Їх було троє: він, її привид та біль

Туга, що залишає після себе хвилю тривожності, б’є по грудній клітці. Знання ймовірного та місцями очевидного результату зрадливо душить середини, змішуючись із запахом горілої людської шкіри. Кров на чорному носку лакованого черевика мозолить око, але не більше, ніж руїни школи під самим його носом.

Драко, озираючись, витирає долонею холодний брудний піт з шиї та лиця. Шум у вухах це, швидше за все, серце, що відбиває барабаном, але разом з ним йому виразно чуються страшні та повні болі крики чарівників, яких дістають з-під гострих валунів і обвалених склепінь Гоґвортсу.

Натикаючись поглядом на заплакані в порізах обличчя, бажання завернутися в теплу мантию і сховатися здається все більш спокусливим. Вони дивляться на нього з побоюванням і огідою, інстинктивно тягнуться до своїх палічок, щедро вмитих чи то дружньою, чи ворожою кров’ю. Драко намагається не звертати увагу – і вперше за багато років це дається йому з неймовірною важкістю, що відчувається в неприємному скрипі зубів.

Великий зал гомонить, як божевільний.

Снуть чалунки та маги, допомагаючи скиглящим пораненим, а Драко відштовхує від себе порив затулити долонями вуха і йде вперед. Тут, усередині, він викликає інтерес однією своєю присутністю: учні, що сидять на імпровізованих лавочках, насторожено спостерігають за його під квапливими кроками, готові будь-якої миті взятися за пульсівну від магії палічку. Він не робить нічого компрометувального, нічого здатного змусити їх повірити, що він може напасти — Мерлін, адже він ще дитина, — але в зморшках ніби невластивим таким молодим тілам дорослих очах тліють залишки рішучості кинутися в бій, захищаючи своє життя і життя своїх близьких.

Натовп, що постійно викликає роздратування, рудих маківок у північній частині Зали, розбавлених темними шевелюрами тут і там, ніби посилає перший попереджувальний сигнал. Замість того, щоб прискоритися, підійти ближче і дізнатися, що ж там відбувається, Драко зупиняється і застигає, як статуя.

Ну, напевно, вони оплакують чиюсь смерть.

Сім’я Візлі, за його мірками, величезна, отже, ймовірність того, що хтось із них обійме Аваду цього вечора, висока, але в грудях щось боляче зудить. Там – неприємний здогад, який не те щоб неймовірний по всій своїй суті — він неможливий. Звучить так само неприродно, як і уявити, що померла його мати…

Точно.

У пам’яті недоречно постає рідне обличчя, що втратило останні краплі молодості, спалах зеленого світла і жах, що застиг у Нарцисиних очах. Після — образа, моторошна, до лавин мурашок по шкірі, і спроби відшукати того самого виродка, що посмів кинути заклинання в його матір.

Кинути заклинання.

В його матір.

Нерозуміння і здивування не встигають як слід ударити по мізках, коли Драко помічає щербате обличчя Смертежера, одягненого у величезну смарагдову мантію. Кидаючись зеленим спалахом у відповідь, у помсту, молитви й готовність віддатися всім охочим прийняти його силам – начхати, злим або світлим, аби вони допомогли заклинанню потрапити точно в ціль, – вони палають маяком.

Ніколи ще так сильно не хотілося змусити людину померти – ні, бляха, здохнути страшнішою смертю зі всіляких найболючих смертей.

Гучний вигук вириває його зі свіжих спогадів і повертає до напівзруйнованої Зали, змушуючи скривитись і озирнутися. Витягати голову вже зовсім не в’яжеться з образом Мелфоїв, тому він відновлює свій шлях, трохи косячи у бік рудих маківок; не сказати, що йому цікаво, хто ж там помер, просто хочеться переконатися, що його здогади невірні, і вирушити на пошуки далі, такими ж у мотлох розбитими коридорами й кабінетами.

Пройшовши з десяток кроків, огляд на картину відкривається вже кращий.

На підлозі, схилившись над обтягнутими пошарпаним простирадлом носилками, сидить Візлета, несамовито трясучи тоненьке тіло на матраці. Поруч із нею, обіймаючи за плечі, навпочіпки скорючився Поттер: він щось шепоче на вухо своїй подружці, одночасно з цим прикриваючи рота долонею, але не притискаючи її до губ; вигляд у нього такий, якби йому дуже хотілося зайтись в істериці, але через дівчину він не може дозволити собі таку розкіш, можливо, тому, що наразі їй гірше, ніж йому.

Помічаючи рудий хаос, що панує за ними, у Драко миготить думка, що топить крижану надію – помер все-таки Візел.

І хай там що, він витримує довгу, майже вічну паузу, перш ніж перевести погляд нижче судомно тремтячих Візлетиних рук.

