Інші грані сприйняття Героя

–Багато часу минуло, Джуліане. – холодно промовив Шіро.
Він стояв посеред темної печери, яку тьмяно освітлювали фосфоресційні кристали. Їх холодне сяйво виривало з пітьми силует Джуліана – його давнього друга, що, за іронією долі, став втіленням усього того, що Шіро відкинув.
–Отже, ти здолав вже шістьох Слуг та забрав їх класові картки. – констатував Джуліан. – Та задля перемоги у Війні Святого Граалю цього замало.
–Поверни Мію! – проігнорував його слова Шіро.
–Таким чином я зраджу людство. – захитав головою Джуліан. – Ти ж бо знаєш, Еміє. Вона – ключ до порятунку людської раси від неминучої загибелі.
Обличчя Джуліана поступово похмуріло, як і вся атмосфера довкола хлопців. Втім Шіро аж ніяк не був задоволений такої відповіддю.
–Мене це не турбує. Я прийшов сюди за своєю сестрою, і я заберу її!
–Еміє! – лице Джуліана спотворилося. – Я не дозволю твоїм сентиментам знищити світ! Вона – виконавець бажань, інструмент для порятунку світу!
–Вона моя сестра! – випалив Шіро.
Джуліан затремтів від гніву.
–Я навіть посміятися з цього не можу! – вигукнув він. – Твоє рішення… Ти справжнє зло!
–То он як ти вважаєш… – пробурмотів Шіро.
–Якщо Мію не виконає свою функцію, то загинуть усі, кого ти знаєш та любиш! Лише злодій здатен на таке піти!
Шіро опустив погляд. На обличчя його впала тінь.
–Кого я люблю? – прошипів він. – І це кого ж?! Кіріцуґу вже загинув, вперто слідуючи цій же меті! А Сакура… Сакура, що я кохав…
Перед його очима вона постала у всій своїй красі. Ніжна й прекрасна. Дівчина, милішої усмішки, що завжди була доброю й м’якою. Та, що неодмінно сумувала по ранам Емії… він кохав Сакуру. Кохав усім серцем… та вона..
–Твої шестірки вбили її! – випалив Шіро. – І тепер… лише Мію… лиш заради сестри я можу жити!
–Ти ніяк не змінишся… – безсило видихнув Джуліан. – Це все було задля….
–Одного разу мене вже намагалися переконати в тому, – перервав його Шіро, – що принести в жертву одного заради щастя більшості – це правильний шлях.
Лице Шіро сховалося в тіні. І лише його очі гнівно палали золотистим полум’ям. Очі, перед якими постав образ його батька – Емії Кіріцуґу, тієї самої людини, чия віра в той далекий ідеал перетворила його самого на машину. Виконавця, що своїми руками вб’є цього одного. І його прийомний син – Шіро, якого він урятував, не міг підвести свого героя…
Не міг, та навіть знаючи, що смерть Мію стане порятунком не просто для більшості, а для всього людства… Шіро не міг перетнути цю межу…
–Вибач, Кіріцуґу… – видавив він. – Я зраджу твої ідеали. Заради Мію…
–Ти воїстину зло… найгірше зло у світі! – заревів Джуліан.
–Ти і сам такий же. – відповів Шіро. – Вірніше, ти інша версія мене. Якби я пішов шляхом Кіріцуґу, то ані скільки не відрізнявся б від тебе.
–Не смій казати так, наче знаєш мене!
–Ти знав про рідну сім’ю Мію? – проігнорував Шіро. – Як і мене, їй дав притулок Кіріцуґу. Хоча він і зробив так з бажання врятувати світ. Та сім’я Сакацкі – протягом всього свого існування, вони оберігали таких дітей, як Мію. Вони могли забажати всього: багатства, чи панування світом. Та все, чого вони бажали – це щастя для своїх дітей!
Шіро підіймав тон.
–Для мене Кіріцуґу – герой. Той, хто жертвував меншим задля більшого, врятував мене та надав прихистку. І єдиним його бажанням був порятунок. Зберегти якомога більше життів. – Шіро рушив вглиб печери. – В свою чергу Сакацкі пожертвували усім заради своїх дітей. Без виключень.
–Що ти верзеш?! – проричав Джуліан.
–Тож, якщо слідувати їх шляхом, означає бути злом, – Шіро порівнявся з колишнім другом, – то я радо стану ним!
Емія Шіро, що зрадив ідеали свого батька, пройшов повз Джуліана, що буде слідувати їм до самого кінця…
–Роби, що хочеш… – видавив Джуліан. – Навіть з усіма зібраними тобою класовими картками, твоїх сил не вистачить…

