І навіть смерть не розлучить їх

Сонечко потихеньку підіймається, висвітлюючи дедалі більше простору. Ховаючи тиху прохолодну ніч, десь за пагорбами. А на вулиці дійсно не літо. Морозець, легким вітром пестить шкіру, викликаючи рой мурах на тій. Чолов’яга, не звертає на це особливої уваги. За кермом автомобіля, думки його займає, далеко не квітневий ранок. Думки про все, і одночасно ні про що.

 

–Для чого ж ти повернуся, сука?– промовив молодик. –Ще не все встиг мені сказати, чи скучив надто? Хоча, кого я обманюю, ти завжди за мною “скучиш”– Думати вголос, куди легше ані ж тримати все в голові.

 

–Коли, тебе вже попусте? Все життя за мною бігати будеш?– Не зупиняючись свій особистий монолог, продовжував він. –Проте, іноді я сам не розумію, хто за ким бігає–

 

Пейзаж за вікном змінювався надто швидко. Кам’яні джунглі, поступово зникають, віддаючи перевагу власним будинкам та чистій природі. Спартак, явно перевищує швидкість. Проте, психотерапевт з цього приводу, не турбується. Хочеться лише по швидше доїхати, по швидше запевнити себе в тому, що це він.

 

Його особистий сталкер.

 

Все почалось в 2019 році, з якогось злощасного листа. Кляте зізнання в коханні, яке перевернуло його життя. Сказати, що він був здивований ,одним теплим вечером получити квіти від кур’єра, абсолютно анонімно. Не сказати майже нічого. Це був букет білосніжних троянд, настільки білосніжних, що здавалося вони зливались з найчистішими сорочками елітних магазинів. Обгорнуті в крафту, з невеликою сірою стрічкою. Дивно було приймати такого роду подарунок, тим паче від якогось “Аноніма”. Перша думка звичайно була відмовитись, але увагу тоді затримала записка. Складно не помітити чорний конверт, на фоні сніжних троянд. Тому не довго думаючи, Спартак все ж таки забрав букет до дому. Зачинивши двері, квіти майже відразу опинились на столі, а конверт в руках. Всівшись в крісло, руки покриті татуюванням легкими рухами відкрили його, дістаючи звідти лист. Ох, як б ж він знав, що це за лист. Спогади водоспадом обрушилися на молодика, змушуючи згадати кожне кляте слово з тієї записки. Кожен, щоб його чорт побрав, рядок відбивався ехом в голові. Не даючи навіть жалюгідного сподівання, на те, що він колись їх забуде.

 

Привіт моє кохання, моє життя, моє повітря. Я пишу тобі, бо більше не знаю як втримати цю жагу, цю пристрасть, це нескінченне бажання в собі. Скажи мені як без тебе дихати? Як мені прокидатися без тебе, любий? Як можно було так сильно закохатися, скажи мені, як? Я не скажу тобі хто я. Я не зможу. Ти все одно мене не зрозумієш. Поки я занадто боюсь твоєї відмови. Відмови бути лише моїм, і не чиїм більше. Ці троянди, вони відображають мою чисту любов до тебе. Проте, ні, це не любов, це кохання! Кохання до безтями! Я не бачу сенсу без тебе, не бачу жодного права знаходитись тут. Я готовий стати твоїм рабом. Рабом твоїх очей. Хоча я вже раб. Тільки твій. Повір, я готовий на все, на все що завгодно заради тебе. Тільки б, хоча б раз опинитися в твоїх обіймах, тільки б вдихнути твої парфуми. Поки мені страшно, тому я буду в тіні, буду тихо спостерігати за тобою. Можливо, зараз ти не повіриш в силу моїх почуттів, можливо наразі я буду для тебе просто ще одним. Але я зможу довести що вартий тебе, вартий твоїх рук, вартий твого погляду, вартий тебе всього. Я доведу, обіцяю. І тоді я покажуся тобі. Ти зрозумієш все. Ти покохаєш мене так само сильно, як і я тебе, і тоді, ми будемо разом назавжди. І навіть смерть не розлучить нас. 

Твій анонім.

 

Ці слова досі валяються, десь в його квартирі. Вони вигравірувані, надряпані на його шкірі, залишаючи шрам на все життя. Щоб пам’ятав, щоб не забував ні на секунду, щоб завжди знав що він десь поруч. Що він пильнує, і не залишить. І навіть смерть не розлучить їх.

