Ми помремо разом.

Автор Оригіналу Українець – MSO посилання на оригінал – https://sites.google.com/view/prozamso/home
Переклад зробив – GreenLion – https://t.me/greenlionworld

Третій текст із циклу про Союз семи прайдів. Історія про лева Талса, який не знав, що робити зі своїм життям.

Колись в Хартланді проживала шамані Сабадель. Була вона у великій повазі та почесті – усі любили цю струнку левицю, усю у п’ятнах з незвичайними чорними вушками і великим пензликом на хвості. І недаром – Сабадель була чудовою цілителькою, левицею з чутким та добрим серцем, і поряд з нею кожному було легко та спокійно. Правда, не можна сказати, що вона була сильною шамані; втім, Сабадель не бажала висот, ні, вона тільки хотіла віддавати життя прайду. Її не дуже цікавили досягнення власного духу, а більше захворювання та негаразди інших.
У Сабадель була учениця, юне та життєрадісне створіння. Вона подавала великі надії, наставниця дуже пишалася нею, але та трагічно загинула на першому полюванні. Господиня полювання, яка вперше вивела Енреллу на головний шлях життя левиці, ніколи більше не очолювала полювальні групи, хоча ніякої провини за нею не було. Це виявилось невимовною втратою для наставниці-шамані; залишалось тільки оплакувати нескінченними ночами. Сабадель не могла заснути, і навіть любий лев Вісмар не міг ніяк її втішити. Втім, пройшов час який повільно, але вірно забирає спогади, та й все інше також… У Сабадель так і не з’явилось ні учнів, ні учениць; але вона все так само була віддана прайду.
В цей час в Хартланді, головному правді Союзу, правив конунг Валла́р. Він мав двох синів. Молодшого звали Накса́р, старшого ¬– Та́лса. Правління Союзом він збирався, як це належало, передати старшому сину. Але так сталось: коли сини підросли, Валлар зрозумів, що краще віддати правління молодшому. У Талси були лідерські властивості, але на фоні Наксара вони меркли. Наксар був сильним, вольовим, повністю віддавався справам прайду, ніколи не впадав у хандру та зневіру і взагалі був вкрай пристосований до життя. Талса ж виріс більш спокійним, але володів сміливістю та гострим розумом, любив міркувати про абстрактні речі, іноді віддавався меланхолії й жив якимось своїм, незрозумілим життям. Наксар навпаки, мав цілком житейський розум, прагматичний і цілеспрямований.
В загалом, Валлару доводилось вибирати між хорошим і дуже хорошим.
Коли у синів з’явилась грива, Валлар зробив свій твердий, незвичний вибір, такий несподіваний для його левиці Шіла́ни, а потім і для всього Хартланда та Союзу. Конунг всіляко переконував ії в тому, що треба зробити наслідувача Наксара. Шілана довго упиралась, не розуміючи, чому усе йде саме таким чином; вона розуміла, що це грозить проблемами. Врешті-решт, Валлар розповів, що саме його турбує.
Бо він обирав не тільки з практичних міркувань. Навряд чи він б взагалі замислювався, кого зробити спадкоємцем, але один випадок багато передрішив. При народженні Талси шамані Аніра́, наставниця Сабадель, і перша левиця, яку побачив зовсім маленький син конунга, несподівано сказала Валлару, одразу після його появи на світ:
– Мій конунг, а Талса правити не буде… – задумливо покивала Аніра головою, прижмурившись і дивлячись кудись в сторону.
– Це чому ж?! – здивовано і недовірливо спитав він.
– Не знаю… Пророцтва не наша стезя, але чесне слово, саме це я відчула, коли побачила його. В нього буде інша доля.
– Яка ж?
– Не знаю.
– Він буде поганим правителем? – занепокоївся Валлар?
– Ні, він взагалі їм не стане, – з абсолютною впевненістю мовила шамані. – Мій конунг, йому точно не варто правити. Я відчуваю інакшу долю, але яку саме, не маю уяви, – вона закрила очі.
Це сильно ввійшло у пам’ять, хоча Аніра ніколи більше не говорила про це, тому як їй нічого було додати. Валлар багато ходив кругами, обмірковуючи. У нього є дві дочки і син. Але син правити не буде! «Що за абсурд?», – наспіх думав він. Конунг звик прислухатися до слів Аніри, бо вона ніколи не підводила. Проблема вимагала рішення, і Валлар знайшов його. Правда, для того щоб втілити рішення, вимагалась допомога Шілани.
– Але Валларі, любий, навіщо такий поспіх? Та і я ще не цілком готова. Може, почекаємо трохи?
Але конунг, зрозуміло і чути не хотів заперечень. Тому через шість лун у нього знову з’явилась дочка і син. Молодшого сина назвали Накса́ром.
Шілана не знала про пророцтво шамані, та коли таємниця була розкрита, довго дорікала Валлара за таке тривале мовчання.
– Але ти ж подивись, так і є! – рішуче махав конунг лапою. – Наксар буде чудовим конунгом, а Талса – славним помічником. Я вже це бачу, тай ти на характери подивись!
Шілана негативно качала головою:
– Я дуже боюсь, що це посварить їх.
Шкода, вони не могли спитати поради у Аніри, яку, коли сини ще були малі, в один прекрасний ранок попросту не змогли знайти. Вона зникла. Втім, це траплялося з шамані; а тому, після даремних пошуків, усі справи перейшли до Сабадель. Як її не розпитували, але вчорашня учениця клялася, що не знає, куди поділася Аніра (що було частковою правдою).
Залишалося найскладніше: батько та мати повинні поговорити зі своїми синами.
Одним ранком Валлар покликав Талсу і Наксара до лугу біля водопою. Біля великого баобаба їх чекала мати, навколо не було нікого, окрім неї. Шілана намагалася приховати хвилювання, мабуть це виходило погано: Наксар, стривожений її виглядом, підбіг зі словами:
– Мамо, щось трапилося?
Шілана тільки невизначено закивала головою.
Конунг був невпевнений до самого кінця, бо цим самим він ламав традицію – конунгом мав назначатися найстарший син. І якщо прайд Хартланд не заперечує, та Велика рада також, то він починає правити. Молодших синів ставили лише у тому випадку, якщо старші були неповноцінні: дурні, слабкі або інше… Талса ж точно таким не був. Валлар довго відпрацьовував промову, але все одно вийшло якось не дуже:
– Діти мої… Сьогодні я маю дещо вам сказати. Ви вже досить дорослі, і незабаром прийдете мені на заміну. Ви будете правити Союзом, – Валлар всіляко робив наголос на «ви». Сини напружено слухали: Наксар, як завжди, схилив голову набік; Талса ж злегка підняв праву лапу, і прямо так сидів, увесь в увазі. – Так сталося, що я прийняв таке рішення: ти Наксар, будеш конунгом; ти ж Талса, будеш допомагати своєму брату. От. Все. Я оголошу про це через сім днів. Повірте мені, так буде краще. Окрім того, ви – браття, і в будь-якому випадку будете робити все разом.
Не знаючи, що ще додати, Валлар зітхнув. Не маючи більше сил, слідуючи владній звичці конунга, він притопнув лапою, піднявши пил.
– Та, саме так.
– Валлар… – засуджено відмітив, встала зі свого місця Шілана. Потім вона підійшла до Талси і Наксару, та поцілувала кожного в щоку. – Любі мої… Не подумайте нічого поганого. Ми вас дуже любимо. Просто так потрібно, довіртесь нам. Наксар, ти станеш конунгом. Талса, ти будеш поряд зі своїм братом. Розумієш, – вона подивилась йому в очі, – в тебе буде трохи інша доля.
Невгамовний Наксар, закрутився на місці, обсипавши матір і батька питаннями: «Але як? Чому? Навіщо? Я?!».
Талса сприйняв новину вкрай спокійно, з гідністю. Поки Валлар і Шілана старались відповісти на питання здивованого Наксара, він задумливо мовив, дивлячись кудись вгору:
– Та яка, власне різниця? Адже ми і так брати. Мало що змінилось.
Валлар припинив говорити на підвищених тонах з Наксаром, який завзято захищав брата; Шілана сіла, піджала хвіст, і спитала:
– Талса, ти хіба трохи не… засмучений?
– Аж ніяк, зовсім ні. Я навіть, напевно, радий що так вийшло. От у мене не виходить так владно голосити на інших, як в нього. Так і взагалі… Я буду допомагати брату.
Той підбіг:
– Ти чого, брат, це ж повна дурня якась!
Талса похитав головою:
– Та і я ж кажу, що ніякої різниці немає. Згадай Гіллара та Міллара. Вони, рахуй, правили разом. Тобі бовтати та думати доведеться більше, от і всі справи, – Талса по-дружньому розтормошив гриву брату.
Валлар і Шілана були дуже раді, що все так просто вирішилось. Здивований Наксар, трохи пошумів, також заспокоївся, та й одразу освоїв нову роль майбутнього конунга.
Через тиждень, як і було обіцяно батьком, усі у Хартланді дізналися про те, що Наксар – майбутній правитель Союзу. Також з цією новиною пішли посильні в інші шість прайдів Союзу.
Але при цьому конунг допустив одну істотну помилку. В повідомленнях для прайдів Валлар не пояснив причини свого вчинку. Не було ніяких виправдань, а лише факт. Дренгіри у прайдах неодмінно чухали гриви, втім, це їх мало спантеличило. На Великому зборі усе стане зрозуміліше, а так нічого даремно гадати, що там в головному прайді твориться.
І коли він звернувся з промовою до прайду Хартланд, то також словом не обмовився про причини, хоча б вигаданих. І тут ж поповзли чутки, один безглуздіше іншого:
– Він з чужачкою щось там має! Я чула! Діти також!
– Дурниці… – сміявся дехто.
– Та й ні ж. Він смертельно хворий! – гамірливо шепотіли перед полюванням, в сутінках.
– Точніше, не може мати дітей. Але це не смертельно, – відповідав авторитетний голос.
– Та мені Юміла сама вчора говорила!
– Отой…
– Шкода його.
– Тай чого шкода? Чого шкода? Він брата свого вбити хотів, а Валлар дізнався!
– Та досить пліткувати! Мало чи що, в самому ділі.
– Чекай біди… Може сварка через владу…
– Одне ясно: це все неспроста… – значливо кивали головами.
Усе частіше Талса почав помічати на собі співчуваючі, засуджуючі, здивовані і просто зацікавлені погляди. Друзі почали розмовляти з ним перебільшено ввічливо (так деякі зовсім цуралися), на водопої косились, поруч з ним на вухо шептались. Талса віджартовувався, казав, що все нормально, іноді навіть зливсь; але якось так вийшло, що цим ще більше створив усяких пліток. Він просто старався перечекати смутний період, як погану погоду; це було мудро, та все б цілком владналось, якщо б не…
…якщо б не Аміна́, якщо б не вона, дочка ярла і помічника Валлара, котра була, напевно, най гарною левицею у прайді Хартланд. Рід її мав корні в прайді Ілла́рі, який недалеко від Високих гір, де живуть леви-сіверняки, як їх називають в Союзі. Багато було в її крові від них: блискуче світле хутро, довгий-предовгий хвіст, широкі, гарні лапи, вічно легка посмішка, та ці чарівні сірі очі. Граціозна, яскрава – вона подобалась левам. Вони з Талсою не особливо дружили в дитинстві, і тропи їх не перетиналися. Але, коли спадкоємець виріс, то закохався в неї без пам’ятно. Це було сильно, це було вперше в житті. Аміна виявилася вельми прихильною до тоді ще майбутньому конунгу Талсі (також мати Аміни всіляко підтримувала їх відносини). Дуже швидко їх нарекли парою, і ось вже всі в Хартланді бачили майбутніх конунга та його гарну левицю.
Зі сторони вони дійсно здавалися чудовою парою. Високий, вельми об’ємний, з жовтою гривою в чорних плямах Талса, та красуня Аміна – от воно, майбутнє Союзу. Правда, мало хто знав, що Талса, за яким могли упадати десятки левиць, банально не вистачало тепла від неї, від Аміни. Душа її була вельми холодна. Але це – перша справжня любов Талси, і він вважав, що це напевно, так і треба. Він не знав іншого. Втім, він відчував, що Аміна, в якійсь мірі, відповідає йому взаємністю, та не особо обтяжувався. «Чого ж тобі ще треба?», – чи то жартома, чи то всерйоз думав Талса, коли сумував. Як правило, приходив до висновку, що нічого.
Але після об’яви Наксара наслідувачем усе вельми круто змінилося. Аміна з кожним днем ставала прохолодніше та прохолодніше до Талси, та не дуже намагалась це приховати. Він всіляко бажав добитися розуміння того, що коїться, але у відповідь було:
– В мене просто поганий настрій.
Потім:
– Зрозумій, я повинна розібратися в своїх почуттях…
Та, й нарешті:
– Давай залишимось друзями.
– Добре, – відповів Талса, і хотів на прощання лизнути її щоку, але Аміна так відсторонилась, що він застив на півшляху. Виникла дурна незручність.
– Що ж… Раз так, то так, – мовив він, вражений у саме серце, і твердим кроком пішов, хоча хотілось упасти на землю.
