І

   Похмуре, затягнуте сірими хмарами небо. Напів зруйновані будівлі моторошно оточували Асоку. Здалеку чулися гуркіт вибухів та пострілів. Війна невблаганна.

    Молода тогрута обережно йшла слідами, що ледве можна було розгледіти в багнюці. Вони вели до однієї з ледве вцілілих будівель.

    Вибиті вікна, потрощені шибки, всіяні тріщинами голі стіни. Колись тут було життя. Але зараз це пустка.

    Тано обережно перелізла через вікно. Підлога всипана рештками скла та штукатурки, які тріщали під її ногами. Асока озирнулася.

— Майстре? — гукнула вона.

    Тиша.

— Скайхлопче, я знаю, що ти тут! — гукнула вона знову.

    Усередині почувся шурхіт. Асока попрямувала на звук.

    Джерело звуку закутавшись у коричневу мантію сиділо в кутку суміжної кімнати.

— Скайхлопче! — Асока попрямувала до нього.

    Дівчина смикнула Анакіна за мантію. Той щільніше закутався в цупку тканину. Скайвокер сидів, обійнявши коліна та опустивши голову на них.

— Що сталося? — вона сіла навпочіпки перед ним.

    Тогрута спробувала забрати його руки з колін, але тільки вона торкнулася, Анакін міцніше стиснув руками коліна і заповз глибше в куток.

— Майстре! — з розпачем вигукнула Тано.

— Шпилько, залиш мене в спокої, — глухо промовила грудка, закутана в мантію, не підводячи голови.

    Запала тиша, лише чутно тихе сопіння.

— Щось сталося? — вона обережно торкнулася його. Нуль реакції, лише тихе буркотіння.

— Майстре, прошу, розкажіть мені! — вона обережно потрусила його. — Можливо я вам зможу допомогти…

— Навряд чи… — знову глухо він відповів.

— Будь ласка… — тогрута поклала долоню на плече друга.

   Несподівано для неї, Скайвокер різко підвів голову і поглянув на неї. Очі червоні, ніби він мить тому плакав.

— Шпилько, залиш мене в спокої, — тремтячим голосом промовив він. Сльози зібралися в очах.

— Скайхлопче, я можу допомогти, — Асока торкнулася плеча Анакіна. — Просто розкажи мені, що сталося.

    Дві цівки покотилися його щоками. Він знову сховав лице від учениці. Почулися схлипи.

    Асока насупила брови. Вона схопила вчителя за голову, змушуючи підвести її.

— Що. Сталося. — сказала вона дивлячись йому в очі.

    Зо мить він хотів відвернутися й уникнути відповіді, але потім, не стримуючи плачу, обійняв Асоку.

— Я втомився… — схлипуючи, промовив він. Сльози рікою текли обличчям Скайвокера. — Я втомився від цього всього… Від війни, від смертей, від цього безглуздя…

    Шпилька обійняла майстра у відповідь. Вона обережно гладила його по голові, примовляючи:

— Все буде добре. Скоро це все скінчиться…

    Похмуре сіре небо. Вітер свище. Здалеку чувся гуркіт вибухів та пострілів.

    Вони довго так сиділи, обійнявшись.

    Війна невблаганна.