1

У той день на вулиці було тепло, сонце відбивало ніжними променями, діти грали на майданчиках і в місті був потік людей, а особливо потік студентів, бо почався навчальний рік у вищих навчальних закладах, нашому герою теж не терпиться потрапити у свій університет, особливо після перельоту.

 

— Вітаємо вас у Сеулі! – це сказав добрий прикордонник на паспортному контролі і відпустив Фелікса в кімнату очікування, хлопець з тремтячими руками від радості пройшов у зал за багажем.

Поступово цей зал наповнився людьми які так само очікували свій багаж, Фелікс дуже переймався за свою валізу, що вдома обклеїв її всіма можливими наліпками. А от і його бірюзова валізка!

Хлопець швидкою хваткою взяв валізу і направився на вихід, на виході з аеропорту його зустріли купа людей, таксисти, робітники які вийшли покурити, зараз Феліксу головне потрапити в гуртожиток на заселення. Він пішов шукати не дороге таксі.

 

— Скільки?! 500 вон за те щоб доїхати майже до центру?? – Фелікс явно здивований таким цінам, це здивування межує з агресією.

— А шо ти хотів, хлопчиську? Ти в Кореї давно не був? – у питанні водія є частка правди, наш герой і справді в Кореї не був давно, Фелікс незадоволено скрутив губи у трубочку.

— Може за 250 підвезете? – у цих словах була остання надія.

— Гаразд, сідай вже нарешті. – водій незадоволено завів машину, а Фелікс кулею залетів у машину, так вони незабаром виїхали з аеропорту.

 

Парубок зацікавлено дивився у вікно машини, коли він відвідував свою другу Батьківщину – все відчувалося як уперше, такий самий адреналін, такі самі мурахи, і така сама усмішка до вух. Він роздивлявся кожний сантиметр пейзажу який став у нього перед очами, його розглядування зупинив водій.

 

— З тебе 250 вон. – сказав водій, обертаючись на Фелікса, хлопець швидко потягнувся за гаманцем і мовчки витягнув потрібну суму. Вийшовши із таксі Фелікс швидко пішов до дверей гуртожитку, біля них вже було достатньо студентів які так само ідуть на заселення. Гуртожиток являв собою будову із 9 поверхів, трішки пошарпана, але дякую що яка є.

Хлопець став у чергу, хоча це чергою назвати складно, просто купка стоячих людей біля дверей, а перед ними сидить жінка близько п’ятдесяти років, яка викрикує імена і фамілії.

Щоб скоротити час Фелікс дістав телефон, екран показував 9 ранку, він розблокував його і намагався знайти маму в чатах, щоб написати що він вже в Сеулі на заселенні, від шукання чату його відвернув низький жіночий голос.

— Лі Йонбок-Фелікс! Підійдіть! – п’ятдесятирічна пані крикнула ім’я і Фелікс вимикаючи телефон підійшов до столика, жінка щось написала на папірці й віддаючи ключі сказала. — 9 поверх, 378 кімната. – Новоспечений студент взяв це все і зайшов до гуртожитку.

Його зустріло тьмяне світло в коридорі, зелені стіни та неприємний запах їжі, цей запах нічим не описати: це схоже було на варені макарони, яйця, смажену картоплю і суп, таке враження що це разом готували та їли.

Фелікс подивився в сторону сходинок і зрозумів, що тут нема ліфта…

— Як я це донесу до 9 поверху?… – подумав про себе парубок і з горем пополам пішов підійматися на 9 поверх. Стукіт його валізи чув весь гуртожиток, але ніхто навіть не вийшов йому допомогти.

Тяжко зітхаючи він доніс до 9 поверху валіза і беручи ключі в руки Фелікс відчинив двері своєї нової кімнати. Перед ним встала кімната середнього розміру, є два двоярусних ліжка, два невеликих пошарпаних столи й три старих стільці, стеля біла, а на ній одна лампочка, стіни пофарбовані в блідий зелений, а на підлозі лежить невеликий килим який явно давно не чистили, зато на ньому візерунки. Також Феліксу і його майбутнім сусідам пощастило, у них сонячна сторона і є свій балкон, а це означає, що не прийдеться бігати на якийсь поверх щоб розвішати речі.

