Порок. Історія 1. Даша

В кожному з нас живуть свої демони. І інколи вони беруть гору.

Роблю глибокий вдих і усміхаюсь.

Звичайний день, такий, як інші.

Поправляю кучері, аби виглядало трохи неохайно та надягаю по-новому портфель, аби «випадково» наробити складок.

Підійматись на четвертий поверх у свій кабінет майже не складно. В будь-якому випадку, я з усіх сил роблю вигляд, що це просто дрібниця, хоча серце ламає грудину і рве легені, але я тримаюсь.

Я ж ходжу на Початкову військову підготовку, це проблема для мене, правда?

Заходжу в кабінет і махаю подругам. Ті усміхаються, сміються — раді мене бачити. І це так очікувано, так звичайно… Я тільки посміхаюсь у відповідь.

— Привітики-привітики! — ставлю рюкзак на свій стіл. Місце за першою партою завжди моє, його ніхто не займає. Нікому, крім пай-дівчинки воно і не треба, та й хто на нього зазіхне взагалі?

Адже у мене проблеми із зором, чи не так?

— Я не надто пом’ята, сподіваюсь?

Вони тиснуть плечами, показуючи, що не готові дати чесну відповідь. Хитаю головою і, награно зітхаючи, йду в кінець кімнати до дзеркала.

Тому що пай-дівчинка завжди стежить за своєю зовнішністю і виглядає охайно.

Повертаю локони у той вигляд, як було після ранкової укладки, і поправляю комір сорочки, який зам’явся, після чого всміхаюсь усім і повертаюсь до подруг.

Чи, у всякому випадку, до тих, кого я можу вважати такими.

— Фух, — падаю на стілець і кладу голову на складені на парті руки. — Думала проспала.

Ага… Я вийшла на 15 хвилин раніше, ніж звичайно.

— Знову ночувала у Віка? — Настя усміхається, схиляючись до мого вуха. В її голосі чується цікавість і радощі.

— Так, він не хотів мене будити… Я запізнювалась, але він сказав, що підкине мене.

— Як мило! — Катя заплескала в долоні, сміючись. — Прокинутись в обіймах коханого хлопця на День Святого Валентину! Я би теж так хотіла, але мене батьки до Віталіка не пустять, — її ентузіазм потроху гасне по мірі роздумів.

— А я і не питала їхньої думки, — підіймаю голову і ледве помітно щурюсь. — А ще це тільки твоя провина, що ти під домашнім арештом.

— Та маячня повна, а не домашній арешт, — Маша відкинула голову, прикушуючи сережку в губі, що ще не загоїлась. — Подумаєш, в чотири бути вдома.

— Для тебе, може, і так, — усміхаюсь, хоча не відчуваю позитивних емоцій взагалі. Просто я дівчинка-сонечко, так? — Але вона ж не може прогуляти уроки чи піти кудись о четвертій ранку.

Дівчина потискає плечима.

— Це все так, відмазки. Хотіла б, вже лежала б в обіймах зі своїм Віталіком, — дівчина дістає телефон і щось там друкує. — Скільки до дзвінку?

— П’ять хвилин, — Настя повертається до нас, пропустивши більшу частину розмови повз вух.

— Курво, — тихо лається Маша і знов кусає сережку.

— Не встигнеш, — тихо кажу я, на що подруги кивають. Зараз і мені б цигарку… Курю я, все ж таки, по-справжньому.

Відвертаюсь і зариваюся носом у книгу, роблю вигляд, що щось повторюю. Потім роблю глибокий вдих.

Просто перестань це робити…

— Насть, — я повертаюсь до неї, на що та лише підпирає долонею щоку. Так і не сказавши ні слова, я знов відвертаюся, що не вислизає від її уваги.

Настінний годинник стукає голосно до болю. До дзвінку лишається ще хвилина, якщо не менше, але той ніби знущально застиг, так і не показавши бажаний час.

— Ну? — питає Настя, а я у відповідь тільки закушую губу.

Тобі всього-на-всього треба говорити про щось безпечне.

— Забудь… — зітхаю, прокручуючи у себе в голові слова, які ледь не злетіли з мого язику.