Каштанове волосся в ковтунах, що потонули в червоній в’язкій рідині. Наполовину роздертий светр оголює частину грудей та живота і вид на прокушену бліду шкіру в районі пупка, з якої тече яскрава, вже остання багряна кров. Долоня правої руки, витягнута по шву ноги, вивернута під неприродним кутом; з відкритих переломів стирчить щось таке мерзенне і неприємне, і Драко не дозволяє собі більше розглядати це і переводить погляд на дівоче обличчя.

Застигла байдужість на ньому змушує його похолонути.

Він навіть не помічає, як опиняється так близько до носилок — настільки, що ще можна встигнути розгледіти не до кінця втіклий мед з райдужки її очей.

Гарячково оглядаючись навколо, ніби боячись повірити картині, що розкинулася перед ним, він бачить – Поттер кидає на нього жалісливий погляд, і його ніби щось тверезить. Драко сує руку в ліву кишеню чорних штанів і йде, без роздуму відвертаючись від до цього близького, водночас із тим такого далекого, неживого, колись теплого тіла коханої людини, яка назавжди застигла в цій секунді, яка назавжди залишилася в брудній ночі Битви за Гоґвортс.

Вся ця сцена займає не більше, ніж пів хвилини, але йому здається, що пролітає таке довге для нього все його життя. Йому не можна, фізично небезпечно дивитися на укушену і роздерту перевертнем Герміону, особливо після всієї гами почуттів, випробуваної ним у момент смерті матері. Ноги самі ведуть у Ґрейнджерівське улюблене місце в Гоґвортсі, яке полюбляла й Нарциса у сімейному особняку.

Здається, бібліотека постраждала анітрохи не менше інших приміщень. Тут тихо й порожньо — мабуть, усіх, кого привалило і засипало, вже забрали, лише ряд приблизно шести тіл тісниться біля цілої стіни, ніби прибившись один до одного. Можливо, це неопізнані учні, а може, ті, хто не має близьких, готових попрощатися. Чомусь думається, що, помри б він, Мелфой, він опинився б у такій самій ситуації — самотня гора кісток, одягнена в холодний шкіряний костюм, загорнута в довгий чорний пакет, яка очікує своєї черги, щоб… Щоб потім вирушити під землю у вириту з незадоволенням яму. А може таких, як він, юних Смертежерів, спалюють або кидають в одну спільну братську могилу, не церемонячись і боячись зайвий раз доторкнутися до відходів?

…Пройшовши вглиб, неможливо не помітити убозтво, в яке перетворилася бібліотека. Сотні — ні, тисячі — книг спалені чи розірвані, вони являють собою лише жменьку попелу та сморід, а сторінки багатьох покриті субстанцією, що більше нагадує прозоро-сірий слиз.

Але його цікавить певне місце.

Праворуч від входу колись був вузенький прохід зі стелажами, прилиплими один до одного, і, протиснувшись через них, можна було вийти в імпровізовану кімнатку, три стіни якої займали полиці з книгами, четверту ж — величезне старе вікно до стелі, вічно вкрите пилом і павутинням. Наразі прохід завалений — тому Драко дістає з кишені паличку, краєм ока помічаючи червоні та глибокі сліди від нігтів на долонях, і прочищає його за допомогою магії.

Якби в його голові не царював ураган, що змітав зародження інших думок, він навіть здивувався б, помітивши відносну незайманість «кімнатки». Стелажі повалилися, але повалилися грамотно, спершись на сусідні й створивши якийсь конусоподібний купол над головою; таким чином освітлення ледь вистачало, щоб розгледіти пил і щебінь, що охопили книжки та бідні меблі.

Драко втомлено опускається на вимазаний стілець, не дбаючи про те, що забруднить мантію.

Хіба це має значення, якщо твоя душа наскрізь наповнена брудом, чужою кров’ю тих, кого смерть незаслужено забрала? І забрала з твоєї ж провини. Хіба має значення, хто живий, а хто мертвий, якщо дорогих тобі людей більше немає? Хіба має щось сенс, якщо сенсу як такого більше не існує, якщо він стертий до такої міри, що складається враження, ніби його ніколи й не існувало? Був він насправді колись, чи був лише ілюзією захворілої свідомості, яка прагнула забутися у щасті, змітаючи біль?

Так, каже щось усередині.

Ну звичайно ж він був.

Напевно не можна придумати людину, радість при погляді на яку підіймається, як цунамі, зароджуючись десь глибоко всередині — адже й сам до кінця не усвідомиш, поки не накриє з головою.

Не можна придумати м’який вигин ліктів, глузливо вигнуту брову, настільки завзяту захопленість суперечкою і таку ґрифіндорську впертість.

Не можна придумати теплі слова і пальці, що дбайливо кутають у шарф, не заради пристойності, а щиро невдоволені твоєю байдужістю до власного здоров’я.

Не можна придумати ласкаві, тендітні губи, солодкі в холодний зимовий вечір і солоні од сліз під час грози та страху.

