Епізод 8

Останніми днями я майже не полюю. То якісь справи на Небесах, то просто не маю бажання. В життя моє вриваються шкідлива їжа (якої я не дуже-то й потребую) і серіали днями й ночами на проліт. Ситуацію ще нагнітає Труна, яку брати затягнули в архів. Частково мене дістає Дін Вінчестер своїм ниттям, який (як останні частини “Форсажу”) говорить, що це його остання справа і готується помирати, штовхає промови, які беруть за душу, але продовжує активно полювати. Ось тому я вирішую відпочити від цього всього й увійти в альтернативний світ кіно.

– Фель, бігом сюди! – як же ж вам описати Сема в цей момент? Знаєте, його можна порівняти зі схвильованим батьком, який влітає в вашу кімнату з вимогою дати листок і ручку скоріше, а ви в цей момент відчуваєте себе пасажиром “Титаніка” під час зіткнення з айсбергом.

– Ми полювали на Горгону і ця тварюка приклала Діна декілька разів головою об стіну. Він не приходить до тями, – Сем веде мене в лазарет, куди вони з Джеком віднесли Діна. Мої спроби зцілити його марні й Джек пропонує свою допомогу, але цей варіант я відкидаю одразу ж, не встиг він до кінця сформулювати думку. Не можна дозволяти йому спалювати свою душу.

– Рану треба промити, – не звертаю уваги на Сема й Ровену, які сперечаються (відьмі чомусь дуже цікаве заклинання, котрим ми повернули мого кузена в нормальний стан), і приймаюсь за роботу. Раптом Дін підскакує на ліжку, а я заледве не протикаю йому горло ангельським клинком від несподіванки.

– Михаїл. Хоче втекти, – брат завалюється назад на ліжко непритомний.

– Можна з тобою поговорити? – в лазарет через деякий час заходить Джек. Я киваю і він сідає з іншого боку ліжка. – Одного разу ти сказала мені, що не можна прив’язуватись до людей, що рано чи пізно вони помруть, залишивши після себе тільки пустку всередині. Тоді який сенс бути могутнім створінням, якщо помруть всі дорогі тобі люди? Як можна не прив’язатись?

– Скажу з досвіду, ти пронесеш Вінчестерів крізь все своє довге життя, вони залишаться твоєю єдиною сім’єю, як і моєю. В перші роки свого перебування тут я намагалась зблизитись з людьми. Визнаю, навіть була успішна спроба: це був маленький хлопчик з однією хворобою, через яку його вбив власний батько і я пустила Чуму в Європу. Уявляєш, яке було задоволення – спостерігати як помирає цей чоловік? – переводжу погляд на Діна. – З Вінчестерами все інакше. Ніяка інша людина не стане мені ближче них і до кінця існування Землі я буду меншою Вінчестер. Суть в тому, що вони залишать у твоїй пам’яті слід, непідвладний часу. Ти будеш закохуватись, можливо заведеш сім’ю в майбутньому, у тебе будуть нові знайомства, друзі, але керуватись по життю ти будеш тими принципами, закладеними Вінчестерами.

– Можна мені допомогти Діну, щоб Михаїл не вирвався?

– Ні. Якщо ти залишишся без душі, мені доведеться тебе вбити.

Джек відкриває рота, щоб заперечити, але наш діалог перериває Дін, який зіскакує з ліжка. Він береться громити лазарет всупереч нашим з Джеком спробам вгамувати його, і постійно питає, де він знаходиться.

– Діне, Діне, ти в лазареті, – на допомогу прибігає Сем і разом ми хапаємо Діна. Той потихеньку починає приходити до тями й незабаром дивиться на нас цілком тверезими очима.

– Де Михаїл? Двері в комірчину зірвані, а його ніде нема.

Клас, архангел тепер може бути де завгодно, якщо вже він вирішив покинути своє вмістилище. Поки я обмірковую ситуацію, Сем з Діном гаряче сперечаються, чия це вина.