Як думаєш, ми з Віком підходимо одне одному?

А тоді тихо сміюсь про себе, тільки плечі ледь відчутно тремтять.

Ну звісно. Вигаданий хлопець якнайкраще підходить такій брехусі, як я. Адже він завжди буде ідеальним, не дивлячись ні на що.

Закриваю підручник, почувши, як математичка перебирає ключами, поки йде пустим коридором до нашого кабінету. Варто їй увійти та написати номери завдань на дошці, я одразу ж беру ручку і починаю вирішувати нерівності.

У дівчини на кшталт мене завжди мають бути гарні оцінки, правильно? Математика дається без особливих зусиль, хоча вона взагалі мені не потрібна.

— Гей, а чому у тебе тут дванадцять коренів із трьох?

Мимоволі щурюсь і кривлюсь від того, що мене відволікли під час розрахунків, та все ж повертаюсь до подруги, кидаючи погляд на її зошит.

— Ти дура? — мимоволі шиплю я. — Тут має бути клятий мінус, — вона незрозуміло кліпає очима, дивлячись туди, куди я ткнула, після чого перераховує спочатку.

З відчуттям виконаного обов’язку відвертаюсь, майже не відчуваючи докорів сумління. Настя і так розуміє, що я по-дружньому, хіба ні? Та і вона точно не образиться — занадто миролюбна для цього.

Уроки проходять блискавично. Поки я “слухаю” вчителів та займаюсь своїми справами, ніхто не звертає на мене уваги. Я ж бо виглядаю так, ніби працюю з усіма, хоч насправді займаюсь звичайними дурницями, але так мене хоча б не чіпають.

— Ти зараз додому? Пішли на зупинку? — Настя бере мене за лікоть перш, ніж я піду додому в гордій самотності і з навушниками у вухах. — Нам же по дорозі?

Я вагаюсь якусь секунду та одразу ж усміхаюсь.

— Звісно, — звісно, мені ж іти в іншу сторону. — Ходімо.

На вулиці холодно і пахне вогкістю. Як ніколи відчувається — зима прийшла. Ледь стримуюсь, аби не поморщитися.

Ніколи не любила піші прогулянки. Ніколи не любила зиму, але хоча б калюж і сніжних болот немає.

Заплющую очі, в останній раз збираючись з думками.

— Даш, що ви з Віком плануєте робити сьогодні?

— Ми з Віком… — Трясця. Ловлю себе на думці вже після того, як відкрила рота, — планували посидіти вдома. Таке собі побачення з домашнім глінтвейном і фільмами.

— Це мило, — вона киває і замовкає на якийсь час, після чого знов починає говорити: — Тобі поталанило з хлопцем. Не те що з цією, як її…

— Анею? — схиляюсь ближче до Насті, заглядаючи в обличчя. Та трохи сумнівається, але киває.

— Так, вона. Я думала у вас з нею якісь плани, ні?

— З чого раптом? — мої брови підскакують на мить, хоча це питання доволі очевидне, і я закушую губу.

Чи варто мені сказати правду?

— Я маю на увазі, у тебе ж є хлопець, але…

Мені варто збрехати?

— Ти постійно розповідаєш про неї, вона постійно з тобою фліртує, тож я подумала, можливо, ти…

Роблю невинне обличчя, мов не розумію, про що вона. Від цього моя супутниця супиться і переходить на бурмотіння:

— Більше не так вже і зацікавлена Віком…

Звісно, я зацікавлена нею. Немає ніякого Віка. Ніколи і не було, хоча я і можу чітко уявити собі його обійми. Обійми людини, котрої ніколи не існувало.

— Я, — зупиняюсь на мить, але на ходу вигадую виправдання, щоб не визвати підозру: — просто проводжу з нею багато часу. Це не означає, що вона мені подобається чи я віддаю перевагу їй, а не своєму хлопцеві.

— Я просто хотіла сказати, що… — Настя зупинилась посеред підземного переходу, змушуючи мене озирнутись на неї. — Я маю на увазі… Останнього разу ти поводилась так з Артемом, тому що віддала перевагу не йому, а Віку, пам’ятаєш?

Мимоволі усміхаюсь. Звісно. Треба ж було якось завершити його історію в моєму житті.

