І частина – Обережно, діти!

Глава 1.

14 серпня 2043 року. День, який змінив усе.

–  Я ж просила тебе забрати Савву з садочка! – сказала Вілена, роблячи у пляшечці дитячу суміш. Куточок її губ нервово посіпувався, як це було завжди, коли вона злилася.

–  Я вже тобі казав, що це дуже важлива конференція. Можливо мені нарешті збільшать зарплатню, і я зможу проводити з вами більше часу. – відповів Адам, бігаючи поглядом по кухні, намагаючись знайти розкидані по всій кімнаті документи.

Карі очі їх сина дивилися то на маму, то на тата. Малий намагався зрозуміти причину сварки, вже звикнувши до такого ранішнього ритуалу їх сім’ї. Коротке каштанове волосся, що стирчало у різні сторони після сну, колихалося від кожного оберту його голови. Скориставшись ситуацією, він почав виколупувати броколі зі свого омлету, викидаючи їх з тарілки подалі від себе, на підлогу.

–  Ти мені це обіцяєш ще з минулого року. Вже навіть Сара встигла народитися, а я кожен раз вислуховую одне й те саме.

–  Перестань кричати, бо ти лякаєш Сару. Та де ж цей чортовий звіт!

Однією рукою Адам намагався зав’язати ту прокляту краватку, іншою скласти до купи ті прокляті папери, щоб встигнути на ту прокляту роботу. Він вже в котрий раз намагався зрозуміти, в який момент їх щасливе сімейне життя перетворилося у постійні сварки та звинувачення одне одного. Чоловік пам’ятав, як зустрів цю зеленооку блондинку на одній з університетських вечірок. У той момент її очі сяяли життям і були схожі на маленьких хитрих бісенят. Тоді все здавалося таким легким і безтурботним, ніби ніщо у світі не могло завадити їх щастю. Він пам’ятав, як вона перебрала на його дні народженні й Адам, тримаючи її біляве волосся над унітазом вже тоді знав, що зробить їй пропозицію. І ось вони, після десяти років заміжнього життя, сваряться під пронизливі крики своїх двох дітей.

–  Роби, як знаєш, але не дивуйся, якщо через кілька років твої власні діти не будуть знати хто їх тато! – Вілена повернулася до нього спиною, наче закінчуючи розмову, а він міг присягнутися, що бачить, як тремтять її плечі. Знов плаче. Зазвичай усі їх сварки так закінчувалися. Розлючена жінка стрімкими кроками попрямувала до колиски заспокоювати доньку. Чоловік, відчуваючи свою провину, підійшов до дружини та обійняв її.

–  Моє похмуре личко, я попрошу свою маму посидіти завтра з малими й ми з тобою підемо у ресторан, як колись. – він схилив голову до дружини та поцілував її в улюблену родимку на правій щоці. Вілена намагалася і далі дутися, щоб не показати наскільки їй сподобалася ця ідея.

– Тоді купиш квіти.

– Лілії.

Чоловік посміхнувся і кинув погляд на годинник. 7:34. Запізнюється. Нахилившись до доньки, поцілував її у цей кумедний пушок на голові.

– Мушу спішитись, бо вже запізнююсь. Савва, чого броколі на підлозі? – засміявшись, чоловік поцілував сина у лоба і стрімко вийшов за двері, ледь не забувши ті кляті папери.

***

Влетівши до себе у кабінет, Адам швидко почав перебирати потрібні документи для конференції. Треба встигнути повторити промову, щоб не облажатися перед керівниками. Чоловік розумів, наскільки сильно йому необхідна премія, бо йому й самому було не в радість те, як мало часу він проводить з дітьми й дружиною.

– Та де ж той сраний папірець? – вже вкотре переглядаючи звіти на столі викрикнув Адам. Він міг би присягнутися, що вчора залишив його на робочому місці.

– Що, теж папери знайти не можеш? – зайшовши до кабінету, запитав Роберт. Він ніколи не подобався Адаму – постійно вривався без стуку, прямо як зараз.

– Я сто відсотків бачив його вчора на столі. – нервуючись, сказав Адам.

– А я ще раніше казав, що ті прокляті прибиральниці порпаються у наших документах! І куди тільки керівництво дивиться? – розпочав свою шарманку Роберт.

– В мене теж зникли звіти зі столу, хоча я впевнений, що клав їх на робоче місце перед тим, як піти до дому.

Адам подумки вилаявся – останнє, що йому хотілося, це бути схожим на цього розсіяного телепня. Ще через п’ятнадцять хвилин безрезультатних пошуків чоловік зрозумів, що вже і так запізнюється, та й вирішив, що згадає свою промову і без того клятого папірця. Зайшовши у конференц-зал, Адам потратив у тотальний хаос.

– Хто взагалі відповідає за речі у конференц-залі?

– Я вам Богом клянуся, вчора він був тут – я сам його налаштовував!

– То що тоді, він відростив ноги й сам собі пішов?

– А що тепер робити? – нахилившись до одного з колег, запитав Адам.

– Хіба що йти у кабінет Б12, він начебто був там зранку – відповів йому чоловік.

Подивившись на цей гомін, Адам запропонував самому піти за тим проєктором. Начебто його хтось почув. Вийшовши у коридор, чоловік почав втрачати рівновагу, але замість того, щоб поцілувати підлогу, він підлетів майже до самої стелі. В паніці Адам почав розглядатися, за що він міг би вчепитися. Ненароком його погляд зупинився на вікні і він з жахом зрозумів, що там відбувається те саме – люди з криками намагалися вхопитися за машини, стовпи та дерева, котрі теж почали тягнутися до неба.

– Блять, та що за хуйня? – вилаявся чоловік, все ще намагаючись знайти хоча б якусь опору.

Ситуація ставалася все гіршою, начебто цього жарту гравітації було мало. Перед самим носом Адама раптово зникли двері, якби їх там ніколи й не було. У отворі, що з’явився, чоловік побачив стіл, що літав так, неначе був повітряною кулькою. Раптом, крики зникли, а з ними і вся багатоповерхова будівля разом із людьми.

Перехожі довкола споруди, на місці якої тепер була пустка, всі до одного впали на землю. Гравітація повернулася.

– Курва, що то було?

Люди почали озиратись навкруги, намагаючись зрозуміти, що трапилось. Здавалося, що нічого не змінилося – лише дзвінка тиша на місці, де ще секунду тому стояла офісна будівля, та дивний червоний хрест на розрихленій землі говорило про те, що трапилось щось жахливе.