***

Шіро дістався кінця печери – величезного куполоподібного приміщення, у центрі якого розміщався п’єдестал з вівтарем прямих ліній. На ньому лежала маленька дівчинка у довгій чорній сукні.
–Мію! – вигукнув Шіро, щойно побачив її, та кинувся до сестри.
–Що?! – дівчинка була вражена.
Востаннє вона бачила брата пронизаним щонайменше десятком мечів і абсолютно точно вмираючим!
–Чому ти тут? Нащо ти прийшов?!
Шіро нарешті дістався вівтаря і постав перед сестрою в повний зріст. Навіть тепер його тіло було вкрито шрамами та ранами. Одяг вже давно був непридатний. Втім ось він – стоїть в єдиному кроці, лиш простягни руку. Стоїть та щасливо усміхається…
–Що за дурне питання, Мію? Я прийшов урятувати тебе…
–Але ж… – поникла дівчинка. – Ти знаєш, для чого мене забрали ці люди. Ти знаєш, що я тут для того, чого ви з Кіріцуґу бажали… для чого ви мене врятували…
Та Шіро лиш сумно усміхнувся.
–Кіріцуґу не має жодного відношення до цих людей. Як і я… я прийшов сюди з єдиною метою. – він дістав з кишені залишків куртки стопку карток. – Я переміг у цій Війні та приніс усі сім карт, щоб врятувати тебе. Я не дам принести тебе в жертву! Адже ти моя сестра.
Слова Шіро принесли тепло до Мію. Її брат прийшов по неї. Не по виконавця бажань, а за своєю сестрою. Втім…
–Ні! – Мію затято потрясла головою. – Я тут задля того, щоб виконати ваше з Кіріцуґу бажання!
Шіро поник головою. Саме так, це було абсолютною правдою. Спасіння, порятунок – це таке прекрасне дійство, що заради нього одного Кіріцуґу відкинув в самому собі людину та людське щастя. І Шіро, що так захоплювався своїм батьком, бажав лише, аби його бажання збулося і більше нікого не довелося рятувати… то була утопія для Кіріцуґу. Та далека утопія, що здавалася Шіро такою прекрасною…
Втім ціна, яку вона потребувала…
–Мію… ти знаєш, чого ми прагнули… – Шіро зам’явся, підбираючи слова. – Задля чого тебе урятували… та я не можу зробити цього. Я не принесу в жертву свою сестру!
–Я знаю! – Мію кинулася в обійми брата. – Я знаю… та… Та ти не будеш щасливим, поки страждатиме світ!
Мію знала мету свого існування. Знала свою феноменальну силу та безсилля. Знала, для чого Кіріцуґу надав їй прихистку. Знала, що Шіро продовжував справу батька та захищав її для цього моменту. І знала, як страждає її брат від цієї мети. З її очей бризнули сльози.
–Ні. – захитав головою Шіро. – Я знайду інший спосіб. Я ні за що не піду тим шляхом, що призведе до твоєї смерті. Я ніколи не дозволю тобі страждати.
Паршивий з мене герой… – сумно всміхнувся він.
–Ні, ти!.. – тільки но почала Мію, та її перервав холодний високий голос.
–Твоєму бажанню не судилося збутися.
Шіро різко розвернувся та побачив у дальньому кінці печери високу дівчину. Обличчя її було наче вирізано з мармуру та вираз був не менш холодним. М’яку шкіру вкривали криваві татуювання. Ноги та руку вона ховала за блискучими золотими обладунками.
–Підробці, на кшталт тобі, що проскочила у Війну Святого Граалю, судиться лише безславна загибель.
Шіро поглянув на картки, що тримав у руках. Перша з них, із зображенням лучника, була обгорілою та бляклою.
–То он воно як… – пробурмотів Шіро. – Виходить, підробка. – він підняв очі на дівчину. – Отже ти в нас справжній Арчер?
Його слова залишилися без відповіді. І Шіро знов повернувся до сестри.
