Історія Сієни

Село Екар, що розташована у глибокій гущавині Південного лісу. У цій місцині немає нічого, крім напрочуд сприятливого клімату. Саме тут вирішили оселитися ельфи-цілителі. Вони вирощують безліч лікувальних рослин, а потім роблять з них мазі та зілля. Торгівля ліками та травами, те завдяки чому існує це село. Тому скрізь, куди не ступиш зростатиме шипшина, алое, череда, а біля кожного будинку розкинули своє гілля липа та акація. З дитинства тут вчать розрізняти рослини, сортувати їх, а потім робити з них ліки. Місцеві визнають і вирощують лише лікарські трави, лише я одна ціную декоративні квіти…

Я живу тут уже 45 років, звичайно, як і інші жителі, щодня збираю трави та допомагаю у виготовленні мазей. Але відразу після кінця своєї роботи я біжу в невелику прибудову свого будинку. Поливаю квіти, перечитую кілька книг з флористики, які змогла купити домовляючись з торговцями.

Це місце досить маленьке, тому варто тобі чхнути і всі вже дізналися про це. Тому моє захоплення не залишилося непоміченим, хоча це лише одна з причин.

Багато хто дивиться на мене тут ,як на дивачку. Щоразу хтось проходить біля мого будинку, помітивши кущ троянд біля паркану, і повинен обов’язково сказати: “О боже, яка нікчемна трава. Навіщо вони її тримають?”.

Ха, ну і всі вони тут прагматики від мозку до кісток. 

Ці ельфи будують прості та непомітні будиночки, саджають тільки корисні для них рослини, вибирають партнера по життю з урахуванням того, чи може він зачати чи народити дитину. Тут не буває галасливих і веселих застіль, вони не танцюють не шкодуючи ніг і не роблять несподіваних подарунків.

Для мене це село таке спокійне і сіре, ці 45 років були б схожі на один день, якби я не почала вирощувати квіти та виводити їх нові види. Всього пару насінин зробили моє життя яскравішим і щасливішим. Все-таки мати улюблену справу так приємно.

-Сієно! -покликав мене жіночий голос

-Міс Меліса, я вже йду!-крикнула я у відповідь.

Я встала з-за столу, зняла велику сіру сорочку, яка більше була схожа на сукню. Вийшла з прибудови та пішла в будинок. Зараз триває підготовка до приїзду купців,тому село неначе бджолиний вулик,працює майже безперервно. 

Ха, я одночасно люблю і ненавиджу ці дні.

І ось я опинилася на задньому дворі свого будинку, де мачуха разом із батьком подрібнювали собачу кропиву.

Побачивши мене, батько сказав:

-Сієно, будь ласкава допоможи нам. Своїми пустощами ти можеш зайнятися пізніше

Його слова мене не засмутили, адже я чую їх не вперше, тому я з усмішкою відповіла:

-Звичайно, батько!

Коли я сіла допомагати сім’ї на годиннику було сьома вечора, ми закінчили тільки  близько одинадцятої години. За цей час я так втомилася, так ще й час тягнувся так довго. Мачуха з батьком говорили лише про вартість ліків і як би продати побільше, ніяк не вдавалося підтримати розмову. Сама того не помітила ,як мої ноги привели мене до кімнати. Їсти мені не хотілося, тому я побажала добраніч моїм батькам,хоча вони не розуміють навіщо я це роблю. Плюхнулась на ліжко і заснула.

Коли я розплющила очі вже була восьма ранку, саме час для поливу троянд. Я схопилася з ліжка, розчесала таке ж зелене волосся ,як у мого батька і одягла жовту сукню з воланами.

Пританцьовуючи поливаю різнокольорову смужку троянд та наспівую якусь мелодію, що народилася у мене в голові. Цей ранок здавався мені таким прекрасним, поки мою ідилію не зруйнували голоси “друзів”.

-О, ти знову займаєшся дурницями? – своїм низьким голосом сказав високий хлопець із золотистим волоссям.

-А чим ще? Вона ж у нас квіткова фея.Так, напівкровка?-цього разу до мене зверталася дівчина з бурштиновими очима.

