Ґудзик

Уже кілька тижнів з погодою відбувалося щось дивне — зранку світило сонце, вдень була гроза, а на вечір парило так, ніби земля вирішила повернути всі опади назад за кілька хвилин. От і зараз заходило на те, що мав би бути дощ. Далеко на заході набухали чорно-сині хмари. Час від часу вони виблискували стрімкими стрілами блискавиць й сварились гуркотом грому. Червень доходив до свого логічного завершення.

Перший місяць літа минув фактично непомітно — половину з нього тонка білява дівчина з яскраво-зеленими очима провела в коледжі за навчанням. Навчатися на медика досить складно, але їй подобалось. Як психологи й вчителі зціляють і виховують душі, так і вона мріяла колись лікувати тіла.

Ярослава піднялась сходами із підземки і попростувала через парк. У цю пору він був особливо красивий. Маленький рай в центрі великого міста дихав, співав, надихав на роздуми й сміливі дії. Їй було шістнадцять. Сповнена енергії, щойно закривши останній залік, дівчина поспішала у гуртожиток. В навушниках грала популярна пісня італійського гурту, що в цьому році переміг на Євробаченні.

Дівчині подобалось слухати музику іноземною мовою. Їй фізично необхідно було не розуміти слів, а читати за музикою. В неї з дитинства так — якщо вона розуміла текст пісні, та відразу втрачала будь-яку вартість в очах Ярослави. Їй було важливо орієнтуватися лише не власні відчуття й емоції. Вона боялась колись їх втратити. Так само як колись це зробила її мама.

Мама Ярослави — Світлана була жінкою вічно зайнятою, але привітною. Вона завжди раділа, коли до них в гості приходили друзі доньки. На кожне свято будинок шумів від гостей, а столи тріщали від смаколиків. І мама була в центрі цього гамору. Вона щиро тішилась святковими клопотами й могла годинами підбирати прикраси для сервірування столу або натирати виделки з ложечками до блиску. Це було в її крові.

Ярослава цього не любила. Вона розуміла, як важливо мамі бути в гурті й тому активно намагалась допомагати, але сама для себе вирішила, що коли буде мати свій власний дім — навряд чи буде влаштовувати посиденьки з друзями чи подругами по вихідних.

Минулого року дівчина закінчила дев’ятий клас і замість продовження навчання в школі, пішла до коледжу. З того часу друзів у дівчини стало менше. Значно. Несподіване розуміння того, що поділитись радістю закритої сесії вона може лише з мамою або із своїми одногрупниками, які не надто й хотіли спілкуватися із дивакуватою анімешницею, застигло Ярославу зненацька.

Дівчина різко зупинилась посеред доріжки. Музика в навушниках стихла — закінчилась пісня.

—Дівчино, — долинув до її слуху тихий скриплячий голос.

На лавці сидів чоловік років шістдесяти в ідеально вигладженому сірому костюмі й темно-синій кепці-восьмиклинці.

—Дівчино, — повторив чоловік, — ви виглядаєте спантеличено. Щось сталося? Сідайте, поговоримо.

Ярослава кілька разів моргнула. Музика так і не почала грати — певне, дешеві навушники із Аврори не витримали тяжкої долі й останнє розплутування стало для них фатальним.

—Ви до мене? — перепитала Ярослава, указавши на себе великим пальцем. Вона ніколи не указувала на людей інакше, як великим пальцем. Це був своєрідний жест нейтральної зацікавленості в її розумінні.

—А ви бачите тут ще когось?

Ярослава помотала головою. Чоловік посунувся й Ярослава змогла сісти поруч. Коричнева фарба облущилась й неприємно впивалась в оголені шортами ноги. З-під неї докором для недобросовісних комунальників визирала світла фарба ніжно-піщаного кольору, ніби вказуючи, що істина зовсім не така, якою здається на перший погляд.

—Так що сталося?

—Нічого, — знизала плечами Ярослава, намагаючись триматися осторонь від дивного незнайомця.

—Та ну? — чоловік косо всміхнувся й окинув дівчину прискіпливим поглядом. — Точно?

—У мене таке як не стало друзів, — Ярослава стисла краї футболки тонкими пальцями так, що різнокольорові нігті впились в боки.

—Таке як?

Ярослава кивнула.

—Знаєш, я тебе розумію, — чоловік дістав пачку цигарок з-за пазухи. — Сподіваюсь, ти не проти? От і добре.

Чоловік прикурив, випускаючи тонкі цівки диму з рота.