Не можна придумати руки…

Руки, руки, руки…

Драко дивиться на свої долоні, і йому здається, що вони в крові. Вона червоними доріжками тече по зап’ястях, крокуючи до передпліч, окреслюючи червоними лініями яскраві вени, що видніються на тлі блідої білої шкіри. Кров всюди: нею залита підлога, в ній його ноги, мантія, штани…

Драко відчуває, як щось витікає з очей та йде по щоках, стрибаючи на підборіддя, спливаючи під комір і забарвлюючи ключиці, плечі, тканину сорочки, що мотузкою стягує груди.

Дуже хочеться закричати, прогнати огидний кошмар, що блимає настільки явною правдою і неприкритою завісою дійсності, але рот ніби зшили губа до губи. Хочеться витерти руки об перше, що побачиш, але вони повністю охоплені тремтінням і не планують коритися, їм добре і на своєму місці, оберненими долонями до переляканого хазяйського лиця.

І Драко хапається за ледь помітний спалах, що веде до дійсності, за тьмяне світло, яке мерехтить десь на межі реальності. Сіре яскраве полотно випливає з проходу, який він організував, щоб потрапити сюди, і рухається до нього. На якусь частку секунди пронизує панічний страх; думка, що це страшніше за кров на його руках і неслухняного тіла, хльостає по щоках.

І тільки коли Драко вдивляється краще, крижана вода усвідомлення та полегшення ллється за комір, заспокоюючи й дозволяючи йому повернути контроль над собою.

Фантомний образ дівчини милить око, але Драко скидає цю завісу і вдивляється краще. Ні, не фантом, це — привид, причому справжнісінький.

Дівчина наближається. Зупиняється за кілька кроків від Драко, який невідомо коли та як встиг сповзти на підлогу, і він охоче киває. Вона рухається далі. Чомусь його мозок впевнений, що ось це — важливіше за всі його проблеми, важливіше за скорботу за своєю улюбленою відьмою і ще не встигшою досягти потрібного піку туги по матері. І він таки правий.

— Привіт, Драко, — каже вона.

Драко марно намагається зупинити потік сліз, що ріжуть очі, ледве чуючи жменьку кинутих нею слів.

Цей голос знайомий до ознобу під шкірою.

– Будь ласка, не плач, – гірко просить Герміона, і він не в змозі суперечити її проханням – ніколи не виходило.

Коли сльози закінчуються, привид сідає поряд з ним на підлогу, і вони дивляться один на одного деякий час, не рахуючи хвилини. Драко перебирає в голові всі моменти, проведені разом із нею, всі слова, почуті мигцем або призначені лише йому, сам не знаючи, навіщо, запам’ятовує кожну рисочку її обличчя: звикнувши до освітлення, він помічає, що її привид такий, як і тоді, коли він востаннє бачив її цілою, неушкодженою та живою.

Вони розмовляють тихо й пошепки, обмінюючись простими реченнями і не чіпаючи довгих прогалин між репліками. Згодом, усвідомивши і обдумавши все, що сталося, Драко зрозуміє, що не запам’ятав ані крихти їхнього діалогу; був лише моральний біль, що щемів груди, і спокій, що ледь вірно мішався з усім отим.

— Ціна за мене тут надто висока, — якось каже вона у перерві між обміном парою фраз.

— Байдуже, — чесно відповідає він. — Якби мені довелося померти за ці хвилини з тобою прямо зараз, я б прийняв це. — І, киваючи, додає: — Ти – найкраще, що траплялося зі мною.

Незнання причин самих по собі правдивих та несподіваних навіть для себе слів не забарвлюють збентеження і сором. Частково він каже це тому, що знає — почуття провини скоро з’їсть його живцем за те, що не сказав їй це за життя; частково тому, що це справді те, що давно варто було вимовити вголос.

Його магія, що іскриться на кінчиках пальців, живе всередині і не терпить такого огидного стану свого господаря, зробила все за нього. Намагаючись виправити його самопочуття, вона справді запустила незворотний процес, призвела до виконання умов прокляття без його відома, підписавши контракт із Темною магією. Вона закликала фантом померлої людини, якої він потребував найбільше, перетворила з прісної оболонки на напівпрозорого привида і прив’язала до локації, в якій він знаходився — до бібліотеки. Іншою стороною медалі цього розкішного закляття була деталь, з якою Драко мирився ще дуже довго. Його до локації теж прив’язало – прив’язало до Гоґвортсу.

Важко було здобувати освіту вчителя, весь час перебуваючи в замку, але ще важче було викладати Зілля в некоханій школі, яка лише зрідка нагадувала відлуння рідних стін у перекроєних наново кабінетах, аудиторіях для занять та Великому залі.

Єдиним місцем, де він бував частіше, ніж у своєму ліжку, завжди була бібліотека. Привид Герміони допоміг йому впоратися з думкою, що матері більше немає, а батько в Азкабані, допоміг пережити косі погляди та конфлікти з батьками насторожених учнів, які боялися віддавати свою дитину викладачеві, який у минулому був хоч і невдалим, але Смертежером.

У ній він знайшов своє заспокоєння, егоїстично тримаючи поруч із собою до талого.