І де ж усі ці люди, про яких ти говориш? Я бачу тут тільки тебе.

До секретного відділу Наукового Центру Ештон доїхав десь о дев’ятій. Ясна річ, нікого на робочих місцях не було. І як йому знайти Пірея? Ештон прогнав радар. Але… Це ж Пірей. Всюди непроникні для енергії матеріали й інше. Хм… Ештон задумався. Пригадалось, як він відчував Пірея, коли той йому допомогти хотів. Знайоме відчуття, насправді… Це ж їхні стосунки… Тільки Ештон не бачить мерехтіння, тому що у Пірея вже є договір. Така собі мітка, підданий зайнятий – Ештону зась. Ештон усміхнувся. Та це не значить, що стосунків немає. А це відчуття не заглушить жоден бар’єр. Ештон прислухався. Він настільки зосередився на цьому відчутті, що все інше сприйняття реальності просто стало недоступним. І Ештон відчув їхній зв’язок. Він уже знає куди йти.

По дорозі Ештон згадував, що один раз він уже робив таке, а може й двічі – обидва рази з Мерін. Один раз, коли освідчувався їй, він тоді випадково вліз їй в душу. А другий раз після якоїсь медитації. Відчуття були загострені, він хотів її бачити і серце саме привело. Зараз все інакше. Він це робить свідомо. І рівень складності зовсім інший. Зараз обставини проти нього. Але є одна, що допомагає не зважаючи ні на що – Пірей йде йому на зустріч сам і добровільно. Довіряє і допомагає йому. А Ештон не сліпий – бачить це і теж йде йому на зустріч. Цікаво. Дивна він особистість. Незвичайна.

Ноги привели його до закритого корпусу. Така ж сфера, як і інші.

Ештон спробував ментальний наказ – нічого не вийшло. Як в школі кликати? Просто прогорлати – “Пірей”?

Але Ештон не встиг натворити дурниць – Пірей сам вистрибнув з дверей:

– Вкінець обнахабнів!?- Просичав-прогарчав Пірей якоюсь середньою інтонацією між запитальною і стверджувально-обвинувачувальною.- Вже вечір! Я зараз не працюю. Зникни!

– Не сичи. Я прийшов не в справах. Погодувати тебе прийшов. Не мав я іншого часу! Робота спочатку, потім мені виклик кинули, потім з малим возився, а потім печать дороблював!- Примирливо виставив долоні Ештон. Пірей завмер з застиглим обличчям на якому застрягла викривлена роздратована гримаса. Пірей повільно випрямився і невіряче став дивитися на Ештона.

– Хто тобі сказав як мене знайти?- Уже спокійніше запитав він.

– Ти ж і підказав.- Усміхнувся Ештон.- Не бери в голову. Навряд хтось ще так зможе, та і без твоєї згоди теж не вийде.

– Я тобі не давав на це згоду!- Вирячився він. Але Ештон лише усміхнувся на це. Пірей нерозуміюче на нього дивився. І починав від нерозуміння ще більше дратуватись.

– Просто я тебе відчуваю. Така відповідь підійде?- Усміхнувся знову Ештон.

– Ти мені голову морочиш!- Почав він скалитись.

– Зовсім ні. Просто це надто складно пояснити, якщо говориш з особою, що не являється ведучою у договорі. Це взагалі складно пояснити. Але не переймайся, коли Кір з Шоною завершать книгу про це я дам тобі почитати.- Усміхнувся задоволено Ештон. Пірей знову замовк. Просто вже не знав що казати цьому “нахабному людському чоловіку” чи “нахабній людській істоті”. Ахах.- То що можна зайти?- На цю фразу Пірей взагалі застиг.- Ну, якщо ні, то я і тут тебе можу погодувати, не проблема. Просто я бачу, ти спати намірився, можу вирівняти тобі біоритм. Моя зграя таке любить.- Пірей стояв і починав мовчки скаженіти. Але потім глибоко вдихнув, прошипів крізь зуби, зганяючи злість і зайшов всередину, залишивши двері відчиненими.