— Все ж таки, не так все і погано. – подумав хлопець і зайшовши до кімнати зайняв ліжко. Він спатиме на другому поверсі.

Розклавши всі речі студент згадав, що так і не відписав мамі.

— Бляха муха! – крикнув Фелікс і беручи телефон в руки не міг знайти контакт мами, настільки в нього тремтіли пальці. Сказати як хлопець злякався це нічого не сказати, на щастя йому вдалося знайти у месенджері маму і він їй відіслав повідомлення: “Я вже в гуртожитку! Все гаразд.” І відправив фото з балкона та фото з речами на ліжку.

Навіть не віриться, що його нове життя починається далеко від родини.

 

Справи хлопця перервав гуркіт на всю будову та крики.

— Та ну йоб твою наліво! Чому мене не могли заселити хоча б на третьому поверсі?! – обурення чули всі, так ще і валіза перевернулася, а Фелікс вибіг подивитися хто там.

 

На поверх нижче став теж новоспечений першокурсник який випадково перевернув свою чорну валізу і намагався її підняти.

— Чуєш! Зараз я тобі допоможу! – крикнув Фелікс і підбіг до роздратованого хлопця. — Тобі куди?

— 9 поверх, 378 кімната. – невдоволено відповів той, поправляючи чорне волосся.

— Так ми сусіди. – усміхаючись підмітив Фелікс піднімаючи валізу. — Зараз піднімемося.

 

Хлопці разом піднялись до їхньої спільної кімнати, Фелікс тяжко дихав і жадібно вдихав повітря.

— Дякую вам… – новий сусід подякував хлопцю і поставив валізу біля ліжка. — Ну…Познайомимося? – обережно запитав новий знайомий.

— Та, авжеж! Я Фелікс, а тебе як звати? – блондин ніби забув що він хвилину тому тяжко дихав, він усміхнувся у всі 32 зуби.

— Хьонджин, приємно. – він протягнув руку й у відповідь Фелікс потиснув її.

— Навзаєм.

 

Нові знайомі дивилась на одне одного не знаючи що сказати, між ними повисло незручне мовчання тому вони розійшлися, Фелікс – досліджувати гуртожиток, Хьонджин – облаштовуватися на новому місці.

 

Гуртожиток являв собою стару будівлю минулого століття, дещо пошарпана, дещо потріскана та зі старим ремонтом, стіни пофарбовані у блідо зелений по всій будівлі, не на кожному поверсі працювало світло, а якщо працювало – воно було тьмяне, мерехтіло та побачивши ці нещасні лампочки хотілося їх змінити. Загальний великий балкон для виправного одягу знаходиться на третьому поверсі, він простягався майже на весь гуртожиток, спробуй знайти в ньому свій одяг, о це Феліксу і Хьонджину пощастило, чи не так?

До речі, про випраний одяг, кімната з пральними машинками знаходиться на першому поверсі, їх там шість штук, а по сусідству знаходиться два душі: жіночій і чоловічій.

На кожному поверсі міститься по дві кухні, не в кожній є конфорка, але є по дві плити, тобто їсти собі можна приготувати. Також гуртожиток відкритий з шостої ранку до десятої вечора, якщо приводити гостей, то їх треба вигнати до одинадцятої!

І найголовніший плюс окрім персонального балкона на дев’ятому поверсі — університет розташований поряд, а там і центр міста.

 

Вже була сьома вечора, Фелікс зайшов до своєї кімнати та побачив що окрім Хьонджина з’явився ще один хлопець. Вони вдвоє активно розмовляли, а як почули скрип двері подивились у її сторону.

— Привіт. – залякано привітався Фелікс.

— Привіт. – привітався у відповідь незнайомець. — я Мінхо, а ти хто?

— Фелікс. – він підійшов до нового знайомого, щоб пожати руку, той її потиснув. — Тут нікого більше не підселяли? – поцікавився Фелікс.