–Зачекай, Мію. Я зараз розберуся, та ми підемо додому. – він спробував усміхнутися дівчинці, та вийшло занадто натягнуто.
Шіро дав їй шість карток, залишивши собі ту саму, підроблену картку Арчера. Ту, з якою пройшов усю Війну. Він рушив до свого супротивника, на ходу активуючи картку. В єдину мить обривки його одягу зникли, а на їх місці виник чорний бойовий костюм з червоним плащем.
Мію, стискаючи картки, безсило спостерігала, як її брат іде на смерть заради своєї сестри. Відмовившись від щастя, відкинувши цілий світ, він іде на смертний бій, лиш заради її порятунку…
«Не треба, брате… – мовчки благала вона, не в змозі промовити жодного слова. – Будь ласка, повернись…»
Мію глянула на картки в своїх руках. Вони містили енергію всіх переможених Майстрів, що були вбиті Шіро. Цієї енергії не вистачить, аби виконати бажання Кіріцуґу. Та її вистачить на дещо менше. І, дивлячись на рішучість свого брата, Мію перейняла її. Вона прийняла своє рішення.
–Дивно, що ти зумів інтегрувати цю картку. – холодно промовила дівчина в золотому обладунку. – Вона була лише високоякісною підробкою. Втім тобі вдалося покликати Героїчного духа, наче зі справжньою карткою.
–Я теж не до кінця розумію, втім… – в руках Шіро засяяла мана, – щоразу покликаючи Арчера, протягом усієї Війни, я відточував наші здібності. Я вдосконалив свій власний Героїчний дух. Перейняв його стиль бою, звички, навички. Щоразу, моє тіло було одержиме Героїчним духом Емії.
Шіро зняв з голови бандану, що з’явилась разом із плащем. Світло впало на його посивівші локони волосся та темні шрами на обличчі – сліди магії.
Класові картки було створено для цієї Війни. Кожна з них містила в собі образ душі героїв. Артур Пендрагон, Геракл, Кухулін… але ця фальшива картка не повинна була працювати. В ній не було жодного Героїчного духа. Однак вона потрапила до рук людини-підробки. До рук парубка, що запозичив усе в своєму житті. Його ідеали перейшли йому від Кіріцуґу, його зброя – це копія. Його магія – це копіювання, підроблювання. Сама концепція картки зіграла на руку Шіро. З нею він спромігся покликати Героїчний дух Емії – самого себе з вірогідного майбутнього.
За іронією долі, картка-підробка здолала решту Героїчних душ своєю ідеєю.
–Не варто зазнаватися, фальшивко. – зарозуміло відрізала дівчина. – Нехай перед тобою пали ці смерди, та істина така, що проти Короля героїв вийшла звичайна люди з плоті й крові.
–Справжня картка Ґільґамеша? – промовив Шіро та посміхнувся. – Задовго тямиш, Королю. Звичайна людина з плоті й крові? – обличчям та руками Емії забігли магічні схеми. – Перед тобою справжня імітація Героїчної душі!
–Жодна імітація не здатна порівнятися із справжнім скарбом…
Та вона не встигла закінчити, адже поза спиною Емії піднявся потужний стовп світла. Шіро озирнувся слідом за Королем героїв та побачив, як Мію чаклувала на шістьма картками.
–Ні! – викрикнув Шіро. – Зупинись, Мію! Не роби цього!
Він кинувся до сестри. Його швидкість перевищила звук і навіть його крик не встиг дістатись сестри раніше самого Емії. Втім навіть так Шіро не зумів наблизитись до сестри. Стовбур сяйва просто відкинув парубка в сторону. Удар був такої міці, що Шіро миттю втратив свідомість. І останнє, що Шіро почув, були тяжкі думи Мію:
«Знайди інший спосіб врятувати світ… а я… я чекатиму на тебе…»