Проте тоді здавалось, що це чиєїсь невдалий розіграш. Або, хтось дійсно настільки в нього закохався. Але лячно не було, було цікаво. Хто ж цей таємничий анонім, і що ж він має на увазі під словами “Готовий на все заради тебе”. Реакцією на це все, була посмішка і не більше. Квіти опинились у вазі, а конверт в якомусь з численних ящиків квартири. А час плив, плив як гандола по вуличкам Венеції. В наступні пів року, квартира Спартака перетворилася, на якусь срану оранжерею. Кожного тижня, новий букет, і кожного разу щось нове. Піони, хризантеми, тюльпани, ромашки, гладіолуси, гіпсофіли, бузок, астри, нарциси, навіть архідея в горщику, і все біле. До кожного такого пакуночку, був прикріплений лист. В якому, такими гарними словами, було описане таке чудове почуття як кохання. Кохання до Спартака. Все ж таки, наскільки багато слів в українській мові, щоб описати метеликів в животі. Його вихваляли як тільки могли, і ті слова які він там читав, тішили його его. Безумовно, приємно коли тебе хтось, аж на стільки кохає. Проте, це все ще сприймалося як жарт, або як щось, на що він ніколи не відповість взаємністю. Тим паче чоловіку, судячи за його займенниками.  Але чолов’яга нічого не обіцяв, і не збирався. Тому сприймав це, як даність. З часом листи почали набувати якийсь, більш моторошний контекст. Фрази по типу “Я вб’ю заради тебе” або “Чому ти цілуєшся з якимись жінками” або “Я бачив, що ти пішов з кимось на каву. Мій терпець не безкінечний коханий.”якось занадто часто стали проскакувати в цих монологах. Лякав не стільки факт існування, скільки розуміння, що той дійсно за ним слідкує. Враховуючи те, що він згадував такі факти, дізнатися які просто так наврядчи можна. Наприклад, чим він зазвичай снідає, його графік роботи і тд. Тішила думка, що він міг дізнатися це якось випадково. Але це “кохання” сприймалося не так, як раніше. Тепер, кожний новий лист, був чимось на кшталт продовження квесту, грати в який ставало все цікавіше і страшніше одночасно. Пройшло ще декілька місяців, і остання стадія не змусила себе довго чекати. Якимось, незрозуміло жодному, чином, він зміг пробратися в його квартиру. Залишивши там, свій фірмовий знак, білі троянди. Поруч з ними, в незмінному чорному конверті, лежав лист. Тільки тепер- це не було схоже на зізнання у коханні, тепер це виглядало, як справжня погроза. Один з абзаців, дуже на довго застряг в його пам’яті.

 

Мені більше не страшно коханий, і я хочу зустрітися. Тільки, чомусь ти так і не відповів мені тим самим, що і я? Скільки за цей час в тебе було жінок? Проте, це не важливо. Я хочу бути твоїм єдиним. Тому, чекаю тебе сьогодні в Маріїнському парку. Якщо ти не прийдеш, я прийму це за відмову, і тоді, мені прийдеться показати тобі, що значили ті слова в моїх листах.

Анонім 

 

Звичайно, він нікуди не пішов. Пообіцявши собі, що завтра піде в поліції і на пише на цього психа заяву. І змінить замки. Але до ранку, нажаль, чекати не прийшлось. О 4 ранку його розбудили. Майже як сьогодні, гучним дзвінком телефону, та прохолодним ранком квітня. Боже мій, яка ж іронія.

Тільки тоді, все було не так зрозуміло як зараз: тоді все було в перше. Перше, трясця, вбивство. Це була жінка. Жінка з якою Спартак, так б мовити, подумував про спільне майбутнє. Але запропонувати стосунки, так і не встиг. Її знайшли в тому самому парку, з вирізанним серцем, і запискою. В ній була написана лише 3 речення.

 

Ти не залишив мені вибору милий, з цього дня, граємо за моїми правила. Ти розбив мені серце, тому мені прийдеться розбити всі інші, потенційно твої серця. Пам’ятай, я завжди поруч, Спартак)

Анонім

 

 