Спочатку їх все рідше бачили разом, а потім усі раптом дізнались, що Аміна і Талса більш нічим не пов’язані один з одним. Це стало новою їжею для чуток. Дійшло до того, що вірний друг Талси, Манаа́р, одного ранку сказав йому по дорозі на водопій:
– Ти тільки уяви собі, що я чув. Ти, мов, з Аміною, того…
– Що «того»?! – підвищив голос Талса, з риком, та так, що сполохав дрібних пташок, які ластились в кущах акації. Його змучили ці плітки.
– Ну, як тобі сказати… – ухильно відповів друг, тут же пожалів про сказане.
– Та так і кажи.
– Ну, мов, бачиш, що у вас нічого не вийшло. Ти, мов, нічого не можеш зі левицями, ну, розумієш…
Талса зупинився, то ж саме зробив і Манаар. Вони дивились один на одного. Мабуть, син конунга збирався з кимось сваритись, щось з’ясовувати, когось бити по морді. Але іскра згасла в його очах: він махнув лапою, плюнув на землю, та пішов далі.
«І дійсно, чому батько не захотів, щоб я став конунгом… Та не такий я вже поганий… Голова ж кумекає, принаймні.», – задав він собі цей неприємне питання, яке все відкладав на потім.
Аміна швидко зорієнтувалась, зовсім не довго сумувала за Талсой і м’яко почала шукати шляхи до Наксару, в якого нікого не було. У відповідь на невеликі лестощі та томний погляд увечері біля водопою (Аміна попросила скласти їй компанію) прямий та рішучий Наксар сказав наступне, тикнув їй, ошелешеній, лапою у ніс:
– Ти, красуня, будеш на охоті в мене з ранку до вечора. Кожен день.
Та й, засміявшись, пішов.
– Дурень!
Потім батько Аміни навіть приходив до Валлара з’ясувати, чому Наксар так образив його дочку. Конунг негайно викликав свого молодшого сина, і показово вичитав, але вибачитись перед Аміной не просив. То ж коли батько пішов, Валлар лапою розтріпав Наксару гриву:
– Ну, сину, посмішив.
А Талса все більше і більше впадав в смуток і тугу; він сліпо, безглуздо любив Аміну, та все хотів спіймати її погляд де тільки це можливо, але даремно. Шілана помічала, що з її сином твориться худо, і вирішила відверто поговорити з ним:
– Мамо, зрозумій. Мені все одно, що Наксар буде конунгом, мене це не обтяжує. Я люблю Аміну, та… – тут Талса осікся. Йому не варто було розповідати про плітки, які ходять про нього в прайді. Тому він замовк.
– Сину, забудь. Подивись, скільки левиць навколо!
Але це було скупою розрадою.
Одного разу Талса спитав у матері, що вона мала на увазі, коли казала, що для нього «уготована інша доля». Його питання настільки було щирим, що Шілана не могла не сказати:
– Я не знаю, Талса. Чесно. Це мені сказав твій батько, а йому, в свою чергу, сказала Аніра. Але навіть вона не знала, яка саме. Вона казала, що тобі не варто правити.
Цілий вечір він провів в роздумах над цим.
В такий тузі та плутанині всередині себе Талса прожив два місяці. Пліткувати перестали: усі звиклися. Ще більше роздряпало душу кігтями те, що Аміна вже була разом з сином одного із ярлов, Улла́ром, який раніше був йому другом.
«У любові немає друзів», – подумав Талса, креслячи хитромудрі лінії на піску біля водопою, деякими образами зображуючи Аміну. Почувши шелест позаду. Це були слони. Вони зігнали його з того місця, де він сидів увесь ранок, і байдуже витоптали написане кігтем, уособлюючи в собі долю.
Талса побрів по саванні, роздумуючи над тим, що зовсім вибився з життя прайду. Було нестерпно спекотно, і він швидко втомився бродити під сонцем. Тому спішно був знайдений притулок під великим деревом, і він, ні про що особливо не думаючи, дивився собі під лапи. Потім притулившись до шорсткому стовбуру прикрив очі. Дивно, але спати не хотілось.
Почулися голоси. Це левиці поверталися з полювання; по їх пригніченому вигляді Талса зрозумів, що полювання було невдалим. Зітхнувши відзначив, що це не група, в яку входить Аміна, він байдуже відвернувся, і почав розглядати, як величезний чорний жук на невеликому камені, ненавмисно перевернувшись на спину, старався встати на лапки.
«Я схожий на нього», – подумав він. – «Мене перевернули, і от ніяк не можу встати, та продовжити шлях».
– Що, брат, допомогти?
Він кігтем допоміг тому перевернутися. Ніхто не допоможе Талсі, так хоч Талса допоможе комусь. «Дура ти, Аміна», – з гірко-солодкою тугою подумав він. – «Я не конунг, але брат конунга, хіба цього мало?..». Потім відразу ж спіймав себе на тому, що такі думки дурні і низькі, але було якось все одно.
«Нехай поступає, як хоче. Я переживу. Можливо».
Зашелестіла висока трава, з неї вийшла левиця. Ця левиця – Анаріель, його ровесниця, подруга дитячих часів. Коли вони були зовсім ще левенятами, то постійно гралися разом. Талса раптом згадав, коли вона наближалась, яка в них була цікава і велика компанія, та як було захоплююче вивчати світ.
Вона помітила його трохи пізніше, ніж він її.
– Привіт, Анаріелі!
– Ой, Талса! Рада тебе бачити! – по її вигляду було зрозуміло, що вона дійсно зраділа.
– Ну і що, як полювання?
– Знаєш, давно не було такої паскудної… ай! – Анаріель відсмикнула лапу, і подивилась на те місце, де мить назад зробила крок. Через неуважність вона наступила на невідомо звідки з’явлену гілку акації. А шипи в неї великі.
Талса без роздумів піднявся, підійшов до неї, і коротко мовив:
– А ну дай.
Вона почала слабо чинити супротив:
– Тай навіщо, перестань, я сама…
Він же просто витягнув шипи геть, потім лизнувши її лапу.
– От і все. І не боляче.
– Ти такий добрий, – муркотнула вона. – Дякую.
Талса тут ж приліг; його прикладу послідувала і вона, розмістившись не навпроти, але поруч з ним. Деякий час вони мовчали, але в мовчанні не було незручності. Він замітив, що Анаріель неабияка, і пил вкривав все її золотисте хутро. В ній не було майже нічого незвичайного, просто приємна молода левиця. Майже нічого, окрім ясної чорної лінії уздовж спини, і очей, настільний добрих і променистих, що це навіть здавалося неправдоподібним. Але це тільки здавалось.
І вона подарувала йому цей погляд.
– Вибач, ти не в настрої? – Анаріель відчула його.
Він довго не відповідав.
– Якщо чесно, то мені не зовсім добре, – для Талси це були дуже відверті слова. Він старався триматись, і робити вигляд, що все пречудово.
– Я знаю, що про тебе розпускали усілякі гидкі чутки, – сумно мовила вона, притиснувши вуха. – Окрім того… тебе кинули.
Талса злегка кивнув головою, дивлячись у далечінь, сіпаючи хвостом.
– Але ти не переймайся, все владнається!
– Гадаєш? – подивився він на неї.
– Звісно.
Від погляду в це озеро доброти Талса подумав, що дійсно справи йдуть не так вже й погано.
– І мої сестри так кажуть.
Поки Анаріель думала, що сказати, він продовжив:
– Але тобі я вірю охочіше.
– Чому? – вона щосили розтягнулася по траві, і подарувала Талсі якийсь настільки хитрий погляд, що він навіть не взявся і думати, що це значить.
– Поняття не маю… Гаразд, досить про ці дурниці, – мовив він, показово-недбало махнувши лапою. Не хотілося показувати свою безпорадність. – Так як полювання?
Вона, обтрусившись, піднялась.
– Найпоганіша, на якій я тільки була…
Вони ще довго говорили про це.
А в цей час Сабадель в задумі сиділа у своїй печері. Жила вона не окремо, як інколи робили шамані, а разом з іншими. Та й і печера в повному розумінні не належала їй – в ній ночували ще з десяток левиць і левенят, в тому числі і її власні діти; був хіба що куточок, де вона складувала панцирі, трави, плоди, квітки, насіння та інший необхідний для допомоги іншим мотлох.
Сьогодні до неї приходила Шілана. Її серце відчувало, що з сином коїться щось недобре, і вона усіляко намагалась допомогти йому. Шілана попросила її:
– Розкажи мені все, що Аніра казала про долю Талси.
Шамані тут же відповіла:
– Якщо б я знала незвичне, що не знає левиця, то вмить розповіла. Я дійсно знаю небагато. Аніра згадувала про це, не більше.
Трохи помовчавши, додала:
– Вона нічого не приховувала. Шамані не займаються пророцтвами; просто інколи бувають такі моменти, коли ти щось ясно знаєш. Та вона ясно дізналась, що Талса правити не буде, і не більше, інакше б розповіла все – таке попросту не втримаєш в собі.
– Як вона дізналась? – поцікавилась Шілана.
– Не знаю. Мало хто знає, звідки приходить безмовне знання.
Усе закінчилось тим, що Сабадель пообіцяла ненав’язливо завести бесіду з її сином, та допомогти йому позбутися від смутку.
Але вона не знала, як і що буде йому казати. «Ні, я буду намагатися допомогти, але…». Сабадель чудово усвідомлювала свої можливості; коли у неї була учениця, то вона щиро намагалась пробиратися вгору на вершину духу, тому як учениці потрібен гідний приклад. І не тільки наставниця вчить своїх учнів, але й вони приносять їй знання. Після її смерті дещо надірвалося в Сабадель, і вона просто махнула на себе лапою.
Вона стала просто лікувати інших. Сабадель припинила сновидіти, контролювати себе, йти на тижні, щоб побути на самоті.
Аніра навчила її бути бездоганно чесною з собою, і вона ніколи не забувала цей принцип. Сабадель чудово розуміла, що її сили вельми обмежені; але, як не дивно, до неї приходили лікуватись навіть з інших прайдів, і нікому вона не відмовляла. Бо вона великий знавець усіх трав та рослин, а ще мала вкрай дбайливий підхід до справи і природну доброту.
Сабадель вирішила, що якщо буде привід, а теплі слова для Талси в неї знайдуться. «Я не сильна до впливу на інших… Але постараюсь йому допомогти». Її намір був справжнім.
Тим часом Талса ставав все більше дивакуватим, дивним в очах інших. Він став менше спілкуватися з більшістю, хоча як раніше був привітним та приємним співрозмовником.
Теплими вечорами Талса почав розповідати маленьким левенятам різні історії, які придумував сам же, на ходу. Фантазія його була нестримною. Зазвичай це заняття для левиць; але Талсу приходили слухати не тільки діти, але і інші, адже всім подобалось: слухачі так і сиділи з відкритим ротом. Коли Талса розповідав, то навіть не чув, як його кликали по імені; він закривав очі, та міг так просидіти цілий вечір разом з компанією своїх маленьких слухачів. Його друзі та леви старші з подивом дивилися на це дивацтво, але у відкрито кепкувати не наважувалися.
Він набагато рідше став приходити на невеликі змагання з боротьби між левами Хартланда, хоча і був у ній бравий.
Найчастіше Талсу можна було застати за дивним заняттям – він щось креслив на піску біля озера кігтем, але що саме, розглядіти неможливо, тому як Талса тут же все стирав лапою, якщо хтось підходив.
Сабадель чекала слушної нагоди, щоб з ним побесідувати, і довго чекати не довелося. Більш того: Талса почав подовгу спілкуватися з нею мало не кожен день; він раптом виявив велику цікавість до всього, що знала Сабадель про рослини, про левиць, про шаманів, про світ взагалі. Талса знаходив її суспільство дуже приємним.
Але за Аміною сумувати він не переставав. Бачити її кожен день було тортурами.
– Талса, милий, тобі потрібна інша, на яку обрушиш стільки любові, скільки захочеш, а вона буде просити ще і ще, – відверто говорила з ним Сабадель.
– Я знаю, – троха кивав він.
– Ні, не знаєш. Знав би – не страждав. В тебе можливостей, просто велика така куча, – шамані намагалася підбадьорити його, та зіграти на почуттях самця. – А, може, за владою сумуєш? Як у вас з братом?
– Сабаделі, – сміявся він, – та мені на це наплювати. Мій брат – це я. Ти б краще мені дала зілля якесь. Випив і забув.
– Я тебе загризу зараз. Нема в мене такого. Скільки тобі казати.
– Але ти ж найкраща шамані!
Сабадель притиснула вуха:
– Ти мені лестиш, це зовсім не так. Просто трохи розбираюсь в тому, як робити з кигелії і строфанта всяку нісенітницю, і на цьому кінець.
Потім дуже серйозно мовила:
– Знаєш, якби зуміла тобі допомогти… Дійсно допомогти! Є шамані, які можуть впливати на інших. Я не вмію такого. Я навіть не цілком шамані, якщо хочеш знати.
– Та гоже, що таке левиця каже, – здивовано мовив він, недовірливо хитаючи головою. – А як вони можуть впливати?
Сабадель задумливо подивилася в сторону.
– Напряму. Вони можуть дивитись тобі в очі. Але немає способу про це говорити, це потрібно пережити.
– У Союзі є такі? – вкрай зацікавившись, нагострив Талса вуха.
– Авжеш. Я от і подумую про те, щоб запросити кого-небудь, хто набагато сильніше мене. Потрібно піти до твого батька, він все влаштує…
– Що таке Сабадель каже! – замахав лапою Талса, і помотав головою. – Не треба заради мене когось запрошувати.