***

Сейбер блискавкою увірвався в двері, як його одразу ж уразив різкий та неприродний вихор, ледь не збиваючи його з ніг. Вітер рвав на шматки королівське вбрання під срібними обладунками, а каптур злетів із голови, відкриваючи золотисте волосся лицаря.
Сейбер приклав усі свої сили, аби пройти крізь цю містичну бурю. Ледь відкриваючи очі, він бачив, як його Майстерка – Саджьо Манака, схилилася над монументальною золотою чашею та з любов’ю провела долоню її краями. Буревій наче зовсім не турбував її. Манака озирнулася до несвідомої дівчинки, що лежала на жертвенному вівтарі.
–Вже час, сестричко моя. – лагідно прошепотіла Майстер.
–Манако! – заволав Сейбер, перекрикуючи бурю. – Негайно припини це, Манако!!!
Дівчинка озирнулась на голос та засяяла щасливою усмішкою.
–Мій принце! – вигукнула вона й буря миттю вщухла. – Ви прийшли!
Вона кинулась в обійми до Сейбера, та лицар відштовхнув її й рушив до вівтаря.
–Мій принце? – розчаровано та прикро промовила Манака.
Та Сейбер не звернув на її слова жодної уваги. Він був повністю поглинутий вивченням стану сплячої дівчинки. Переконавшись, що її фізичному здоров’ю нічого не загрожує, він тяжко та полегшано зітхнув.
–Принце! – розсерджено вигукнула Манака. – Я стільки вас чекала, стільки зробила задля вашої мрії, а ви так себе поводите? Поведінка, негідна лицаря!
–Манако. – суворо перервав її Сейбер. – Я тобі вже не раз казав, що у вбивстві людей нема нічого доброго! Пробудження Звіра не врятує Британію! Втім воно знищить світ!
–Але, мій принце! – не вгамовувалась Манака. – Це єдиний спосіб виконати ваше бажання! Велику чашу було створено заради цієї мети. Бути сосудом Звіра та виконати бажання переможця Війни…
–Годі! – вигукнув лицар. – Досить цієї маячні!
Сейбер рушив на Манаку. Він схопив її за плечі та люто струсонув.
–До біса цю Війну! Я не збираюся жертвувати світом задля когось одного! Нехай краще Британія загине, аніж розколеться увесь світ!
–Ви не розумієте, мій принце! – вигукнула Манака. – Це все заради вас! Чому ви не можете прийняти моє кохання?!
Очі її повнились сльозами горя, втім висловлювали дещо інше… лють… і гнів. Саджьо Манака завжди була такою. Сейбер, від самого поклику, із жалем та презирством виявим в ній цю рису. Божевільне кохання Манаки до лицаря змусило її перетнути всі можливі межі – від моралі, до принесення в жертву своєї власної сестри!
Сейбер ніколи не прийме таких почуттів. Як лицар, він клявся у вірності своєму Майстру. Але те, що вона збиралась зробити, руйнувало все в корені.
Безумство Манаки змусило її піти на пробудження великого Звіра Апокаліпсису. Це демонічне створіння не виконує бажання, як було обіцяно учасникам Війни, а приносить загибель та руїну…
Сейбер дістався останніх заходів.
–Я більше не прийму його! – випалив він. – Я розриваю свою клятву! – свою шляхетську гідність, гордість Короля лицарів, Сейбер пересилив їх усі. – Я не дозволю пробудитися Звіру! Що б не довелося принести у жертву…
Сейбер відступив на крок та підняв руку. Сяючи тисячами золотих зірок в руці з’явився величний клинок.
–Мій принце?.. – слабко спитала дівчинка.
Наступної миті шляхетний клинок опустився та пронизав її груди. З рани ринула темна кров, що залила священний меч. Кров закоханої дівчинки навіки окропила шляхетне лезо Екскалібуру…
Шокована Манака затремтіла і руки її сіпнулись до грудей, миттєво вкриваючись власною кров’ю. з очей вирвалися сльози.
–Мій… принце… – намагалася промовити Манака. – Чому…
Принижений, знечещений та вражений власним гидким вчинком Сейбер люто заплющив очі. З них рікою лилися гарячі сльози, що обпікали обличчя. Спрямований власним горем, Сейбер підняв маленьке тіло Манаки, зняв з клинка та кинув у вируючі чорні води Граалю. Скверна, що наповнювала чашу до країв, швидко пожерла тіло Манаки…
–Вибач… – із жахаючим болем прошепотів Сейбер.
Усе його тіло здригнулося, та вже не від емоцій – Майстерка Сейберу була мертва, і Героїчний дух – примара та фантом за своєю суттю, втратив джерело так необхідної йому мани. Час спливав!
Лише це та одна думка не давали лицарю покінчити із собою та кинутися у Грааль:
«Це все заради порятунку світу…» – твердив він, переконуючи у цьому самого себе.
–Як низько пав Артур Пендрагон… – нищівно прошипів Сейбер. – Правий був Мордред, зрадивши мене…
Зібравши останні краплі волі, Артур випустив з рук Екскалібур та підійшов до несвідомого тіла Саджьо Аяки, м’яко підняв її на руки. Шляхетний клинок розчинився у золотому сяйві. А занепалий Король лицарів з тілом маленької дівчинки на закривавлених руках рушив до виходу…