Ештон зайшов, замкнув за собою двері. І пішов за Піреєм вглиб коридору. Всі двері були замкнені. Тоді вони зайшли в якусь бічну кімнату. Трохи більша за стандартну кімнату середньостатистичного шазарійця. Ештон навіть здивувався. Це, звичайно, схоже на Пірея… Але щоб аж так аскетично жити всі свої тисячоліття…

Пірей ліг в ліжко. І поглянув невіряче на Ештона.

– Я сяду поруч?

– Так, даю дозвіл.- Сказав він настільки спокійно, що це спантеличило Ештона. Але він сів поруч на ліжко. Поклав руку йому на груди і став вирівнювати біоритм.

– Послухай, мені потрібно уточнити з тобою графік твоїх годувань.- Почав Ештон. Пірей скипів.- Зрозумій! Я не можу підлаштовуватись! Я просто не встигаю!

– Годувань? Я що худоба по твоєму?- Але Пірей тримав себе в руках, годують все таки.

– По-моєму, в ролі худоби якраз виступаю я в даному випадку.- Підняв брови Ештон. Оскаженіння з обличчя Пірея, наче гумкою стерли. Він просто спантеличено дивився. А потім незадоволено скривився.

– Для алубі цей метод і справді не підходить.- Після тривалої паузи сказав Пірей. – Давай як раніше.

– Потоком?- Перепитав Ештон.

Пірей кивнув і було видно, що приготувався. Відвернув погляд. Але Ештон не став робити це грубо. Просто вливав в Пірея плавний, насичений потік, наповнив теплом і вдячністю. Пірей перевів погляд в очі Ештону. І мовчки дивився.

– Схоже, мені доведеться заключити договір з людиною…- Врешті сказав він явно не задоволеним тоном. І Ештон докинув у потік співчуття. На що Пірей фиркнув.- Знаєш хоч за що жалієш?

– У тебе вистачає причин, не хотіти укладати договір з людиною.- Ештон справді… Був щирим. Пірей затримав на ньому погляд. І Ештон бачив, як він вагається. А потім просто відвернувся до стіни. Розказати має що, але не хоче? Це не обов’язково. Ештон розуміє. Не варто вивертати собі душу перед Ештоном. Хто він йому такий, зрештою?

– Я маю дещо цікаве для тебе.- Перевів Ештон тему.

– М.- Знову поглянув на нього Пірей.- Таки з роботою приперся.

– Ні. Не зовсім. Я сам розберусь. Просто вирішив поділитись. Мені тут хлопець трапився… Цікавий у нього талант. Він чує душі поза тілом. Чув про таке?

– Ні. Зараз багато дивного відбувається… Я таке вже бачив. Тому і думаю, що потрібно взяти людину. Коли прийдуть переміни в світ, не буде кому мене годувати. Я повинен справлятись сам.- Це звучало якось… Сумно.

– Це ще не все. Він лар. Я не чув, щоб у ларів були таланти.- Перевірив теорію Ештон, поглянувши на Пірея.

– У ларів раніше багато чого не було. Повелителя, наприклад.- Продовжував дивитися на нього Пірей. Ештон дивився на цього алубі… І щось в душі занило, та цим відчуттям він не став ділитися з ним. Сьогодні все інакше. Коли Пірей не сичить з піною біля рота – з ним і зовсім не погано… Дивний він тільки. Не такий, яким звик його бачити Ештон.

– Послухай, Пірей, я думаю, на цей раз все буде інакше.- Поділився він і з замиранням став очікувати, що йому відповість ця древня істота. Чомусь саме від Пірея почути – все буде добре, у тебе вийде здавалось… Здавалось, що якщо він це скаже, то точно знатиме, що так і буде. А він дивився. Не поспішав втішати, підбадьорювати чи ще щось подібне…

– Будь обережний. Не плати надто високу ціну за цей світ.- Дивився він невідривно.

– Хіба це не прийнятна ціна? Я на противагу цілому світу?- Усміхнувся Ештон.

