І я вже пішов, та напевно назавжди…
від MyawВід автора:
Щось на сумному… Ех, ну буває, писала під впливом емоцій. Сам… Фанфік??? Його можна так назвати??? Бо він вийшов занадто маленьким, ю ноу? Так ось, так, він занадто маленький, але у нього я намагалась вмістити по максимуму, точніше те, що відчувала. Це моя перша робота тут, тому буду рада почути про усі недоліки. :))
А тепер перейдемо до пісеньок, шоб нудно не було читати:
SadSvit – Небо
Sufjan Stevens – Fourth Of July
_______________________________________________________
Щось тут не чисто.
Кімната гуртожитку здавалась занадто порожньою, чогось точно не вистачало. Точніше когось. По кімнаті не валялись потерті, вбиті життям, спортивні штани, на стільці не був склад з футболок і кофт. Робочий стіл був занадто чистим, не було підручників з іспанської та математики, кудись зникли зошити з великими конспектами. Так чисто. Так тихо. Так сумно.
В коридорі не стояли кросівки у дірках, на вішалці не висіла куртка, яку сто раз підшивали. Телевізор не був включений, там не грав матч ексі.
Раніше на даху самотність не відчувалась, навпаки – було добре, ну, окрім висоти. Не було нудно сидіти наодинці, залишившись один на один у своїх думках. Не було нужди у тому, щоб хтось сидів поруч. Не було… Головне слово було.
Схід сонця завжди був звичайним явищем, нічні зорі просто були, ніби у них взагалі немає сенсу, світанок також був чимось незмінним. Тоді чому зараз схід сонця, зірки, світанки перестали бути тим, до чого звик, що завжди було? Чому зараз, спостерігаючи за ними так боляче? Ось чому?
Звичка діставати одразу дві цигарки залишилась, а з нею й залишилась звичка підпалювати й другу в надії, що друга рука візьме її і буде вдихати її дим. Вдихати її дим, поки вона не закінчиться.
І зараз: цигарка дотліла до фільтру — Ендрю Міньярд не зробив жодної затяжки. Йому потрібен не нікотин, а їдкий дим, що нагадував йому про його промінь у житті. Якщо вдихати повільно, то ейдетична пам’ять відтворювала картинки з грою в правду. Спогади викликали неймовірний біль, що рознісся по усьому тілу, а разом з ним і тремтіння в руках. Пальці не витримали ваги залишків цигарки. Вона впала на землю з самого даху.
Очі горіли, щипали, серце розривалось на шматки, душа не знаходила собі покою. Він не догадався. Він не встиг. Він сам його відпустив від себе. Він не захистив його. Він… Він! ВІН! ВІН ВИННИЙ!
У чому ж він винний?
Ніл Абрам Джостен не вижив у Балтиморі. Він, як і Натаніель Веснінскі, як Алекс, як Стефан, Кріс і інші загинули у підвалі Балтіморського М’ясника. Стюард Хетфорд не встиг, буквально на декілька годин.
Тепер це ім’я було набито на могилі в Пальметто, де він був похоронений, гнив під 10 метрами землі.
– Ніл, Ніл… – почав говорити Ендрю, дивлячись на ярко-помаранчевий схід сонця. – Ти чортів брехун. Ти обіцяв, що не втечеш…
Голос почав тремтіти, а по щокам потекли сльози.
– А ти втік. Ти залишив мене. Чортова нездійсненна мрія. Чортів наркоман. Чортів бігунець.
Руки рефлекторно обійняли своє ж тіло, сильно стискаючи його. Схлипи набирали частоту та становились ще гучнішими.
– Я, блять, ненавиджу тебе… – надія, що його наркоман, його хлопець, почує його руйнувала Ендрю ще сильніше.
Йому зараз боляче, дуже боляче, але головне… Головне, що страждання Ніла завершені, він нарешті відпочине.
0 Коментарів