я б з радістю прогулявся набережною, – відповів молодший, киваючи.

Майже стемніло. Стрункі алейки з маленькими ліхтариками роблять вечір ідеальним. Вологе золоте листя, вітер розносить по всій бруківці худенької доріжки. 

“Кава ще не охолола, а як і ти, все також гріє мені душу”. 

Десь далеко чутно галасливе шосе, а з мосту видніється яскравий мегаполіс.  “Вітер такий теплий, як я люблю дивитися як він розвиває твоє темне волосся”.

– Казкова місцевість, чи не так Джинні?, – дивлячись у глиб води, запитав Мінхо відводячи погляд.

– Хьон, я тобі повинен дещо сказати, – випрямляється перед старшим Хьонджин, встановлюючи зоровий контакт. – Ти…, – його перебиває звук вхідного дзвінка. – Вибач, це по роботі, –звертається до Лі. Взявши слухавку, хлопець мовчки слухав абонента, а через декілька секунд відхилив виклик залишаючи погляд на старшому.

– Ну що, як там справи?, – цікавиться він навпроти.

– Мінхо, мені треба від’їхати. Дзвонили з приводу танцювального номера, треба бути в агентстві за півгодини, – підходить ближче молодший. – Пробач, будь ласка…, – опускає голову.

– Чому ти вибачаєшся, ми добре провели вечір, – заспокоює Хо, поклавши руку на плече Хвана. – Тобі не можна спізнюватися. А поговоримо наступного разу, – сказав він, яскраво посміхнувшись своєю забійною котячою гримасою.– Біжи Джинні. 

– Не ображайся, я побіг. До скорого… –, махнув рукою на прощання. 

Вітер став сильнішим. “Здавалося, що з ним поряд було набагато тепліше”.

Опале листя пливло по річці, за напрямом вітру. Повіяло запахом дощу. 
На Сеул спускалася ніч. Мінхо не залишали думки, ні на мить. 

“Ти ж так довго до цього йшов… і зрештою що?? Злякався”. Ще довго він дивився на воду з того моста, проводжаючи кожний листочок поглядом. Він подумав що те прохолодне повітря із запахом дощу, житиме в ньому вічно. Поки що не знищить повністю. 

Заходячи до приміщення, погляд хлопця впав на взуття у передпокої. Хьонджин не вдома. Загримівши ключами по тумбочці, а потім ще й шафою з одягом, він так і напрошувався когось розбудити. Душ.  Кімната. Тихо сопівший Чан. І тиша.

***
Ранок…

З невеликою силою натискаючи на дверну ручку, Мінхо прочинив двері до кімнати, заглядаючи. Легкий протяг пройшовся по ногах, фіранки заворушилися від потоку вітру через кватирку.
Уважно вдивляючись у таке гарне спляче личко, він навшпиньках увійшов до приміщення. 

Сплячий Хьонджин – це те, про що Лі мріяв, щовечора і щоранку….  Бачити його з скуйовдженим волоссям, яке ніби вуаллю закривало його обличчя – було нічим іншим, як справжнім дивом.

А те як він обіймає подушку руками, притискаючи як улюблену іграшку – було найкращим за будь-яке диво. Саме на місці цієї подушки Мінхо хотів опинитися прямо зараз….

Тихо і обережно, Хо присів на край ліжка, все також вдивляючись в улюблені контури. Поправляючи ковдру, він легко погладжував руки хлопця. Хван спав дуже міцно і щоб розбудити його потрібно було заїхати мало не танком.

Вії хлопця час від часу посмикувалися, а він ці рухи вловлював самим серцем. Мінхо не зводив з нього погляду, закохоючись з кожною миттю ще більше. Увагу хлопця привернули темні пасма Хьонджина, які прикривали половину обличчя. Зважившись, він легенько почав заправляти їх за вушко, милуючись як Хван розплющив очі і злегка посміхнувся.  Не прибираючи руки від обличчя, він ледь провів великим пальцем по лінії вилиць. Різниця температури його пальців і шкіри Хьонджина була відчутною, між ними ніби проходив електричний розряд.

Вже яскраво посміхаючись Хван повністю розплющив око, хапаючись долонею за зап’ястя Мінхо. Чи бачив у його очах зірки, та що там… цілі всесвіти. 