Я підняла голову, ні краплі не змінившись у обличчі й сказала їм:

-Доброго ранку, Кас. Доброго ранку, Кая. Дивлюся ви стали не з тієї ноги, тому вирішили зіпсувати настрій не тільки собі,а й іншим.

Обличчя Каса скривилося у злісну міну і він гордовитим тоном відповів мені:

-Я дивлюсь у тебе голос прорізався, несподівано. Думав ти не вмієш розмовляти.

Поки він це говорив, Кая з насмішкою дивилася, як я продовжую поливати квіти. Судячи з лиця юнака, що стояв з того боку паркану, він не був радий моєму байдужому вигляду. Тому він не знайшов нічого кращого, як спробувати вихопити лійку з моїх рук, але й це було не вперше. Я швидко зреагувала і направила лійку на нього, виливши воду, що залишилася, йому на штани.

-Ой, пробач. Але ти не хвилюйся це просто вода

Я сказала це з сяючою  усмішкою, дивлячись, як Кая стояла в шоці, а Кас сердито зиркнув підібгавши губи.

-Ах ти, тварюка. Сьогодні напевно сніг піде, якщо ти така активна сьогодні. Раджу тобі мовчки поливати свої непотрібні квітки, а не обливати перехожих. Кая пішли від цієї психованної.

Після цього він розвернувся і потяг Каю, яка кикнула мені вслід:

-Раджу тобі більше не викидати подібне, моє терпіння не вічне. Дякую, що тебе тут прийняли, сміття.

Вони пішли. Минуло стільки років, але ці слова все ще іноді зачіпають мене. Я думала, що цей час минув,але напевно ні… По моїй щоці скотилася сльоза, яку я швидко стерла і продовжила,те заради чого прийшла.

Через кілька годин все село стояло та чекало на купців. Цього разу має приїхати кілька нових людей, тому всі вийшли подивитися і зрозумілу справу підзаробити.

За кілька хвилин став чути тупіт копит. Візки почали виринати з хащі лісу один за одним і вже перед мною стояли три вози. З кожної вийшли по двоє чоловіків, деяких з них я вже знала,але мій погляд зупинився на двох молодиках. Порівняно з іншими гостями вони виглядали досить молодими. На вигляд їм було близько 25 або трохи більше, у одного було довге каштанове волосся зібране у хвіст.,а другий був трохи нижче свого компаньйона і мав руде неслухняне волосся, яке стирчало в різні боки.

-Вітаю вас, мандрівники. Сподіваюся ви зможете насолодитися красою природи, що оточує нас і добре проведете час.

Натовп спостерігав тихо і трохи байдуже. На обличчях молодих гостей читалося нерозуміння, що не дивно. Подібна поведінка мешканців багатьох дивувала, але незабаром вони звикли. Наприклад, як ті два купці, які приїжджають сюди майже щомісяця. Вони вже встигли обмінятися рукостисканнями і покликали новеньких привітатися. Тим часом я починаю намагатися вийти з натовпу, адже далі нічого цікавого не має бути. І ось я майже звільнилася від кайданів натовпу, як раптом хтось ухопив мою руку.

Це був батько. Він зміряв мене суворим поглядом і дав зрозуміти, що я маю залишитися.

Я метнула в нього роздратований погляд і стала поруч з батьком, продовжуючи спостерігати за обміном люб’язностями. Після довгих розмов голова запросив їх на обід і натовп нарешті почав розходитися. Я ,нарешті, вирвала руку зі хватки батька.

-Батьку, я вже не мале дитя, щоб хапати мене за руку і змушувати стояти на місці.

Своє роздратування я приховала і намагалася поводитись максимально спокійно. Мені не хотілося привертати багато уваги і потім вислуховувати від мачухи, що я не культурно поводжуся.

-Якщо ти не дитя, то до чого була ця дитяча втеча? Ти не могла постояти як усі та послухати слова голови? Це так складно?

Він ,як завжди, дивився мені прямо в очі і говорив з легким роздратуванням у голосі. І ця ситуація відбувається теж не вперше, тому я просто розвела руками та попросила піти додому. Після моїх слів до нас підійшла мачуха, і ми пішли всі разом додому.