— Хоча якщо ти правда кохаєш його, то, звісно, я не заважаю вам чи щось типу того…

Ой, замовкни вже, добре?

— Просто хвилююсь за тебе, нічого більше.

Здалися мені твої жалощі.

— Все нормально, я сама з усім розберусь, — прискорюю крок, аби швидше дійти до зупинки.

— Почекаєш зі мною автобус?

Хитаю головою і дістаю з кишені навушники.

— Уроки самі себе не зроблять. Якщо хочу гарно провести вечір, маю швидше розправитись з ними.

— Ох, добре. Щасти. Якщо раптом будуть якісь новини — дзвони!

Повторює вона навздогін мені фразу, яку вже мільйон разів говорила. А я навіть не обертаюсь, аби попрощатися.

***

Чим більше я брешу, тим складніше зупинитися.

— Добре… — Мирослав дивиться на годинник і киває нам. — Перерва на воду п’ять хвилин.

Варто йому сказати це, як усі дівчата несуться геть з залу до кулера. Ну і я, зітхнувши, прямую за ними. Ніколи не любила пити воду посеред тренування, але зробити п’ятихвилинну перерву ніколи не завадить.

Кинувши короткий погляд на знайомих, що стояли навколо зі стаканчиками, я набираю собі трохи води і повертаюсь з нею у зал, хоч Мирослав неоднозначно реагує на наявність води коло апаратури.

Слідом за мною заходить Маша. Нічого не каже, але я відчуваю роздратування, варто їй потрапити в поле мого зору.

Мала тварюка.

Вона молодша, займається всього-нічого, та й не сприймає танці серйозно.

З якого чорта мені її поважати?

Я піддаюсь миттєвому пориву швидше, ніж усвідомлюю, що кою.

Весь вміст мого стаканчика опиняється на ній і вона, що підійшла до мене надто близько, жалісливо піднімає на мене очі через намоклі пасма волосся, яке навіть не зав’язала, всупереч наполегливому проханню тренера.

Дівчата, що неочікувано повернулись і застали Машу до нитки мокрою, швидко кличуть Мирослава, як і очікувалось. Я не поспішаю вибачатись чи пояснюватись.

— Що сталось? — відсунувши рукою групку дітей, що стовпились на вході, він увійшов у зал, дивлячись на нас обох.

— Даша… Вона… — ще раз окинувши поглядом свій мокрий одяг, Маша піднімає очі, наповнені сльозами.

— Я випадково розлила на неї свою воду… — жалісно скулю я, мов це дійсно так, а тренер тільки кидає на мене короткий погляд і, тримаючи дівчинку за плечі, виводить її геть із зали.

Це мов павутиння. Сітка, що тягне на глибину, як би сильно ти не брикався.

— Ходімо, я дам тобі полотенце.

Не так вже ти і промокла, скиглячка.

— Даша… — Іра, єдина, хто насмілилась підійти до мене, тихо промовила: — Вибач, ти правда випадково пролила на неї воду?..

— Так… — байдуже відповідаю я, не відчуваючи ані краплі жалості до Маші, і повертаюсь на своє місце поряд з протилежної від дверей стіною.

— Ох, вибач-вибач! Просто мені здалось… — вона замовкає, не закінчивши фразу. Та і не промовила б цього.

Це моя отрута. Моя звичка. Моя залежність.

Я облила Машу водою.

Моїх слів виявляється достатньо — мені вірять. Нікого не було поряд, я старше і, звісно, я б ніколи так не вчинила з Машею, правда? Я же ніколи б її не облила, правда? Це має бути випадковість.

Мирослав повертається вже без неї, а я ще раз кидаю погляд на чоловіка. Він ледь старше мого старшого брата, принаймні на вигляд.

— Тепер ми більше не носимо воду в залу, зрозуміло? — я дивлюсь на дзеркало за його спиною, намагаючись розгледіти, чи висохла та калюжа, що залишила від себе Маша, і поспішно киваю.

