І Ештон точно знав – одне лиш не вірне слово, і воно стане останнім.

Можна було б іти вже в ліжко… Після всіх зустрічей Ештон звільнився лише о восьмій. Душа від тіла і без медитацій вже відділялася. І треба було б піти до Мерін… Третій вечір уже, як він вийшов з Храму. Але сил взагалі ніяких. Ні душевних, ні емоційних, ні фізичних на цю розмову немає. Ештон завернув у бібліотеку сподіваючись… На що? На тишу? На спокій? Його місце, зрештою… Просто його тут ніхто не дійматиме. Він зможе спокійно відкрити якийсь проект… Ванесса і Шона… Блять. Ештон втомлено, з повним відчаєм поглянув на них, зітнувши і, одночасно, схиляючи голову на бік.

– Є кілька уточнень на завтра.- Пояснила Ванесса.

– А до ранку не зачекає? – Зітхнув Ештон.

– На жаль… – Розвела руками Ванесса. – Завтра ранкове коректування проведе Залізна Леді. А у мене дуже багато справ заплановано.

Ештон приречено кивнув і бухнувся за стіл, напроти якого і стояли ці двоє. Ванесса притягла йому вечерю, очевидно бажаючи “підсолодити пігулку”. І він просто взяв виделку і почав напихувати в себе їжу, майже не відчуваючи смаку, просто аби втамувати голод. Спершу він не помітив тиші, але коли підняв погляд на дівчат, помітив, що вони за ним уважно спостерігають. Він тяжко проштовхнув у себе їжу. І очікувально на них подивився, але це не спрацювало.

– Ну, що? – Нехай уже скажуть. Ато в нього враження, що на лобі хуй намальований.

– Нічого, Серце, просто… – Ванесса його так почала називати останнім часом. І… Нарешті, Ештону подобалось його Шазарійське ім’я. Щось у цьому є.

Але Шона нетактовно перебила:

– Ви ніякий. Ні на що не спроможний. І толку від Вас зараз теж ніякого. – От що перше Ештон почув від цієї крижаної дівки. Навіть не “привіт”.

– Ясно…- Ештон хотів вставити слово, але Шона не дала.

– Як риба-крапля на суші виглядаєте. Вже навіть усмішкою своєю дратуючою очі не сліпите. Я розраховувала, що після майже трьох місяців я, нарешті, отримаю від Вас крихту уваги. Але, схоже, не дочекаюся цієї честі. – Майже бридливо фиркнула Шона.

– Ясно – ясно. – Зупинив Ештон її виставленою долонею. – Годі сваритися. Скоро потренуємось, але не сьогодні…

– А коли? Сестро, забронюйте мені, будь ласка, час на наступний рік. – Невимушено звернулася вона до Ванесси. Але та не встигла нічого сказати – зайшла Мерін. Ештон поглянув на неї… І йому стало соромно за те, що він відчуває – йому прикро за те, що він має розказати, йому страшно, він не хоче її бачити і говорити зараз з нею. І Ештон миттєво закрився, сподіваючись, що Мерін не встигла вловити його почуттів. Він їй стомлено усміхнувся, встав і запропонував свій стільчик, підсуваючи його трішки вбік – від центру столу. Мерін усміхнулась йому не зовсім щиро, підійшла і сіла на запропонований стільчик, а в біохвилях Ештон вловив неспокій – Мерін була стурбована… От, чорт! Не встиг вчасно закритися… Ештон подумки простогнав. Щось йому ніяк не вдається привести свої розтріпані після медитації почуття у хоч якусь норму… Він підтягнув до Мерін ще один стілець і сів, присовуючи до себе свою тарілку:

– Ти голодна, кохана? Повечеряєш? – Запитав він.

– Ні, я вже повечеряла. – М’яко відмовилась вона і Ештон винувато поглянув на неї. Мерін усміхнулась йому і дала зрозуміти хвилями – все добре. Він їй теж усміхнувся. Тоді згадав про присутніх. І вперше за вечір комусь зрадів – вони це його можливість ще трішки відтягнути не приємну розмову: – Продовжуйте.

– То коли Ви мене приймете?- Безцеремонно продовжила Шона в високомірній манері, начисто ігноруючи владу(авторитет?могутність?) двох правителів, що сидять напроти неї за столом. І Ештон чітко відчув її “царську кров”. Ну, мала… Та Ештон не встиг подумати далі, Шона й шансу не дала схаменутися: – Завтра ввечері?