– Тоді тебе треба відвести.
– Куди?
– В прайд Юніті наприклад. Там пречудові шамані. Але бач, втручатися в чужу долю, чужі думки… – Сабадель доторкнулася до його гриви, одночасно нервово смикаючи хвостом і дивлячись вгору, намагаючись підібрати слова, – … шамані вчать дуже обережно, бо краще цього не робити. І мені б найпростіше сказати: «Переживеш». Але знаєш… Не можу я дивитись, як ти страждаєш, хоч це нерозумно і з твого, і з мого боку.
Вона перевела дух:
– Вони хоча б порадою допоможуть.
Талса сидів, задумавшись. Вітер злегка розтріпував його світлу, в чорних плямах, гриву.
– Ні… Не треба нікого турбувати. Я сам. Що справді, як дитина.
Сабадель зітхнула.
Але Талса не так вже і багато казав про себе. Найчастіше його цікавили найрізноманітніші питання; Сабадель стала з ним, несподівано для себе, досить відвертою. Вона розповіла такі речі, які шамані не розкривають простим левам та левицям. Спочатку Сабадель здавалося, що вона переступає деяку грань, тому як шамані з ранніх років вчать своїх учнів, що говорити про тропу шамані можна тільки в загальних рисах, і лише деякі речі.
Але Сабадель незабаром розслабилася – йому можна довіритися. Слухав він з величезною цікавістю, нікому нічого не розповідав. Така бесіда відбулась і в цей вечір.
– Але все ж як шамані впливають на інших?
– Дуже складно пояснити.
– Левиця може впливати?
– Рахуй, що ні. Я можу хіба що відчути тебе, твої думки.
– Це ніби як чути думки інших?
– Ні, не зовсім. Швидше, я відчуваю, куди і як вони течуть. Якщо я тобі подобаюсь, то буду це відчувати. Якщо ти в поганому настрої – теж.
– Чому ви іноді чорні смуги наносите на щоки і шию?
Вона засміялася.
– Знайшов що спитатися… Це просто дань традиції. Традиція, до речі, дуже стародавня, і ніхто не знає, хто дав їй початок. В такий спосіб шамані давнини намагалися виділити себе. В цілому, нічого, окрім своєрідного марнославства, тут немає.
Сабадель замислилась. Вона хотіла, щоб її відповідь була якомога краще.
– Це покладається робити в деякі дні. Також це можна робити, якщо хочеш нагадати собі, ким ти є. Важливо, якщо не тільки ти будеш думати, що належиш до особливого роду. Також важливо, що це будуть бачити і інші. Чи розумієш яка річ – якщо нагадати іншим, ким ти є, то також нагадаєш про це самому собі. Я думаю, суть зрозуміла… У цілому, це не важливо, і потрібно сприйняти це просто як стару традицію.
– Хто ж такі шамані? Розповіси, в загальних рисах. Тільки не кажи, що цілителі – це знають всі. Вибач, якщо я настирливий… Якщо тобі не можна про це говорити… – Талса хотів встати, і вибачитись перед Сабадель. Йому стало незручно. Раптом їй дійсно не можна такого розповідати?
Вона зупинила цей порив.
– Не хвилюйся. Я вірю тобі, Талса. Ти знаєш, що шамані з’явилися дуже давно, по легенді, першим шамані був лев. Ми вчимося використовувати наше усвідомлення та увагу, і тим самим дізнаємось про світ, і про себе. Все інше – лише побічний результат цих дій.
– Тобто цілительство, вплив на інших, не є вашою метою?
Сабадель заусміхалася, і задоволено муркнула.
– Ти молодець. Ти вловив суть того, що я хотіла сказати. Дуже чудово. Ми приходимо до безліч речей лише тільки тим, що намагаємося усвідомити більше, і навчаючись направляти нашу увагу туди, куди його веде наш намір.
– Намір – це коли ти чогось хочеш? Я ось хочу літати, наприклад. Це намір?
– Ні. Хотіти – одне. Намір – зовсім інше. Ти би мабуть літав, якби знав намір польоту. Але я порадую тебе. Ти знаєш намір того, як підняти лапу. Зроби це.
Талса слухняно це зробив.
– Але зараз скажи, як ти це зробив.
– Ну… я взяв, і підняв. Як би захотів. Тобто, я спочатку подумав, потім лапа і піднялася. Думаю…
– В тебе закінчились слова. Для наміру немає слів. Не існує їх для волі. Піднімання лапи і було твоїм наміром. Ти не бажав підняти лапу. Ти мав намір. Відчуй різницю, Талса. І так з усім, що роблять шамані. Намір і ще раз намір – ось чого навчають наставники своїх учнів. Якщо навчитися наміру зрушувати усвідомлення інших, то ти будеш це робити. І все інше теж. Тому безглуздо питати у мене. Або кого-небудь іншого, як Шамані впливають на інших. Або намагаються знайти когось, не відаючи де він. Або відчути стан кого-небудь. Не можна дати конкретних порад про такі речі, до цього можна лише тільки привести. Так само, як і не можна навчити кого-небудь ходити, пояснюючи це. Знання про намір, про волю, було найціннішою знахідкою древніх шаманів. Вони дуже шанували це знання. Я вже здогадуюся, що ти запитаєш. Це буде: «А як же все-таки Шамані роблять те-то і те-то?» Талса, насправді ми нічого не знаємо про світ. Ми поняття не маємо, з чим граємо, як це робимо. Як я можу зрозуміти, що ти думаєш? Не знаю. Але я можу це робити, і досить.
Талса нахмурився, перебуваючи у роздумах:
– Почекай. Виходить, я можу навчитись наміру літати? Можна навчитися будь-якому наміру?
– Ні, – похитала головою Сабадель. – Аж ніяк. Бачиш… Оскільки ти лев, то щоб навчитися наміру польоту, тобі потрібно буде витратити, напевно, тисячі років. Ти просто не встигнеш. Хоча, як кажуть сильні шамані, таки можна навчитися будь-якого наміру. Просто потрібно різний час і різні зусилля. Десь так.
– Намір, намір… – мрійливо протягнув Талса.
– Я от збираюся тобі допомогти з нудьгою, а ти, сподіваюся, маєш намір від неї позбутися. І якщо так, то, думаю, ми точно переможемо. Адже, врешті-решт, ти повний володар своєї свідомості. Навіть не так. Ти і є твоя свідомість, а воно – володар.
– Та ми вже майже перемогли! – засміявся Талса. – Справа залишилася за малим…
– І чим же?
– Треба добре намірити знайти собі пару! – безперечно він був в хорошому настрої. Сабадель тихо, полегшено зітхнула…
В ці дні Валлар вирішив відправити невеликий яскарл в прайд Вєларі. Такі візити – звичайна справа, це скоріш похід у гості, ніж якесь формальне дійство. Валлар вирішив, що буде непогано Талсі прогулятися, та і Шілана підтримала цей задум.
Талса поставився до ідеї без особливого ентузіазму, але бажання провітритися у нього було, а потім він пішов з невеликою групою в десять голів. По прибуттю до веларійців вони застали незвичну і досить гучну подію – від вільного лева завагітніла одна з молодих левиць прайду.
Це було нечувано, особливо в досить суворому прайді Веларі, де шанували строгість. Іх застали разом вночі, абсолютно випадково. Лева тут же вбили (як не дивно, він і не подумав тікати), левиця ж зізналася, що вагітна від нього. Сталося це тієї ж ночі, коли Талса прийшов зі своїм яскарлом.
Розбірки з судом вирішили провести вранці, а левиці (у неї було ім’я, яке відразу сподобалося Талсі – Мігласка) тихо порекомендували кинутися зі скелі, не вижидаючи суду.
Як з’ясувалося вранці, Мігласка вирішила проігнорувати не дуже приємну раду старих левів, і прийшла на суд. Як син конунга, Талса міг і повинен був бути присутнім на суді, причому його слово було не менше ваговим, ніж слово дренгіра прайду.
Згідно із законом прайду Веларі, за таке належало негайне вигнання. У цьому веларійци найбільш суворі, адже в інших прайдах Союзу кожна така подія розглядалася окремо; це засуджувалося, але, як правило, нікого не виганяли. Веларійци ж вважали за краще залишити деякі власні закони.
Трималась ця молода левиця з великою гідністю. Талса сів спеціально навпроти неї: Мігласка сиділа в центрі великого кола, який утворив прайд, і Талса розмістився прямо там, куди був звернений її сумний лик. Він все шукав її погляд, але вона мовчки дивилась в землю.
Більшість левиць просто співчували їй; деякі знали не з чуток, що в молодості всяко буває. Талса навіть почув, як перешіптуються:
– Що ж вона так необережно, бідне дитя…
Після короткої промови дренгіра Веларі про те, що трапилося, весь процес перетік в своєчасне обговорення. Власне Талса не розумів, навіщо воно, бо не було сенсу: факт встановлений, за таке виганяють без обговорення, так чого обговорювати-то? Хоча це було йому на лапу – Талса вирішив ні в якому разі не кидати Мігласку напризволяще в Великому світі, чого б це не коштувало.
На захист Мігласки виступили тільки її батьки. Вони прямо не просили пом’якшувати покарання (це ганебно, так не прийнято), але всіляко наполягали на тому, що вона ще дуже молода і недосвідчена, і що вони просто «погано її виховали». Нарешті, мати не витримала напруги ї розплакалася. Талсу неабияк здивувало, що більше за Мігласку ніхто не заступився, а тому почав розпитувати поряд сидівши літню левицю, чи була вона ізгоєм в прайді.
– Ні, – похитала вона головою. – Навпаки, зовсім навпаки. Дуже хороша молода левиця. А що вдіяти? Всі бояться заступитися, та й толку то… – зітхнула вона.
Талса не заспокоївся, і звернувся до лева, який підтвердив слова левиці.
– Так я її з народження знаю. Як блискавка в голову ця новина, чесне слово. Шкода, дуже шкода.
У повітрі витала приреченість.
Зі звинуваченням виступив сам дренгір, так було покладено. Зробив він це без особливого ентузіазму. Талсі явно здалося, що йому значно неприємна ця історія, і дренгір охоче б зам’яв справу, представся йому можливість. «Можливо, він би спробував щось зробити, якби не гості з Хартланду», – раптом подумав Талса.
Здавалося, на тому все вичерпано, але тут раптом вийшла на середину левиця, вже в роках. У своїй промові вона не скупилися на жодні слова:
– Такі, як вона, ганьблять наш прайд! Подумати тільки – завагітніти від чужинця!..
Мабуть, у неї були якісь свої рахунки чи то з Мігласкою, то чи з її родом. Талса вперше побачив очі, по-справжньому повні ненависті – так дивилась мати Мігласки на цю люту особу.
Весь цей час Талса продовжував шукати погляд приреченої, і нарешті, піймав. Вона знала, що її зараз виженуть, причому виженуть з Союзу взагалі: вона не зможе знайти притулку ні в одному з прайдів. Привіт, життя у Великому світі… Він постарався по-свійськи їй підморгнути, але Мігласка не зрозуміла, що Талса хотів цим сказати. Тому він злегка посміхнувся їй, і непомітно тупнув два рази правою лапою по землі – мисливський жест «Стій!». Це було перше, що прийшло Талсі в голову.
Нарешті, коли шалена обвинувачка почала говорити щось про «зайвого, та чужому роті у прайді», Талса нахилився до тієї левиці, з якою говорив раніше:
– Так, виходить, вона хороша?
– Безумовно, – відповіла та. Вона дуже змінилася в морді; мабуть зрозуміла, що Талса на стороні Мігласки.
– Дякую, велике дякую левиця, вибач, не знаю твого імені, – Талса вийшов наперед. На нього направилися всі погляди.
– Ми, безумовно, зрозуміли, що вчинок Мігласки заслуговує на всіляку осуду.
Вважаючи свою місію виконаною, невідома повернулась до лав.
Талса уважно обвів поглядом усіх присутніх; тривало це довго, навіть більше, ніж Талса відчував за необхідне.
– Але ж всі знають, хто такий Веміллар?
І, перш ніж хто-небудь встиг відповісти, сказав:
– Це, як ви всі знаєте, був один з найвеличніших конунгів Союзу; його батьком був лев з Великого світу, якщо хто не знає.
Судячи по мордах, ніхто це не чув, та й не міг чути.
– Конунг Малар не міг мати дітей. А тому, як не неймовірно, його левиця завагітніла від чужинця. Таке не приховаєш. Коли він запитав «Як?», вона розповіла чисту правду. І знаєте, що він зробив?
Тиша.
– Нічого. Малар любив її. Син її, Веміллар, став конунгом. Ну, а далі ви знаєте. Так що в моїх жилах тече і кров Великого світу. Талса зовсім не думав в той момент, що розкриває дуже глибоку таємницю роду. Хтось зойкнув.
– Але тоді таких законів не було, – мовив хтось дуже боязко.
– Брехня! – несподівано зло, з риком мовив Талса. – Звід законів конунга Манаула був прийнятий за двадцять років до цього!
Було чутно, як тріщать цвіркуни.
– Мігласка, скажи мені – ти хотіла б залашитися? – запитав Талса, повернувшись до неї. До цього моменту мовчачи, вона вперше заговорила:
– Я… Я не знаю. Мені страшно.