Більше мені ніхто нічого не каже. Заняття продовжується, але Маша не вертається ще якийсь час. Я так і не вибачилась перед нею, але всім байдуже. Варто мені спіймати Машин погляд, як дівчинка одразу ж опускає очі. Ніхто не помічає той холодний погляд, яким я зустрічаю її німе питання, а вона тільки зіщулюється під ним, мов не здатна витримати.

— Чудово попрацювали, — Мирослав підходить до нас і плескає крайніх дівчат по плечах, а я відчуваю легкий сум. Раніше він виставляв нам сонечки за гарні заняття, але ми давно вже перестали носити блокноти…

Від спогадів накочує ностальгія. Адже не завжди так було. Були інші люди, інші правила… Навіть я була іншою. Незмінним лишився тільки Мирослав. Ні, точніше його відношення до нас.

Тихе зітхання виривається з моїх грудей, але ніхто не звертає уваги — надто захоплені словами тренера про майбутній концерт.

Я не хвилююсь за нього. Я завжди викладаюсь на повну, а інше від мене не залежить.

— Даш, впевнена, що хочеш брати участь в концерті? Тобі ж до змагань готуватись, — питає чоловік.

— Найкращою підготовкою буде тренування. Гірше, в будь якому випадку, не стане.

Він киває і наостанок додає:

— Не перетруджуйся.

Я тільки киваю і переводжу погляд на стінку, розмальовану відбитками рук різних розмірів. Позаду чутно Танін шепіт.

«Схоже, вона зовсім не хвилюється».

Звісно, я ж не на золото претендую. В найкращому випадку отримаю срібло, як завжди. Все що від мене треба, так це вийти і станцювати під кілька пісень, ось і все.

В тісній роздягальні одразу ж перед входом в залу, стоять шум і крики. Хтось знову загубив свої колготи, шпильки і інші дрібнички, а всі інші байдуже збирають свої речі, навіть не думаючи запропонувати допомогу.

«Сьогодні День святого Валентина», — приходить думка, варто вдихнути прохолодне вечірнє повітря на виході зі студії. На вулиці особливо темно — у дворі, чомусь, світло не горіло, — хоча ще не пізно. До того ж, у мене достатньо часу, щоб зібратись, коли прийду додому.

В кишень тихо вібрує телефон і я неохоче дістаю його, водночас вгамовуючи роздратування.

— Ало! — бадьорий голос лунає з телефону, змушуючи мене черговий раз за сьогодні зітхнути. Ось у кого дійсно все добре. — Ну то як, зустрічаємось, як домовлялися?

— Звісно, — через силу усміхаюсь, щоб в голосі чулась радісна нотка, хоча єдине, що я відчуваю, так це втому. Хто-хто, а я взагалі не збиралася святкувати. — За годину на зупинці.

— Чудовенько! З нетерпінням чекатиму на тебе, — перш, ніж я встигаю відповісти, вона спішно додає: — До зустрічі! — і скидає.

***

Чорна виглядала би краще.

Знов кручусь перед дзеркалом, розглядаючи себе з усіх сторін. Сіра сукня в підлогу — найкраще, що я знайшла в своєму гардеробі, хоча точно пам’ятаю, що десь було облягаюче чорне, яке мама гордо називає «клубним».

Його я так і не знайшла, рівно як не знайшла туфель на підборах, тож взуваю черевички.

Шоколад вже лежить на ящику для взуття — сильно хвилювалась, що забуду коробочку, тому і спакувала завчасно.

Ще раз дивлюсь на себе у дзеркало, аби переконатися, що макіяж дійсно виглядає природньо. Підморгую собі і відчуваю, як впевненості трошки додається.

***

Роблю глибокий вдих і підходжу до самотнього силуету на зупинці.

— Аня, — гукаю її, і вона відриває погляд від телефону.

— Сподівалася, що ти запізнишся, хе-хе… — тихо сміється, ніяково ховаючи телефон в кишеню. — Ну, як я і обіцяла… — замовкає, так і не помітивши, що під’їхав наш тролейбус, а я просто беру її під лікоть і веду в потрібному напрямку.

— Стривай… — скаже вона, як тільки ми опиняємось у транспорті, але я усміхаюсь своєю найсліпучішою усмішкою, і тепер вся її увага прикута до мене і словам, що я збираюсь сказати.