— Ні. – твердо відповів Мінхо

Між ними знову повисла тиша, але Хьонджин виправив ситуацію:

— Я пропоную нам всім познайомитися ближче! Скажіть, з якого міста ви приїхали? – напевно, якби не це питання, ця тиша з’їла б всіх.

 

Хлопці погодилися, Фелікс сів біля Хьонджина на ліжко, а Мінхо сидів навпроти них, у них зав’язався діалог.

Відповідаючи на питання зверху, Мінхо із Кімпхо, Хьонджин з Інчхона, а Фелікс відрізнився від всіх, він із Сіднею, Австралії.

Між сусідами по кімнаті потихеньку спало напруження, там пішов сміх, жарти, бурхливе обговорення різних ситуацій та комфортна атмосфера.

 

— До речі, хто на кого вступив? – спитав Фелікс.

— Хореографія. – разом відповіли Хьонджин і Мінхо, Фелікс аж рот роззявив.

— Я теж! Ми значить разом на пари ходитимемо! – від такої інформації очі блондина загорілись, а його сусіди лише легенько усміхнулись.

Нові друзі настільки заговорились, що не помітили як за вікном потемніло, а люди із гуртожитку йшли на перший поверх у душ, хлопці взяли свої рушники та засоби для гігієни і пішли на перший поверх. Там вже сформувалась черга із незадоволених студентів.

— Ну коли вже я помиюсь… – роздратовано поскаржився Хьонджин протираючи очі. — Я ще й умивалку забув. Стояли вони в черзі напевно хвилин двадцять, як тільки з’явились вільні душеві кабінки вони відразу забігли в них. З душа полилася холоднюча вода, від чого Хьонджин пискнув.

Швидко помившись та обтершись рушником на сухо і зробивши всі процедури перед сном хлопці побігли на дев’ятий поверх, у коридорах вже не було ні живої душі, а світло в коридорі вимикалось.

У кімнаті всі розсілись на свої місця, а Хьонджин дістав свою чорну косметичку, там у нього лежала вся косметика для догляду за обличчям. Він обережно відкрив свій крем і так само наніс пальцями його на обличчя. Фелікс дивився на це як зачарований.

— А можна трішки? – запитав Фелікс у свого нового друга, Хьонджин взяв трішки крему на пальці й наніс на його щоки. — Розтирай як я. – наш елегантний друже ніжно розтирав крем по обличчю круговими обертами, за ним повторював його друг.

Тепер їхня шкіра стала м’якою та ніжною, Фелікс подякував та поліз на другий поверх ліжка.

На годиннику вже була одинадцята вечора, наші хлопці давали хропака, а завтра в них перші пари.

 

Восьма ранку, годинник Хьонджина розбудив всіх. Хлопці ліниво встали з ліжок протираючи очі, один Хьонджин встав по струнці та вже збирався вниз приводити себе в привабливий вигляд.

— Нашо так рано? – сонно та роздратовано запитав Мінхо, залишаючи це питання без відповіді Хьонджин пішов. Фелікс переглянувся зі своїм сусідом, той плюнув на все та ліг спати. Фелікс же залишився сам на сам, підтягуючи руки до гори він встав з ліжка, взяв зубну пасту з щіткою і пішов на перший поверх у душову кімнату.

 

Як тільки він зайшов у приміщенні там Хьонджин марафетився во всю перед дзеркалом: він умивався своєю дорогою умивалкою, наносив крем на обличчя і плавними рухами розтирав його, Фелікс трішки соромлячись став поряд зі своїм сусідом і приступив чистити зуби. Між ними повисло ніякове мовчання, поки Фелікс не дочистив зуби та не спитав:

— У тебе багато такої косметики?

— Багато. – його друг продовжував натирати своє обличчя до блиску.

— Швидше, нам ще одягатися.

— Ну зараз я нанесу крем під очі й почищу зуби, встигнемо. – на таку відповідь Фелікс пустив очі під лоба, але вірно чекав поки Хьонджин це доробить.

— Пішли. – сказав Хьонджин коли закінчив свої б’юті процедури та виходячи з Феліксом вони пішли у кімнату переодягатися.