Дорогою батько про щось говорив з Мелісою, але я не дуже хотіла слухати їхню розмову.

Побачивши будинок, я побігла з усіх ніг у моє улюблене місце.Не побачила, як на це відреагували батьки, але впевнена, що вони скорчили якусь кислу міну.

Ох, кого це хвилює.

 “Незабудки такі милі та красиві”-думала я ,одягаючи сорочку. Що ж, нарешті є вільний час і я можу посадити насіння, яке чекає на мене вже другий тиждень. Чортове замовлення з глодом, навіщо їм стільки цієї настойки? Вони її, як воду пити будуть? Ааа, до біса ці думки, час посадки!

Коли я закінчила з усім було близько 8 годин. Небо потроху почало фарбуватись у рожевий та помаранчевий колір. Я задоволена зняла сорочку і пішла відвідати свої кущі троянд.

Підходячи до огорожі нашого дворика, я почула чоловічі голоси. Однак мені стало все одно, коли я побачила, що блакитна троянда нарешті розцвіла.Підбігши до квітки,почала захоплено роздивлятися її ,обережно розправляючи блискучі блакитні пелюстки. Не знаю, скільки я там просиділа, але з світу моїх думок мене дістав незнайомий чоловічий голос.

-Леді, звідки у вас такий незвичайний сорт троянд?

Я повільно підвела голову, щоб впізнати людину, яка звернулася до мене. То був темноволосий чоловік-купець, якого я бачила сьогодні в обід. До його питання я поставилася скептично, але все ж таки відповіла йому.

-Цей сорт я вивела сама.

На обличчі юнака читалося здивування, що збило мене з пантелику. Я піднялася на ноги і побачила рудого компаньйона юнака, а також голову села. Що вони тут забули? Зазвичай тут не проводять екскурсій для гостей, а вони ходять за ручку з головою. Не встигла я зорієнтуватися, як чоловік знову поставив запитання.

-Сама? Як довго ви займаєтеся садівництвом, що змогли досягти такого результату? -він нахилився через не дуже високу огорожу і доторкнувся до бутона-Вони прекрасні, ви точно ельф, а не фея?

Коли він говорив, його очі світилися, а на обличчі сяяла яскрава посмішка. Вперше зіткнувшись з подібним на моєму обличчі з’явилося здивування, але воно швидко повернулося до звичного стану.

-Ви мені лестите, я цікавлюся садівництвом з 12 років, тому досвід у мене великий.

-Ох, ось як. А якщо не секрет, скільки вам років? Я знаю, що у людей і єльфів різна тривалість життя, тому сподіваюся ви не вважаєте моє питання грубим.

-Ні ,все нормально. Цього року мені виповнилося 45 років, за мірками ельфів, це досить молодий вік.

Він намагався приховати подив, але в нього це не сталося, тому я вирішила поставити вирішальне питання.

-Вам цікаво, щось ще?

І тут почав говорити рудоволосий хлопець:

-Так. Що в тебе на обличчі? Це якесь татуювання?Воно схоже на стебло троянди. Це пов’язано з твоїм захопленням квітами?

Старійшина від подиву трохи підняв брови, але вони швидко опустилися і він звернувся до купця.

-Вибачте, пане Вел, це не саме тактовне питання, яке ви можете поставити леді.

Він запитливо подивився на голову, потім подивився на свого компаньйона (той з таким же нерозумінням дивився на голову), а потім перевів погляд на мене і несміливо спитав.

-Я сказав щось не так?

Я з ввічливою усмішкою на обличчі відповіла:

-Ні, все в порядку. Адже ви мало що знаєте про ельфів, тим більше ви так мило зв’язали мою мітку з моїм захопленням.

-Мітка, отже це не тату? А що означає ця мітка? -цього разу запитав другий юнак

У старого аж очі на лоб полізли від почутого. Він очманіло дивився на мене, думаючи що я якось розлютимусь або розладнаюся. Але мені не хотілося робити нічого з цього, вони просто цікаві люди, тому я просто їм відповіла.

