Історія 13. Про вид з вікна

Я намагався дописати сонце на своєму полотні, але почув стукіт у двері.

Хто може стукати у такий час? Поліція. Але я не робив нічого незаконного останнім часом.

Стук не припинявся. З кожним ударом мені ставало все страшніше.

Бам! Я впевнений, що в мої двері з гуркотом залетіла чиясь нога. На цьому етапі вже варто відчинити.

Озброївшись сковорідкою, я відсунув засув і побачив бездонні блакитні очі на фоні білої шкіри. Два озера, які не вписуються в мій сірий краєвид.

– Анн, ти… — Я був злий на неї. На біса вона приходить одна в таку пізню годину? Пограти можна і з ляльками в маєтку за сімома замками.

Я швидко взяв її в оберемок і затягнув усередину, заслонивши собою двері. Здавалося, що так буде безпечніше.

Крізь зуби, заспокоївши свій запал, я зміг вимовити:

— Як ти взагалі пробралася крізь охорону та блокпости? — Мабуть, це була основна інформація, яка мене цікавила, серед багатьох різноманітних питань до цієї особи.

– Втекла! — з усмішкою відповіла Аннет.

— Ти розумієш своєю дурною головою, що в комендантську годину стріляють на поразку?

— Так, але мене відвели б до батьків.

– Анн, “стріляти на поразку” – це означає, що навіть ТИ під прицілом. Тут уже жодні тато з мамою не допоможуть.

– Я можу піти, якщо ти так цього хочеш, – розвернувшись від мене, відрізала дівчинка. — Я ризикую, приходжу до нього з проханням, а він просто вичитує мене. Все, Айзеку, відчиняй двері, я йду! — Вона знову застукала кулаками, тільки з іншого боку «барикади».

Я схопив її за руку.

— Стій, ти серйозно думаєш, що я зараз тебе кудись відпущу?

— Якщо ні, я піду сама.

— Нікуди ти не підеш. Вранці я сам тебе відведу додому. Ти хоч правдоподібно обставила свою «втечу»?

— Нормально я все зробила, усі спали, вартові відійшли, вже був відбій. Я не така дурна, як ти думаєш… — Готовий був посперечатися, її щоки готові були луснути за лічені секунди. Я засміявся.

— Гаразд, гаразд, мир…

Аннет жваво звільнилася від моєї руки, що сковувала її рухи, і побігла до вікна. Вона сперлася на підвіконня, а її очі готові були вистрибнути від захоплення.

— Отже, от, навіщо ти прийшла.

— Ти вважаєш це нерозсудливістю?

– Правильно. Як мінімум – безглуздо, як максимум – небезпечно. Знаєш, Бараки — це не той район, у який слід потикатися дівчаткам із Третього. Всяке буває.

— Як мінімум, я знаю звідси одну гарну людину, — і ось зрозумій: це сарказм чи серйозно.

Вигляд із мого вікна справді зачаровував. Так, я живу в чомусь, подібному до гаража, з дахом, що протікає, і вічним пилом. Але крізь каламутне скло видно величезні світлі та яскраві садиби Третього. Місце, де мешкає еліта, яка не замислюється про виживання. Щоразу, коли я підходжу і дивлюся на блискучі точки вогників у вікнах, вони ніби кажуть мені: «Знай своє місце. Вмій чітко розділяти свої Пустоші і нормальних людей». Але, здається, для Аннет це не має значення. Вона приходить сюди із чистою емоцією захоплення гарною картинкою.

Дивлячись на тендітну захоплену дівчинку, що стоїть навшпиньки, аби розглянути більше, я думаю, як впливаю на неї. Як далеко це може зайти? Вона із забезпеченої родини, дочка генерала, в майбутньому, я впевнений, стане частиною Вищої поліції та забуде дорогу до Бараків. Зараз я захоплююсь її зухвалістю та силою, яка тягне її на вечірні втечі з-під варти, авантюрні думки вибратися з Міста та інше, але я боюся, що одного разу ця сила обернеться проти мене. Мабуть, треба припиняти будь-яке спілкування з нею. Але тільки спробуй позбавити Анн того, чого вона хоче – буде погано. А в цю мить найбільше на світі вона хоче насолоджуватися видом з мого вікна. Ні більше, ні менше.

— Ми мовчатимемо чи поговоримо? – Порушую я хвилину захопленої тиші.

— Ти маєш той напій? — Аннет звикла відповідати на запитання, хоча я й намагаюся відучити її від цього.

– Який той?

— Якого ти приносив минулого тижня. З нудотним смаком?

— То який? Можу налити води, якщо не пам’ятаєш.

— Досить знущатися, ти пригощав мене чимось каламутним із фруктовим смаком. У нас таких немає. Чого смієшся, тобі подобається робити з мене дурепу? — вона надулася, ладна вибухнути. Від цього видовища я залився голосним сміхом.

– Компот, компот це… – крізь задишку відкрив я таємницю назви чарівного напою, вбачаючи, що довше випробовувати терпіння Анн не можна.

Чомусь цій дівчинці з вищого суспільства особливо сподобався простий “бараковий” компот, який ми варимо, щоб краще втамовувати спрагу на шахтах. Вона взяла з моїх рук чашку, залпом випила весь вміст і почала просити добавки. Довелося налити ще.

– Ти була на Весняному балу?

— Було дуже нудно. Мене представляли сім’ї Глейн. Я максимально ніяково спостерігала за їхнім старшим сином, моїм однолітком, який не вміє навіть шнурки адекватно зав’язати, — пирхнула вона.

— Я теж не вмію, в цьому нічого страшного немає, — заперечив я.

– Ну не знаю. Ти з Бараків, це у вас норма.

— Хочеш сказати, що я тупий?

– Ні. Просто сказала, що хотіла, — відрізала Аннет.

Весняний бал — щорічний захід для багатеньких діток, щоб познайомитися та потанцювати, а їхні круті батьки тим часом укладають важливі угоди та договори. Аннет не з тих, хто дуже любить там бувати, але особисто мені завжди було цікаво, як все відбувається насправді.

— Але там був Нед фон Родстайн із П’ятого. Його батьки затято намагаються влаштувати його шлюб якнайшвидше. Він, здається твого віку… — затнулась вона, розуміючи, що може наговорити зайвого.

— Так, так, він ще й привабливий, розумний і шнурки вміє зав’язувати, не те, що я.

— Ти забув, що він милий, — засміялася вона.

— І навіщо мені знати про твоїх нових друзів?

– Слухай, Айзеку, ти сам спитав – я тобі відповіла. Не хочеш слухати — не став запитань.

– Вибач.

Адже міг промовчати. Міг. Але не можу я мовчати, коли вона розповідає про розфуфирених хлопчаків і дівчат з багатих районів, поки я змушений батрачити на заводах і шахтах. Мені ніколи не була зрозуміла ця всюдисуща дискримінація. В деяких є все, в інших нічого.

Вона обернулася до вікна і задивилась.

Я вирішив, що зараз краще залишити нас наодинці зі своїми думками. Я продовжив писати картину, а коли повернувся глянути у вікно, Аннет уже спала.

Я вкрив її ковдрою, а вранці відвів до найближчого блокпосту.