– Це ти відмовив мене поховати себе заживо в Труні. Якби не ти, всього цього не було б! – не встигаю втрутитись у сварку, як її перериває крик, що несеться з головного залу. Ми біжимо туди, витягуючи на ходу пістолети й клинки.

Зал завалений трупами мисливців з випаленими очима. До нас підбігає Меггі, але раптом її очі спалахують і це плюс один труп в скарбничку. Питання, куди подівся Михаїл, відпадає саме собою. В чиє ж тіло вселився архангел нам стає відомо практично одразу. До нас виходить Ровена, вся в крові й з синіми очима.

– Привіт, хлопчики, – стандартне вітання її та Кроулі. – Непогане вмістилище я для себе вибрав? – архангел крутиться. – Спочатку вона не хотіла мене впускати, але я пообіцяв не чіпати нікого з мисливців, – він (вона) вказує рукою на трупи, мовляв, як ви бачите, обіцянка не дотримана. – Дін, Дін, Дін, ти втратив такий шанс закрити мене раз і назавжди в Труні, а тепер я знищу все, що тобі дорого і почну з неї.

Та бляха. Вічно все дістається мені. Хоча я не відмовлю собі в можливості розбити Ровені обличчя, просто щоб вона не вимахувалась, а то думає ніби краща за всіх. Правда, мої мрії так і залишаються мріями. Михаїл змушує нас з Семом і Діном задихатись, а братів ще й зору позбавляє. Це все робиться, щоб змусити Джека відчувати себе дитиною. Слабкою беззахисною дитиною. Від злості мені вдається вирватись з хватки Михаїла і звільнити Сема. Клянусь, що зіниці у мене трохи розширені.

– Ти звичайна дитина, – Михаїл починає насміхатись над Джеком.

– Я мисливець, – хлопець гордо розправляє плечі. – І я Вінчестер.

Він хапає Михаїла й виганяє його з тіла Ровени. Прощавай, людська душа. Від благодаті архангела відділяються залишки благодаті Джека і повертаються до істинного володаря, а потім він поглинає ще й благодать Михаїла.

– Я тепер знову я, – з усмішкою повідомляє Джек, коли зволив до нас повернутись, і розправляє свої крила.

***

Бездушного Джека я стараюсь по можливості уникати хоча б тому, що сама присутність в бункері цієї істоти напружує мене. Тим часом Сем винуватить себе за те, що не зміг захистити мисливців і мучить себе безперервним полюванням. Коли Діну це набридло, в напарники до брата викликаюсь я, лиш би втекти звідси і не думати про бідного Джека, який поки навіть не підозрює, що залишився без душі. І про те, що маю його вбити.

– Куди шлях тримаємо? – вже в машині я цікавлюсь, куди ж ми їдемо.

– У Чарівну Місцину, – Сем дає мені свій ноутбук. – В одного хлопця вибухнула голова. Схоже на наш випадок?

– Якщо на ньому був нашийник як в “Королівській битві”, то це не наш випадок. – ось так за обговоренням книг і екранізацій ми проводимо весь шлях в Арканзас. Нас гостинно приймає містечко з минулого століття. На нашу машину люди  в старомодному одязі косяться з погано прихованою цікавістю, а потім Сем показує першій зустрічній парі телефон. Вони ж, до речі, направляють нас в місцеве кафе, де ми маємо змогу познайомитись з мером цього міста й дізнатись про померлого хлопця.

Це типове американське кафе кінця двадцятого століття. Як тільки ми входимо й знайомимось з мером, нас пригощають безплатними коктейлями.

– Вибач, я не п’ю все, що не кава, а вона в мене ще не закінчилась, – показую барменці свій термос. – Цей коктейль я називаю “Привіт, тахікардія”.

Мер міста люб’язно розповідає, де жив померлий хлопець і ми легкою джазовою ходою відправляємось до того дому. План до божевілля простим – Сем відвертає господарку, а я перевіряю кімнату хлопця. На перший погляд, в ній немає нічого особливого, але під ліжком я знаходжу коробку з вельми пікантними листами від якоїсь Санні. Здається, так звуть ту дівчину з бару.