– Доля Мігласку наказала так, що далі нікуди. Життя її на зламі. Що ж, вирішуйте самі: ви можете кинути її, вигнати; можете залишити, бо ці діти – наполовину діти Веларі. Дайте свої голоси. Якщо ж вам все одно, я заберу цю левицю в Хартланд.
– Але закон… – невпевнено почав було лев, який сидів біля дренгіра Веларі.
– Закон для нас, а не ми для закону. Ви – прайд! Тут ваш дренгір, – Талса вказав лапою, – ви маєте право робити з законом, що захочете. Я не можу, але ви можете його поміняти. Так подумайте самі, в Вільні часи, коли і прайдів великих не було, давним-давно, – якщо левиця вагітніла від кого завгодно, та хіба кидали її напризволяще? Тоді навіщо ж ми хочемо кинути? Якщо Мігласка – погана левиця, то так і скажіть; хоча мені говорили, що хороша. Погана?
– Нііі…
– Ні!
– Так яка погана, о Талса! Та ні ж! – якась левиця, яка сиділа в першому ряду, раптом лягла ниць перед ним.
Талса підійшов до неї.
– Вставай. Ну… Не треба… Вирішуйте ж самі, як вчинити. Скажи, Мігласка, хто він був?
– Я любила його, дуже любила.
– Ти хотіла втекти з ним?
– Ні ж! Та якби я хотіла, то давно це зробила! – вона закрила очі, та стримано розповіла. – Я не могла кинути свій прайд, маму і тата! Талса, – вона дивилась тільки на нього, не на свій прайд, – це була неможлива, божевільна від початку і до кінця любов, у якій не було нічого попереду!.. Він хотів прийти до прайду, щоб його прийняли. Божевільний, я відрадила! Бо це неможливо! Неможливо, о Талса, розумієш? Попереду нічого не було, але я любила його! Навіщо його вбили?! Він міг втекти, але не зробив цього! Він не залишив мене.
Кожне слово відгукувалося гучним відлунням в свідомості Талси, входило з чимось в резонанс, а потім рвало душу на частини, посилене стократ. Він знав, він прекрасно знав, про що вона.
Більшість, забувши про умовності, перейнялося глибоким співчуттям до своєї Мігласки. Багато левиць плакали.
– Доля її в ваших зубах. Вирішуйте, – мовив Талса і сів. Голосування не вийшло. Всі навперебій заговорили:
– Ми залишаємо її!.. Залишаємо!..
– Я ж не знав… Звідки я знав?.. – говорив ярл Веларі, який по нещасливій випадковості виявився там разом з ще чотирма левами. Його теж зворушило все це, хоча він і не міг вчинити інакше в ту ніч.
Коли Талса йшов геть на наступний ранок, пригнічений всім цим, то більшість підходили висловити йому «подяку», в тому числі і дренгір.
– Я б зам’яв якось справу, постарався. Але думав, що доведеться її вигнати, як і годиться, через твою присутність. Але ти вчинив вкрай несподівано.
Він помовчав, потім додав:
– Дуже шкода Мігласку, на очах виросла, яка ж левиця… Ех…
– Бережіть її… Як буде далі, залежить від усього прайду. Не губите її… Нехай лев допоможе їй, дуже прошу! – поклав тренінгу лапу на плече Талса.
– Допоможу, – кивнув той.
Талса продовжував пожирати його очима.
– Слово дренгіра, Талса.
Підходила до нього і сама Мігласка, та її батьки, і брат, і багато хто ще. Талса не міг відати про те, що, заступившись за Мігласку, він дав можливість з’явитися у світ Арламу, самому могутньому леву-шамані Союзу. Досить тільки сказати, що він був наставником Анліль.
Увечері того ж дня Талса вже був разом з яскарлом в Хартланді.
– Талса, я чув, що сталося у веларійців, – вранці почав розмову Валлар в печері.
– Так, батько?
– Навіщо ти так вчинив? – конунг був незадоволений сином. – Вийдіть! – сказав він сестрам Талси. Ті слухняно вийшли. Більше нікого в печері не було.
– Батько, не було ніякого сенсу її виганяти.
– Так не можна, Талса. Всіх потрібно тримати ось так… – Валлар стиснув лапу.
– Закони існують для всіх!
– Тато, вони змінили свій закон. Вони прийняли рішення. Це був закон прайду Веларі.
– Не можна бути таким м’яким! Талса, не можна! Навіть якщо дуже хочеться!
– Батько, але ж це левиця Союзу… Як же кидати своїх у біді? – мовив син. Батько хотів було щось сказати, але застиг на півслові. Він відвернувся і сів біля виходу.
– Ти добрий. Але конунг повинен бути жорстким.
– Тато, я не буду конунгом. Мій брат буде.
Валлар обернувся.
– Мені інколи здається, що я все це даремно затіяв… Я іноді ночами не сплю. Але зрозумій, Аніра мене не підводила. У цьому є якийсь сенс, він повинен бути, прокляття, – сказав він так, як ніколи ще не говорив. Принаймні, Талса такого тихого, щирого тону від батька не чув.
– Батько, не треба. Все добре. Повір.
Вони обнялися, що було рідко.
– Прайд захищав її, тато. Вони не хотіли, іі виганяти.
– Не всі. Було кілька проти.
– Звідки ти знаєш?
– Я багато чого знаю. У кожному прайді є мій інформатор.
– Вже не та чи, що виступала з полум’яною промовою? – глузливо запитав Талса. Зізнатися, він не знав про інформаторів.
Батько промовчав.
– Не здумай так більше робити, Талса.
– Як?
– Ти все чудово зрозумів. Іди.
– Ні, я нічого не зрозумів.
Валлар розлютився.
– Ти повинен думати не про гулящих левиць, а про Союз, що створений кров’ю наших предків, які не знали жалю і тому стали могутніми. Тепер ти зрозумів?
Талса був твердий.
– Я думав піклуватися про своїх левиць, навіть таких – значить піклуватися про Союз. Це одне і теж. Вона нам не ворог, її діти – нам не вороги…
– Ні! Не одне і те ж! Досить сперечатися! Мені набридло твоє мудрування! Батько був дуже запальний, особливо сьогодні.
– Ось тоді Союз буде нормальним, – сміливо мовив Талса, – коли це і буде одне і теж.
– Тьху! Так була права Аніра, тисячу разів права! Вона вже тоді бачила, яким дурнем ти виростеш! – Закричав Валлар, і відразу ж пошкодував про сказане. Але конунги не вибачаються.
Син стояв, не боячись дивитися в очі батькові. Потім розвернувся і пішов. Валлар так бацнув камінь, який попався під лапу, що аж виступила кров. Але розмова з батьком в той день ще не була вичерпана. Талсу, який, як завжди вечорами, розповідав левенятам всякі історії, потурбувала молодша сестричка:
– Тебе батько хоче бачити… Він дуууже злий, – злякано прошепотіла йому на вухо.
Талса змушений був перервати розповідь та пішов на зустріч долі.
– Та що ти собі виобразив? – почав тихим голосом Валлар. «Батько таки розгніваний», – подумав Талса.
– Тато, ти про що?
– До мене дійшли чутки, що ти розповів… таємницю нашого роду веларійцям. Причому таку, яку не потрібно знати нікому. Тепер про неї пліткують всі веларійці, а незабаром – і весь Союз буде знати!
– Ну і що? – байдуже запитав Талса, хоча внутрішньо напружився. Зараз буде гнівна тирада, точно буде.
Коли її не було, то продовжив:
– Я хотів, щоб веларійці гостро зрозуміли, що я хочу сказати.
Валлар, примружившись, лише похитав головою.
– Давай, іди, – недбало, жорстко кинув він Талсі, метнувши в бік виходу.
Через три дні зібрався, як і намічалось, Великий сбір. Прийшли дренгіри всіх прайдів, разом з невеликим супроводом. Головною темою на раді було утвердження Наксара в якості майбутнього конунга. Ніхто не заперечував, крім дренгіра Веларі, який ставив конунгу єдиний, але такий незручне питання.
– Чому?
У відповідь Валлар прорік довгу, туманну тираду, з якої стало зрозуміло, що так буде краще, оскільки Наксар природжений лідер.
– Невже з Талсою все так погано? Глибоко сумніваюся. Я хотів би побачити їх, Талсу і Наксара.
Вони прийшли, і Талса відповів:
– Я добровільно відмовляюся бути конунгом. Мій брат буде правити.
– Чому ж, Талса? – запитав, примружившись, дренгір, незважаючи на гудіння інших. Це було його право. Кожен прайд повинен бути повністю впевненим у майбутньому конунгу. І Талса йому подобався; вважаючи, що тут має місце якась темна родова інтрига, він хотів йому допомогти.
– Так буде краще, – так само ухильно, як батько, але не так багатослівно, відповів він. – Крім того, ми з братом заодно.
Наксар ствердно кивнув.
– Що ж, як знаєш, – мовив дренгір Веларі. – Веларійці згодні.
Коли Талса виходив з печери конунга, де проходила нарада, то натрапив на Ділану, дочку дренгіра Веларі. Він давно її не бачив, пам’ятав ще підлітком; Ділана дуже поліпшила і стала левицею хоч куди.
– Зізнатися, мене вразило те, що мені розповіли про тебе. Я як раз була на довгому полюванні, нас не було в прайді три дні, – першою почала вона.
– Ти про суд?
– Так.
– Що ти думаєш про все це? – запитав Талса.
– Про Мігласку?
Талса кивнув.
– Складно сказати… Я підозрювала щось таке. Ми з нею подруги, але навіть мені вона нічого не розповіла… Їй тепер доведеться дуже тяжко.
– Це точно… Ти прийшла з батьком за компанію?
– Так, – якось недбало відповіла вона.
– Може підемо прогуляємось? – запропонував Талса. Він вирішив зав’язувати зі своєю смутою, потрібно слідувати порадам Сабадель. – Чого будемо тут сидіти, пішли.
Погляд Ділани був довгий, досліджуваний. Талсі здалося, що вона чи сумнівається, чи то старанно роздумує. Потім вона опустила погляд, і зітхнувши відповіла:
– Вибач, Талса. Я побуду тут, якщо не заперечуєш.
Зізнатися, він не очікував відмови. Рівновага, таке нетривке, яке він важко вибудовував всі ці дні, було порушено; все всередині впало і обрушилося. Сварка з батьком боляче вдарила по чомусь в його душі, але Талса тримався; і ця начебто дрібниця, ця відмова симпатичної левиці, яка могла стати порятунком, просто скинула його у прірву.
Талса відчув абсолютно, безвихідну, самотність. У свідомості заворушилися чорні думки, які стали дикими, почали жити своїм життям.
Він стримано попрощався. Слідуючи на водопій, не помічаючи нічого навколо, він думав: «Що таке світ? І чому в ньому стільки страждання?». По дорозі – ну треба ж такому статися! – Талсі зустрілись Аміна і Уллар, задоволені життям, гарні, життєрадісні. Йшли вони прямо назустріч і не помічаючи його.
Спочатку зустрілися погляди Аміни і Талси. У неї – посмішка і сяйво, у нього опущений хвіст та гострі очі, які дивляться знизу вгору. По серцю пройшовся ще один кіготь. А потім настала черга Уллара.
– Ти, стояти! – несподівано для себе прогарчав Талса.
Вони здивовано дивились на нього.
– Талса, чого це ти… – глузливо було почала Аміна, але була перервана самцем:
– Мовчати!
Більше вона говорити не посміла.
– Але, Талса, ти що?
– Я викликаю тебе! – саме це Талса мав на увазі, і нічого іншого. В живих залишиться тільки один. І неважливо, що буде потім.
Уллар дивився на нього чи то з подивом, чи то з нерішучістю.
– Але за це виганяють. Хіба ти не знаєш? – мовив він.
Талса очікував чого завгодно: глузування, бою на смерть прямо тут і зараз, спокійної відповіді коли і де, мовчання. Але тільки не цього бекання! Талса добре так, від усієї широкої душі, тріснув того лапою з кігтями прямо по морді, тай так, що той нічого і подумати не встиг.
Як не дивно, Уллар не впав, хоча від таких ударів падають. Він тільки підніс лапу до щоки, яка вже була вся в крові, та затуманеними від удару і жаху очима дивився на Талсу. «І це союзний лев, син ярла?!», – з якимось страшним розчаруванням подумав син конунга.
– Талса, ти чого? – це все, на що він спромігся.
Аміна мудро не лізла в справи самців, чекаючи в сторонці. Вона дивилась на Уллара тим презирливо-розчарованим поглядом, яким тільки можуть дивитися левиці. Вона не кинулася до нього, не стала допомагати, злизувати зі щоки кров. А потім Талса і Аміна подивилися один на одного.
Талса все зрозумів, просто як Аніра в той день, коли він з’явився на світ. Аміні подобаються переможці, він бачив це по ній так, немов Аміна сама про це говорила. Що ж, це не добре, не погано; така ця левиця, більш того, всі левиці люблять переможців. Тільки вони, на відміну від Аміни, які не переходять відразу ж, як тільки вітер подув в інший бік. Хто зна, може він скоро повернеться? А, може, немає ніякого вітру взагалі?
Талса лапою штовхнув дорожній пил прямо на Уллара – це значило презирство.