— Нам же в ТРЦ, так?

Аня киває, потім ніяково облизує губи і опускає погляд на наші руки. Я тільки міцніше стискаю її долоню в своїй. Всю дорогу на другий поверх ТРЦ вона мовчить.

— Я говорила, що пригощу тебе, пам’ятаєш? — лепоче вона, варто нам дійти до невеличкого суші-бару. Не дочекавшись моєї відповіді, тягне мене до нього. — Пам’ятаю, ти говорила, що обожнюєш суші, а я так давно їх не їла!

Мимоволі посміхаюсь.

Звісно, ти ж їси тільки халявну їжу, а твої однокласники люблять піцу.

— Скільки у тебе з собою?

— Сто! — гордо випинає груди вона. — Мама дала на суші.

Стримую смішок і давлю сумніви. Щось мені підказує, що на суші цього не вистачить.

— А… — Аня розсіяно дивиться ціни в меню.

А я знала.

— Що там?

— А… Ну…

Заглядаю їй через плече і бачу грайливе «400».

— Ти хочеш ці? — тикаю пальцем на сет, на який, схоже, вона і дивилась. Аня невизначено киває. — Все нормально, у мене є готівка, я заплачу.

— Але я докладу! — гордо заявляє вона, роблячи вигляд, що так і має бути, а я тільки тихо сміюсь, бо в будь-якому випадку майже повну суму сплачуватиму я.

— Вітаю, — молода дівчина за касою мило усміхається, і я відповідаю їй тим самим. — Вам щось підказати?

— Ні, дякую, — усмішка, яку я подарувала тій дівчині, Аню вочевидь не влаштовувала — та почала супитись і дутися. Ревнує, з тією ж незмінною усмішкою думаю я і, кинувши швидкоплинний погляд на меню напоїв, продовжую: — Нам, будь ласка, сет «Love it», лате і капучіно.

— Лате? — нахиляється до мене і тихо перепитує Аня. Киваю.

— Ти же тільки його і п’єш, — усміхаюсь, а та, здається, засяяла — настільки рада, що я запам’ятала цю дрібничку.

Довго чекати не довелося: майже одразу віддають замовлення і ми займаємо найближчий столик.

— Дай відповідь мені на одне питання, — вона надуває щоки, а я вже готуюсь до чергового курйозного запитання. — Як можна виглядати такою гарною, нафарбувавши тільки вії?

Усміхаюсь.

— Дякую. Не хотіла сильно фарбуватись, думала буде зайвим. Ти теж сьогодні виглядаєш чудово.

Якщо можна назвати гарним стрілки до вух і неохайно розмазані по повікам тіні, в поєднані з яскраво-багряною помадою, котра тільки підкреслювала тонкість її губ. Втім, найзвичайніша штукатурка, як і в будь-який інший день, в тому числі і не підходящий під тон шкіри тональник, під шаром якого незмінно виднілось акне.

Вона тихо сміється, задоволена компліментом, і починає розмову про якусь дурню, поки п’є свою каву.

— Чому не їси? — питання виявляється для неї неочікуваним: Аня здригається всім тілом. — Не вмієш користуватись паличками? — вона переводить на мене жалісливий погляд. Вгадала. — Але ти ж їла суші раніше?

— Мама зазвичай купляє їх в магазині і приносить додому. А вдома нічим окрім виделки можливості їсти не було…

— А у нас вдома є кілька пар паличок. Зазвичай ми ними рис або плов їмо, — кладу на стіл палички і знов беру їх до рук, поетапно намагаючись збагнути, як я це роблю. — Ось, давай покажу.

Я повторила свої дії повільніше, попутно роз’яснюючи, що саме їй робити. Тремтячими від незвички руками вона намагається взяти один шматочок ролів, при чому робить це доволі специфічним чином. Потім вимазує рол з обох боків у соєвому соусі. Морщюся, але одразу ж роблю нейтральний вираз обличчя.

— Нащо так багато? Ти ж не відчуєш смаку самого ролу.

Дівчина лише сміється у відповідь.

— А мені так подобається.

***

Збиратися зранку у школу — окремий вид прокляття. Обов’язково що-небудь забудеш чи забаришся і запізнишся.

