І найсильніші помиляються

— Сугуру!

М’який голос Годжо розриває нічне полотно тиші й вириває Гето з похмурих роздумів.

— Хей, — Сугуру видавлює з себе посмішку й надіється що Годжо занадто п’яний щоб помітити напруженість в сірих очах.

— Ти чому тут, а не веселишся з іншими, Сугуру? — Годжо незграбно переставляє довгі кінцівки, та все-таки втрачає рівновагу й смиренно готується до поцілунку з дерев’яною підлогою тераси.

Вже змирившись з несправедливою долею, Сатору з щирим подивом розплющує ясно-блакитні очі за лічені сантиметри до землі. Міцні руки надійно охопили його талію, врятувавши від позорного падіння й можливого синяка на щоці. Від почуття тепла чужого тіла навіть, здається, голова прояснішала і світ вже не так крутиться.

— Дурень, день народження у Сьоко, але напився ти, — хоч і сказано це було суворим тоном, Годжо знав що Гето не злиться. Гето взагалі мало що могло вивести з рівноваги, і Сатору завжди дивувався його непохитному спокою.

Навіть у стресових ситуаціях, коли на черговому завданні щось ішло не за планом,  Гето не втрачав самовладання, а холодно аналізував їхні шанси.

“Сатору панічно оглядав поле битви. Гігантське прокляття у формі огидного черв’яка зловісно роззявило пащу з сотнями гострих зубів, схожих на блискучі кинджали. Та ступор і вагання викликало не чудовисько, а двоє дітей, обвиті слизьким, потворно-зеленим язиком. Бідолашні несамовито кричали й кликали на допомогу. Спроби наблизитись закінчились невдачею: прокляття загрозливо ричало й тільки сильніше здавлювало тіла хлопчика та дівчинки.

Директор зарікався що з цим завданням вони справляться за дві хвилини. Вони ж найсильніші. Та раптом виявилося що прокляття непросте, точно першого рівня, ще й свідомо взяло людей у заручники.

— Сатору, зосередься! — поруч пролетів Гето на викликаному драконі. На його лівому боці червоною квіткою розповзалась рана. Серце Сатору на мить стиснулося.

— Сугуру! — свій голос здавався чужим, надто надривистим й наляканим. А Годжо Сатору ніколи не лякався.

Голову окутав туман власних докорів: “Це твоя вина що його ранили. Якби ти не був таким самовпевненим й не гаяв часу, Гето б не довелось тебе рятувати й зривати попередньо ухвалений план.”

— Використай свою безкінечність і врятуй дітей-заручників! За мене не хвилюйся!

Гето різко здійняв свого дракона вгору, відвертаючи увагу прокляття. Чорні блискучі очі потвори пильно стежили за химерною фігурою, що вигадливими колами кружляла в небі. Годжо стрепенувся, зараз не найкращий час займатись самобичуванням.

— Техніка порожнечі. Фіолетовий. Ось тут ти, тварюко, й поплатишся, — Сатору підніс руку зі складеним жестом й руйнуюча червона хвиля точним ударом розрізала прокляття навпіл. Шоковане несподіваною атакою, воно завило в агонії й раптом випустило дітей з полону язика. За пару метрів до землі й напевне неминучої смерті їх оперативно підхопив Сугуру.

Шукаючи де приземлитись, дракон зробив ще одне коло в повітрі і м’яко спустився. Сатору, який здавалось весь час від падіння дітей не дихав, нарешті відчув як заціпеніння відступає.

— Гарно спрацювали сьогодні, Сатору, — щиро посміхаючись, сказав Гето. Він акуратно і з турботою допоміг злізти зі спини ручного прокляття спочатку хлопчику, а потім і дівчинці.

— Все добре, — Сатору присів щоб бути на одному рівні з дітьми й обережно заглянув їм в очі. — Відбулися лише переляком. Але Гето…

— Хвилинку, я ще не закінчив.