«Ось бачиш, Аміна, ось хто переміг, ось хто. Що ж тепер ти скажеш? Тобі подобаються переможці? Але ти не подобаєшся переможцям», – в свою чергу, говорили його очі, його поза, його жест презирства в сторону Уллара.
– Йдіть ви до гієни, ви обидва.
І пішов.
Аміна нічого приховувати не стала, правдиво, без церемоній кинувши Уллару:
– Боягуз.
І пішла теж.
Все сталося дуже швидко, а тому свідки цього видовища тільки починали розуміти, що ж сталося. Талса пішов в савану. Він не відчував особливого задоволення від події, хоча це трохи зняло напругу; правда, по-зрадницькому-солодка думка все ж копошилися: «А може, Аміна повернеться до мене?». Але Талса знав твердо, що зрадив один раз зрадить і двічі, і тричі. Та самотність стала просто вселенським. Світ був не милий.
«Аніра, що ж ти зробила з моєю долею?.. Навіщо така жорстокість?..»
Раптом думка пішла за дивним, страшним шляхом; цей шлях блиснув і раніше, але перебував на задвірках розуму, і Талса уваги йому не приділяв. Тепер же… Дуже швидко, імпульсивно, рішуче, думка оформилась в конкретний план дій.
– Лев повинен чинити так, як вважає за потрібне, – твердив він собі. – До гієн все. Світ мене не зламає.
Вже пізня ніч. Він прийшов до печери Сабадель; вона ще не спала, на відміну від інших. Побачивши його, стривожилася:
– Талса! Тебе чекає мати, батько!
Потім додала, як здалося Талсі, без особливого осуду:
– Я чула, ти бився з Улланом.
– Він приходив? – з усмішкою запитав Талса.
– Ні.
– Йому може знадобитися допомога. Напевно. Але я не за цим прийшов. Сабадель, мені потрібно дуже серйозно поговорити. Будь ласка.
Вона кивнула, швидко встала і повела його за собою.
Анаріель чула про те, що трапилося між Талсою і Улларом. Талсу ніхто не засуджував , скоріше, навпаки. Ну, а над сином ярла просто сміялися. Вона вирішила розшукати його, прекрасно знаючи улюблені місця Талси, щоб побути поруч з ним в ці важкі миті. Але марно – Талси ніде не було, ні навіть його запаху; а тому Анаріель поверталася в прайд ні з чим.
Але коли вона проходила повз Південної стежки, то раптом застигла, з піднятою лапою: почувши голос Талси. Знайшлася, пропажа! Потім голос левиці. Анаріель прислухалась. Це була Сабадель.
«Чого вони там роблять, в нетрях?», – здивовано подумала вона, дивлячись на низькі кущі, звідки лунали голоси. Миттєво виникла ну просто непереборна цікавість. Підслухувати чужі розмови погано, але Анаріель нічого не могла з собою вдіяти, і вже тихо, дуже тихо кралася; кущі зрадницьки шелестіли. Вона нагострила вуха.
– Але Талса… – схвильований голос Сабадель.
– Я прохаю левицю про останню послугу. Я так вирішив.
– Але твої батьки, брат, сестри, друзі, прайд? Але як же все це?
– Не знаю… Не знаю. Але у мене вже не має сил. Проклятий цей світ, і я разом з ним.
– Ніким він не проклятий, будь впевнений. Ти сам спочатку його прокляв, а потім почав думати, ніби він проклятий. Невже ти так нічого і не зрозумів з наших розмов? Твій розум може вбивати тебе, а може усвідомити, що ти – володар світу, не більше не менше.
– Я не знаю, – зітхнув Талса. – Він занадто тупий. Сабадель, прошу востаннє. Я знаю, шамані можуть зробити це.
– Дурень, вони роблять, але тільки для старих і хворих, – Анаріель почула, що шамані плаче.
– Сабадель, не треба, не плач… – перейшов він на «ти».
– А що ти хотів? Щоб я стрибала від радості через те, що ти зібрався померти?
Анаріель трохи з лап не звалилася.
– Саме так. Зібрався.
– Гаразд, сабадель, прости. Вибач, що потурбував. Я дійсно повний дурень, – мовив Талса. Він зрозумів, що для нього вже немає шляху назад. Він повільно побрів геть; тепер йому залишилося знайти найближчу скелю, звідки можна буде зістрибнути.
– Стій… Стій. Ось скажи мені Талса, ти хіба мене зовсім не любиш?
– Люблю.
– А ось я не хочу, щоб ти йшов!
– Я і так роблю тільки те, що інші хочуть. Вибач, Сабадель. Все це зайшло надто далеко: від такої ганьби перед тобою я вже не відмиюся. Краще здохнути.
Анаріель почула, як шамані буквально схопила йшовши Талсу, як здобич.
– Стій… Куди пішов?.. Я допоможу тобі. Хоча буду ненавидіти себе за це все життя.
– Ні, так не піде, я краще скинуся зі скелі.
– Ну ось і ні! Піздно! – Анаріель вловила несподівану лють в словах Сабадель. – Раз ти прийшов до мене за цим, то я тобі дам те, що просиш! Але врахуй… мої страждання будуть на твоїй совісті, Талса.
– Сабадель, зачекай, не…
– Ні, ні Талса. Відповідай же за свої слова. Питаю тебе – ти хочеш цього?
– Стривай, ти не…
– Відповідай же!
– Так! Я вирішив!
– Ну так і все. Приходь завтра ввечері до гострої скелі з червоним піском, що за Північними пагорбами, за водопоєм.
Довге, дуже довге мовчання.
– Даси мені строфант?
– Ти, Талса, міг би сам строфанта наїстися і не турбувати мене! Але тепер вже пізно. Ти отримаєш те, що хочеш. Ти заснеш і помреш уві сні. І спробуй тільки не з’явитися, а, тим більше, що-небудь робити без мене!
«Так вона що, зовсім з глузду з’їхала!?», – зітхнула Анаріель. У свідомості заметушилися думки: «Що робити?!».
– І не спізнюйся, – жорстко кинула Сабадель. Зашелестіли кущі, мабуть, вона пішла. По всьому, пішов і Талса.
Анаріель сиділа кілька миттєвостей, ні на що не зважуючись. Але потім продерлася крізь кущі назад, на південну стежку. Піднявшись на сухе дерево, вона помітила Талсу – він йшов в сторону прайду; Сабадель з ним не було. «Напевно, пішла в іншу сторону».
– Талса! Талса! – вона голосним шепотом покликала його. Той спокійно обернувся. Анаріель дивилась на нього, і нічого, абсолютно нічого не видавало того, що він мить тому домовився зі своєю смертю!
– О, це ти, Анаріель. Чому не спиш? – буденно запитав він.
Їй раптом стало не вистачати повітря, а серце вискакувало з грудей.
– Я всюди шукала тебе! Куди ж ти пропав? І батьки хвилюються про тебе!
– Ні-і, неправда. Вони звикли до моїх нічних гулянь, – махнув Талса лапою. – Ти що, бігла?
– Можна сказати і так! – кинула вона, і раптом потекли сльози струмками. – Бігла! Ось і прибігла!
– Анарієлі, ти чого… – він миттєво обійняв її, сховавши у гриві. – Що трапилося?
– Що з тобою, Талса? Що з тобою таке? Ти ж сам не свій, я ж бачу!
– Хотілося б і мені знати… Припини, не треба плакати… Чого ти так хвилюєшся?
– А то ти не розумієш?! Невже ти не розумієш, чому?! – і Анаріель раптом навіть вкусила його шию; звичайно, це було несильно, люблячи.
– Я… Анарієлі… Моя добра Анарієлі…
Досить слів, вони жалюгідні, вони безсилі. Талса дивився в її очі, повні сліз, і розумів, наскільки щире її почуття, і неважливо, як воно називається; Талса думав, що не любить, і не зможе знайти нескінченно віддану, щоб віддати свою любов; але виявилося, що він не бачив, нічого не помічав навколо. «Який ж я дурень!», – думав він, цілуючи її спочатку в шию, потім щоку, потім все ближче, ближче… Анаріель вчепилася кігтями в плече Талса, ніби боялася, що він втече, пропаде; і ця легка біль була найприємнішою з усіх, яку Талса відчував в житті.
Але смерть чекає його, і він буде боягузом, якщо не прийде завтра, після заходу сонця; він запам’ятає на все недовге життя нещадний погляд Сабадель. З шамані не жартують, і не жартують з такими речами.
– Анарієлі, життя моє… Послухай…
Талса відчув, як вона піддається, стаючи абсолютно м’якою; в такому випадку вибору не залишається, все відбувається само собою, і ось вона вже на траві, а Талса зверху. Тепер погляди і дихання ближче, тепер увесь інший світ примарний і нереальний.
– Не хочу нічого слухати. Це останнє, що я хочу робити зараз.
«Ні, ні, ні… Ні, не можна. Зі мною покінчено, а їй ще жити… Що ж з нею тоді буде?… О прокляття, я таки повний дурень!», – думав він, вдихаючи її запах. Він зводив з розуму.
– Моя Анаріель, я йду. Завтра я повинен піти.
– Куди? – ніжно муркнула вона. – Забудь. Я не хочу. Не йди.
– Від мене вже нічого не залежить.
– Нісенітниця. Ти – Талса. Від тебе залежить все, я знаю це.
– Ні…
– Куди ти зібрався? Навіщо?
– Неважливо. Неважливо…
Він встав. Анаріель дивилася на нього так, що Талса зрозумів, що не знайде краще левиці на світі. «Але що ж я наробив?! Ну то й нехай!».
– Нехай! – люто мовив він, навіть не помітивши, що це були думки вголос.
– Талса, мій Талса… – підійшла вона до нього, потершись о шию.
Його лапа дуже-дуже ніжно пройшла шлях від її шиї до плеча. Вона муркотала.
– Обожнюю тебе, моя Анаріелі… Вибач мене, я занадто дурний.
Талса почав віддалятися. Кожен крок був неймовірно важкий.
– Талса, не йди. Ні сьогодні, ні завтра… Прошу тебе! – вона стояла позаду, і Талсі її силует здався безвихідно самотнім; він всією душею відчував її страждання.
Подарувавши їй прощальний погляд, він пішов. Як він ненавидів себе в ці миті! «Я не тільки розірвав сам себе, але й ні в чим не винну Анаріелі залишив страждати! Який ж я був сліпий; як же вона любить мене, і як же відчув її я!».
Талса не пам’ятав, як дістався додому. Всі вже спали. Всупереч звичаю, він ліг зовсім недалеко біля входу, і постарався заснути. Нічого не виходило, але десь аж під ранок його все ж здолав сон; снилися йому фантасмагоричні, страшні речі: темна, глибока вода, в якій він тонув; потім виявилося, що це кров; якісь дрібні істоти накидалися на нього, намагаючись зжерти; снилися темні водоспади.
Його розбудила мати:
– Добрий ранок. Чого це ти біля входу ліг?
Побачивши її, син прийшов в жах. «Так це ж моя мати. Що буде з нею, якщо мене не стане?». Вчорашня ніч і розмова з Сабадель здавалися хворим маренням. Мабуть, вся ця гамма думок і емоцій чітко проступила на його морді, тому як Шілана злякано запитала.
– Сину, тобі погано?
Він натягнуто посміхнувся і поспішив її заспокоїти:
– Ні, ні мамо, все добре.
Шілана дуже недовірливо подивилася на нього і хотіла щось сказати, як тут підійшов Наксар:
– Здороу, Талсіще! Скільки можна спати?
– Скільки можна тобі говорити, щоб ти не називав брата цим прізвиськом?
– Мам, ну чого ти, справді?
Суровий погляд Шілани.
– Добре, я не буду більше. Пішли поп’ємо.
– Пішли, – погодився Талса.
– Коли вони йшли, Наксар раптом легко штовхнув брата плечем:
– А я чув все, хе-хе.
– Що ти чув?! – різко подивився на нього Талса.
– Добротний ти вчора ляпас дав Уллару. Я сміявся. Вже весь прайд знає. Ходить подряпаний, весь в ганьбі. А я знав, – Наксар зупинився і урочисто підняв лапу, – що він жебрак гривою боягуз.
– Ага, – протягнув Талса, думаючи зовсім про інше.
– Ганьба просто на весь Союз. Краще відразу зі скелі кинутися.
– Ага, – злобно відгукнувся Тласа. Спрацювала актуальна і неприємна асоціація.
Вони прийшли до водопою.
– Брат, послухай. Ти будеш відмінним конунгом. І знаєш що – я тебе люблю, дуже люблю, – щиро мовив Талса, коли Наксар почав пити. Мабуть, того торкнули навіть не слова, а том, в якому вони були сказані. Наксар припинив пити, здивовано втупившись на брата.
– Чого це ти?.. Брат, ти також для мене найкращій у світі. Послухай, я дійсно не знаю, чому все так. Чому конунгом буду я, а не ти. Якщо…
– Наксар, мені все одно. Ти навіть уявити не можеш, як мені все одно.
Вони стояли один навпроти одного: Талса смертельно серйозний, Наксар посміхався до вух.
– Я тобі розповідав?
– Що саме?
– Іду в прайд Веларі післязавтра, – по-свійськи підморгнув Наксар.
– Це навіщо?
– Ділана… Ділана… – всміхався він.
– Ну треба ж. Це ви під час ради зблизилися?
– Ага. Все, малюк, вона моя. Чудна левиця.
– Ого навіть так.