-Як ви знаєте кров ельфів та людей відрізняється. При змішуванні вони починають відторгати одне одного, але у результаті змішуються в одну. Сліди активної боротьби крові не можуть не залишитися непомітними, тому на шкірі у дитини напівкровки присутні подібні мітки-на обличчях торговців читалося почуття провини- Але мені на думку не спадало, що воно схоже на гілку троянди.

Старійшина знову підняв брови (сьогодні він був дуже емоційним),хотів відкрити рота і щось сказати, але його випередив Вел.

-Ох, вибачте, ми не думали, що це настільки серйозно. Вам напевно неприємно говорити про щось подібне.

Коли він договорив, він трохи опустив голову і кілька хвилин стояла тиша. Її вирішив зруйнувати хлопець, ім’я якого я й досі не знала.

-Давайте не будемо про сумне. Ви сказали, що довго захоплюєтеся квітами.Це ж не єдині квіти у вашому будинку?

-Так, ви маєте рацію-я слегка стиснула руку в кулак.

-Не могли б ви показати нам решту? Ваші рослини мене зацікавили, ніколи не бачив таких у Силії.

Я трохи здивувалась такому проханню, та й,як проживаючи в столиці ти не бачив чогось подібного? Пахне брехнею і підлабузництвом, але я все-таки вирішила погодитися на їхнє прохання.

Старійшина попросив подбати про них і привести їх до його будинку, а незабаром зник.

Я підійшла і відчинила невисоку хвіртку, і попросила зайти за мною. Дорогою до моєї прибудови вони марно намагалися приховати свою цікавість. Уважно розглядали все, що траплялося на нашому шляху, а один із них іноді свердлив мене поглядом. Так і хотілося розвернутися і спитати, що в мене такого на потилиці,але я стрималася. І ось ми нарешті опинилися біля дверей мого маленького раю. З-під даху звисало кілька ліан із невеликими жовтими квітами, а на дверях красувалися ромашки, які я намалювала кілька років тому.

-З цього моменту я попрошу вас бути охайними,бо ви можете випадково пошкодити якусь квітку.

Вони ствердно кивнули і ми зайшли до прибудови. Це було невелике приміщення, кожна частина цієї кімнати була виготовлена ​​з різних видів дерев. На невеликому підвіконні тулилися маленькі горщики з саджанцями. Вздовж стіни, на якій розташоване вікно, тягнувся дерев’яний стіл, який майже весь був заповнений вазонами побільше. Що тільки там не було, фіалки, незабудки, нарциси,жоржини, навіть кілька кактусів. А вздовж протилежної стіни стояли орхідеї, тюльпани, півонії, герані. Під стелею висіли невеликі кашпо, а біля них вився плющ і звисали ліани, з тими ж жовтими квітами. Зайшовши туди, торговці стояли з відкритими ротами кілька секунд, але потім ввічливо прокашлялися і активно почали ділитися своїми враженнями.

-Це правда вражає, це місце схоже на невеликий квітковий магазинчик-сказав з яскраво сяючими очима.

-Вибачте, ми розмовляємо досить довго, але я так і не дізналася ваших імен. А точно. Мого ви теж не знаєте, мене звуть Сієна.

Я трохи стиснула сукню в руках.

-І справді, але хіба ви не чули наші імена коли ми тільки приїхали?

Так? Потрібно було слухати про що вони говорили, але я тоді була надто зайнята власними думками. Мої роздуми перервав один із юнаків.

-Все одно, потрібно представитися гідно. Мене звуть Айен, а цього трохи нахабного хлопця Вел. Нам дуже приємно познайомитися з вами, Сієно. -Він трохи нахилив голову, а побачивши, що Вел не зробив це злегка штовхнув його. Після цього він теж опустив голову. Але все це правда вражає, тут ніхто крім вас не вирощує подібні рослини, то звідки ви дізналися про догляд та іншу інформацію?

Айєн, перший раз чую таке ім’я.