 

Кожен одягнувся доволі легко на таку погоду, в Кореї ні холодно, ні спекотно, сонечко ласкаво відбиває свої промені.

Хьонджин одягнув на себе чорну сорочку і чорні тонкі штани з білими кросівками, а Фелікс світло блакитний костюм і жовті кеди.

 

Мінхо продовжував міцно спати, поки його не пхнули сусіди.

— Прокидайся! – крикнули двоє. Він роздратовано промимрив і у відповідь теж закричав. — Шо таке?!

— Час вже!

І правда, на годиннику вже була 8:45, окрім того, що нашому млявому другу треба одягтися, ще треба дійти до університету.

Тяжко встаючи він накинув на себе якусь чорну футболку і шорти до колін, на ноги одягнув сірі крокси.

Вони вибігли з гуртожитку в універ, на щастя, він знаходиться в п’ятьох хвилин ходьби від них.

 

Виш являв собою чотирьох поверхову споруду, вона виглядає відносно новою ззовні, з вулиці видно, що в деяких кабінетах вставлені нові вікна, стіни університету пофарбовані, а всередині є ремонт, але деякі авдиторії вимагають прибирання і лагоджень.

Наші студенти хутко забігли в потрібний кабінет на першу пару.

 

— Любі першокурсники! Вітаю вас з початком навчального року! – цей слоган звучить кожен рік для новоспечених студентів, цікаво, викладачам не набридло його повторювати раз у раз?

Викладачка є куратором групи, вона розказувала за університет, які предмети вивчаються на хореографії, де проводяться заняття та надала свої контакти на дошці. Всі хто хотів записав їх.

 

— Любі першокурсники! Вітаю вас з початком навчального року! – цей слоган звучить кожен рік для новоспечених студентів, цікаво, викладачам не набридло його повторювати раз у раз?

Викладачка є куратором групи, вона розказувала за університет, які предмети вивчаються на хореографії, де проводяться заняття та надала свої контакти на дошці. Всі хто хотів записав їх.

— Де ваш зал взнаєте на парах. – загадково промовила кураторка і вийшла з кабінету. Група почала себе голосно поводити, кожен хотів познайомитися зі своїми одногрупниками. Хореографів, до речі, не так багато, всього чотирнадцять людей, тому в кабінеті не відчувався натиск, але шуму наробили добряче поки в кабінет знову не зайшла кураторка.

— Всім, будь ласка, відмітитися! – голосно попросила жіночка і протягнула журнал людям на першій парті, там всього-на-всього треба було поставити підпис, що ти сьогодні був на “ознайомчій парі”. А наші хлопці сидять на останній парті.

— Чуєте, хтось знає де зал? – поцікавився Хьонджин.

— Інфа сотка що в підвалі. – відповів Мінхо.

— Та ну нєє. – задираючи голову назад невдоволено вигукнув Хьонджин, Фелікс лише зиркнув на свого сусіда по парті. От і дійшла їхня черга ставити підпис.

Мінхо перший поставив підпис, Фелікс другий, а Хьонджин останній, після чого він взяв журнал і відніс кураторці.

Сказати, що на нього ніхто не дивився — нічого не сказати, всі дівчата провели його поглядом від початку до кінця, а дехто зі сміливих повернув голову в сторону останніх парт. Ну авжеж, стрункий брюнет у чорній сорочці на якій розстібнуті декілька ґудзиків, його ключиці були видні всім, всі на нього дивитимуться!

— Із завтрашнього дня у вас пари, всі можуть бути вільні! – з усмішкою промовила кураторка. Вся група вийшла з кабінету і хто куди: додому, гуртожиток, гуляти, наші хлопці домовились прогулятися.

 

— Я пропоную зайти в кафе і купити кімбап, як вам ідея? – запропонував Фелікс, усміхаючись.

— Я за, а ти? – відповів Хьонджин дивившись на Мінхо.

— Та, ідемо. – після того, як всі погодилися на таку ідею вони пішли в найближчу кафешку в центрі.