«Так ось навіщо вона приходила разом з батьком», – подумав Талса. Задоволений Наксар продовжив пити. Талса стояв, спрагу він не відчував; привітався з кількома знайомими, побажав удачі мисливській групі. «Жити не так уже й погано», – подумав він, спостерігаючи за зграєю грифів, які далеко-далеко кружляли в небі.
Він відчув холодний і вологий дотик до лапи.
– Ти подивись. Я давно її такою не бачив, – тихо сказав Наксар, злегка киваючи головою направо. Талса подивився туди.
Там була Сабадель, яка йшла до водопою. Як тільки Талса її побачив, так і зрозумів – вона не забула, о ні. Це повернуло в жорстоку реальність. На лівій щоці Сабадель були три смуги чорної лінії, на шиї теж; вона стримано привіталася з групою левиць, які переглянулися за її спиною. Весь її урочисто-похмурий вигляд говорив Талсі, що вчорашня розмова не була сном.
Талса розглядав шамані. Вона неспішно підійшла до води, довго дивилася на своє відображення, а потім повільно перевела погляд в його бік. Талса поклявся витримати її погляд; він вперше бачив, щоб у Сабадель були такі безжально-холодні очі. Хто зна, чим би все закінчилося, якби його не відволік Наксар.
– Вітаю, Сабадель, – голос несподівано захрип.
Вона кивнула, не мовлячи нічого у відповідь.
– Я ось хотів запитати…
– Ти готовий? – запитала вона таким тоном, що Талса зрозумів: якщо він скаже «Ні» або «Я передумав», то тут же буде обдарований презирливим поглядом і словами «Так он яка твоя рішучість». Ну ні. Сміливість на межі безумства. Леви своїх рішень не змінюють!
– Готовий, – нічого іншого Талса відповісти не міг.
– Не передумав?
– Анітрохи. Я хотів тільки запитати: але що буде, якщо дізнаються, що сталося?
– Ти можеш уявити. Ніхто радіти не буде, – Сабадель подивилася вдалину, причому якось незвично: вона майже повністю відвернулася від Талси.
– Я не про те. Якщо дізнаються, що ти допомагала мені?
– Не про те турбуєшся, – все також дивлячись в нікуди, відповіла Сабадель. – Краще думай, у кого просити прощення, з ким хочеш прощатися.
Вона знову глянула на Талсу. Все той же холодний погляд.
– Добре, – відповів він.
Годі й казати, що Анаріель теж не спала і цю ніч. На відміну від Талси, вона не змогла і очей зімкнути. Вона навіть і не здогадувалася, що здатна так довго плакати. Повернувшись до прайду лише під ранок, вона тихо лягла біля мами, і думала, думала, думала…
Вихід є. Потрібно переконати Сабадель не робити цього.
– Анаріелі, вставай, сьогодні наша черга, – це мама будила її на полювання. Вона не помітила, що дочка не спала.
– Мам, я не можу.
– Це чому ж? – запитала мати, і було зрозуміло з тону:
«Звичайно ж, ти підеш»
– Не можу, і все.
– Тобі погано? – співчутливо запитала мама, поклавши їй лапу на спину. Адже Анаріель ніколи не хитрувала, не намагалась уникнути полювання.
– Мам, я не можу, не можу, не можу. Коли завгодно, але не сьогодні.
– Але хто буде заганяти?
– Не знаю, нехай поставлять когось, – роздратовано махнула хвостом дочка.
– Але що я скажу Камалі?
– Мам, скажи, що я хвора.
– Але ти не хвора!
– Мама! – викрикнула Анаріель так, що всі сплячі під деревом прокинулися, а хтось навіть скочив з переляку.
– Ну, ти що собі дозволяєш? Тихіше, – суворо прошепотіла мати, гнівно блиснувши очима.
– Сьогодні у мене дуже, дуже важливі справи. Дуже.
Не в силах більше перебувати тут, відчувати здивовані погляди, Анаріель кинула коротке:
– Я – пити.
І пішла.
Побродивши на самоті, вона пішла до Сабадель, коли сонце вже піднялося дуже високо. Вона знайшла шамані в її печері. Та несла в зубах величезний панцир черепахи, і, мабуть, кудись зібралась йти.
– Сабадель? Можна поговорити з левицею?
Шамані поставила панцир на землю і нагострила вуха:
– Звичайно.
– Будь ласка, нехай левиця зрозуміє мене правильно. Я знаю про те, що Талса задумав. І я знаю, що він просив допомоги у левиці.
Було видно, що Сабадель вражена:
– Звідки? Він тобі сказав? – в глосі було непідробне здивування.
– Ні, я вчора підслухала вашу розмову. Знаю, це низько, але я не про те. Будь ласка… Нехай левиця відрадить його! Я вчора намагалася, але марно. Не треба нічого йому давати! З ним буде все в порядку, чесно, йому просто потрібно більше часу! Не треба вбивати його…
Анаріель благально дивилася на шамані. Та мовчала дуже довго, і видно було – в ній відбувається неабияка внутрішня боротьба.
– У шаманів є зобов’язання, – зітхнула вона. – Якщо Талса цього бажає, і все вирішив, то я повинна. Немає вибору для мене. Вирішувати йому. Якщо я відмовлю, то він кинеться зі скелі і помре болісною смертю.
– Нехай левиця забуде зобов’язання, благаю!
– Не можу.
Тоді Анаріель перегородила шлях, в повному розумінні слова.
Сабадель зіштовхнулася з нею.
– Тоді я не дам цього зробити, – зло мовила вона. – Тільки через мій труп.
– Я ж кажу: тоді він придумає щось інше. Я намагалася відрадити його, але марно. Єдиний спосіб запобігти цьому – переконати Талсу відмовитися від свого задуму.
Тихо заричавши, Анаріель втекла геть. Вона низько стелилася по землі, як на полюванні, і повторювала собі під ніс:
– Яка ж вона тупа! Які ж ці шамані тупі! Адже вона може щось зробити! Ну нічого, не все так погано…
Трохи заспокоївшись, вона сіла. Навколо була густа трава, повністю приховуючи її. Анаріель раптом згадала, що в такій траві вони грали в хованки, намагаючись знайти один одного по слідах і запаху.
«Потрібно знайти Талсу, негайно!»
Вона, після довгих пошуків і розпитувань, таки розшукала його у Східних скелях. Він не один, з ним була мати, Шілана. Вони про щось спокійно розмовляли, сховавшись в тіні великого каменя.
– Вибачте, будь ласка… Талса, можна з тобой поговорити? – схвильовано сказала Анаріель. Це було досить безцеремонно: порушувати розмову левиці конунга та її сина, але нічого іншого не залишалося.
– Чи не могло б це трохи почекати? – з явним невдоволенням мовила Шілана.
Талса цього і боявся. Він боявся цієї розмови. Він бажав побачити Анаріель, але не знав, що буде говорити.
– Мамо, я зараз…
Вони відійшли далеко в сторону, в гай густих чагарників і низьких дерев. Талса почав першим:
– Вибач, прости мене Анаріель…
– Я знаю, що ти задумав. Я чула вашу розмову.
– Яку розмову? – почав невміло прикидатися Талса.
– Талса, навіщо? Чому ти шукаєш смерті?
Він все зрозумів: вона знає.
– Тобі Сабадель розповіла?
– Ні, я підслухала вашу розмову.
– Так буде краще…
– Кому краще? Тобі? Чого ж тобі не вистачає? – її очі блищали.
Талса обійняв її.
– Занадто пізно.
– Та нічого не пізно! Так що ж ти, насправді? Ніхто не хоче щоб ти йшов! Я не хочу, Талса.
– Я люблю тебе, – Талса хотів сказати якусь іншу дурість, але раптом вийшло це.
– І я люблю тебе, мій Талса! Навіщо ж тоді? Невже тобі все одно?! Ти ж тільки що розмовляв з мамою!
– Я хотів запам’ятати її…
– Дурень! Прокляття, який же ти дурень! – емоції переповнювали її.
– Дурень… – погодився Талса. – Але рішення вже прийнято.
– Це через те, що ти не можеш стати конунгом, так?
– Ні, ні, мені все рівно.
– Тоді шо ж трапилося?! Чому ж батько не захотів поставити конунгом тебе?
– Анаріель, я не знаю, мене це не цікавить, я і не хочу їм бути!
Анаріель зашепотіла йому на вухо.
– Обожнюю тебе! Забудь про це, мій Талса…
Він обійняв її так сильно, що у неї перехопило подих. Він обожнював її і ненавидів себе.
– Моя Анаріелі, вибач мене. Але я буду боягузом, якщо відступлю назад. Навіщо тобі боягуз… Я прийняв рішення. Все зайшло занадто далеко.
– Так зміни його! – вона вчепилась в нього кігтями, на цей раз болячіше.
– Ще древні говорили, що це…
– Прокляття ж, не можу цю нісенітницю слухати, – вона різко відсторонилася від нього. – Трафилося ж мене закохатися в такого дурня! Так тобі просто все одно! – Талса на все життя запам’ятав цю люблячу лють її вологих очей.
– Анаріелі, стій…
– Іди! – вона, звичайно ж, не мала цього на увазі. – «Я лев, я все вирішив…». Які ж дурниці! Який же ти дурень, не можу більше! – Анараель раптом взяла і втекла, одним стрибком сховавшись в кущах.
А Талса так і сидів з відкритим ротом. Це був повний крах, повний кінець. «Після такого вже точно не живуть!». – подумав він з щирою ненавистю до своєї суті.
Він в тумані повернувся до матері, якось проводив її додому, і пішов на Східні скелі. З одного боку була скеля, з іншого – пологий схил. Талса заліз по ньому на край обриву, висотою стрибків двадцять. Не хотілося нікого бачити, ні чути. Він так і сидів, на краю; прірва спокушала, але інстинкти були безвідмовні, він би навряд чи стрибнув.
«А я думав, що нерозважливо сміливий. А як же. Чи піде сміливий лев до шамані, щоб померти, заснувши від гидоти, яку йому дадуть? Я все перетворив в якісь дурниці і фарс…».
Світ здавався вкрай яскравим, багатим на життя, соковитими фарбами.
«Все ж… Сабадель поводиться дивно… Втім, ти чого хотів? Щоб вона з тобою носилася, як з левеням?».
Він перевернувся на спину.
– Чи хочу я вмирати? – запитав він когось.
І замість нього тут же тихо відповів:
– Гієна його дери, ні ж.
Закралася думка: «Може, Сабадель помітить, що я не хочу вмирати?». Але Талса гнав її. Він нічого їй не скаже. Він не боїться. Це буде ганьбою. Крім того, він вже і так зіпсував все, що тільки можна зіпсувати. «Смерть – завжди гідний вихід. Так говорив Манаул. Я лев Союзу, і син конунга. Так, і тільки так змивають дурість і ганьбу». Ще з давніх часів самогубство в Союзі не вважалося ганебним, скоріше навпаки, відважним вчинком, що згладжує провину і показує дух.
– Геть сумніви, – дивився він на сонце, яке невблаганно червоніло, йшло до заходу. – Квітка життя в прірву? Легко! – з цими словами він дійсно скинув, тільки не квітку, а дрібний камінчик, оскільки квіток поруч не виявилось.
Він хотів прийти раніше Сабадель, але не вийшло – та вже стояла біля гострої скелі, як і домовлялися. Талса буденно підійшов, немов вони збиралися піти разом на прогулянку, і мовив:
– Я тут.
Вона сиділа з закритими очима, а перед нею лежав панцир черепахи. Але що в ньому, Талса не бачив, так як він був прикритий великим листом хум.
– Ну що, приступимо? – фальшиво-весело запитав він.
Сабадель відкрила очі.
– Не передумав?
– Ні.
– Що ж. Я дуже сподівалася що ти передумаєш. Але рішення лева – це рішення лева. А у мене є обов’язок шамані. Пішли, обійдемо скелю.
Вона дуже обережно взяла в зуби панцир, і вони обійшли скелю.
– А там точно для мене вистачить?
– Вистачить на трьох таких, як ти.
Талсі здалося, що йому все це сниться – настільки дивною була вся ця ситуація. Сабадель скинула лапою лист геть. Талса подивився на вміст: це було щось дуже густе, зелене, але занадто огидно не пахло.
– І що з цим робити? – задав він дурне запитання, прекрасно розуміючи, що.
Повчальним тоном, наче розповідаючи про самі звичайні речі, Сабадель мовила:
– Все це треба з’їсти. Боляче не буде. Ти просто незабаром захочеш спати, а потім заснеш.
Вона нахилилася, понюхала, і навіть спробувала на смак цю кашу. Мабуть, все було так, як треба, бо вона додала.
– І ніколи більше не прокинешся. Страшна смерть, і ворогу не побажаю.
– Чому? – недовірливо запитав Талса.
– Тому що ніхто не боїться власної смерті, але боїться переходу з життя в небуття. І цей перехід буде у тебе довгим, дуже довгим. Твоя свідомість буде повільно згасати, як сонце, – вона кивнула в бік заходу, і її очі блиснули вогнем. – Очікування смерті гірше самої смерті. Крім того, ти будеш помирати в повній самотності.
– Тебе поруч не буде? – голос Талси зрадливо затремтів, але він відразу ж зробив вигляд, що закашлявся.
Шамані похитала головою.
– Ні. Це дуже особиста справа.