– Завтра не вийде. – Заперечно похитав він головою. І відчув сідницями, що Шона хоче йому голову відгризти: – Завтра я медитую з Карооким. – Ванесса негайно занотувала це у його графік.

– Знову медитувати? Вам двох місяців мало? Не намедитувалися? – Ось тепер вона обурювалась, підключивши емоції і біохвилі. Ештон відмітив, що емоції дуже адекватні. І порадів за її успіхи.

– Так треба. – Безапеляційно заявив Ештон. Шона закотила очі, фиркнула і склала руки під грудьми, вимогливо і очікуюче дивлячись на нього, випромінюючи лють. Ештон зітхнув. – Післязавтра я з тобою потренуюсь.

– Весь вечір. – Смикнула вона підборіддям вгору, і кинула на нього погляд “звисока”, що не терпить відмови.

– Нащо тобі стільки? Тобі ж буде важко стільки часу…- Здивувався Ештон.

– Окрім тренувань у нас купа роботи. – Вказала Шона великим пальцем собі через плече. Ештон нахилився вбік, щоб заглянути їй за спину і побачив там двохсантиметровий стовпець її ілюстрацій на столі для книги про ларів. Ештон простогнав:

– Кошмар! Коли ти встигла стільки ілюстрацій написати?- Щиро здивувався, вжахнувся, захопився Ештон.

– У мене не було тягаря у вигляді Вас два місці. І тренувань не було. Тільки Рікон совісно ставився до тренувань зі мною. – Це що похвала у виконанні Шони? Щось новеньке.

– Ти що вирішила проілюструвати все про що тільки можна написати? Куди ти так поспішаєш? – Ештон справді не розумів.

Несподівано Шона усміхнулась. І… ця посмішка вибивалася. Наче блиск сонця, що неочікувано виглянуло крізь зимову небену сірість, а тепер виблискує на снігу. Де сарказм? Де насмішка, що межує з жорстокістю? І Шона видала:

– Моє життя буде значно коротшим аніж Ваше. Я хочу, щоб мої ілюстрації красувались і у Ваших майбутніх книгах, навіть якщо будуть створені задовго після моєї смерті.

Ось так огорошила. Ештон онімів – не знав, що відповісти. Потім якось крякнув невнятно і таки видобув з себе фразу, видихнувши одночасно:

– Добре. Нехай буде весь вечір. Я заодно розкажу тобі про нову технологію, що я придумав на основі твоїх вмінь. Думаю разом у нас вийде краще… – Пробубнів трохи розгублено Ештон. Ванесса додала інформацію у Ключ.

Шона задоволено хмикнула. Потім вклонилася, ніби роблячи послугу, і вийшла. Ештон провів її поглядом.

Виникла пауза. Ештон знову взяв виделку і продовжив їсти. Підмітив тепер – Мерін було весело. Вона з задоволенням спостерігала за ним і тими, хто йому служить.

– Отже, я теж маю кілька уточнень.- Нагадала Ванесса про себе. Ештон кивнув.

– Я прочитала Ваше розпорядження, на рахунок Кароокого. Прийняти його у свиту, зачислити на підготовчі курси. Все вірно? – Уточнила вона. Мерін блиснула хижацькою усмішкою, переможно фонтануючи тріумфальними хвилями. Ештон спантеличено поглянув на неї, і наткнувся на насмішкувату посмішку коханої. І… Пригадав, як вона “пророкувала”, що так і станеться – Кір вибере Ештона. Він іронічно їй усміхнувся, похитавши головою, але щиро радіючи, що їй весело. Шкода, навіть, що будучи закритим, він не може з нею поділитися своїми емоціями повноцінно. Ештон перевів погляд на Ванессу:

– Так, все вірно.

– А куди його втулити? На голову? – Абсолютно спокійно, явно цикнувши фразочки у самого Ештона, запитала Ванесса. Ештон не в’їхав.

– Тобто?