-Ну, ви не єдині торговці, які сюди приїжджають. Я просто домовилася з тими, що сюди часто заїжджають, таким чином у мене з’явилося кілька книг та енциклопедій пов’язаних з… флористикою

Все-таки спромоглася вимовити, навіщо люди вигадують такі складні слова? Поки я говорила з Айєном, боковим зором я побачила як Вел розглядав стелю, а саме плющ.

-Тебе зацікавив той плющ?

-Так, у нього таке красиве листя з блакитним відтінком. Вперше бачу таке

Після його слів Айєн теж звернув увагу на нього і почав розхвалювати його. А потім вони по черзі засипали питаннями про кожну рослину у цій кімнаті. Ще ніколи раніше мені не доводилося відповідати на таку купу питань, але це було навіть приємно. Вперше хтось оцінив мої старання та поділяв мій інтерес. Час пройшов досить швидко і я проводила їх додому старійшини. По дорозі до будинку глави вони запитали чи можуть прийти завтра, я не стала відмовляти і сказала приходити після обіду. Повернувшись додому, мене зустрів невдоволений погляд мачухи.

-Де ти була?! -переходячи на крик говорила Меліса

-Я проводила гостей до будинку голови, не потрібно так кричати-спокійно відповіла я

-Яких гостей? Невже тих зелених торгашів? -у її голосі було чути зневагу. 

-Так, глава робив їм екскурсію. Їх зацікавили кущі троянд біля огорожі. Вони поставили мені кілька запитань, але глава поспішав у своїх справах і попросив їх проводити, коли вони заспокояться.

-М,так, люди дивні істоти. Цікавляться всякими марними речами і не тільки речами – кажучи це вона зневажливо дивилася на мене.

-Можливо-з байдужістю відповіла я і попрямувала до своєї кімнати. Дорогою до неї я зустрілася з батьком.

-Що ці люди сказали тобі?

-Нічого

Він пройшов повз мене і попрямував до Меліси. Ну нічого нового, скільки я пам’ятаю батько завжди був холодний до мене … Хоча він не мій біологічний батько, але в дитинстві я називала його батьком і кличу до цього дня. Яка я була дурна. Зайшовши в свою кімнату моє обличчя зустрілося з подушкою, і я побажала  собі доброї ночі.

Наступного дня купці , як ми і домовлялися, прийшли після обіду. Я затіяла пересадку і вони почали дуже уважно за мною спостерігати, а я не люблю коли на мене витріщаються.

-Це так цікаво?-роздратовано звернулася я до них.

-Насправді так, а чи можна вам допомогти? -відповів Айєн

-Так, я до речі знаю як це робити-відповів Вел

-Хм, ну чому ні. Беріть он той і той вазон, що поруч. 

Наступні кілька годин ми пересаджували квіти, все було добре, поки хтось не постукав. Я здивувалася і пішла відчинити двері, за нею стояв батько. Коли я відчинила двері і він побачив Айєна і Вела який тягнув мішок із землею, пирхнув і звернувся до мене:

-Припиняй водити незнайомих чоловіків до нашого дому, все село вже говорить про це.

За спиною почувся удар об підлогу і звук землі, що розсипається. Вел упустив мішок, Айєн підбіг і почав допомагати зі збиранням землі. А я нарешті відповіла батькові.

-А яка різниця, що вони кажуть? Я вже була сміттям, бруднокровкою та диваком, тому чому б не поповнити список образ? – я сказала це так самовпевнено, що сама здивувалася

-Ха, я зрозумів тебе. Ти безнадійна, не раджу мені траплятися сьогодні на очі.

Він уже зі звичним мені холодом і роздратуванням глянув на мене, а потім різко розвернувся і пішов.

Коли я повернулася до своїх помічників, вони дивилися на мене широко розплющеними очима. Коли Вел помітив мій незбагненний погляд він почав м’ятися на місці, а ось Айен почав звернувся до мене:

-Вибачте, напевно я знову поставлю вам нетактовне питання. Але чому ви ще тут мешкаєте?

В його очах було видно щире нерозуміння.