– Слухай, ти не проти, якщо я переночую тут? – Сем переглядає листи, а потім повертає коробку мені.

– Четверте полювання підряд дається взнаки? – усміхаюсь. – Гаразд, піду прогуляюсь десь всю ніч. На добраніч.

Дивно гуляти містом, де не чути гучної музики, шуму машин, криків п’яниць та інших звуків живих міст. Ось так в тиші я проводжу час, що раптом з’явився, поки не бачу чоловіка, який біжить. Той від чогось тікає, постійно оглядається і часом хапається за голову. Біля ліхтаря він зупиняється перевести дихання, а потім кричить і голова його вибухає. Підбігаю до нього, щоб дізнатись, ким був цей труп. По документах – Джастін Сміт. Жив недалеко, вранці треба буде поговорити з новоспеченою вдовою. В кишені Джастіна я знаходжу мобільний телефон Сема. Що за маячня тут твориться?

Вранці я поспішаю до будинку, де переночував Сем, але там мені виписують чарівного підсрачника і кажуть, що він відправився в бар ще за однією порцією коктейлю. Гаразд, йду туди. В барі мені повідомляють, що мого брата там нема. Санні уявлення не має, де він зараз, тому я вирішую самостійно поговорити з вдовою Джастіна. На здивування, двері мені відчиняє Сем.

– А я тебе всюди шукала. Що це за наряд?

– Я Вас знаю? – Сем здивовано витріщається на мене. Тим часом з-за його спини вигулькує вчорашня вдова. – О, вибачте, не відрекомендувався. Як це неввічливо з моєї сторони. Мене звуть Джастін Сміт, а це моя дружина Сінді. Заходьте, почастуємо Вас холодним лимонадом.

– Я прийду пізніше, коли ти протверезієш, – здається, настає час дізнатись детальніше, що відбувається в цьому місті і єдиним місцем, де таку інформацію можна знайти є бар. Тяжке життя мисливця. Не встигаю я як слід розпитати Санні, як мене переривають мер міста й місцеві чоловіки на чолі з Семом. Делікатно мене виводять з приміщення, де мер приймається розповідати трагічну історію про те, як просто хотів зробити людей щасливими. Йому б з Діном пити. У них багато спільного.

– То ти просто подумав, що можеш вирішувати за людей щасливі вони чи ні? – в цей момент на мене кидається Сем, але я ж не Кастіель, якого можна було звалити з ніг. Я легко ухиляюсь від цього випаду і валю брата на землю. – Сем, послухай мене. Я ж також втрачала солдат і пропускала кожну смерть крізь себе. Але ти потрібен нам з братом, ти Джеку потрібен. Він же без душі залишився. Давай же, отямся.

– Ні! – мер міста не радіє такому повороту подій і намагається навернути нас назад у свою віру, але в історію втручається його донька (барменка), у якої раптово прокинувся дар керування людським розумом. Вона зачиняє розум свого батька в тихому, щасливому місці, де вже нічого не загрожує йому. Допомагаю Сему встати і ми мовчки повертаємось до машини.

– Ти маєш рацію, я не можу знаходитись в бункері. Кожний раз, коли я туди заходжу, бачу трупи мисливців. Ми пообіцяли їм безпеку й світ без Михаїла, а що в результаті? Він все одно їх вбив. Я ніколи собі цього не пробачу.

– Ти не винен. Ніхто не винен. Ти ж не міг побачити майбутнє і попередити все це. Проте вони отримали практично цілий рік без ангелів, що бажали їх смерті. І, якщо вже кого винити, то краще мене. Це ж я не добила Михаїла, коли у мене була така можливість, і не вберегла Діна від того “так”.

– Фель…

– Одного разу мені сказали: ти байдужа тварюка, Фель. Думаю, вони праві. Я нічого не відчуваю. Взагалі нічого і це лякає мене. Я перестаю себе контролювати, Семмі. Скоро все зміниться, весь світ.