– Доброго ранку, сонечко, – усміхнувся хлопець, проводячи пальцем по щоці Хьонджина. 

– Хьон…? Ти чого… тут?, – перебуваючи в легкому шоці, спитав хлопець, відпускаючи руку старшого, різко підводячись на місці. 

– Тобою милуюсь, ти так смішно хмикав. Що тобі снилося?, – спокійно відповідає Хо.

– Таак … стоп. Щось трапилося, хьон?, – поправляючи волосся назад і підсуваючись ближче, запитав молодший.
– Не мовчи…

– Ну слухай…. Я збирався це зробити ще вчора ввечері, так що просто послухай мене уважно, – опускаючи погляд униз, Мінхо взяв за руку Хвана. – Я не можу без тебе, просто не можу. Я не можу спати, їсти, я навіть іноді не можу дихати. Ти мені потрібен, крихітко… я більше не мовчатиму. Сприймай як хочеш, але я люблю тебе, – на останньому слові він підвів голову, а на очах уже з’являлися сльози. 

Він міцно стис руку хлопця, опускаючись усім тілом на ліжко. Пошепки вимовляючи ті самі слова.

Хьонджину було страшно навіть рухатися, він прокручував у голові все почуте щойно. Сонність як рукою зняло.  Звільнивши руку від обіймів Мінхо, він схопив його за плечі, підводячи.

– Мінхо, чому ти мовчав?! Чому ти так довго це приховував, від мене, – вилазячи з-під ковдри, він змусив своїми рухами, хлопця, притиснутися до холодної стіни. – Ти… ти… навіщо?!, – його емоціям не було межі, здавалося, що він готовий був задушити Хо.

– Хване, ти чого? Яка муха тебе вкусила?, – в повному шоці тепер Мінхо, який навіть і уявити не міг такої реакції хлопця.

– Яка муха, кажеш? Та яку Лі Мінхо звуть!, – він мало не кричав. – Я повинен був зробити це першим…, – заспокоївшись, Хван сів посеред ліжка обіймаючи коліна.

Також притиснутий до стіни Мінхо сидів нерухомо.  Він ніколи не бачив настільки емоційного Хьонджина. Свого Хьонджина.

– Хей, ти чого? Джинні, ми не починали гру хто швидше заплаче, – підсуваючись ближче, він притягнув його в свої обійми. 

– Кажи що хочеш …. – Ти почав цю гру ще півроку тому, коли я в тебе безпам’ятно закохався, – притискаючись до старшого сильніше, він нарешті підняв на нього мокрий погляд. – Я повинен був сказати це вчора… на мосту, але дзвінок…, – дивлячись у вічі Лі, він уловлював іскри.  Ті самі іскри, про які мріяв так довго.

Мінхо знову спирався спиною на бетон і потягнув за руку Хвана. 

– Маленький, йди до мене, – показуючи долонькою на свої стегна. – Скажи, чого ти хочеш….

Хенджіну здалося, що він виграв життя.  Скільки пережити і… все-таки досягти свого? Чи не казка з елементами фантастики? Він би сидів на цих ніжках щодня, також ніжно торкаючись його плечей, вдивляючись у темні котячі очі. Йому не треба було слів і вчинків, Хванові було достатньо погляду пари карих очей. 

– Я хочу бути з тобою завжди. Від заходу сонця і до світанку …, – пошепки і з заїканням відповів Хьонджин, чи не в губи Лі. – Не відпускай мене, прошу, – сказав він, заплющуючи очі.

Відстань між ними скорочувалася, вони ставали одним цілим…

– Я більше ніколи тебе не відпущу, – прошепотів Лі ще тихіше, теж заплющуючи очі.

Їхні губи ставали ближче. Розряд проходив через кожну клітинку тіла. Всі думки випаровувалися, а пережите миттєво забувалося. Метелики в животі оживали, а в душі танув величезний айсберг. За вікном з’явилося сонце, яке зігріло обох… і тепер назавжди.

Гармонію порушив скрип дверної ручки.  До кімнати на всіх парах залетів Джисон. 

– Я… тут це, телефон забув? Здається …, – остовпів на вході, сказав Хан спостерігаючи цю картину. – Ах так, я ж кватирку забув зачинити, от і налетіли всякі, – різко вибігаючи за двері, крикнув він. – Спати він пішов, брехун.