Як тільки вони зайшли в кафе їм відразу принесли меню, хлопці задумливо розглядали сторінки зі стравами, все так апетитно виглядає. Друзі зупинились на середній порції, вона являла собою невеликі в розмірі кімбапи з такою начинкою як морква, огірок, куряче яйце, крабові палички та листя салату, у додаток до цього принесуть соєвий соус, їхнє замовлення прийняли й хлопці всілись чекати.

Мінхо закинув руки за голову і уважно дивився на друзів перед ним, від його погляду пробивали мурахи і холодний вітерець по тілу, парубок поцікавився:

— Хтось з вас вчиться на бюджеті? – після цього питання Хьонджин і Фелікс глянули на один одного, незабаром на Мінхо.

— Так. – вони відповіли разом, після чого знову здивовано глянули на один одного.

— А, зрозуміло, я на контракті. – від такого двоє його сусідів здивувались і Хьонджин ніби читаючи думки Фелікса перший запитав. — Ти платиш за гуртожиток і за навчання?

— Так. – млосно відповів Мінхо.

— Ого…За тебе батьки платять чи ти сам?

— Я сам. – поки від такої відповіді попадали щелепи у співрозмовників, хлопець продовжив. – Я після закінчення школи рік пропрацював, я накопичив на навчання та частину на гуртожиток, поки вистачає.

Після сказаних слів хлопцям принесли замовлення, вони взяли палички та приступили їсти.

— Смачного, до речі. – побажав Мінхо, друзі побажали того ж і всі смачно їли.

Кімбап приємно хрумтів на язиці, а соєвий соус придавав більше соковитості до страви.

 

З апетитом поївши одногрупники поділили рахунок і вийшли гуляти, вони прогулювалися вуличками центру Сеула, з величезним захватом все роздивлявся Фелікс, Хьонджин це помічав і іноді поглядав на нього.

Вони гуляли до сьомої вечора, вже сонце потрошку сідало за горизонт, небо пофарбувалось у ніжно помаранчевий колір.

— О, нумо сфоткаємося! – запропонував Фелікс, його друзі погодилися і Хьонджин як найвищий серед компанії зробив селфі на телефон Фелікса.

Всі щиро усміхалися, один Мінхо стояв з кислою міною, його погляд вдивлявся прям у душу. Всі посміялись та пішли в гуртожиток.

Важко дійшовши до дев’ятого поверху сусіди розсілись по своїх місцях, їхній похмурий друг так взагалі заснув. Залишились лише Фелікс і Хьонджин, вони сиділи на другому поверсі своїх ліжок.

Брюнет поглядав на блондина, склалося враження, що він хотів його вивчити, від такого зиркання Фелікс відвернувся, а потім знову подивився і Хьонджин запитав.

— Ти можеш показати мені гуртожиток більш детально?

— А, так, авжеж. – після згоди хлопці злізли з ліжок і пішли по гуртожитку.

 

Фелікс водив по будівлі і розказував що де розміщено, вони йшли по прохолодному коридору і в іншому кінці побачили двох дівчат, швидко ідучи вони зупинились крикнувши.

— Це Хьонджин!!!

— Та замовчи ти! – і ця дівчинка загнала її в кімнату.

Друзі приголомшено глянули на один одного, а потім в сторону де були дівчата.

— У тебе фанатки з’явились. – сміючись сказав блондин. Брюнет стримував усмішку намагаючись не засміятися.

Залишившись сміхом вони зайшли до своєї кімнати, їхній друг продовжував давати хропака. Кожен займався своєю справою.

 

Вже на дворі сіло сонце і небо покрилося зірками, на балконі сидів Хьонджин і малював у своєму блокноті, він періодично поглядав у вікно, з нього було видно більшу частину Сеула, все мерехтіло, машини на дорозі створювали пробки, світло у вікнах вимикалось і вмикалось, відчувалося як місто живе, іноді це сяйво засліплювало очі.

Малювання Хьонджина спинило поява Фелікса з двома кружками чаю.

— Можна? – стурбовано спитав Фелікс, Хьонджин кивнув головою і друг зайшов. На щастя, на балконі містився ще один стілець і стіл, блондин поставив дві кружки чаю.

— Я не знаю, чи п’єш ти з цукром, але я тобі поклав одну ложку.