-У мене немає вибору, я не можу піти до іншого села ельфів, бо там до мене ставляться так само. Для ельфів дуже важлива чистота крові, якою я не володію-я доторкнулася до щоки де була приставка- А якщо я житиму серед людей, то всі ельфи відвернутися від мене.

-Ельфи так не люблять людей, що відвертаються від сородичів, які просто живуть поруч із ними? -З сумом у голосі запитав юнак.

-Ооо, ти не уявляєш наскільки ельфи зарозумілі істоти. Але їх не любов до людей тягнеться ще з давніх-давен, тоді всі воювали один з одним. Останнє протистояння ельфів та людей було близько 500 років тому, але ельфи досі насторожливо ставляться до людей.

Тут у розмову вклинився Вел.

-Хм, ну хіба ти не казала тому ельфу, що тебе не хвилюють думка сільських? Якщо це так, то чому ти не поїдеш? – на його обличчі було таке ж нерозуміння, як і в Айєна.

-Ну, я не так добре знайома зі світом людей. А ще я не маю житла і я не знаю як заробляти собі на життя там. І не знаю ,як люди ставляться до ельфів… 

 Я не встигла договорити, як Вел перебив мене. Після цього Айєн кинув на нього невдоволений погляд, але рудоволосий юнак не збирався зупинятися говорити.

-Це все можно вирішити, ми можемо допомогти тобі! – з яскравою посмішкою крикнув він. 

Дивлячись на нього, я теж усміхнулася і відповіла.

-Та що ти таке кажеш? Ти наче торговець, а не рятівник ельфів.

-Хм, ну насправді ми тут, щоб запропонувати тобі торгівлю квітами, тому Вел прав. Ми справді можемо допомогти.

Після його слів я просто дивилася на двох юнаків і чекала колись хтось із них розсміяється, і скаже що це жарт. Мовчання перервав Вел.

-Еее, напевно тебе це дуже здивувало-чухаючи потилицю говорив він-все-таки село заробляє на лікарських травах та ліках. Думаю, ти навіть не підозрювала, що звичайні декоративні рослини хтось продає і купує

-То це не жарт? -невпевнено запитала я.

-Ні, я говорив це недостатньо серйозно? – з усмішкою відповів Альона

-То що ти думаєш про це? -звернувся до мене рудоволосий хлопець, який все ще сидів на підлозі

На хвилину я задумалася і таки змогла видавити відповідь.

-Так, ви пропонуєте мені стати вашим торговим партнером і обіцяєте допомогти мені виїхати звідси, знаючи мене два дні?

Поки я все це говорила не помітила, як на обличчі з’явилася нервова посмішка, а руки не слухалися і постійно стискали стару сорочку.

-Саме так!-хором відповіли мої майбутні бізнес партнери

-Ви божевільні.

-Ну може бути, але повір нам. Аристократи за це-він скинув руки в різні боки-будуть готові стояти в черзі і купувати їх за круглі суми-з гордістю відповів Вел

-У будь-якому випадку, у вас ще є час подумати про це. Ми їдемо через 2 дні, тому, прошу подумайте- в кінці голос Айена звучав трохи жалісливо

– А щодо твого походження. Тобі не обов’язково говорити з клієнтами, цим займатися будемо ми-він знову почухав потилицю-Напевно, це прозвучало не дуже …

-Так, ви як грім серед ясного неба, навіть не знаю що сказати.

Подивившись у вікно, я побачила, що небо забарвилося в рожевий.

-Добре, давайте я дам відповідь завтра, а вам час повертатися доки ще не зовсім стемніло.

-І справді, вже так пізно. Вибачте, через незручності- Айен злегка нахилив голову, а потім перевів погляд на свого друга.

-Так-так, йду я-дратливо відповідав Айену, а потім звернувся до мене-Міс Сієна, будь ласка подумайте про нашу пропозицію. Ви не заслуговуєте такого ставлення до себе, ніхто не заслуговує.

Нічого собі, а він може бути милим. Я посміхнулася і запитала:

-Вас проводити?

-Ні, не варто. Як бачите, ми запам’ятали дорогу. Гарного вечора-відповів мені Айєн

-Гарного вечора! 

