І що йому робити?!

Йшла вже 10 година дороги, Джісону не вперше було їхати так довго, йому це навіть подобалося, йому ніхто не дошкуляє, над головою зірки, він відчуває себе самим у всьому світі.. Фари освітлюють дорогу в темноті, повз його проїжджають на шаленій швидкості автомобілі, в салоні пахне ваніллю й ще чимось, що нагадує аромат у пекарні, що в центрі Парижу, лунає одна й та ж сама пісня на повторі. Зараз він проїжджає якесь маленьке містечко, в голові проскочила думка, – Чи не залишитись мені тут на ночівлю?, – Поглядом шукає парковку чи якийсь маленький Хостел. Помічає неонову вивіску, місце не дуже затишне, але перепочити потрібно. Хан виймає сумку з машини й прямує до маленьких дверей, що так заховалися десь в кутку, ніби казали: “ Тільки не йди сюди, проходь повз чужинуцю”. Він опустив ручку й вони гучно заскрипіли, не надто приємний звук, особливо вночі, за стійкою нікого не було, але на стіні висів номер телефону і підпис: “ Якщо стійка пуста, дзвонити за номером, цілодобово!!!”. 

Видно справи тут йшли кепсько, місто було маленьке тому туристів тут не було, всі місцеві, у Хостелі тут мали потребу хіба пари, що хотіли розважатися, хоч він й не виглядає як місце для розваг. Хан набирає номер і чекає коли хтось візьме трубку на тому боці, та ніхто не бере, чути пять коротких гудків і виклик завершується, він розгублено дивиться на стійку й вирішує пройти у темний коридор в пошуку якогось дивану, щоб сісти й почекати декілька хвилин, перед тим як знову подзвонити. Він проходить геть в кінець й завертає за кут, в кінці видніється вікно.. йому здалося ніби крізь його хтось на його дивиться.. але раптом хтось гепнув дверима у тому коридорі який він минув… Хан розвернувся й попрямував  на звук. Коридор був порожнім, лише одні двері були відчиненіі, здається їх занадто сильно гримнули і вони просто відскочили так що замок не встиг спрацювати. Повільно Хан підійшов в сторону відкритих дверей, він вирішив їх зачинити й покинути приміщення, йому тут щось занадто сильно не подобалося, він підійшов і простягнув руку до ручки, та коли погляд впав на кімнату, він жахнувся, а рука так і зависла в повітрі не діставшись дверей. 

На підлозі лежала людина, здається її було поранено, Хан не чув стогонів чи криків, мабуть поранений від болю втратив свідомість. Джісон підбіг до тіла, відкинув волосся й подивився на загальний стан, виміряв пульс, справи були кепські, з під тіла пішла калюжка червоної рідини, він зрозумів, що людину поранено ножем десь в області живота, от тільки, що з цим робити в місті, де не було навіть маленької лікарні?. Він встав, обійшов тіло й взяв телефон, щоб викликати швидку, їхали б вони довго, але можливо так скажуть, що робити й скерують його дистанційно. Він вже підніс телефон до вуха, як хтось схопив його за руку, від неочікуваності Джісон підскочив, поранений прийшов до тями й намагався щось скзати Джісону, він пригнувся й уважно подивився на губи, що беззвучно про щось прохають

 -Н..нн..не дзвоніть.., – ледь чутно промовив невідомий.

 -Що? Я не розумію, спробуйте сказати голосніше, – Джісон ще більш наблизився до пораненого, й виразливо попрохав, – Повторіть будь ласка

 -Не викликайте поліцію, не.. – він тяжко вдихнув, ніби знову падав у сон, – не викликайте швидку, я са…. я сам.. з усім, – він почав кашляти, – сам розберусь!

 -Емм ви зараз можете померти, без швидкої вас тут не врятувати!

 -Просто йдіть, – після цих слів рука що весь цей час тримала Джісона впала на підлогу..

Він не може зробити й кроку, про втечу й мови не може йти, що робити Джісон не розуміє, але кинути тут цього хлопця він не може. За секунду він зорієнтувується. що якщо не почне діяти, то постраждалий помре, ніби в трансі він біжить до машини за аптечкою, що завжди подорожувала із ним. В номері він швидко виливає спирт на вже помиті руки, і починає шукати необхідні для допомоги речі, він перевертає постраждалого в протишокове положення й накладає стерильну повязку на місце рани, його руки трусяться, та він якось не зважає на це. Хан вирішує відвезти постраждалого у найближчу лікарню, але звертатися до поліції не збирався, поки постраждалий знову не прийде до тями. Він не знав як йому вивести людину із ножовим пораненням, тому просто обережно підсунув його на ковдру й потягнув її в бік дверей. Підлога стара й скрипить,, та на це якось уваги він не звертає, лише дякує майстру, що вирішив не робити порогів, Хан обережно піднімає постраждалого й садить на заднє сидіння, накриває ковдрою, торкається рукою до повязки перевіряючи чи не просочилась кров, на пальцях залишилася червона рідина, Хан швидко защебнув ремінь безпеки й завів машину. Дорога до найближчого міста де є лікарня триває не менше години, він тисне на газ, розуміючи, що кожна секунда важлива і мчиться по трасі й чи не в два рази перевищує швидкість. До міста вони дістаються менш ніж за півгодини, відсутність пробок й вимкнені світлофори зіграли їм на руку. Ось він стоїть коло маленької лікарні і дивиться як лікарі виймають із його машини напівмертвого невідомого, тримається за голову й намагається зрозуміти хоч щось.

Це була жахлива ніч, яку Джісон провів на сидінні в коридорі, слухав якісь висновки лікарів і намагався запевнити лікарів, не викликати швидку, поки постраждалий не прийде в себе. За словами головного лікаря, що бігав туди сюди і персоналу, Хан врятував людину від смерті. Та Джісона це не дуже порадувало, адже стан у невідомого був досі невтішний, і коли він повернеться ніхто не знав, як і те чи точно він повернеться. Він втратив занадто багато крові, якось Хан ходив до машини по одяг й паспорт і подивився на залите кров’ю сидіння, як після такого можна жити він не знав але сподівався, що можна. Що ж залишалося лише чекати й пояснювати лікарям, що поліція лише нашкодить постраждалому, адже щось змусило Хана повірити словам, що так старався сказати йому невідомий. Для його він досі був невідомим, документів при йому знайдено не було. Зате у кишені була згорнута записка “ Ти не втечеш! Навіть поліція тобі не допоможе! Не намагайся! Твій Ч.У” . Хан досі не міг зрозуміти, як йому вчинити, чи варто заселитися десь тут у готелі і зачекати на гарні новини, чи їхати собі далі і чекати звістки по дзвінку. Його роздуми перервав молодий медбрат із веснянками на обличчі й гарною усмішкою, на бейджику що був причеплений до халату писало “Фелікс”:

 -Плануєш десь тут зупинитися?

 -Не знаю.. Не впевнений, що мені робити

 -Розумію.. тобто я не був у таких обставинах і мені повністю тебе не зрозуміти, але я приблизно уявляю як це важко, але якщо що, у мене є вільна кімната в будинку, можеш пожити у мене.. якщо надумаєш залишитися і якщо тобі буде комфорно

 -Дякую! Я подумаю.. справді дякую!

 -Будь ласка…, я буду радий не жити на самоті, хоча б певний час..

Хлопець підвівся і попрямував в сторону якогось кабінету із масивним обладнанням. Джісон не знав як йому правильно вчинити, але після цієї коротенької розмови, щось ніби підказувало йому, що треба залишитися й почекати.