— Дякую. – усміхаюсь подякував брюнет і відразу відпив трішки гарячого чаю. — Солодкий, з яким смаком?

— Малиновий.

Чай відбивався кисло-солодким смаком, а одна ложка цукру робила його більш лагідним.

Фелікс глянув на скетчбук у руках друга.

— Ти малюєш?

— Так.

— Покажеш? – Хьонджин неохоче перевернув блокнот у сторону Фелікса, він побачив перед собою намальований вид з балкона, блондин уважно роздивлявся його малюнок після чого сказав. — Красиво…Мені подобається.

— Дякую… – червоніючи подякував Хьонджин, але видно що йому приємно.

 

Фелікс сфотографував вид з балкона і запитав свого друга. — Можна я візьму твій інстаграм і відмічу тебе в сторис?

— Так. – Хьонджин беручи телефон Фелікса в руки підписав його і відмітив себе в сторис. У блондина сяяла усмішка до вух.

— Як довго ти малюєш? – після цього питання у хлопців зав’язався довгий діалог.

 

Хьонджин малює із самого дитинство, а от що їх вдвоє об’єднує дуже добре — це танці, вони точно знайшли один одного і кожен захотів розказати як вони займались танцями.

Вони разом займаються танцями із самого малечку, їх однаково дратує чорний комбінезон на заняттях та вони впродовж всього життя займалися різними напрямами: від хіп-хопу до афро. Вони посміялись з деяких танцювальних ситуацій яких у них були, поки Хьонджин не перевів тему.

— Ти казав, що ти прилетів з Австралії, ти в Кореї взагалі був? Я бачив, як ти дивився зачаровано на вулиці Сеула.

— Так, був, я майже кожен рік їздив в Корею на канікули, але все відчувається як вперше.

— Цікаво, а як тобі в Австралії?

— Ну а як ще…Це рідний дім, там моя сім’я, я там прожив більшу частину життя. – з теплотою відповів Фелікс, і його пробило на спогади звідти.

Він душевно розказував про свою родину, особливо тепло про своїх двох сестер, деякі моменти з дитинства, йому поки що не віриться що він далеко від дому і те що нема когось поряд обійняти та поговорити на особисті теми. Фелікс про це говорив досить щиро, Хьонджин підмітив його підняті куточки губ та блиск у темних очах, також активну жестикуляцію. Хлопець все пояснював до дрібниць поки до них не увірвався сонний Мінхо.

 

— Ви час бачили? Зараз душ закриють. – він сказав це з щіпкою агресії. На голові парубка творився безлад, а одяг пом’явся від сну на ліжку. Хлопці переглянулись і слухняно вийшли з балкона. Вони всі втроє ліниво пішли у студентський душ.

 

Після всіх нічних процедур вони повернулись у кімнаті, а Хьонджин і Фелікс ніяк не могли наговоритися, Мінхо пускаючи очі під лоба знову ліг спати поки ці двоє розмовляли на других поверхах своїх ліжок.

Хлопці самі не помітили, як плив час, на годиннику була перша ночі, а їхнє вікно єдине світилося в гуртожитку.

— Чуєш…Перша година, спати треба. – позіхавши промовив Фелікс, прикриваючи долонею рот.

— І правда… – брюнет сліз з другого поверху, щоб вимкнути світло. Всі полягали спати, зранку їх чекає доволі продуктивний день.

 

Зранку розбудив всіх годинник Хьонджина, і він знову пішов вниз приводити себе до ладу, його ж сусіди вирішили поспати поки їхні годинники не ввімкнуться.

Сьогодні їх явно чекає дещо цікаве – заняття в залі.

 

Всі прокинулись-потягнулись, один Мінхо залишався у ліжку, до пари залишалося п’ятнадцять хвилин.

Фелікс легенько пхнув сплячого брюнета, він повільно розплющував очі й побачив перед собою ще і Хьонджина, який теж збирався його пхати.

— Та іду я! Іду! – вереснув сонько і відразу ж встав.

— Бери одяг у зал!

Сонний Мінхо зі швидкістю світла переодягнувся і взяв одяг у зал, хлопці побігли на заняття, бо треба ще зал знайти.