З тих пір, кожний день- це спроба схопити і одночасно уберегти себе. Цей так званий “Анонім”, був максимальною стабільністю в своїх вбивствах. Кожного разу, як тільки у Спартака, з’являвся натяк на щось більше ніж кава, ця людина моментально помирала. Залишаючись без серця, причому в прямому сенсі. І як завжди, з запискою, в якій писав якусь маячню. Проте, що ще може запропонувати йому, хворий на голову вбивця. В якийсь момент, це вийшло за рамки Києва, але все так само, наслідки залежали виключно від дій психотерапевта. Який, разом з поліцією, намагався зрозуміти хто це. Йому не було надто лячно. Ні. Було все так само цікаво, хто цей клятий покидьок. Тільки тепер, ця цікавість, була обґрунтована далеко не якимось дивним квестом, або розіграшем. Ці кошки-мишки, продовжувались протягом наступного року. Змушуючи чоловіка змінювати квартири з шаленою швидкістю, хоча не те щоб це допомогло. Враховуючи те, що він завжди його знаходив, періодично, залишаючи квіти. Правда вже без листів. З часом, вбивати він почав і чоловіків, так як на його думку, вони теж могли звабити молодика. Здавалось, що нормальне життя зникло на завжди. Що тепер його рутина- бігати за вбивцею-сталкером, намагаючись буквально схопити калібрі за хвоста.
Прямо до жовтня 2021 року, коли чомусь, анонім затих. І більше не з’являвся. Можно було видихати, і знову починати жити, що чолов’яга і зробив. Успішні подкасти з його новим товаришем, були одними з найкращих подій в його житті. Не дивлячись навіть на те, що почали вони це все, не в найкращі часи для країни. В житті з’явились нові знайомства, і нові зустрічі. Спартак був радий, що все закінчилось.
Здавалось, все нарешті по поличкам. Рівно. Майже під лінійку. Чітко і красиво, все так як хотів господар. Але, життя вирішило, що він мабудь занадто щасливий.
І ось, він знову їде на місце вбивства. Знову. Все, дідько, починається знову.

За спогадами, молодик сам не встиг збагнути, що приїхав. Про це його просвітив, стукаючий у вікно автомобіля Макс.

–Спартак! Ну йоб твою на ліво, ти виходити збираєшся?– ще декілька ударів у вікно –В тебе там серцевий напад, чи що?–

Це змусила чоловіка виринути з безодні своїх спогадів, і повернутися в реальність. Подивившись на право, він побачив таке знайоме обличчя. Незадоволена обличчям, якщо бути відвертим. Молодик років 35, в своїх незмінних синіх джинсах, та футболці з якимось дурнуватим написом, по типу “Рости большой, не лапшой”, дуже настирно стукав у вікно автомобіля, не зупиняючись, а ні на секунду.

Чолов’яга видихнув. Готуючись, до нової порції дибільного та не смішного стендапу, на фоні трупа. Двері різко відчинилися, майже виїхавши в ніс Максима.

–Якого хріна!?– відстрибнувши, як кіт від пилососа, промовив “постраждалий”–Ти мені майже носа зламав!– чоловік демонстративно потер перенісся, уявляючи, як б зараз йому було боляче.

–Вибач, в наступний раз буду відкривати двері швидше, щоб точно зламати– не звертаючи увагу на невдоволенне сопіння, Спартак розстебнув пасок безпеки, та вийшов з машини. –Ми їдемо? Чи ти просто так, від нічого роботи, мені у вікно довбився?–

 

–Пішли, амбасадор кладовищенського стайлу–

 

На такий “геніальний жарт” відповідати не було жадного бажання. Тому він просто пішов за молодиком, кудись подалі в ліс. Їди прийшлося не довго, вже через метрів 300, очам відкрилося видовище, до болі знайоме, та в якийсь мірі навіть рідне.

 

Купа людей. Судмедексперт, швидка, слідчі, свідок та головний об’єкт їх присутності тут. Труп під білою ковдрою. Всі бігають. Метушаться. Фельдшери заспокоюють свідка, яким є дівчина років двадцяти, що вийшла погуляти з собакою раніше, ані ж зазвичай. Судмедексперти, які намагаються знайти хоча б найменшу зачіпку. І слідчі, стоять десь неподаліку, млосно попиваючи каву, затягуючись цигарками. При цьому, щось, надто голосно обговорюючи.

 

–Здається, в мене дежавю– почувся голос десь збоку.

 

–Здається, в мене теж–

 

Недовго думаючи чоловік рушив до мерця під білою ковдрою, на якій вже з’явились багряно-червоні плями крові. Обменувши всі стрічки, та наблизившись до точки свого призначення, він присів навпочіпки. Спритними пальцями він відкинув тканину з обличчя жінки. Так, це вона. Не дивлячись на бліде обличчя та сині губи, впізнати колишню колегу Спартак був в стані. Чорне, як смола, волосся було обережно розкладене по землі. Контрастуючи, з блідою шкірою. Не сказати, що ця пані колись була засмаглою, але блідість трупів- це інше. Ще трохи відкинувши тканину, очам Субботи відкрилася порожнеча, в районі серця.

 

*–Все ж таки він–* промайнуло в голові,  розсіюючи останні краплини сподівання. Хоча, він вже ні на що, не сподівався.