– Тобто Ви, Серце, мали б ще два місяці тому відрахувати дев’ять курсантів з курсів, і з свити, відповідно. Але раптово пішли у медитацію. А замість Вас ніхто їх не відрахує. Селити Кароокого… Ну, знайду, припустимо, куди його поселити, можливо ще якусь службову кімнату переобладнаємо… Але на курсах – взагалі аншлаг… Ларів пошкодуйте… – Зітхнула вона. Ештон ляпнув себе долонею по лобі. Геть забув про це… Стільки всього на голові… Він негайно відкрив Ключ і зі швидкістю розвідника прошерстив усі звіти викладачів, виділив потрібні, дані вивів на робочі голограми бібліотеки для зручності. Тоді швидко класифікував інформацію. Вирішив, що в таблиці буде найзручніше. Вже за кілька митей всі дані компактно поміщалися на один голографічний екран. Співставив. І одразу виділив п’ять кандидатів, що зустрічаються у звітах майже усіх, окрім Рікона, цей добродушний кадр всього чотирьох на відрахування і нашкріб. Хоча всі чотири у “зірковій п’ятірці” знайшлися. Ештон всіх п’ятьох скинув Ванессі:

– Цих відчислити. – І, не дивлячись на Ванессу, швидко очистив таблицю від п’ятьох курсантів, що у кандидати ларам не годяться, на загальну думку викладачів. Тоді переглянув інші позивні – надто різні імена… У цьому вже він сам мусить розібратися… Вже готову таблицю з кандидатими на вибування Ештон скинув собі на Ключ: – Решту скину пізніше. Завтра ще на годинку у Храм потрібно – переглянути записи лекцій…- Пробубнів Ештон. Ванесса вносила за ним інформацію у графік.

– Кароокого теж додати у конкурс на вибування? – Запитала вона.

– Ні, він нехай поки що ходить, вчиться. Нехай Рікон його по вуха завантажить, нехай дасть йому всі записи лекцій про ларів, що він пропустив. Хай надолужує. І особливо прицільно нехай йому розповість про ієрархію та договори. В разі чого, він сам піде. А як ні – десятим буде. – Дав розпорядження Ештон. І як Ванесса за ним встигає? Не лише записувати, а й виконувати все…: – Тобі тяжко?

– Що? – Розгубилася від запитання Ванесса.

– Тяжко бути моєю лівою рукою? – Запитав Ештон прямо. Ванесса аж рот відкрила. Тоді задумалась.

– Звісно, тяжко. – Відповіла вона. – Але я щаслива, що опинилася на цьому місці.

Ештон кивнув. Нащо тягнути? Чим раніше, тим краще, вірно?

– Кохана, я хочу, щоб у Сестри був договір. – Поглянув він на Мерін.

– В Науковому Центрі тобі з цим допоможуть. – Усміхнулась Мерін.

– Гаразд, дякую. – Кивнув він. Мерін здивувалась.

– Ти запитував у мене дозволу? – Підняла вона брови.

– Ну, це ж твоя піддана. Такі важливі речі не мені, мабуть, вирішувати. – Пояснив Ештон.

– Раніше я за тобою не помічала такого трепетного ставлення щодо підданства твоєї свити. – Підняла вона брову, усміхнувшись. У Ештона всередині все стислося. Він стиснув губи і відвів погляд. Мерін, очевидно, зрозуміла, що щось і справді змінилося з їхньої останньої зустрічі. Вона знову стурбувалася. Але не при Ванессі Ештон це все розповідатиме…

– Для мене це буде честю. – Раптом озвалася Ванесса.- Але я сумніваюсь, що моїх задатків буде достатньо для прийняття договору… – Подарувала вона іронічну і теплу посмішку Ештону, трішки розбавивши його переживання.

– Ми подивимось, що можна зробити. – Усміхнувся Ештон. І відчув, що Ванесса довіряє йому. І впевнена, що все вийде. Ештону стало сумно якось. Може оточуючі занадто сильно у нього вірять? Надто багато надій на нього покладають? Він не всесильний. Він просто – людина. Але він відповів їй усмішкою.

Ванесса задала Ештону ще тисячу і одне уточнююче запитання з приводу завтрашніх її справ. Вона, схоже, вирішила розгребсти все, що чекало повернення Ештона…

– А, так… іще – ось. Вам з Наукового Центру передали. – Ванесса скочила по сходах, що були над столом Ештона до стелажу, і швидко вивудила з якоїсь заначки щось паперове. Коли вона уже збігала вниз, Ештон побачив, що це чималої товщини запакований конверт. Вона поклала його перед Ештоном. – Сказали, що адресант все вже опрацював і немає терпіння чекати Вас з медитації… – Вона зробила паузу, пригадуючи: – А ще, що Ви з Лілін божевільні фріки, зациклені на медитаціях… Здається…

Мерін хіхікнула.