***

Сайджьо Ельза ховалась перед входом у печеру. Втративши свого Слугу, Майстерка Арчера більше не могла продовжувати свою участь у Війні. Але, враховуючи обставини та знаючи, куди він прямує, Сейбер вирішив взяти її з собою. Врешті решт, було необхідно комусь передати непритомне тіло Аяки.
Арчер зник вже досить давно, за мірками Війни, але очі Ельзи досі були на мокрому місці. Тремтючими руками, Сейбер передав дівчинку Ельзі.
–Тікай. Віднеси її у безпечне місце. Аби знищити Грааль, мені доведеться використати всю силу Екскалібуру.
Голос Артура тремтів, але погляд залишався твердим. Втративши свою Майстерку, він втратив і джерело так необхідної йому мани. Удар по Граалю буде останнім. Останнім, що закінчить цю Війну, та усі Війни Святого Граалю в принципі. Ця єдина думка тримала Героїчний дух на цій планеті.
–А Манака? – непевно спитала Ельза. – Що з нею?
–Мертва. – коротко відповів лицар. – Її тіло пожер Грааль.
Занепалий Король відвернувся, аби сховати сльози. І додав:
– Іншого виходу не було… – прошепотів він. – Поки Манака жива, я не в змозі знищити Грааль.
Сейбер люто кляв цей контракт та Командні заклинання, здатні в єдину мить поневолити Слугу. І Манака, як Майстриня Сейбера, як і кожен інший Майстер, володіла тими клятими мітками.
–Не кори себе, Сейбере. – тихо промовила Ельза. – Твоя Майстерка перетворилася на монстра. Ти вчинив правильно…
–Ні, це не так. – різко перервав її Артур. – Манака завжди була такою. Я не зміг того вчасно розгледіти… Але розірвати на шматки власного батька та принести сестру у жертву…
Часом мені здається, що навіть Морґана була добрішою…
–Ти зробив, що міг, Сейбере. – вже трошки впевненіше сказала Ельза. – Тепер залишилось зробити останнє.
–Так. – очі Сейбера запалали. – Час знищити Святий Грааль…