 

Студенти забігли в університет, і оглядаючи погляд перший поверх не могли знайти зал, а якоїсь консьєржки не було поряд.

Їм в ту ж секунду по-крупному пощастило, бо позаду них йшли одногрупниці які направлялися в сторону підвалу.

— Дівчат! А де зал? – вигукнув Мінхо студенткам.

— У підвалі! – відповіли ті.

Бачили б ви обличчя Хьонджина, він ще в перший день показав своє “фє” якщо зал розташовуватиметься під університетом.

— Побігли! – поквапився Фелікс і взявши друзів під лікті побіг у підвал.

 

Приміщення, на диво, було непогано освітлено, але то лише зал, у спільній роздягальні мерехтіла нещасна лампочка, там же побиті стіни разом зі зламаними полицями. А от в залі світило найкраще всіх, по краще ніж у гуртожитку й університеті, тепер зрозуміло куди все світло направлено.

Хлопці стали разом з одногрупницями в один ряд, всі в чорних танцювальних купальниках і комбінезонах, деякі дівчата поглядали на Хьонджина через дзеркало.

 

— Так! Перший курс, всіх вітаю! – до залу зайшла тітонька років п’ятдесяти, вона невисокого зросту, у формі, стандартна зовнішність для кореянок, у неї були окуляри, і також її голосі відчувався той самий командирський тон, майже всі трішки піджалися.

Жіночка швидко всіх відмітила в журналі та відразу ж почала заняття, вона вирішила всіх розбити на пари.

 

— Хван Хьонджин… – твердим голосом промовила викладачка, поглядаючи на нього і на пару.

Такому красеню, скажемо чесно, важко знайти пару по росту, він найвищий серед усіх, а також спортивний, його чорний танцювальний комбінезон підкреслював всі переваги його м’язів на тілі, особливо на руках.

Дівчата ж сказилися.

— Можна я з ним встану?

— Ні, я!

— Я краще йому по росту підходжу!

Склалося враження, що одногрупниці готові були горлянки перегризти одна одній.

— Тихіше! – верещавши вчителька поставила пару Хьонджину, це єдина дівчинка ростом сто сімдесят, всі на неї дивились пронизливо та з бажанням вбити.

Викладачка всім дала по парі та нарешті почалося заняття.

 

Пара проходила як звичайне танцювальне заняття, але з більшим наглядом, студенти безперервно рухалися годину двадцять.

Нескінченний танцювальний рахунок “Раз-два-три!” І тренерське “Заново!” Вже давило на голову та виникло бажання збігти із залу.

Друга пара теж тут, а потім додому.

 

Завершивши танці, студенти пішли по хатах. Кожен на цьому занятті промокнули до останньої мотузки й в залі, особливо в роздягальні тхнуло потом.

Хлопці останні переодягнулись і пішли в гуртожиток прати спортивний одяг.

 

— Фелікс, нагадай, де знаходяться пральні? – спитав Хьонджин.

— На першому поверсі. – Фелікс повів своїх двох друзів у кімнату з пральнями.

Хлопці поклали троє чорних комбінезони в машинку і запустили її, а вона…Не запускається.

 

— Що це за приколи, ало? – незадоволено гаркнув Мінхо, запускаючи пральню ще раз. — Ви подуріли? – ця машинка не заводилась.

Хлопці помістили речі в іншу пральню, і ця теж, як на зло не працює.

Хлопці злякано подивились на один одного, ніхто не очікував такої підстави.

Третя пральня, нарешті, працювала.

 

Через годину сусіди повернулись за своїми комбінезонами, вони відчувались мокро в долонях і з них стікала вода.

— А хто налаштовував машинку?… – піджимаючи брови, жмакав гумовий одяг у руці Хьонджин.

— Ну…Я. – відповів Мінхо, який сам незадоволений мокрим одягом.

Пощастило, що на дев’ятому поверсі є свій особистий балкон і там сонячна сторона, тому хлопці повісили свої комбінезони.

 

Першокурсники явно втомились після двох виснажливих пар, а це лише початок року.