ієронімус босх

— Що ти думаєш про Босха, любий принце?

— Він цікавий, але картини його мають поганий вплив.

– Чому ж?

— Від їхнього вигляду хочеться застрелитися або, як мінімум, ніколи не розплющувати очі, щоб не бачити реальності цього жахливого світу.

— Але ж він показує справжні сутності людей.

— І саме це відштовхує від його творчості ще більше. Я бачу у його персонажах себе.

— Ти зовсім не поганий, хлопче.

– Правильно. Я гірший.

Ен Дві хитає головою, і вигляд його засмучений до неможливості, настільки, що юнакові стає соромно за свої слова, але вибачатися ніколи не було в його принципах – краще нехай жива істота засуджує або зневажає його, ніж впускає у свій внутрішній світ, прив’язуючись і прив’язуючи, щоб потім холоднокровно замкнути залізні двері, прогнавши його геть.

Але Локі чомусь не хочеться ставати причиною розчарування співрозмовника, як би він не намагався переконати себе в зворотному, з кожною миттю все агресивніше і наполегливіше вишукуючи спогади про людську жорстокість, про небезпеку будь-якого виду комунікації, про нікчемність і слабкість істоти, яка мала необережність підірвати межі своєї підсвідомості лише заради радісного вигляду чужого створіння.

Простір кімнати наповнений ароматом волошок, а сам юнак упевнений, що бачить блакитні відтінки всюди, хоч мініатюрна ваза на скляному столику порожня (що трапляється вкрай рідко, адже Ен Дві Гаст, здається, закоханий у всі види квітів і не може прожити жодної секунди без насолоди від краси ніжних пелюстків), а тому і строката вітальня ніби втрачає всю свою яскравість і помпезність, викликаючи асоціації із звичайнісінькими у всесвіті людьми, що зовсім не є особливими.

— Чому ти сповнений ненависті до себе?

— Тому що я на неї заслуговую.

Очі Ена Дві випромінюють цілюще світло, що переливається різними кольорами, яких не існує зовсім, подібно донайнепередбачуванішого всесвіту, але світло це меркне, коли з вуст юнака злітають темні-темні слова, що складаються в похмурі промови, чути які — найжорстокіші тортури для чоловіка.

— Ти заслуговуєш на весь світ, любий хлопчику.

— Цей світ огидний.

— Тоді нам з тобою доведеться створити новий.

Підвіконня у квартирі Гаста широкі до непристойності; на них завжди лежать м’які подушки і пледи з хитромудрими візерунками, перетворюючими спостереження за життям, що струмує десь там, внизу, за вікном, у справжнісіньку розслаблюючу розвагу, адже тепло, що огортає все тіло і проникає всередину, трансформує отруйну ненависть до всього у легкі смішки, які не становлять загрози ні для кого.

— І в цьому світі не буде Босха?

На губах чоловіка розливається розчулена усмішка, бачити яку зосереджений на нещасних перехожих Локі не може, але здатний передбачити, відчути, заздалегідь закотивши очі, вже потім скопіювавши ту ж усмішку за інерцією — таким був вплив Ена Дві, котрий заражав не огидою, а цікавістю до всіх проявів поблажливого всесвіту.

— І в цьому світі не буде Босха.

Локі переводить погляд на співрозмовника, неспроможний придумати жодного аргументу проти, неспроможнийвтомлено скривитися, неспроможний незадоволено пирхнути, неспроможний заперечувати, сперечатися і приймати, адже атмосфера навколо самого чоловіка і є тим самим утопічним світом, що знищує, творячи.

І Локі таки прив’язався, прив’язався, прив’язався до чоловіка, з яким так затишно, з яким так комфортно, з яким все так природно, з яким все так гармонійно, з появою якого зникає тривожність, з появою якого згоряє розпач, з появою якого розсипається смуток, але прокидається височина і бажання творити, творити, творити.

— Я зможу вбивати поганців у цьому світі?

– Тобі не доведеться, адже їх просто не буде.

— А якщо я сам собі не до вподоби?

— Я не дозволю тобі так думати.

У такі моменти Локі відчуває істерику, що стрімко наближається, готову розірвати всі частинки організму з метою створити нові, вдосконалені, здатні відторгнути дрібні вкраплення світла, адже юнак не гідний, не гідний, не гідний нічого, крім принижень і грубості, адже юнак може лише терпіти, терпіти, терпіти процес саморуйнування.

У такі моменти Локі дивиться на розсипані по шкірі шрами, бажаючи всім своїм неіснуючим серцем посприяти появі нових, адже він заслужив на всепожираючий біль і німі крики, що застигають на губах, хоч він і не пам’ятає, що ж такого створив, щоб мати цю потребу карати себе знову і знову, забуваючи про жаль та емпатію до самого себе.

У такі моменти Локі хоче впасти в обійми співрозмовника і пробути в цьому укритті як мінімум кілька років, адже він чудово обізнаний про те, що руки Ена Дві до безумства теплі, про те, що той одним лише своїм дотиком здатний подолати, перемогти будь-яку думку, що терзає мозок юнаки, про те, що той навіть мовчанням своїм зігріває, створюючи могутній ментальний захист.

— За кожен день без таких жахливих думок я платитиму тобі склянкою кави, милий принце.

— Якою б не привабливою була нагорода, умову цю виконати неможливо.

У темних райдужках зіниць чоловіка прозирає найчистіший смуток, і той опускає голову.

— Але я намагатимуся, Грандмайстере, намагатимуся.

хіба нікому ніколи не хотілося відправити все до біса?

спалити моря, зруйнувати країни?

штохнувши зірки, писати вірші?

Локі посміхається щиро, щиро, щиро.