***

Сейбер повернувся до кімнати Граалю та вражено завмер. Перед золотою чашею стояв воїн у чорному вбранні та червоній плащаниці. Він простягав руку до клятого сосуду, що зненацька почав підійматися. Чоловік м’яко погладив поліровану поверхню чаші, коли почув зітхання Сейбера.
–Ти… – лицар вгамував тривогу та звернувся до раптового гостя. – Восьмий Слуга?
Втім тіло Сейбера напружилося, стаючи в бойову стійку.
–Слуга? – озирнувся незнайомець. – Не розумію про що ти. Я прийшов сюди за чашею.
Сейбер насторожився: «Ще один божевільний, забажавший темної його сили?»
Однак було щось дивне в цьому восьмому Слузі. Складалось враження, наче перед ним два брати-близнюки, що гармонійно доповнювали та повторювали один одного. Але був тут один воїн.
–Хто ти? – прямо запитав Сейбер. – Ти не схожий на звичайного Слугу… наче Майстер, поєднаний із своїм Героїчним духом…
–Емія. – коротко відповів незнайомець. – Героїчний дух Емія.
–Сейбер. – представився Король і додав. – Я не можу тебе пропустити.
–Ти збираєшся стати на моєму шляху, лицарю? – поки що Емія не піднімав голосу, та вочевидь було, що той час незабаром настане. Руки його напружилися. – Мені потрібен цей Грааль, і я візьму його!
Сейбер діяв блискавично. Тільки-но руки Емії сіпнулись, він покликав свій клинок та спрямував його вістря у груди Емії. Не зрушивши з місця, клинок підняв буревій, що здатний був розірвати людину в єдину мить. Втім Емія дійсно виявився щонайменше напівслугою.
Він відреагував на випад зі швидкістю, що перевершувала кулю, відстрибнувши від заповітної чаші.
–Я не дозволю тобі наблизитися до Граалю. Я закінчу те, що почав!
Два воїна повільно пустилися крокувати навколо чаші, посилаючи один одному похмурі погляди.
–Геть з моєї дороги, лицарю. – ледь стримуючи крик, промовив Емія.
–Ніколи. – різко відповів Сейбер. – Я прийшов сюди знищити цей клятий сосуд. Я втратив занадто багато, аби зараз відступити!
–Віддай мені цю бісову чашу, Сейбере! – викрикнув Емія. Він більше не міг стримуватися – його час також спливав.
–Ти нічого не знаєш про неї! – заволав у свою чергу Артур. Нерви його було на межі, як і мана. – Святий Грааль – зло! І його необхідно знищити!!!
–Мене це не турбує, якщо він виконає моє бажання…
–Якщо і виконає, – різко перервав його Сейбер, – то ціна буде непомірною!
–Та мені начхати! – відмахнувся Емія.
Супротивники продовжували кружляти довкола Граалю, поступово зближаючись. Руки Емії були міцно стиснуті, втім зброї при собі він не мав. У той час, як Сейбер був готовий в будь-яку мить підняти священне лезо Екскалібуру.
–Як ти не розумієш?! Ця чаша виконає твоє бажання!.. Але ТИ!.. – Сейбер жорстко ткнув пальцем в сторону Емії, – ти покладеш на жертвенний вівтар забагато! Невже твій Героїчний дух готовий пожертвувати життями тисяч… мільйонів!.. заради своїх амбіцій?!
–Амбіцій… – пробурмотів Емія, – колись і я страждав цим… бажанням урятувати всіх і кожного… кого б то не було.
–Тоді…
–Це призвело лише до смерті усіх моїх близьких. – похмуро продовжив Емія. – І лише Мію… лише моя маленька сестричка… лише її мені залишилось захищати!
Сейбер ледь не втратив концентрацію. Цей Героїчний дух… цей Емія був таким же, як і він сам.
–Не можна жертвувати тисячами життів заради однієї! – відчайдушно намагався достукатись Сейбер. – Так не чинять Герої!
Та це було марно:

–Начхати. – відрізав Емія. – Я пожертвую всім, я покладу будь-яку ціну, якщо це допоможе мені врятувати мою сестру! І ніхто не стане на моєму шляху! Навіть ти!

–Якщо ти так вирішив, отже ти мій ворог. – зітхнув Сейбер. – Я виконаю свій обов’язок!

Шляхетний клинок засяяв, а Емія здійснив єдиний ривок, що звів відстань між суперниками нанівець так заволав:

–Trace On!..