Розрублене на дві частини прокляття тепер зникло. Тільки зелені плями крові й жахливий сморід в’язкої слини залишилися як доказ того, що велетенське чудовисько існувало насправді. Натомість у долоні Гето лежала невелика чорна куля. Сугуру підніс її до рота й обернувся спиною.

— Ще один до колекції, — прозвучало це швидше сумно ніж саркастично. Гето досягнув з кишені (ще дивом не просякнутої власною кров’ю) маленький паперовий згорток й простягнув дітлахам. — Пригощайтесь.

На їхніх лицях все ще був вираз недовіри й тінь побоювання, але коли вони розкрили пакунок, то навіть посміхнулися — там лежали м’ятні льодяники.”

— Як твоя рана?

Маленькі метелики вперто билися об стінки ліхтаря, вони і не підозрювали що світло, яке їх так манить, може зашкодити. На темно-синьому тлі неба виблискували бліді зорі, складені у вигадливі сузір’я. Годжо ніколи не розумів яким чином люди догадалися випадково розкидані у космосі небесні тіла пов’язати з тваринами й предметами. Гето одного вечора довго вислуховував його лекцію про те, що швидше за все, у давнину один псевдонауковець, роздивляючись нічне небо з величенькою чаркою вина, з’єднав сусідні зорі невидимими лініями й дивом угледів у них ведмедицю. А тепер люди серйозно вишукують Великий Ківш і щиро вірять що зірки можуть впливати на їх характери й навіть долю.

— Що? Рана..? О, все добре, Ієрі швидко мене заштопала. Тепер як новенький. — посмішка Сугуру знову натягнута. Вже за звичкою Гето досягає з кишені напівпорожню коробку сигарет, й відточеними рухами запалює одну.

Годжо звісно помітив що він частіше почав палити, а ще майже постійно їсть м’ятні льодяники. І став більш мовчазним.

Неодноразово бачив під час спільних прогулянок та ранкових поїздок в транспорті, що Гето наче відірваний від реальності, його погляд розфокусований, а на недоречні жарти і їдкі коментарі він тільки машинально пирхав, ніби робот, який налаштований реагувати однією реакцією на всі прописані в програмі команди. На лекціях в магічному коледжі Сугуру здавалось взагалі завмирав: міг нерухомо просидіти цілу пару, втупившись в одну точку на стіні, або розписаній дошці. В такі моменти, хоч як би було соромно признатися, Годжо любив розглядати його: бліда порцелянова шкіра без єдиного недоліку, як в античних статуях; високе чоло, гостра лінія щелепи й виразні скули надавали йому аристократичних рис та тільки підкреслювали схожість з давніми божествами грецької міфології. Чорнильне волосся Гето зв’язував у тугий пучок, тільки одна прядка неслухняно спадала на вилицю, і Годжо постійно хотілось заправити її за вухо. Тонкі губи завжди були зранені мікротріщинами, хоч як би Сатору не намагався відучити його від поганої звички, Гето, здавалось, підсвідомо їх кусає, й часом навіть до крові. Деколи Гето помічає що на нього витріщаються: він легенько повертає голову й піднімає брови з німим запитанням. При прямих променях сонця, що особливо яскраво світить в дообідню пору в їхній клас на другому поверсі, очі Сугуру нагадують розтоплене срібло найвищої проби. Заворожений їх блиском, Годжо не одразу знаходить сили вийти з трансу й відірвати погляд. Та коли незручна пауза між ними стає майже матеріальною, і навіть викладач притихає, помітивши дивну напругу між цими двома, Сатору різко випростовується і з награною цікавістю задає якесь безглузде питання, що ніяким чином не стосується лекції. Директор Яга зазвичай тяжко видихає, явно дратуючись, та все-таки терпеливо пояснює Годжо чому ж те що він сказав немає сенсу. Гето тоді тихо підсміюється в кулак й хитро позирає на Сатору. Годжо поправляє темні окуляри спотілими долонями, він знає що Гето знає чому він так раптово переводить тему. Гето завжди бачив його назкрізь, вмів зазирнути всередину, поглядом торкаючись стінок душі, деколи йому навіть вдавалось читати думки, ніби вони яскраво світилися в неоновій табличці в нього над головою.