Чую за спиною тихий шурхіт і трохи сповільнююсь, аби не шуміти.

Що ж, принаймні сьогодні я запізнююсь по-справжньому. Настільки, що у мене навіть немає часу випити ще гарячу каву, тому просто виливаю її в термокружку, яка одразу ж відправляється в сумку, слідом за пеналом.

Прибігаю до школи рівно за хвилину до дзвінку, а падаю на стілець взагалі з ним одночасно. На подив, в класі стоїть тиша — дівчата сидять і повторюють щось своє, а я користуюсь цим часом, щоб відновити дихання.

Історик розповідає як завжди нудно. Чітко, але непослідовно, постійно перескакує з теми на тему, і я, спершись рукою в щоку, мимоволі починаю думати про вчорашній вечір.

Довга прогулянка темними вулицями міста, гірко-солодкий шоколад і червоні тюльпани.

Усмішка розпливається на губах.

Самотня багряна троянда і ніжний поцілунок на морозі.

Вона ніколи не вирізнялась гарною зовнішністю чи умінням приховувати недоліки, але вона гарна людина.

Не те що я — гарна обгортка з брехливою душею.

Вчитель замовкає, і клас вибухає гомоном — перерва ж. Навіть дівчата якось оживають і починають витрушувати то з мене, то з Каті цікаві історії. Навіть Віка, що зазвичай всю перерву сидить за своєю партою в іншому ряду і розмовляє зі своєю найкращою подругою, вирішує підійти і послухати щось цікавеньке.

Катя сором’язливо ділиться деталями свої скромної прогулянки з Віталіком, в той час як інші уважно слухають і кивають.

— Ну, на цьому, взагалі-то, все… — вона ніяково сміється. Навіть Маша весь час мовчала. Вона ніколи не довіряла Віталіку, навіть відверто його недолюблювала, але раділа за подругу, очевидно задоволену проведеним вечором.

Фраза, якою Катя закінчила свою простеньку розповідь стала каталізатором — всі одразу ж озирнулись на мене, готові випитувати з мене всі подробиці мого особистого життя.

Я мовчу якийсь час, обдумуючи, що варто сказати. Я можу розповісти про Аню, але в той же час не можу пустити на самоплив мої неіснуючі стосунки з Віком.

Настя, помітивши мої вагання, уточнює:

— Все добре?

Я живу в брехні. Весь той образ, якому я так старанно намагаюсь відповідати — маска. Лише тінь справжньої мене.

Але я усміхаюсь і починаю свою неквапливу оповідь про те, як я чекала, поки він готував глінтвейн.

І ця маска приросла до обличчя.

Всі слухають мене не менш уважно, ніж Катю, а Віка взагалі так серйознішає, що аж супиться.

Коли я роблю невеличку паузу, Катя збуджено питає:

— Так а коли ти додому повернулась?

— Я не поверталась додому сьогодні, — хитаю головою. — Вчора ми з ним відкрити пляшечку білого сухого. Я залишилась у нього на ніч.

— Була б я твоєю мамою, то надавала б штурханів! — зітхає Настя, а я тихо сміюсь з її слів. — Серйозно, схоже, їм зовсім начхати, де їх донька ночами шастає.

— Вони навіть уявити не можуть, що я ночую у якогось хлопця. А якщо ще й дізнаються, наскільки він старший за мене, то буде скандал.

Зітхаю, обдумуючи те, що сказала.

— Але чому тоді я бачила тебе з тою дівчиною? — раптом подає голос Віка, так само задумливо дивлячись у прохід між партами.

— Що? — я тільки і встигаю повернутись до неї, перш ніж сенс її слів доходить до мене.

— Ти з нею цілувалась. Я бачила вас, коли йшла додому.

Холодок пробігає спиною. Клас галасує, але між нами панує ніякова мовчанка.

— Це було до поїздки до Віка, — швидко знаходжу відповідь я, але відчуваю, як серце провалюється під ноги.

— Об одинадцятій вечора, — тихо бурмоче вона, а інші дівчата взагалі мовчать.

Брехуха.

Відчуваю, ніби це мені хочуть сказати, тому усміхаюсь.