***

Із синьої магічної димки та блискавок прямісінько в руках Емії сформувалися два коротких вигнутих клинка – чорний та білий, Каншо та Бакуя. Швидкий змах і обидва мечі пронеслися в міліметрі від шиї Сейбера. Лицар ледве встиг ухильнутися. Та одразу ж контратакував. Золотий клинок злетів і зіткнувся із схрещеними у захисті парними мечами.

Це відбулося настільки швидко, що рухи супротивників буквально розірвали простір. Ударна хвиля від них рознесла стовбури, меблі та прилади, від яких повнилась печера, розчищаючи їм поле бою. Лише Святого Грааля, що так і продовжував здійматися догори, це не стосувалось.

Емія, продовжуючи рухатися, одразу ж розірвав дистанцію. Клинки в його руках розсипалися від єдиного удару. Викинувши уламки, він знов проголосив:

–Trace On!

В його руках з’явився довгий вуглецевий лук та срібний меч дивовижної спіральної форми. Сейбер з подивом дивився на цю комбінацію, втім Емія і бровою не повів. Він наклав клинок на лук, натягнув тятиву, і спіральний меч миттю витягнувся та звузився у стрілу. Спалахнула синьова, мана сконцентрувалась у клинку. Затріщали блискавки. Менш ніж за мить Емія націлив лук у груди Сейбера та спустив тятиву. Розриваючи простір та закручуючи його у вирву, спіральний меч рвонув до лицаря.

–Каладболґ ІІ! – випалив Емія.

Стягуючи простір під себе, Каладболґ ввібрав стільки магії, що вибухнувши, розніс п’єдестал, де стояв колись Грааль. Земля зайшлася ходуном, зі стелі посипалися шматки каменю та лавові сталактити.

Сейбер вражено витріщився на свого противника. Для людини, що лише наполовину стала Слугою, його сила була неймовірною. Будь який маг не здатен на щось подібне. Лицар підняв перед собою меч та приготувався до удару у відповідь.

Повітряний вихор обійняв Екскалібур, як просторовий – Каладболґ. І Сейбер кинувся на супротивника. Швидше ніж летить блискавка, він дістався Емії та випустив вихор за межі клинка. Розбурене повітря ледь не розірвало воїна в червоній плащаниці. Ледве-ледве Емія встиг викрикнути:

–Trace On!

Із синьої димки виринули прозорі пелюстки сакури. Такі великі, що утворили щит, здатний укрити самого Емію декілька разів. І такі потужні, що навіть не здригнулися від удару Сейбера.

Але довго він такий щит не протримав. Тільки но буревій скінчився, воїн у червоній плащаниці скинув щит, і ще до того, як той остаточно розвіявся, створив нову пару мечей – абсолютно ідентичних попереднім. Швидким та плавним рухом він виринув з-під щита та завдав потужного подвійного удару по лицарю. Цього разу чарівні клинки дісталися цілі, пробивши обладунки Сейбера та діставшись його плоті. З ран бризнула кров, втім Сейбер навіть уваги не звернув – він здійняв Екскалібур над головою та опустив його на голову Емії, швидше, ніж брязкіт пошкоджених обладунків досяг його вух. Схрещені клинки блокували удар, але тієї ж миті тріснули під натиском дворучного меча.

Люто вилаявшись, Емія відхилився в сторону та викинув мечі. Він одразу ж створив нові, та єдиним ударом золотого клинка Сейбер позбавився і ще одного з них. Лишившись з одним мечем, Емія лиш вклав у нього більше мани, зміцнюючи його. Ледве ухильнувшись від чергової атаки, він парирував наступну. За нею наступну, і ту, що йде за нею. Ковзними ударами, Емія відбивався від них усіх. Супротивники зійшлися у настільки швидкому обміні ударами, що жодна людина була нездатна розгледіти навіть їх рук. За час, що менший за секунду, відбулося понад півсотню зіткнень клинків.