Талса не знав, що сказати. Сабадель терпляче чекала, злегка похитуючи панцир з боку в бік.
– До речі, ти поїв? – раптом запитала вона, і питання було таким несподіваним і простим, що Талса відразу навіть не зрозумів, що вона має на увазі.
– Ні, я сьогодні взагалі не їв. Голодний, як слон. А що?
– Так, нічого… Ну давай.
І Талса пішов назустріч смерті.
Сабадель не дала йому з’їсти все.
– Досить, – мовила вона, коли залишилася ще добра половина, і відсунула панцир в сторону. Талса відійшов, прислухаючись до себе. Потім раптом приліг.
Раптово вони почули шелест і тріск, разом нагострили вуха. Швидкою риссю, озираючись на всі боки, бігла Анаріель. Помітивши їх, вона тут же опинилася і їх компанії:
– Значить, ти таки зважився! – наскочила вона на Талсу.
– Анаріелі, лиши. Тобі нема чого на це дивитися. Зі мною все скінчено. Забудь про мене.
Сабадель уважно дивилася то на неї, то на нього.
– Ну ні. Сабадель, левиця не дасть йому цього! – вона дивилася на панцир так, ніби хотіла його загризти, як якусь здобич.
– Він вже це зробив, – шамані торкнула лапою Талсу. Але говорити це було вже нема чого: Анаріель і так помітила, що морда у Талси вся в цій зеленій штуковині.
Вона втомлено плюхнулася на землю, зло дивлячись на Сабадель від низу до верху.
– Тоді ми помремо разом! – тихо мовила Анаріель.
Рішуче, сильно відштовхнувши шамані, і швидко вижлуктив все, що залишилось.
– Не давай їй нічого! – закричав Талса, але було пізно.
Він вражено дивився, як Анаріель вилизала насухо весь панцир зсередини. Завершивши, вона з величезною силою мисливиці пнула його в бік. Той видовищно полетів прямо в густі, колючі як дикобраз, зарості.
– Ой, та навіщо ж панцир-то?! Як я діставати його буду?! – заголосила Сабадель, встаючи. Панцири були річчю вкрай рідкісною, цінною, передавалися з покоління в покоління.
Анаріель дивилася на Талсу; вся її мордочка була в цій зеленій, густій, солодкій штуковині. Почав німіти рот. Ця каша була солодкою на смак, з якимось дуже гірким присмаком, але нічого особливо неприємного собою не представляла.
– Саабадееель! – знову закричав Талса, прям як його батько, піднімаючись. – Дай їй щось, негайно! Вона отруїлася!
– Ну що я їй дам? – незворушно відповіла та, обтрушуючись. – Нема нічого такого, що могло б врятувати того, хто з’їв цю отруту.
Встав і Талса. Анаріель підійшла до нього. Вони дивилися один на одного, ошелешені, слабо розуміючи, що трапилося.
– Ти весь зелений, – раптом мовила вона та злизала з нього все те, що залишилося на його морді.
– Ти теж, – Талса послідував її прикладу.
Вони сіли один біля одного, і почали дивитися по сторонах, не знаючи, як бути далі.
– Що ж… – сказала Сабадель. – Виходить, ви підете вдвох.
– Сабадель, зроби що-небудь, благаю! – швидко підбіг він до шамані.
– Нічого вже не повернути.
– Але… Але… Прокляття! Анаріелі, чому ж?!
Вона нічого не говорила і тільки дивилася на нього.
– Але навіщо ж, моя Анаріелі?.. Але навіщо ж… – закрив він лапою очі, і хитав головою.
Вона тихо відповіла:
– Я ж сказала: ми помремо разом.
– Там на трьох левів? – запитав Талса шамані.
– Саме так. Так що… – шамані зітхнула. – Залишаю вас наодинці. Виходить, така ваша доля. Я дійсно нічим вже не можу допомогти. До зустрічі.
– До зустрічі, – повторив за нею Талса. Анаріель нічого не відповіла, тільки припала до нього.
І Сабадель якось дуже швидко пішла, як ніби зникла. Стало тихо, дуже тихо. Вечірні цвіркуни вже намагалися щосили перекричати один одного. З’явилася на небі найперша зірка.
– Слухай, а чого вона сказала «до зустрічі»? Вона що, відвідувати нас буде там? – Талса багатозначно промовив «там» і повільно підняв праву лапу до неба.
– Не знаю… Талса, що ми наробили? – сказала вона з нотками переляку, і ще сильніше притулятися до нього. – Мені страшно.
– Це що ж ти наробила… – мовив він сумно, вилизуючи її шию. Його теж гриз страх, але він меркнув перед тим більшим занепокоєнням щодо вчинку Анаріелі. «Якби не я, нічого не було б…».
– А як ти думав? Я люблю тебе. Якщо ти йдеш, то куди подітися мені? Я за тобою. Що мені залишалося? – цілком серйозно, щиро сказала вона.
– Я навіть не знаю, що сказати, моя Анаріелі. Я нічого не знав, я був сліпий…
– Все ти знав. Ти просто не любиш мене, ось і все.
– Я люблю тебе, клянуся!
– Тоді навіщо вирішив померти?
Талса знав, що відповісти.
– Тому що я дурень.
– Ось і я закохана в дурня.
Талса скупо заплакав, намагаючись це приховати.
– Це все вона… Знаєш, як-то вона дуже легко все це… Талса, напевно, це тебе хтось вирішив отруїти. А вона – шамані! Всяке може. Провернула все так, що ти сам захотів померти. Ось. Потрібно було її здати конунгу, чого ж я раніше не подумала, – прогарчала вона.
– Ні, я не думаю, – відповів Талса, хоча і не дуже впевнено.
– Але неважливо. Я піду з тобою, куди б ти не пішов.
Довгий, довгий поцілунок, на який обом не вистачило дихання… Потім вони почали розглядати світ, невелику скелю, біля якої грали ще левенятами; небо; минаюче сонце; один одного.
– Анаріелі, ти найліпша в світі левиця. Ти найкраща, немає краще, ти бездоганна, ти ідеальна, – говорив він, в плавному безладді цілуючи її щоки та очі. Вона муркотала, просто слухаючи його.
– Талса…
– Так.
– А коли все станеться?
– Не знаю. Сабадель сказала, що я просто засну, а уві сні помру.
– Тебе на сон хилить?
– Ні.
– Просто я хотіла знати, скільки в нас часу.
Анаріель потерлася об його шию, і він прекрасно зрозумів, про що вона. Але коли Талса спробував встати на лапи, то зрозумів, що у них навряд чи щось вийде. Стояти-то він міг, але коли намагався зробити крок, то зрозумів, що просто розучився ходити. Зате легкість в рухах була просто сноподібною. Коли він подивився на скелю, то спочатку йому здалося, що вона крихітна; але через мить вона стала величезною. Талса не міг виконати повсякденну річ – сказати, на якій вона відстані.
– Анаріель, я ходити не можу, – це було перше, що прийшло на язик. Йому здалося, що говорить він неймовірно довго; а сама мова вимагала значних зусиль.
Вона теж відчула щось, тому як і сама спробувала встати.
– Так. І все розбігається.
Талса і Анараель, не змовляючись, лягли один біля одного набік, очі до очей. Він дивився на неї, і відірватися не міг. Анаріель була настільки приголомшливо красивою, що якби йому запропонували лежати так вічно, то погодився б вмить. Не думаючи.
– А ти знаєш, Талса, вмирати зовсім не страшло, – раптом мовила вона непідробно радісним тоном.
«Саме так!». Те ж усвідомив він.
– Тааа, – протягнув він. – Так, так, так. А я ось… зрозумів.
– Я знаю, що ти зрозумів.
– Сабадель таки мене отруїла. Це все вона! – урочисто проголосив Талса, і ці слова чомусь наповнили його безмежною радістю.
– Вона, – так само радісно відповіла Анараель, та потерлася об нього всім тілом.
– Але нам все одно, – мовив Талса, ловлячи ейфорію від її присутності і тепла.
– Все одноооо!- радісним повторенням відгукнулася вона.
Думки були кришталево чистими і зрозумілими, повністю самодостатніми і цілісними. «Смерть – це приголомшливо», – радісно подумав він, провалюючись кудись назад і вниз, та ще при цьому шалено обертаючись; це захоплювало. Він відчув, невідомо як, що Анаріель щось повідомляє, і він відразу зрозумів, що саме: вона хотіла поділитися ейфорією.
Він опинився в якомусь темному просторі; це була сяюча темрява, приємність перебування в якій не знала меж. Потім він перестав сприймати що-небудь візуально, немов у нього ніколи і не було очей; вже не було навіть темряви, а він відчував себе величезним, як весь світ. І це було дуже добре.
Потім Талса став плоским. Бути нескінченно плоским на всі боки виявилось ще краще, ніж бути просто величезним. Як не дивно, він відчув своє «Я», він навіть думав, але зовсім по іншому, ніж зазвичай. Він анітрохи не турбувався про Анаріель, бо знав – вона всюди, вона навіть частина його самого, а тому її неможливо втратити.
Зір, якщо можна це назвати, знову повернулося. Тепер він був у якомусь білому-білому просторі, скоріше, навіть печері, яка тяглася вперед в нескінченність; стінки були живими і переливалися. «Це, напевно, дорога в інший світ», – подумав він, і тут же почав летіти по цій нескінченній печері з неймовірною швидкістю. Відчуття польоту було приголомшливим; Талса знав, що колись, дуже давно, він точно так же летів. Хоч він і не запам’ятав, де і коли, але впевненість в цьому була безмежною.
Раптом Талса відчув її, він відчув Анаріель. Вона летіла разом з ним, збоку, і була сліпучо-білою; Талса вже давним-давно забув про решту світу, немов він так летів всю вічність, але чудово пам’ятав про неї.
«Анаріель, ми летимо!», – сказав він їй, правда, не словами, а немов смисли слів перетікали від нього до неї.
Вона відповіла чимось на зразок таким:
«Дуже-дуже рада бути з тобою тут!».
Раптом Талса зі страшним ревом помчав вгору (хоча до цього не було ні зверху, ні знизу). Про Анаріель він абсолютно не турбувався, бо точно знав – вона не може нікуди зникнути. Він знову опинився в сяючій порожнечі, але на цей раз його незбиране «Я» просто розвалилася на безліч дрібних, окремих частин; але було ще щось, що помічало цей розпад, і той, кого називали Талса, зрозумів – в ньому є щось вічне і незмінне. «Мене тепер дуже багато. Але все ж я залишився самим собою», – бездоганно чітко подумав він.
Ці дрібні забавні «Я» спілкуються між собою, і Талса по черзі ставав то одним, то іншим, а то взагалі ніким не ставав.
«Його отруїли», – говорило одне.
«Так, його отруїли», – погоджувалось друге.
«Що тепер буде?», – верескливо запитувало третє.
«Талса буде назавжди»
І так було дуже довго; потім Талса просто провалився в стан повної бездумності, і бачилися якісь химерні пейзажі, візерунки, круглі камені і безліч інших речей. Талса найпростішим зусиллям міг обертати їх, додумуючи щось, а то і придумуючи своє.
Потім він почув шум, який злякав його; нічого з попередніх дослідів не лякали його, але ось цей шум… Він то вщухав, то наростав з новою силою. Перед очима виникло безліч червоних, величезних каменів; У тому числі перебувала неймовірно величезна скеля. Талса довго і напружено спостерігав цю картину, лякаючись цього ритмічного шуму, поки раптово не усвідомив: скеля – це невеличкий камінець, який мирно спочиває на червоному піску, піщинки яких він прийняв за великі камені; лякаючий шум був звуком його ж дихання. «Я, виходить, лежав і дивився на них».
Талса повернувся.
Лев перекинувся на спину. Сліпуче синє небо з тьмяними зірками, найлегші хмари. В голові абсолютно порожньо, ніби там вітер. Голова крутилась, але якось навіть приємно. У саванні починався новий день, сонце тільки-тільки починало сходити. Талса схаменувся: а де Анаріель? Думка про те, що вона, можливо, не повернулася, повалила його в невимовний жах; тут же спливли з пам’яті події минулого дня. Він різко встав на лапи (руху, як і раніше були легкими і повітряними, але чомусь стояти на лапах не хотілося, крім того, з’явилася дивне тремтіння по всьому тілу), та побачив її зовсім поруч, в стрибку.
Талса повільно підійшов. Він лизнув її щоку, і та тут же заусміхалася, обнявши його лапами і простогнав щось абсолютно невизначене, але страшно задоволене.
– Анаріелі?
– Ммммм… Головне – це літати! Головне… – мирно посміхаючись, неймовірним голосом говорила вона.
Він ще раз поцілував її. Нарешті, вона поглядала на світ, сонно та невизначено.
– Талса, це ти? – з радісним подивом запитала Анаріель.
– Так я.
– Ми, напевно, живі…
Талса вважав це припущення розумним, озирнувшись навколо.
– Я теж так думаю, – почухав він за вухом.
– Тоді не йди, мій Талса, будь зі мною, мій хороший лев, – муркнула вона, а далі почала легенько кусати його за вухом, ніби хотіла з’їсти. Талса трохи не збожеволів. Він не думав, що така проста річ може бути настільки приємною.
Так вони і пролежали, не кажучи ні слова, лише насолоджуючись один одним, дуже довго.
– Що ж все-таки сталося? – запитав Талса.