Ештон поглянув на папку. Це від Пірея. Проект щодо анабіозу Мерін… Та чи варто тепер цим займатися? Ештон невагомо торкнувся до обгортки і з ніжністю погладив. І так йому жаль стало… Ештон і Пірей не розповідали Мерін над чим працюють – не хотіли обнадіювати. Вона й так надто багато сподівалася раніше, чекаючи на розробки Пірея. Але… Тепер. Якщо він правий… А він, швидше за все, правий – Мерін не можна в анабіоз. Аж доки вона не передасть владу іншому. Насліднику. А де його взяти?.. То… Чи є хоч якийсь сенс це розробляти? У Ештона серце стислося. І руки опустилися. Буквально. І, мабуть, він зовсім спохмурнів. Тому що Ванесса скомкано попрощалася і поспішила піти. Ештон їй розсіяно кивнув.

Ванесса вийшла. Але Ештон не одразу зрозумів, що от вона – ця мить. Коли йому потрібно поговорити з Мерін. Він не хотів. Найменше чого б він хотів – розчарувати свою дружину. Власноруч розтоптати її віру у нього ж. Але… Він не тікатиме.

Хто б знав, що найтяжче – це поглянути в очі Мерін. І на це потрібна шалена сила волі. Хто б знав… Ештон зібрав усю свою рішучість, на яку був здатен в купу, і обернувся, одразу наткнувшись поглядом на її очі. Очі. Фіолетові очі. Очі людини, що є для нього цілим світом. Чи не людини… Алубі. Повелительки. Його королеви. Його дружини. Ештон ковтнув. Мерін мовчала. Вона чекала. Вона бачила його стан, навіть без біохвиль. Ештон не знав, як сказати. З чого почати. Та погляд Мерін підказав йому – немає сенсу тягнути кота за хвоста. Вона й так його наскрізь бачить. Вона зрозуміла, що ця розмова буде ще до того, як Ештон закрився. І зараз Мерін очікувала. Без звичних веселощів. Без легкості. Без підтрунювання. Мерін чекала, тому що відчула з яких глибин його душі йде цей відчай. І вина.

– Я не зможу… Виконати те, що пообіцяв. – Зронив Ештон на одному видосі. І нічого моторошнішого він в житті не бачив… Зіниці Мерін звузились до такого стану, що, мабуть, вона окрім Ештона фізично нічого не бачила. Все її обличчя втратило будь-які емоції, що могли б бути наближеними до людських. З глибин її душі піднялися холодні спіральні хвилі смертоносної енергії і м’яко, невагомо окутали всю бібліотеку, ніжно облизуючи все навколо, всі поверхні, заповнюючи повітря, пестячи Ештона своїми невблаганними витками. Не шкодячи, не руйнуючи. Поки що. І Ештон не знав, як вона стримується. Біохвилі зникли. Зовсім. Мерін не відчувалася живою чи теплою. Ця Мерін, що перед ним – це та Мерін, яку злити зовсім не варто. І… Ця думка розлабила Ештона. Він не боявся. Зовсім. Він відчував жаль. Він відчував вину. Відчай. Тугу. Проте не страх. І не сором. Насправді, він робив все, що міг до цього моменту. І зробить все, що зможе в майбутньому, аби виконати, що пообіцяв. Якщо Мерін дозволить йому спробувати. І Ештон відкрився. Немає йому що приховувати.

Ештон дивився в очі своїй дружині. Що ж. Мабуть, він став трішечки ближче до алубі ще на малесенький крок. Люди не вміють приймати свою смерть так, як зараз це робить Ештон. Це точно. А… Ештон… Він віддає своє життя. І зовсім не жаль.

– Ти відмовляєшся виконувати наш договір? Я правильно зрозуміла? – Пролунав голос Мерін. І Ештон точно знав – одне лиш не вірне слово, і воно стане останнім. Та Ештон не захищатиметься. Якщо Мерін вирішить, що… Він прийме будь яке її рішення. І не підбиратиме слів.

– Не в тому річ, що я відмовляюсь. Я і не відмовляюся. Питання в можливостях. Підготувати Шазарію до твого відходу – неможливо. – Заключив він. Мерін стисла на колінах свої пальці і Ештон побачив як з-під них розтеклися плямки крові. Ештон повільно, акуратно простягнув руки і взяв в свої долоні пальчики Мерін. Вона розслабила кисті рук, дозволяючи йому це. І Ештон відчував лише захоплення її силою волі. Стримувати настільки потужний інстинкт…