 

–Так, я не зрозуміла, якого хріна, в нас сторонні на місці вбивства?!– ззаду почувся, прокурений жіночій голос.

 

 

–Маргарита В’ячеславівна, я все зараз поясню!!– вигукнув Максим. Голос його, був схожий на голос маленького школяра. Який намагається довести щось вчительці, яка спалила його за гаражами з цигаркою.

 

 

–Що ти мені поясниш, бовдур? Знову якого свого кента приташів, на труп подивитися?– ні як не вгамуючись, говорила пані.

 

–Не знаю як він мене називає в моїй відсутності, але я йому точно не кент– вирішив все ж таки відгукнутися психотерапевт.

 

Піднявшись на ноги, молодик озирнувся. Це була їх спільна знайома, судмедексперт Маргарита В’ячеславівна. Не висока жінка, 45 років, подивилась на Спартака з шаленим здивуванням, ніби забувши, про те, що він один з головних фігурантів справи. Хоча, скоріш, головний фігурант.

 

–Боже!– пані схопилась на обличчя –Спартак Олександрович, вибачте, не признала. Заможнім будите!–

 

–Дякую, навзаєм–

 

–Ти хоча б, попередив б мене, йолоп!– жінка легким рухом, дали максиму по шиї.

 

–Ееее, а я то тут до чого!?– мружачись від болю, чолов’яга тер потилицю.

 

 

–Стули пельку!– на останок промовила жінка, гостро зиркнувши на парубка. –Так давно вже не бачились! Шкода тільки, що доля звела нас в таких обставинах–

 

–Згоден з вами, хотілось б зустрітися при більш позитивних обставинах– погодився чоловік, та підійшов ближче до пані. –Тут повинна була бути записка, де вона зараз?–

 

 

–Записка?– жінка при задумалась –Так, так, була. Зараз принесу–

 

Маргарита В’ячеславівна відійшла по записку.

 

–Ти ж казав її ніхто не чіпав?– поглянувши на Максима промови Спартак.

 

–Ну коли я тобі дзвонив, її ніхто не чіпав–

 

–Ось тримай– не пройшло і пів хвилини, як жінка вже була поруч –Тільки обережно, це все є таки річ док.– пані простягнула Субботі маленький зіп-пакетик, в якому лежав лист.

 

–Вельми дякую, Маргарита В’ячеславівна–

 

–Завжди будь ласка любий. Я піду, бо справ ще по горло, віддаси максиму потім все– жінка озирнулась на молодика –Тільки спробуй просрати. Я з тебе котлети зроблю.–

 

–Зрозумів, не дурак, був б дураком, не зрозумів би–

 

Наостанок пані лише єхидно посміхнулась, та пішла.Спартак якомога швидше відкрив пакетик, та розгорнув лист. Текст якого, як текст всіх інших, назавжди буде в його голові.

 

Привіт коханий, скучив? Особисто я дуже. Я сподівався на те, що ти все ж таки погодився на мою пропозицію бути разом, але ти так і не зрозумів мене. Гра починається знову.

Анонім 

 

–Що написав?– цікавість не давала максиму встояти на одному місці

 

–Що я його не зрозумів, і гра починається знову– парубок закрив лист, та протягнув його приятелю.

 

–О, ну нічого нового– прочитавши записку ще раз, запевнивши себе в щирості слів Спартака, він поклав, її до зіп-пакетика. –А хто тобі була ця пані?–

 

–Колега– відрізав чоловік.

 

–І все? Не коханка? Ні твоя волога фантазія? Ні дівчина?–

 

–Ні, декілька разів на каву ходили, і на презентаціях бачились. Не більше– психотерапевт увімкнув телефон щоб подивитися час. 6:07. Рано. Але хочеться, де що робити. –Мені треба їхати–

 

–Куди це в таку рань?– здивовано запитав молодик

 

–До однієї, людини. Як що будуть якісь новини, пиши. Бувай.– не чекаючи на відповідь, він пішов до свого автомобіля. Попутно шукаючи в телефоні потрібний контакт.

 

Знайшовши, він швидко набрав, розуміючи, що його можуть послати куди по далі.

 

–Ммм..– протягнув заспаний голос на тому кінці.

 

–Жень привіт, вибач що так рано, можна до тебе приїхати?–

 

–А в тебе що, хата згоріла, чи потоп? Чи ти до мене в одному пальто на голе тіло приїдеш?– Женя може і сонний, але коміком залишається зажди.

 

–Розмріявся. Так що? Можна вважати це за згоду?–

 

–Та приїжджай звичайно–

 

–Добре, через хвилин 40 буду–