— Ти щось задумався. Не хочеш поділитися що тебе тривожить? — Гето повільно видихає дим, що закрученими пасмами розчиняється в прохолоді ночі. Знову він вловив справжній настрій Годжо, захованого під маскою п’яної безтурботності й штучної веселості.

Годжо нервово робить глибокий вдих. Далі грати комедію вже марна справа, на Гето його відмінна акторська майстерність з чарівною харизмою не діють. Заламуючи пальці, на руках, він тихо говорить:

— Я досі бачу її. Аманаї. Деколи проходячи повз гурт школярок, я ніби чую її високий сміх. Тоді хочеться оглянутись і гукнути її. Та роздивившись краще дівчат у формі, помічаю що вони навіть не її віку. І низенької фігури з характерною білою пов’язкою на голові серед них звісно немає.

Сатору замовкає, кидаючи обережний погляд на Сугуру. У них є неозвучене правило не обговорювати той інцидент. Намагаються не згадувати Ріко Аманаї і завдання, яке провалили.

Сугуру, здавалось, ніяк не відреагував на таке щире одкровення. Так і продовжував рівно стояти, спершись плечем на високу стійку й втупившись в горизонт, ніби от-от звідти вирине страшне прокляття, і тому йому потрібно бути напоготові. Тільки пришвидшене дихання видавало занепокоєння від спогадів, які Годжо розворушив.

— Мені часто сняться кошмари… В них я знову і знову спійманий зненацька мечем Фушигуро, хоча вже мав би знати як він спробує усунути мене. Та найгірша частина сну, це там де я лежу на землі в калюжі крові з проткнутим горлом і дивлюсь як вбивають Аманаї. Я не відчуваю тіла, не відчуваю холоду й металевого запаху крові, але бачу як згасає остання іскра життя в очах Ріко. Я бачу як перед смертю вона посміхається. Ніби не злиться на мене за те, що я такий безсилий…

Він глибоко видихає і прикриває очі рукою. Останні слова Годжо ледве видушив із себе, невидимий клубок застряг у горлі й заважає говорити. Щось тривожне всередині холодними щупальцями стискає серце, від цього хочеться скрутитись калачиком на землі й чекати доки воно не відпустить і ця важка пустота зникне. Гето продовжує мовчати, не хоче, або і не знає що сказати.

— Я не можу себе переконати що це не моя вина… Тобто, я розумію що в смерті Аманаї потрібно винити тільки вбивцю і замовників, але таке відчуття що відповідальність лежить і на мені. Я ж мав її захищати.. я мусив щось зробити. Як я зміг програти звичайній людині, яка навіть не користується проклятою енергією?

Плечі Гето на останній фразі напружуються. Він нарешті повертається до Годжо, бліді руки міцно стискають бильце перил.

— Не ти натискав на курок, не ти влаштував ціле свято в честь її смерті, — шипить Гето, сірі очі потемнішали, димка злості заволочила їх. — Тут і граму не має твоєї вини. Ти не винен, чуєш? Не винен!

Він різко замовкає. Від раптового вибуху гніву тремтять руки й він робить крок назад, подалі від Годжо, боячись чи то його реакції, чи то себе. Підвищувати голос й дозволяти виру емоцій захоплювати кермо свідомості — не в його характері.