—Ніколи не любив палити, але знаєш, сам якось почав. Будеш? — він простягнув Ярославі відкриту пачку із запальничкою, але дівчина похитала головою.

—Я не палю, дякую.

—Правильно. А я оце травлюсь.

Вони просиділи в тиші кілька хвилин. Дивний чоловік палив, а Ярослава думала про своє. Коли дівчині набридло сидіти в тиші й вона хотіла піднятися, чоловік раптом схопив її за руку. Дівчина рефлекторно здригнулась й простягла вільну руку за балончиком, але дідок і не намагався нічого робити.

Він просто зігнувся навпіл й відпустив її руку, охопивши голову обома руками. Цигарка стирчала в нього за вухом й тліла, пускаючи попіл на пожовклий комір колись білосніжної сорочки. Лише зараз Ярослава помітила, що ідеальність костюму їй лише здалась і ніяк він не вигладжений, а просто дбайливо носився, сорочка була навіть замала й тканина змінила свій колір й потоншала. Тільки картата синя краватка була відносно новою й виділялась навіть більше за кепку.

Зморщене старістю обличчя скривило гримасою морального болю.

—Я ж не готів палити, правда, — ніби зізнаючись у найбільшому гріхові промовив чоловік. — Я просто… Я утратив усе. Мені нічого іншого не залишалось.

Ярослава кілька секунд отетеріло дивилась на згорбленого чоловіка, а потім мовчки опустилась поруч на лавку.

—Розкажіть, — м’яко попросила дівчина.

Чоловік кивнув, а за мить почав свою розповідь.

—Моїй мамі було десять, коли в село прийшли німці. Вони убивали, грабували, ґвалтували жінок і дівчат, але ніколи не чіпали її сім’ї. В селі почали говорити, що її мати — моя бабуся — німецька шпигунка. Людська лють і ненависть іноді не має меж. Вони забили бабцю каміннями, а маму запроторили до сиротинцю, звідки її так ніхто й не забрав. Усе, що в неї залишилось — це фіолетовий піджак із химерними ґудзиками. З ним вона й випустилась й поступила в університет.

Чоловік взяв, докурив цигарку й підпалив ще одну, обдавши Ярославу новою порцією диму. Десь далеко спалахнула блискавка.

—З ним вона вийшла заміж і навіть відвела нас із братом у перший клас. Хороший був піджак, цупкий. Мені було шістнадцять, коли її не стало. Я — молодший у сім’ї й тому не можу сказати, яких тягот зазнали батько із старшим братом, але чітко пам’ятаю, що коли він одружувався, мамин піджак перейшов його жінці. Брат мав чотирьох дітей: три сини й донька.

Племінниця дуже любила наряджатися в дитинстві й колись мав би настати той час, коли вона б дібралась до піджака. Тоді вже й я одружився, але дітей мати так і не зміг — здоров’я, — він журливо хихотнув і струсив попіл під ноги.

—Світлані було сім, коли вона вперше одягнула мамин піджак. Смішна, мала в ньому вона виглядала химерно, але я все рівно не міг натішитися тому, що піджак перестав припадати пилом — Ірина, дружина брата, не носила його з часів першої вагітності. Мала носила його в школу й він досі був як новий.

Роки летіли, я розлучився. Жінка хотіла дітей, а я не міг їй того дати. Розуміючи, що не можу зробити щасливою кохану жінку, я відпустив її. Через рік Світлані виповнилось сімнадцять і мене запросили на день народження.

Досі пам’ятаю її у тому фіолетовому матусиному піджакові. Ґудзики виблискували в променях осіннього сонця й я не міг відвести від них погляду. Заливистий сміх племінниці був надто схожий на мамин. Вона вся походила на маму. Висока, тонка із русими кучериками, вона виглядала як мама у молодості, на тих фотографіях, де її обличчя хоч і сповнене смутку й журби осиротілої дитини, але ще не займане зморшками, старістю й хворобами. І  я не зміг стриматися.

Чоловік на хвилину запнувся. Його руки тремтіли, а очі застеляли сльози.

—Я закохався у власну небогу, — приречено прошепотів чоловік, не відриваючи тяжкого погляду від обличчя Ярослави.

Він ніби шукав щось у її обличчі. Ніби боявся й водночас хотів побачити осуд або негатив. Але його не послідувало. Ярославі було абсолютно все рівно до того, що було колись давно у незнайомого чоловіка. Вона навіть о кінця не розуміла, чому так і продовжує сидіти поруч, чому не пішла у гуртожиток, а все ще сидить й слухає цю безглузду сповідь.