Вони пішли. Я зняла сорочку та вийшла з прибудови. Коли я зайшла додому, то чула, як батько з Мелісою про щось говорять на кухні. Я була голодна, тому довелося йти на кухню.

-Ух ти, хто завітав. Чим же ти так довго займалася із цими торгашами? Квіти садили?-з глузуванням говорила мачуха

Я проігнорувала її і почала шукати очима каструлю з супом. Нарешті я її знайшла і коли відкрила кришку, щоб налити суп в піалу до мене звернувся батько.

-Сієно, що ви там робили? – цього разу я чула в його голосі злість, а не просто роздратування

-Сажали і поливали квіти,ти ж сам бачив- я не змогла стриматися і роздратовано йому відповіла. 

-Ось як. І справді думаю нам не варто турбуватися про це.

-Тц, може ти і правий -закотивши очі говорила Меліса

Я налила суп і швидко попрямувала до своєї кімнати. Нарешті я опинилася у своєму ліжку і почала прокручувати події сьогоднішнього вечора. Я знаю їх два дні. Яка ймовірність, що вони справді хочуть продавати квіти, а не мене? Правильно, відсотків десять, тобто нічого. Але, можливо, це мій шанс чогось досягти, а не сидіти і гнити тут. Може, правда, варто ризикнути?

Я доїла суп і поставила піалу на тумбочку біля ліжка.

Мене тут нічого не тримає, тож до чого все це. Навіть якщо мене вб’ють або продадуть, усім буде все одно… Хм, ну що ж, якщо помирати хоча б по своїй волі. Завтра дам відповідь та обговорю подробиці. З цими думками я заснула.

Наступного дня я сказала свою відповідь, що дуже сильно втішило моїх нових партнерів. Вел навіть підстрибнув від радості.

-Що ж, думаю нам варто почати переносити вазони у візок, а то завтра вранці це може бути трохи проблематично

-Так, завтра буде багато народу. Краще зробити це зараз-відповіла я

Айен пішов за візком, а я почала розпитувати Вела про людей і що мені потрібно буде справа по приїзді до міста. Віз вже стоїть біля мого будинку і ми потроху почали переносити вазони до нього. Жаль, але всі квіти відвезти не вийде, тому що вони просто не витримають дороги, тому ми забрали тільки маленькі горщики та невеликі вазони.

Нарешті ми винесли все, що може витримати дорогу, але я почула, як двері будинку скрипнули і відчинилися, і з дому хтось вийшов. Батько. 

-Вел їдь разом з Айеном до будинку голови, вам потрібно добре відпочити.

Вел обернувся назад, зрозумівши до чого я веду, він швидко сів на візок і вони від’їхали від будинку.

-Сієно, що це означає?

Я почула голос батька, а обернувшись побачила, як блищали від злості його очі.

-Забула сказати, я завтра їду в Силію.

Він остовпів і якийсь час просто ошелешено на мене дивився. Декілька хвилин тиші і нарешті він зміг сказати.

-Як? Ти поїдеш з ними? Скільки ти їх знаєш і що вони тобі наплели?

-Так, з ними. Не знаю, мене все влаштовує. Вітаю, скоро ти не мене не побачиш і перестанеш жити з ганьбою-з усмішкою відповіла я йому. 

Хотіла піти в будинок і зібрати речі, але батько не дав мені пройти схопивши за руку

– Ти божевільна, а якщо вони щось зроблять із тобою? Ти про це думала!? Його голос на подив був стурбованим. 

-Яка різниця, що зі мною буде?! Яка тобі справа, що зі мною зроблять? Навіщо все це? – я гаркнула щосили і вирвала руку з обхвату батька

Коли я заходила в будинок, він також нерухомо стояв на тому ж місці. Образився? Начебто не маленький.

Речей у мене небагато, все помістилася у невелику сумку з якою я раніше ходила збирати трави.Сумно якось стало, мені навіть нема що звідси забрати… Ну нічого не вдієш, мені нікуди було чепуритися, ось і одягу небагато.

