Істина в очах

Ганнібал привозить Вілла за місто. Великий самотній особняк височіє на скелі перед самісінькою пащею океану. Заворожлива, моторошна краса стихії так само вабить і лякає, як і Лектер. Не дивно, що він обрав саме це місце.

Вілл виходить з автівки і озирається. Нарешті він спокійний. Нарешті не боїться присутності Ганнібала. Дідько, Ґрем багато чого віддав би, щоб бути тут, із доктором, на краю світу, подалі від людських очей.

Тільки це було зараз важливо.

Вони спинилися на краю скелі. Ганнібал дивився вдалечінь, а Вілл вивчав його вишуканий профіль, прямі лінії носа, м’які штрихи губ, блиск багряно-карих очей.

– Ти побачив щось, чого раніше не бачив? – питає Лектер, відчувши пильний погляд на собі.

– Тебе, – відповідає профайлер, – таким, який ти є.

– І як враження?

Ґрем мовчить. Йому важко висловити ці багатогранні, багатошарові почуття, що наклалися одне на одне, утворюючи складний градієнт, де одна емоція плавно переходила в іншу. Від недовіри до прихильності, симпатії, страху, неприйняття, ненависті, до розуміння, поваги.

До любові.

Чому це усвідомлення прийшло так пізно?

Їхні стосунки могли б скластися інакше. Чи є ще шанс усе виправити?

Вілл вирішив спробувати. Він вже нічого не втрачає.

– Ти прекрасний.

Ганнібал, щиро здивований такою відвертістю, теж розглядає чоловіка навпроти. Того, кого хотів би бачити поруч завжди. Вони так довго дивляться один одному в очі, що, здається, минула вічність, перш ніж Лектер каже:

– Мені подобається інтонація, з якою ти вимовив ці слова. Ти смакуєш їх і бажаєш передати цей смак мені. І я відчуваю смак правди, з якою ти нарешті змирився. Ти переді мною такий, яким маєш бути – агнець, що став левом, знявши непотрібну шкіру невинності.

Вілл розуміє прихований зміст так чітко, як би Ганнібал казав усе прямо. Від завуальованої похвали голова йде обертом. Хочеться впасти перед доктором на коліна і шанувати його, як шанують древнє божество.

Та найбільше Ґрем хотів того чого ні разу не наважувався попросити – поцілунка.

– Я відштовхнув тебе три роки тому, – говорить профайлер, – гадав, без тебе буде краще.

Дивиться на губи Ганнібала.

– Знаю, – вимовляє Лектер, очікуючи, що скаже Вілл далі.

Той трохи помовчав, збираючись із думками. Глянув на Ганнібала – проникливо і впевнено. Тепер Ґрем бачив його із заворожливою чіткістю, без викривлень і вуалей таємниць. І він хотів цього чоловіка.

– Відштовхнув, бо зрозумів, що прийняв тебе, – зізнається Вілл, опускаючись на коліна, – я прийняв тебе ще тоді, коли ти увігнав у мене ножа, бо побачив, що ти відчуваєш до мене. Я прийняв тебе, коли вбив Рендала Тіра. Я прийняв тебе, як у церкві приймають причастя христове, стаючи із ним одним цілим. Я розумію тебе, як ніколи досі, і через призму розуміння тебе приймаю і себе. Ганнібале, якщо ти приймеш мене… якщо зможеш прийняти… я буду тільки твоїм.

Лектер заплющив очі й слухав співрозмовника, як слухав би вишукану оперу. Тоді підійшов до Ґрема, чий благальний погляд пронизував наскрізь. Простягнув руку й погладив неслухняні кучері. Потягнув за волосся, змушуючи профайлера підняти голову й не відводити погляду.

– Ти зараз такий слухняний, Вілле, – каже Ганнібал, втішений зізнанням, – я хочу слухати тебе ще і ще, бо ти нарешті — відкрита книга. Ти ж маєш що сказати?

– Вони хочуть, щоб ми вбили Червоного дракона, а тоді щоб я вбив тебе.

Лектер схиляється до Вілла. Губи майже торкаються губ. Ґрем машинально розтуляє вуста, готовий відчути дотик Ганнібала. Та той лиш питає, не дозволяючи поцілувати себе:

– А чого хочеш ти?

Вілл мимовільно облизує губи, зігріті чужим диханням.

– Покінчити з драконом. І зникнути з тобою, – відповідає профайлер, – я не хочу більше вбивати тебе, Ганнібале. І відпустити самого не хочу. Бо не зможу жити без тебе…

Лектер накриває його губи своїми, бо вже сам не в змозі стриматися. Відчуває тихий стогін і посміхається. Вілл хоч і змінився за ці роки, та все ж з Ганнібалом він податливий і ніжний. Як м’ясо ягняти – соковите, м’яке – що тане у роті, коли його смакуєш.

– Ти такий відкритий, – шепоче доктор, – щирий і відвертий. Хочеться вивчати все те у тобі, що я пропустив за ці роки. Як далеко ти готовий впустити мене, Вілле?

– Ти можеш ввійти куди хочеш без перешкод, – каже Ґрем, котрий від похвали готовий був розчинитися у Ганнібалові. Все так і мало бути, бо вони — одне ціле. – Взяти моє тіло і розум…

– Я візьму всього тебе, – обіцяє Лектер, а очі його загораються від безлічі думок. Ґрем здригається від солодкого передчуття. – А зараз, Вілле, ми дочекаємося Френсіса і знищимо його. Я хочу тобі показати, яке це задоволення – полювати вдвох.