– Для світу прийнятна. Але ж не для тебе.- Ні, справа не просто в тому, що Ештон не звик до нього в такому спокійному стані… Просто здається – це взагалі вперше… Пірей простягнув до скули Ештона вказівний кіготь(і це були не такі витончені кігтики, як в Мерін. Це був справжній пазур. Такий, яким можна розірвати трахею). Та Ештон не боявся цього конкретного алубі. Доторк кігтя був майже не відчутний.- За що ти мені такий вдячний, Ештон?

– За Кіра.- Усміхнувся Ештон.- Дякую, що допоміг.

– Пф.- Фиркнув Пірей. І відсмикнув кіготь. Все ж нагадуючи себе самого тепер.- То ти таки медитував з ним?

– Так.- Сяюче і радісно усміхнувся Ештон, щедро ділячись з Піреєм енергією наповненою позитивними емоціями. А він лежав і все дивився на Ештона. Якось зачудовано. Незвично. І, мабуть, Пірею і енергії вже достатньо, та Ештону не шкода, раз йому подобається.- Вчора ввечері.

– Людські нетерплячі істоти.- Хмикнув Пірей. І Ештон широко йому усміхнувся.

– Ти його так залякав, що якби я дав йому час подумати, він би зі мною в медитацію просто не вступив би.- Підсміявся він.

– Правильно. Нехай розуміє, яка відповідальність лежить на його плечах.- Абсолютно серйозно заявив Пірей. І Ештон йому знову посміхнувся. Та Пірей мав би зрозуміти, що Ештон усвідомлює серйозність ситуації, незважаючи на емоції. Пірей знову замовчав. Лежав і беззмінно дивився на Ештона. А Ештон давав йому час.

Пірей зітхнув:

– Гаразд. Ти прийшов дати мені енергію, а я розповім тобі дещо. Це ж рівноцінний обмін, так?- Відвернувся він до стіни. Таки хоче поділитися чимось?

– Так.

Пірей знову мовчав. Досить на довго. А тоді заговорив якось тихо, перевівши погляд на стелю:

– Давно. Дуже давно. Коли ще Лілін не була Повелителькою, а її князем… На Шазарію напали. Жорстокий був бій. Одразу чотири клани згуртувалися, аби відібрати у нас людей. І ми боронили наш дім. Так ми думали тоді… І ми билися. Але вони прийшли не за людьми. Вони розділили нас у лісі, користуючись перевагою в кількості. Вони прийшли за мною. Думали, що це я знайшов спосіб культивувати особливих людей. Вони хотіли довідатись у чому секрет. Я… не сильний алубі. Слабкий. І нікому я не був потрібен, окрім Лілін. Але і їй було тяжко знайти такого, як я… Тоді ті, хто думав – були рідкістю. Це зараз наука в моді. І я робив все що міг, аби залишатися потрібним їй.- Пірей замовчав. Знову на тривалий час.- Вони схопили мене. А я не мав сили опиратися. Вони катували мене. Людське поняття “катувати” злегка відрізняється від того, що під цим розуміють алубі.- Тоді Пірей поглянув глибоко Ештону в очі:- Якщо колись доведеться битися проти алубі, не давайся живим.- І в Ештона мороз по шкірі пройшовся. Пірей затримав на ньому цей погляд на трішки, а потім знову відвернувся до стіни, продовжив:- Але я не зрадив Лілін. Не здався. Тоді… За мене взявся менталіст, що спеціалізувався на управлінні свідомістю. Він був… посереднім. Але вони вирішили, що інформація варта ризику. Поки Лілін знайшла мене і видерла у них з пазурів… Він встиг спалити частину периферійної зони моєї свідомості, як ти це називаєш. Я… перестав сприймати біохвилі, не сприйнятливий до емоцій. І не здатен їх передавати. Не всі, звичайно,- Пірей хмикнув,- лють, роздратування, цікавість він мені не встиг спалити. Можливо ще якісь уривки…

Ештон не знав що йому думати і як реагувати. Стільки тисячоліть жити майже нічого не відчуваючи… Ештону душа боліла за Пірея… А тоді… Пірей перевів свій незвично-спокійний погляд на Ештона і поклав пальці з своїми пазурами на Ештонову руку:

– І ось з’явився ти. І я знову відчуваю.