Коли я зібрала речі, закрила кімнату на ключ і попрямувала у прибудову, насолодитися останнім днем в ​​місці, в якому я провела так багато років. На мені знову ця довга сорочка і я востаннє поливаю орхідею. Адже вона не витримає подорожі, від цього стало так гірко. Пам’ятаю, як кожен день прибігала подивитися чи все з нею добре, а вона як на зло помирала за кілька днів. Тільки через кілька років у мене вийшло виростити гідну квітку, пам’ятаю,як плакала від щастя. Я сумуватиму за цим місцем, але настав час рухатися далі. Знявши сорочку, я в останнє відчинила і зачинила двері, які так старанно розмалювала.

Вже хотіла лягати спати, як почула стукіт у двері. Я підійшла до дверей і спитала хто це, а потім почула:

-Сієно, я був поганим батьком, хоча обіцяв твоїй мамі бути найкращим. Вибач. Гарного шляху, прощавай.

Мене ніби вдарило струмом, я не одразу зрозуміла, що це було і як варто на це реагувати. Однак знала одне, ці слова лише шокували, але ніяк не чіпали. Але хоча б вибачився, дякую, як би я прожила без цього.

Ах, хай йому грець, треба виспатися.

Раннього ранку я стою біля дзеркала і розчісую своє трав’янисте волосся. Зібравшись з духом виходжу з кімнати та йду до призначеного місця. Не знаю чи сказав батько, щось про мій від’їзд мачусі, але думаю якщо не знає, то зараз вона зрадіє. Я йшла досить швидко, але намагалася роздивитись і запам’ятати всі ці маленькі сірі вулички. І ось мої ноги мене принесли до возів, біля яких стояв натовп.Підійшла ближче і зауважила, що голова розмовляє з іншими продавцями. Пролізла крізь натовп і підійшла до Вела. Ми привіталися, а через пару секунд із воза виліз Айен.

-Доброго ранку, сподіваюся ви виспалися.

-Так, я чудово спала. Коли їдемо?

-Зараз, попрощаємось з головою і їхатимемо.

-Добре, думаю мені варто теж попрощатися. 

Ми втрьох підійшли до голови, Айен почав дякувати йому за привітний прийом та смачну їжу. У цей час весь натовп перешіптувався і намагався зрозуміти чому я стою біля купців. Айен зупинив ріку подяк і глянув на мене. Тільки коли він глянув на мене, голова помітив, що я стою біля Вела.

Я спокійно і посміхаючись звернулася до голови:

-Доброго ранку, старійшина. Я уклала договір з юнаками і змушена поїхати з ними, сподіваюся ви зрозумієте мене і не гніваєтеся .

І тут шепіт припинився, а на обличчі голови не було і краплі подиву.

-Що ж, я знав що так буде. Це село ніколи не було твоїм будинком, тому я запросив цих юнаків. І бачу ти прийняла їхню пропозицію, бажаю тобі хорошої дороги і знайти свій дім.

Тобто він спеціально їх сюди запросив? Я одразу подивилася на Вела, на що він ніяково усміхнувся.

-От як, дякую вам за все. Міцного здоров’я вам, голова. 

Ми в троє вклонилися і пішли до воза, а перешіптування відновилося,але я вже не чула, що вони кажуть.

Через кілька хвилин ми виїхали з села і Айен почав вибачатися переді мною:

-Вибачте, що так вийшло. Ми думали, якщо скажемо, що нам запросив глава, то це тільки відштовхне вас. Але це єдине про що ми не сказали, запевняю вас

-Так-так, це правда- підтакував Вел

-Нічого страшного, ви правильно вчинили. Хто ж знав, що голова виявиться такою гарною людиною. Я думала він просто старий, котрий стежить за порядком у селі. Виявилося, що він дбає про кожного мешканця села, як мило.

-Ха, та він там таку поему написав про тебе, коли приїдемо покажу. Я думав, що нам написав поет, а не голова села ельфів.

-Пф, це схоже на нього. 

Ну як би не було, зараз я їду до столиці Амаліс з людьми, яких я знаю три дні і чомусь думаю, що ця історія закінчиться добре. Принаймні, я ні про що не жалкую.