– Чому? – Її голос звучав так… Ніби не з цього простору. Не з цього світу. Не з цієї реальності. Ештон поглянув їй в очі – це була та ж Мерін. Його персональний демон. Ештон усміхнувся. Здається, він хворий на голову. Тому що кохати таку істоту люди не можуть. Але… Ештон уже бачив цю її сторону… Уже не раз. Там – в медитаціях. Коли працював з нею в душі Храму. І коли заключав союз душ. Просто ніколи раніше – так явно. Він давно уже прийняв її всю. Так що і дивуватися з його реакції не варто… Він кохає її. І його не лякає можливість померти від її руки. Не лякає і її природа. Мерін – це Мерін. І зараз його кохана хоче знати чому він не зможе виконати свою частину договору. Дивно, що вона взагалі задає запитання – що просто не відірвала йому голову, та й по тому. Ештон здогадався – вона шукає шлях стримати себе. Вона не хоче його вбивати. І чомусь… тепле почуття окутало Ештона. Надало йому натхнення. Якщо цього не хоче Мерін – він їй допоможе. От тільки… Як пояснити…

– Потрібен наслідник… – Як це все пояснити? Лаконічно і коротко? Що ж… Давай лише верхівку айзберга. – Не достатньо навчити шазарійців жити без твоєї волі. Потрібен той, хто тебе замінить. І понесе волю замість тебе. Стане Повелителем. Так, як я планував раніше – не спрацює.

– Чому? Зовнішній Світ живе без повелителя. – Голос Мерін звучав так само потойбічно. Але…нотки життя почали з’являтися в її потоках.

– Зовнішній Світ живе неправильно – Шазарія правильно. – Заперечив Ештон, а завершивши фразу, зрозумів, що ніякої інформації не доніс. Чооорт…. Як все пояснити? Ештон скривився і поглянув кудись угору, намагаючись видобути з себе зв’язні фрази. – Це тому наближаються переміни… Тому і нові види зв’являлись. Тому з’явилися рашази, тому що людям потрібен повелитель. Ти помилялася. Алубі предназначалися не для того, аби захистити людей від вимирання, хоча для цього теж… Словом, алубі повинні були повелівати людьми. Тобто стати їхніми повелителями…- Ештон простогнав і поглянув на Мерін. Кошмар. Йому треба щось все таки робити з нездатністю висловити свої думки.

Вона повільно перевела подих. Вона що не дихала весь цей час? І… життя знову з’явилося в ній. Обличчя відмерло, а очі не передвіщали скорої кончини Ештона:

– Гаразд. Я себе контролюю. Розповідай, душа моя, я уважно слухаю тебе. Тільки ніколи більше не кажи, що не виконуватимеш будь – який наш договір. Це вище за мене. – Обезсилено зітхнула вона.

– Що ж слухай…

***

Чи потрібно пояснювати собі очевидні речі? Та чи ці ж речі є очевидними для інших? Чи зрозуміло іншим те, що не потребує пояснень для тебе? Наскільки суб’єктивна твоя істина? На якій, тим не більше, ґрунтуються складні теорії… Чи готові інші прийняти просту правду – як єдину істину? Чи готові повірити? Змінити свій шлях? Ештон сповна відчув на своїй шкурі всю цю філософію, коли намагався донести Мерін результат своїх двохмісячних медитацій, бекаючи і мекаючи на всі лади, і ледь чи піною не сходячи… Ештон кілька раз всерйоз поставив питання про свою розумову відсталість… Кошмар. Як там? Ораторське мистецтво? Уроки взяти чи що? От ніби ж читає книги… Чому він не може зв’язати два слова в купу?!

Та Мерін йому вірила. Слухала уважно. Не перебивала. Лише зрідка ставила уточнюючі запитання. І він таки домучив свою розповідь… Щоправда на годиннику в Ключі була уже четверта ранку… А йому стільки ще всього слід обговорити! І Ештон простогнав…

– А ще мені потрібно обговорити з тобою… Кіра… – Приречено поглянув він на кохану, і дуже сонно.

– Безсумнівно, але не сьогодні. Нам слід чимало обговорити, але попереду ще багато вечорів, сьогоднішня ж ніч майже завершилась. – З ніжністю в душі поглянула Мерін на своє щастя. Ештон вдячно зітхнув. Підійшов до неї і, не питаючи, так, ніби і немає нічого природнішого, взяв дружину на руки, долаючи короткий шлях з бібліотеки, до спального ліжка. І вперше, мабуть, Мерін не протестувала ані в душі, ані в реалії. Адже вона відчувала всеохоплюючу втому свого чоловіка.

А тепер – спати.