—Коли я сказав про це брату він розізлився. Дуже. Аж побив мене й заборонив наближатися до Світланки навіть на крок. А я що? Я не міг не наближатися. Я він у неї заняття в університеті. Світланка була старанною студенткою, навіть занадто. Вона часто залишалась після лекцій для того, щоб обговорити додаткові питання чи отримати відповіді на цікаві для неї запитання. А я… Я не міг їй заборонити. Їй був цікавий мій предмет.

Мені це подобалось. Я хотів і водночас боявся цього бажання. Ще через рік я перевівся у інший університет, щоб не ятрити душу. Але на його базі Світланка мала проходити практику з бухгалтерського обліку. Мене поставили відповідальним за практикантів. І тоді, ніби впевнивши самого у тому, що це ні що інше, як знаки долі, я зізнався у своїх почуттях.

Чоловік викинув недопалок й потягнувся за третьою. Його вже добре трусило, але він ніби не помічав цього й продовжував говорити.

—Вона спершу здивувалась й уникала мене, але з часом почала все частіше з’являтися, просити допомогу із таблицями, схемами, хоча я прекрасно знав, що проблем із ними у неї, кращої студентки курсу немає. Ми стали бачитися й після занять. За кілька місяців вона дозволила себе поцілувати. Це помітив мій брат.

—І що? — вперше за тривалий час запитала Ярослава, помітивши, що сама теж сидить зсутулено й жадібно ловить кожне слово, що говорить дідусь.

—Він побив мене. Говорив, що це все через мою нездорову прив’язаність до мами і її піджака. Й що я просто бачу в Світланці заміну матері, — похнюпився чоловік. — Можливо, він і був правий, але я любив Світланку. Щиро любив. І хотів аби вона була щасливою. Тому як чоловік мав поговорити з нею. Пояснити й зникнути з її життя. Тим паче, брат погрожував убити мене, якщо я цього не зроблю.

—Ви сказали їй?

Він похитав головою.

—Ні. Я не встиг. Їй все розказала Ірина. Вона сказала, що я просто хворий на голову чоловік, який має такі ж хворі схильності й мене необхідно лікувати, бо я схиблений на маминому піджакові. Наступного дня Світланка порвала зі мною. Вона прийшла на кафедру, зірвала з плечей той самий фіолетовий піджак і з криком: «Якщо він так тобі важливий, забирай і щоб очі мої тебе більше не бачили!». Потім розвернулась і пішла.

Ярослава здригнулась, коли загриміло прямісінько над головою. Подув холодний вітер — наближалася злива.

—Вона пішла, а я так і стояв не в силах зрушити з місця. Біля ніг лежав матусин піджак, в голові лунали її останні слова, а перед очима стояло її заплакане обличчя. Коли я прийшов до тями, то схопив піджак і кинувся слідом, але уже було пізно — Світланки й слід простигнув. Тоді я й помітив, що на піджакові не вистачає однієї пувички. Ця історія набула розголосу. Мене звільнили й запроторили до психіатричної клініки за нездоровий потяг і протягом більше п’яти років тримали там, а після ще більше п’ятнадцяти я шукав її, мою Світланку.

—Навіщо? — видихнула Ярослава, їй дійсно була цікаво історія незнайомого чоловіка, який мабуть був значно старіше, ніж виглядав на перший погляд.

—Щоб дізнатися нащо вона відірвала ґудзика, — знизав плечами чоловік.

—І все?

—А потрібно щось більше?

—Не знаю. Не хочу засуджувати чи говорити щось не те. Ви мабуть багато пережили.

—Не буду заперечувати, — погодився чоловік й сумно всміхнувся.

—То ви знайшли її?

Чоловік хитро всміхнувся й похитав головою.

—Ні. Коли мене закрили, забрали абсолютно всі речі. Я ледь встиг відірвати бодай ґудзика від піджака й заховати в білизні. Номеру її я не знав, за минулою адресою проживали інші люди. По факту, я думав, що назавжди втратив її.

—Думали?

Чоловік схвально кивнув.

—Щось змінилось?

—Передавай вітання мамі, зірочко, — тільки й сказав чоловік, а потім підвівся й попростував геть й більше не відзивався на слова Ярослави.

Лише коли зсутулена спина старого зникла з виду, дівчина торкнулась талісмана — химерного ґудзика на яскравій нитці й завмерла: «Передавай вітання мамі». Вона все зрозуміла.

Пролунав ще один розкат грому й листям зашелестіли великі краплі наче сльози її батька, якого вона ніколи до сьогодні не бачила.