Сатору на нього здивовано витріщається, шокований несподіваним сплеском емоцій. Він інстинктивно хапає Гето за передпліччя, пильно роздивляючись розпашіле обличчя в пошуках прихованих знаків, які він міг не помітити, або неправильно інтерпретувати. Темні круги під очима безумовно з’явились через безсоння, але, можливо, причиною поганого сну були не дедлайни в коледжі. Вилиці здаються виразнішими не через погане освітлення, Гето значно втратив вагу, його звичний мішкуватий одяг виглядає ще більшим на втомленому тілі.

За тонкою бездоганною оболонкою — заморожений водоспад почуттів. Гето самостійно вкрив його міцною кригою особистих переконань. Він гадав що зможе стримувати потужну стихію емоцій за дамбою штучно вирощеної впевненості, щоб вона часом не розчинила останні частинки розсудливості. Щось темне поселилося в ньому і противною п’явкою присмокталось до кори мозку, отруюючи думки й викликаючи деякі сумніви. Смерть Аманаї вдарила не тільки по Годжо, витолочений слід залишився і в душі Гето.

Декілька хвилин вони так нерухомо стоять і дивляться одне одному в очі: яскраве лазурне море проти похмурого осіннього неба.

— Сугуру, — Годжо торкається долонями його щік. Всередині палає болісний жар, яким терміново потрібно поділитися, щоб випадково він не спалив розхитані мости самовладання. Очі неприємно пощипує, через гіркоту жалю в горлі пересохло. Не стільки власні переживання ятрять зсередини, як розбитий вигляд Гето і його тьмяний погляд зневіри. — Ти теж не винен…

Гето робить повільний вдих. Від теплого дотику чужих долонь відголоси в голові щезають, ураган внутрішньої боротьби притихає. Він, не в силах опиратися, падає в м’які обійми. Реальність хтось як в плеєрі поставив на паузу: справжніми залишились тільки вони двоє і справді мають сенс лише заспокійливі погладжування Годжо на спині. Разом з його сильними руками огортає почуття захищеності, Сатору ніби поділився контурами своєї безкінечності, і тому Сугуру не вразливий до зовнішніх тривог.

Стук серця вирівнюється відповідно до ритму серця навпроти, рівномірні удари в унісон дарують відчуття невидимого зв’язку. Комфортна бульбашка, здавалось, наповнена безпекою і запахом Годжо: недавно випраної сорочки й цукрової вати, дивне поєднання свіжості з приторними нотками солодощів. Десь віддалено, наче з підводної глибини, долітали звуки навколишнього світу. Цвіркуни дзвінко виспівували симфонії ночі, музика вечірки гармонійно змішувалася зі сміхом компанії студентів й голосними вигуками “Пий, Нанамі, пий!”, далекий гул міста й сигналячих машин нагадував що час не зупинився, життя не відхиляється від свого курсу прописаного долею, незважаючи на бажання чи небажання навіть найвидатніших магів.

— Навіть найсильніші деколи безсильні…

Гето нахмурює брови. Хвилину він щось напружено розмірковував, а потім різко відсторонився. Раптово здійнявся вітер і скуйовдив розпущене волосся брюнета, Годжо хотів їх поправити та Гето обережно ухилився, ніби його дотик міг обпекти. Шкірою пробігли дрібні мурашки: від холоду, чи почуття чогось неминучого.

— Від тебе тхне алкоголем, — Сугуру пересікає спробу Годжо щось сказати. Небо заполонили хмари, сховавши за сірою пеленою мерехтливі зорі. Повітря стало задушливим, горло неприємно дерло, а головний біль почав пульсувати з новою силою.

— Гето… — Сатору не залишає спроб отримати пояснення, але Сугуру вже обернувся спиною й прямував до кімнати з гостями. На мить він зупинився, серце Годжо пропустило удар в надії: ось зараз Сугуру скаже в чому річ, що він зробив не так, і знову його обніме.

Та Гето мовчав, тільки залишив щось на декоративному столику. Сатору нетерпляче кинувся підняти загадковий дарунок.

То були м’ятні льодяники.