З найлегшій безтурботністю юної левиці Анаріель відповіла посмішкою:
– Та яка різниця.
Але Талса вже перейнявся цим питанням і вдарився в роздуми. «Ми живі. Це чудово, і це раз. Ми пережили… тааа… це два. Значить, або Сабадель дала недостатньо отрути (тут Талса подумав про те, що отрута була розділена на дві частини), або ж… ніякої отрути не було». Талса все розмірковував, і раптом здригнувся від несподіванки, відчувши м’який дотик.
Це була Сабадель.
– Добрий ранок! – мовила вона, і сіла, схиливши голову набік.
– Доброго, – розгублено сказав Талса.
– Сабадель? Що це було?.. Ми таке бачили, таке! Я летіла, ми летіли… Політ! – Анаріель показувала лапами, яким безмежним був цей політ, і продовжувала блаженно посміхатися.
Очі у шамані хитрі-хитрі, і Талса зрозумів – це вона, це все вона… Сабадель не отруїла його, немає, вона зробила з ним щось зовсім інше, нереальне; це було настільки добре, що Талса засміявся.
– Так, що це за жарти? Що левиця дала нам? – він чомусь вирішив взяти строгий тон, що несказанно потішило шамані.
– Всі питання потім, потім. А ти що, не радий моїм жартам? – дуже уважливий погляд в очі, подарований шамані, змусив Талсу дивитися на червоний пісок під його лапами.
– Це найкращий жарт з усіх в моєму житті.
– Тоді за мною… Так, обережно… Анаріелі, не бійся, іди.
– Земля гойдається. І щелепа тремтить, – поскаржилася вона. – Як же йти?
– А мені подобається, забавно так, – сказав Талса, високо піднімаючи лапи. З’явився дурний страх, спіткнутися об щось, і впасти. Сабадель явно веселилася, спостерігаючи за ними. Він йшов впевненіше, а у Анаріель справи йшли гірше: вона ступала повільно і з побоюванням.
– Куди ми йдемо? – поцікавилася вона.
– До струмка.
– Але я не хочу пити! – примхливим тоном маленької левиці сказала Анаріель.
– Ми не пити йдемо.
Вони швидко прийшли до струмочка, який весело протікав серед густих трав савани; вода в ньому завжди була чистою, навіть в сезон дощів, коли він розростався в невелику річечку. Впадав він в озеро, яке і було основним водопоєм, а випливав зі Східних скель; і, за переказами, коли струмочок перестане з неї текти, то доведеться прайду Хартланд, який раніше, дуже давно, називався прайдом Мелаї, покинути ці родючі землі. Ім’я «Хартланд» йому дав перший підкорений їм прайд Юніті, на стародавній мові. Прайд Мелаї всіляко викорінював давню мову, але, як не дивно, назва на ньому стало основним. Мало хто пам’ятав колишнє ім’я прайду, а тим більше ніхто не вживав. Значно пізніше володіння древньою мовою почали вважати шляхетністю та інтелекту.
Струмочок в останні дні став дрібніше – видалися посушливі дні. Сабадель йшла вгору за течією; незабаром вона досягла мети – маленького озерця зі спокійною водною гладдю. Це – острівець спокою, прямо посеред швидкого потоку.
Під час їх подорожі Анаріель явно перебувала в піднесеному стані духу: вона наспівувала всякі дитячі пісеньки і мисливські пісні; розповідала Сабадель і Талсі про політ «в тому сяючому світі», як вона висловилася; мовила загадкову фразу: «Так добре бути ніким, тоді відчуваєш себе дуже повним»; зізналася раз п’ять Талсі в любові, і їй відповіли взаємністю.
– Отже. Як ви себе почуваєте? – тоном наставниці запитала Сабадель, зупинившись.
Талса щиро відповів:
– Прекрасно.
– Я тішуся з того, що жива, а решта… А решта такі нікчемні дрібниці, що навіть подууумати смішно, – мовила Анаріель і почала пити воду, всупереч твердженням, що пити не хоче. Сабадель непомітно, крадькома підійшла до Талси.
– Ти як? – тихо запитала вона, пошепки.
– Добре. Будь ласка, чи будуть будь-які пояснення? – так само тихо сказав Талса.
– Потім, це потім… Я бачу, ти цілком відійшов, а вона ще не дуже. Щелепа тремтить? Лапи? – Сабадель пильно дивилася йому в очі, і чіпала за щоку, за гриву, за лапу.
– Лапи немає, а щелепа є трохи. Ніби озноб пробирає.
– Добре.
– Заради предків, Сабадель – що це було? Це не отрута?
– Звичайно ні, мій Талса. Сабадель, яка так любить хорошого Талсу, швидше отруїться сама.
– Та, я…
– Всі розмови про це потім, – вона прикрила йому рот лапою і обережно озирнулася. Анаріель, вже не пила, але була щосили поглинена найцікавішою справою – розгляданням власного відображення у воді.
– Сабадель! На це варто поглянути! – раптом радісно мовила Анаріель, не відриваючись від свого відображення. Жестом Сабадель змусила Талсу прилягти, хоча той і рвався підійти до своєї левиці, і підійшла сама.
– І що ж там?
Анаріель чіпала лапою водну гладь, спостерігаючи розходивши хвилі і кола.
– Ось. Це я, – вказала вона на своє відображення. – Ось якщо я буду неспокійною, з безліччю дурних думок, – вона почала турбувати воду лапою; її відображення, віддзеркалення Сабадель і неба розпливлися, – то хіба я зможу що-небудь розуміти? Сабадель розуміє мене? – Анарієль несамовито шукала погляд шамані, бо не могла цілком висловити те, що хотіла сказати.
– Ще й як розумію, моя Анаріелі. Я тебе попрошу дещо, можна?
– Звичайно!
– Сиди тихенько і закрий очі.
Анаріель згідно кивнула. Шамані змочила лапи, і поклала їх до її вух. Левиця здригнулася від несподіванки. Потім Сабадель повторила те ж саме, тільки тепер уже це було за вухами. Потім шия, потім щоки. Так тривало досить довго.
Раптом Анаріель щось згадала. Вона без дозволу відкрила очі, і кинулася на груди шамані:
– Нехай Сабадель мене простить за вчорашню поведінку! Я знаю, що вона нас не отруїла, вона допомогла нам… Я не могла знати, що все так буде!
– Ну що ти, перестань. Все добре. Ідіть, – лизнула її щоку шамані.
Так вони і йшли разом, Талса і Анаріель, настільки близько, наскільки це взагалі можливо. Спочатку їм зустрівся один з яскарлів – це молоді леви йшли вправлятися в боротьбі. Всі стримано привіталися з Талсою; їх проводжали здивованими поглядами. Потім їх зустріла невелика компанія старших левиць, серед яких була мати Анаріель; вона злилася і турбувалася через раптову пропажу дочки.
– Де це ти бродиш? Я вже братів на пошуки посилала! – намагаючись звучати якомога суворіше, запитала вона. Хоча всі, обмінявшись багатозначними поглядами, зрозуміли, де і навіщо.
– Мамо, я гуляла з Талсою, – дуже просто відповіла Анаріель і приникнула до нього.
Мати була збентежена і розгублено запитала:
– Всю ніч?
– Тааак. Всю ніч. Ми гуляли, – Талса лапою описав широке, від душі, півколо, – багато-багато, поки вкрай не втомились і не звалилися з лап.
Хтось зітхнув від чорної заздрості.
«Нахаба!», – із задоволенням подумала мати. Хто з левиць не мріє про таке.
Подальше мовчання було незграбним для левиць – ні мати, ні вони не знали, що сказати; але Талсі і Анаріелі було все одно, вони вже жили в своєму непорушному світі, де немає місця жодним дурницям. Талса побажав їм вдалого полювання (хоча ті й не збиралися на полювання), і вони розійшлися.
– Я хочу їсти. Ні. Я хочу гамати. Точніше жерти. Я не їв два дні, – мовив Талса, відчувши неабиякий голод.
– Піймаю для тебе що завгодно, мій Талса.
– Не треба, Анаріелі, не треба, хороша…
Увечері, після обіду і сну, вони прийшли в печеру конунга. Не тому, що у них була якась особлива мета, немає; просто тепер вони і не думали розлучатися, якщо в цьому не було потреби. Талса пішов до батьків, і за ним пішла Анаріель.
Шілана сиділа, статечно думаючи про своє, як раптом зайшла ця пара.
– Мамо привіт.
– Вітаю, о Шілана. – Ухилилася перед левицею конунга Анаріель. Вони сіли поруч з нею. З Шіланою сталося те ж, що і з мамою Анаріель – вона розгубилася від такої безпосередності.
– Еммм… – хотіла якось почати Шілана, з якимсь підозрою розглядаючи Анаріель. Ні, вона не примкнула до Талси в цей раз (не варто забувати про пристойність), але її погляди і жести говорили самі за себе. Талса і Анаріель сиділи в найменшому проміжку між собою, їх хвости сплелися, а лапи були поруч.
– Мам, ти вибач, що я пропадав всі ці дні. І взагалі, що я себе дивно вів. Мені потрібно було владнати деякі справи. Мам, це Анаріель. Ти її, звичайно ж, знаєш. І вона буде… – тут Талса хотів сказати «моєю левицею», але передумав. Він хотів, щоб це було дійсно вагомо: -… буде зі мною до кінця наших днів.
Шіліна тільки запитала:
– Талса, ти впевнений?
– Мамо…
Вони подивилися один на одного.
– Ми любимо один одного більше, ніж життя, – сказали вони в унісон. Талса і Анаріель не домовлялися раніше. Так просто було.
– Я впевнений в цьому навіть більше, ніж в тому, що живу, – додав Талса, і лизнув щоку Анаріелі. Вона не залишилась в боргу.
І материнське серце, яке знає, де брехня, а де бездоганна істина, відразу повірило, що це саме так, і ніяк інакше. Тиха радість наповнила душу Шілани.
А як же Сабадель? Спочатку вона покликала на допомогу кількох левенят, і вони з радістю допомогли дістати з колючого полону дорогий для неї панцир. Потім вона усамітнилася в своїй печері, роздумуючи про те, що трапилося; правда, багато надумати вона не встигла, адже до неї прийшла Аміна, яка дуже невдало вибила зуб на полюванні. Сабадель допомогла їй вгамувати біль і відпустила. Потім знову заглибилася в роздуми, але виходило лише: «Ось як воно все вийшло…».
А на наступний день до шамані прийшли Талса і Анаріель, та попросили все розповісти. Сабадель не стала приховувати.
Коли Талса звернувся зі своїм страшним проханням, то вона спочатку хотіла переконати його, вважаючи, що це не буде важко. Шамані розуміла всю дурість і миттєвість пориву молодого лева. Але коли той розвернувся, почав йти, то Сабадель зрозуміла; Сабадель не кинула Талсу.
Вона, пообіцявши йому допомогти, з раннього ранку почала робити те, про що Шамані не говорять, але знають – нарале, вона ж суміш жовтенького насіння вокангі, вимоченої у воді, дрібно-дрібно пережованої кори ібогі і соку цукрового очерету, щоб перебити бридкий гіркий смак насіння. Ібога і воканги Сабадель запасалася кожен сезон, оскільки вони швидко приходили в непридатність, хоча вона не робила і не приймала нарале вже років чотири, а насіння і кора цих низьких дерев ні на що більше не годилися, і росли у важких місцях у вологому лісі. Але так вже повелося: у всіх шамані в засіках має бути те, що може добре труснути свідомість, збити його з місця, дати трохи вогню. Ось воно несподівано стало в нагоді; Сабадель воно було ні до чого, тому як вона більше не шукала суті цього світу.
Але ось для Талси знадобилося.
– … я робила нарале цілий день. Дуже боялася, що насіння вже зіпсувалося, і нічого не вийде. Взагалі ж, був момент, коли подумала, що ідея зовсім погана.
– Це коли я прибігла? – запитала Анаріель.
– Ні, ні. Навпаки, тоді я зрозуміла – це те, що треба. Вам, напевно, було дуже цікаво разом…
Вони згідно закивали.
– Ось бачите. Я хотіла, щоб Талса відчув дурість вчинку, і те, що світ, створений ним самим, примарний і нереальний, як і будь-який світ… Я подумала це, коли зустріла Талсу біля водопою. Намагаючись бути безжалісною, але не виходило; в якийсь момент навіть очі довелося відводити: вони могли мене видати. Мене терзали думки, що все може бути тільки гірше…
Сабадель розповідала і розповідала. Анаріель засипала її запитаннями про те, де вона літала, що це за світ, як так сталося, і інше, і інше, і інше.
Закінчивши розповідь, шамані встала.
– Тільки тссс, нікому не слова. Все-все між нами. Добре?
– Так, – разом відповіли вони, і вкусили себе за праві лапи в знак мовчання.
І шамані пішла до Східних скель. Вона, сама того не відаючи, прийшла до того ж обриву, де вчора був Талса, сповнений думками про смерть, і дивилася на захід.
Адже шамані знають, що сутінки – це час сили.
«Я мала намір йому допомогти, чисто і щиро. Вийшло, так як вийшло…». Вона думала, що у неї слабкий намір і погана воля.
Але все виявилося не так.
– Намір. Намір… – закривши очі, мовила шамані Сабадель, яка одного разу жила в прайді Хартланд.
2009 р.mso