Ештон був шокованим. Він… Не знав, що робити. Що казати. Він… Не зміг сказати нічого. Просто дивився на Пірея. І він теж мовчав і дивився.

– Я пригадав, до речі. Одного разу мені уже траплявся такий, як ти. Теж військовополонений, так… Він не був людиною, ясна річ. Він був карном. Він вмів транслювати свої емоції і почуття. Так, як це робиш ти, тільки без енергії. Ох, він нас ненавидів усіх. Раніше не було таких людей, що могли б подібне. Ти маєш неймовірний талант.

Ештон обдумував це ще мить. І скільки в нього спалахнуло питань в голові!

– Зажди! Це не мій талант, Пірей! Так може будь-яка людина-менталіст! Потрібно лише навчитися!

– І де ж усі ці люди про яких ти говориш? Я бачу тут лише тебе. Та й… Такі дістаються Повелителям. Не таким як я. Не маю я права на таке претендувати.- І Ештон відчув таку гіркоту за Пірея. І збагнувши, що ділиться цим з Піреєм спробував відсмикнути руку. Але Пірей її впіймав і поклав назад.

– Дозволь мені… Будь-ласка.- Ештон відчував таке… І контролювати не виходило… Образу, гіркоту, несправедливість і такий безмежний жаль… А ще… Він був певен, що Пірей не правий! Ештон спробував приглушити трохи себе, взяти під контроль, поділитися з Піреєм чимось хорошим… Але тоді раптом поглянув знову на нього, відчуваючи вину за свої емоції… І побачив вираз обличчя. Його вираз обличчя… Він відчував його емоції і… Сльози не лилися – ні. Та й хіба можуть алубі плакати? От суто фізіологічно? Щось Ештон сумнівається…

– Пірей… Тобі потрібно вийти на поверхню. Тоді знайдуться і наложники і менталісти… Це ж Шазарія! Я тобі знайду такого. Навчу його!- Ештон хотів допомогти. Дуже хотів…

– Як же я тобі маю заплатити за таке?- Поглянув Пірей на нього. До чорта оплату! Ештон розізлився.

– Розплатишся! Домовимось!- Ох, вже ці алубі…

– Я не піду на поверхню. Справа не тільки в моєму стані. Я просто не можу. Я повинен бути тут.- Пояснював він, прислухаючись до емоцій Ештона (як тепер вже Ештон збагнув). Але… Ештон розумів, якщо це його місце у світі… То, значить так має бути. Але! Це не значить, що він повинен бути тут сам!

– Гаразд. Щодо ларів інакше, вони не передають емоції з енергією. Але людину знайти реально.- Роздумував Ештон.

Пірей мовчав.

– Я не певен, що це хороша ідея. Не потрібно. Не роби цього.- Раптом видав він після паузи.

– Чому???- Знетямився Ештон.

Пірей просто відвів погляд.

Ештон не розумів. Але… Можливо поступово якось?

– Хех…

– Цього досить.- Раптом зупинив Ештона Пірей. І встав з ліжка. Ештон теж піднявся.

І Пірей мовчки рушив на вихід. Ештон теж мовчав. А всередині таке сум’яття було. Ештон відчував вину, що підтримав Пірея не так, як йому було потрібно…

– Один раз на три дні мені буде достатньо.- Повідомив він.- Подумай щодо оплати.

– Дай спершу мені з тобою розплатитися… Три медитації тобі ще винен…- Прозітхав Ештон.

– Мм… Поки що не потрібно.- Чекав Пірей поки Ештон вийде за двері.

– Так, скажеш коли буде потрібно.- Кивнув він. Поглянув ще раз на Пірея. Поклав йому руку на плече і разом з ненав’язливим потоком енергії влив те саме особливе відчуття – легке прощання.- Бувай.

Пірей нічого не сказав у відповідь. Лише провів його поглядом… Що не мав би належати алубі. Ештон хотів, аби там була зверхність, злість, жадібність, або що… Але не погляд, який говорить про вразливість… Про слабкість. І хай Ештон заживо згорить, якщо від нього хтось про це дізнається. Нізащо. Ештон вирішить це питання. Заховає ці спогади під три замки.