І небо сяє яскравіше.

Колись, вперше потрапивши в Зону, він дав собі обіцянку більше не повертатися сюди. В той момент, коли востаннє кинув стомленим поглядом на великий бар’єр з рядами військових патрулів у смугастій формі, він думав лише про те, щоб якнайшвидше опинитися у власній київській квартирі… Колись

…

Харциз неквапливо йшов через ряди оголених стовбурів, що колись були деревами. Селище мало бути досить близько, там його вже очікував Кепський, якщо вірити провідникові. Той чолов’яга, звісно, не був таким вже тупим сталкером, але й якихось ветеранських ознак Харциз в ньому не помітив, як не вдивлявся. Деякі люди просто не створені для того, щоб тягати на собі хабар, казав колись Кварц, тому обрали для себе більш легкий, проте не менш небезпечний шлях – водити будь-кого до Зони за гроші. Розумні працювали через агентів, а от такі, як кремезний сталкерюга, самостійно обирали собі клієнтів.

Складнощі провідницької долі полягають не в тому, аби заохочувати туристів, ласих до пригод, відвідувати небезпечні й такі жадані місця. Частіше за все до Зони прямують не від гарного життя. Такі собі кримінальні авторитети, мародери чи взагалі блаженні. Коли один з цих типів почує про розрахунок, то неодмінно замислиться “а чи часом в такій місцині взагалі можна почути людський крик?” та й «завалить» цього невдалого любителя мандрів чи мандрівників.

Знову ж таки, повертаючись до сьогодення, Харциз якраз вийшов на галявину з «Відьминими холодцями», за якою розпочиналася Калинівка – знаменита сталкерська переправа. Отут і знадобився важкий брязкаючий металом мішечок, що його тримав сталкер на поясі з початку походу. Він запустив руку й швидко намацав витончену гайку, яка одразу ж, з розмаху, полетіла в місце скупчення блакитної шипучки. Кажуть, що подібні аномалії на поверхню потрапили з підземель МедПрибору, де колись була секретна лабораторія. Харциз вірив. Він вірив усім слухам, взяти того ж «Чорного Сталкера» або не менш знаменитого «Волоцюгу Діка». В таких місцях легенди не з’являються з порожнього місця. Краще знати наперед чого варто стерегтися найбільше, аніж усвідомити це за мить до нікчемної загибелі.

Та ось вигулькнула з-за рудого гаю перша крива хатинка з облупленими стінами та витертою табличкою «вул. Жовтнева», яка зазвичай стає першим прихистком для кожного авантюриста-новачка, який ось-ось має підкорити Зону й дістатися легендарного Клондайку, чи, скажімо, самого Виконувача Бажань. Дурниці. Один з десятьох зможе дістатися Кордону. Харциз чудово знав це, бо свого часу йому пощастило стати тим єдиним.

Згорблений бородань, років за п’ятдесят, у линяючому шкіряному плащі з рушницею на плечі. От він явно був тутешнім. Харциз припустив навіть, що жив чоловік у якомусь з цих убогих будинків, порослих будяками й мохом.

– Вітаю, – кинув, не озираючись, чолов’яга.

– Доброго здоров’я. Це ви Кепський? – Ніби для консперації перепитав Харциз, хоча й знав, що інших «кепських» тут бути не може. Влучне прізвисько.

– Саме так, – відповів Кепський. – Ви Харциз?

– Точно.

– Схованка на даху. Нагадую, у стандартний набір входить… – Він витяг з кишені старий зім’ятий папірець і почав перераховувати.

– Стривайте, – обірвав Харциз. – Дякую, але мене то не цікавить. Мапа з вами?

– Аякже, – буркнув старий. – Ось, будь ласка.

Він дістав з внутрішньої кишені плащу такий само багаторазово згорнутий папірець, хіба що трохи товщий й не такий брудний, і передав сталкерові.

– Зміна патрулю записана на зворотній стороні. Маєш два шляхи. Через Кишку йти не раджу, бо останнім часом активізувалася банда Ногая, шманають усіх підряд, прийдеться голяка чесати. Найкращий варіант – Предбанник. Там зараз дігерів багато, з ними добиратися легше. Ці не кинуть. Не їх манера.

– Дякую за пораду, – кивнув Харциз.

– На здоров’я, – кепсько посміхнувся Кепський. – Зрештою, бажаю тобі не здохнути в першій аномалії, брате. На цьому прощаюся. Не хворій.

Цілком влучне побажання, відмітив про себе Харциз. Першу аномалію він подолав без перешкод, а отже далі має бути вже не так складно. Це не правда, але саме так працює самонавіювання, яке в Зоні відіграє чи не найбільшу роль, думав сталкер.

На прибитій пилюкою підлозі даху лежав згорток брезенту, де знаходився триденний пайок сталкера. Але не це цікавило найбільше Харциза. Він заспокоївся лише взявши у руки зброю – пістолет «Фора-12» першого класу. Виконавець справді не збрехав – зброя мала цілком охайний та недоторканий вигляд, хоч і було одразу зрозуміло, що не один рік ходить по руках. Перший магазин одразу ж відправився у пістолет, а той, в свою чергу, на пояс Харциза. Далі йшли дрібниці – кілька в томаті, вода, сірники, декілька банок згущеного молока, що мало допомогти сталкерові у подальших мандрах, швейний набір, бинти, антиради – ото й усе. Небагато, проте більшого йому було й не потрібно. Лише зайвий вантаж, що буде постійно відгукуватися ниючим болем у спині під час чергового марш-броску.

Справа вже йшла до вечора, день видався коротким. Середина вересня, але на Великій Землі досі тепло. Лише тут, у Зоні, холод проймає до дрижаків, особливо вночі. Тому Харциз швидко впорався із хворостом, заготовленим у сараї прямісінько у дворі. Але ні, залишив його тут не сивий Кепський чи кремезний провідник, а один з таких само прохідних небайдужих сталкерів, як Харциз, що завбачливо залишив пакунок для наступних жителів оселі. Так працювала взаємодопомога. Сталкери не були окремою силою в Зоні, бо ніколи не мали повноцінної організації, проте їх об’єднувало дещо інше – справедливість. Рідко коли помітиш таку згуртованість у інших угруповань, як у нашого брата. Саме тому деякі одинаки категорично відкидають пропозиції вступити до лав могутніх кланів, бо боялися втратити подібну допомогу «ззовні».

І все ж нікого не полишають докори сумлінності. Ніч – найкраща пора для власних розсуджень. Всі ми не бездоганні, чи не так? Так вважав Харциз. Деяких спогадів неможливо позбутися ніколи. Вони є складовою частиною твого повсякдення. Без них ти не можеш існувати, як особистість. Нехай давно вже не існує образів з голови, десь загубилися подробиці. Це лякало і водночас надавало полегшення. Час спати. Востаннє ворухнув кочергою тліюче вугілля у старій грубці сталкер і примостився на спальнику. Знову бачив жахи. Знову кричав. До ранку сидів у темряві. Потім все забув.

…

Ще до сходу сонця Харциз звільнив оселю. Ще раз перевірив спорядження, зброю, оглянув карту. Мав встигнути до зміни патрулю. Через Предбанник не піде, обберуть, як липку. Дігери все ж непогані хлопці, але скупі до жаху. З Кишкою зростав ризик, проте втрачати було нічого, а дорогу він прекрасно пам’ятав з минулих походів. Ще раз втягнув свіже різке повітря і наостанок попрощався.

Думав буде злива – ні, сухо. І небо сяє яскравіше.