Я маленька брехуха, яка любить брехати.

Тому зроблю так і зараз.

— Тоді ти, мабуть, помилилась. Я була у Віка. Але до поїздки до нього я гуляла з Анею.

Вони мовчать. Не знають, як реагувати. Вірити чи ні?

Я вже знаю, як вони вчинять.

Віка супиться, але загалом виглядає розгублено — схоже, не очікувала, що я скажу саме це.

— Але в твоїй квартирі горіло світло.

— Так я ж не одна в квартирі живу, — хитаю головою і роблю нерозуміючий вираз обличчя, а самій аж дихати важко стає.

Віка ще якийсь час думає і тоді додає:

— З моєї кухні чутно все, що відбувається у тебе в квартирі. Ти допізна не спала.

Кидаю швидкий погляд на дівчат, але не обертаюсь. Вони сумніваються, але в моїх словах чи в її — не знаю.

— О котрій ти пішла спати? Мабуть, я поїхала, коли ти вже лягла. Чи, може, ти помилилась часом або переплутала мене з кимось? Впевнена, що це була я?

Вона мовчить, не впевнена, чи варто продовжувати розмову. Її дивує посмішка, що з’являється на моєму обличчі. Інші не бачать, але та, кому вона призначена, чудово все розуміє. Тихо сміюсь над нею, а причину цього смішку розумію тільки я.

— Ну, я ж не навчилась клонуватись. Не могла ж я бути у двох місцях одночасно!

Вона киває, стискає губи і неквапливо розтягує:

— Справді. Вибач, — навіть коли визнає свою «провину», не показує в голосі ані нотки розкаяння, що я не без роздратування помічаю. І вона це знає. — Даремно я це. Піду краще.

Після цих слів Віка нарешті повертається на своє місце.

— Ну, з приводу вчорашнього… — я обертаюсь, аби продовжити розмову і помічаю, як Катя ніяково опускає погляд в книгу, а Маша, дивлячись на мене і кусає кільце в губі.

Я так і замовкаю, не здатна щось сказати. Та й що казати, якщо я втратила зв’язок і абсолютно не розумію, що вони зараз бачать?

Їх збентежило те, що я була з Анею? Чи думають вони, що все, що я казала про Віка — брехня?

Чи здогадаються вони, що всі мої історії — брехня?

— Даш, я ж казала вчора… — Настя хитає головою, супиться, потім знов незадоволено хитає головою і дивиться на мене. — Чому не розповіла? Тобто… Ти збрехала, що між вами нічого немає.

Я проковтую грудку, що наповнила горло, намагаючись хоча б щось сказати.

Сказати правду?

Збрехати?

— Це тому… — закусую губу, намагаючись надати собі збентежений вигляд. Краще так, ніж виглядати наляканою. Мене не мають прочитати ні в якому разі. — …чесно, я не знала, як ви відреагуєте, якщо дізнаєтесь. Одна справа говорити про орієнтацію, як про феномен, інша — зустрічатися з цим особисто…

Ніяково сміюсь, майже по-справжньому. Краєм ока помічаю, що Настя піднімає очі, слухаючи моє пояснення.

— А ще ми з Віком тільки нещодавно почали зустрічатись і я наче запевнювала вас, що кохаю його… Ну і ось… — роблю паузу, щоб оцінити реакцію, але не бачу ніякого відгуку на мої слова і мимоволі продовжую, стараючись говорити неквапливо, розважливо: — не хотіла, аби ви думали, що я поводжу себе…

Знов замовкаю, але одразу ж зі сторони лунає Машин сміх.

— Що ти ведеш себе, як хвойда? Прошу, ти міняєш хлопців, як рукавички. Це факт, але…

— …ми тебе такою любимо, — перебиває її Настя і широко усміхається, так, що очі стають маленькими тоненькими смужечками. — І начхати, взагалі-то на них. Ти наша подруга, так що головне, аби ти була щаслива.

Усміхаюсь, розчулена такою відповіддю.

— Тільки наступного разу говори нам одразу, добре? А то виглядаємо як дури.

Киваю у відповідь.

От тільки чи справді ви любите мене, а не солодкий образ, зітканий з моєї брехні?