Та в один момент золотий меч засяяв та розбив чорний клинок вщент. Ще один рух і груди воїна в червоній плащаниці пронизав палаючий біль та бризнула кров. Емія швидко оцінив свій стан – рана неглибока, та наступне влучання певно буде останнім. Він бачив у очах Сейбера жорстку рішучість. Він не зупиниться, аби дати ворогові перепочити. І Емія не мав права відволікатися на ниючий біль у грудях.

Ще одне закляття і в його руках сформувався новий клинок. Довгий дворучний чорний меч з кривавими візерунками та гардою-півмісяцем. Випромінював меч темну, похмуру енергію багряних, сапфірових та пурпурових барв. Стиснувши клинок міцніше, Емія кинувся Сейберові назустріч. Меч залишав за собою похмурий слід у самому просторі.

Порівнявшись із Сейбером, воїн у червоній плащаниці стрибнув та обрушився на лицаря разом з важким ударом. Та Сейбер парирував його, пропустивши Емію повз себе та полоснув по спині. Дійсно, Сейбер не жалів воїна – він бив потужно. Втім клинок лише ковзнув нею! Чорне вбрання розірвалось, як і шкіра під ним. Втім за плоттю виявились не м’язи, а складені один до одного сталеві клинки.

–Тіло із мечей? – вразився Сейбер. – Та хто ти такий?!

Втім Емія не давав відповіді. Ривком збільшивши дистанцію, він здійняв меч над головою та вклав у нього колосальну навіть для нього самого кількість мани. Клинок спалахнув багряним, сапфіровим та пурпуровим вогнем.

–Дідько! – Сейбер одразу зрозумів, що Емія збирається зробити та встав у нову бойову стійку. Його клинок засяяв та ввібрав золоту ману прямісінько з повітря. – ЕКС!..

Темні магічні візерунки проявилися лезом крізь ману, і Емія, опустивши клинок, заревів:

–ЕКСКАЛІБУР!..

–КАЛІБУР!!! – криком закінчив Сейбер.

–МОРГАН!!! – вторив його діям Емія.

Спадаючий темний клинок та золотий, що здіймався, вивільнили всю сконцентровану та тисячоразово посилену ману, породжуючи вибух, що розірвав стелю печери та оголив нічне небо, розігнавши хмари…

***

Емія отямився просто неба від тяжкого болю у всьому тілі. Насилу підвівшись, він тут же впав. Біль посилився, але все ще був стерпним. Емія озирнувся та побачив Сейбера, що сидів на камені та спустошеним поглядом спостерігав ширяючий Грааль.

–Ти не вбив мене? – голосом, що сів від частих криків, запитав Емія. – Чому?!

–Ти – неповноцінний Слуга. – не озираючись, відповів лицар. – А я не хочу вбивати дітей-невігласів.

–Що за маячню ти верзеш?! – розізлився воїн у червоній плащаниці.

–Та я все одно не віддам тобі Грааль. Цю чашу необхідно знищити.

–Він потрібен мені, щоб врятувати сестру!!! – випалив Емія, знов намагаючись підвестися. – Вона існує лише для виконання чужих бажань. Бути принесеною в жертву заради них! Тому я й прийшов сюди, у світ, де Грааль – лише чаша, а не чиєсь життя! Я використаю його замість сестри! Інакше загине планета!

–Ти так і не втямив? – Сейбер говорив спокійно, але вочевидь намагався стримати тремтіння. – Цей клятий сосуд не принесе тобі спасіння. Він здатний лише руйнувати. Світ, де наповниться цей Грааль, приречено на загибель. Та є й інший шлях…

–Що?! – пам’ять послужливо підкинула Емії останні слова Мію:

«Знайди інший спосіб врятувати світ… а я… я чекатиму на тебе…»

–Я допоможу тобі. – Сейбер підвівся та повернувся до Емії. – Втім я втратив Майстра і час мій спливає. Наш бій забрав у мене майже всі сили…

–Ти? Допоможеш мені? З якого це переляку?

–Ти не схожий на злодія. – просто пояснив Сейбер. – І я не можу кинути в біді цілий світ. Як твоє повне ім’я?

–Емія… Шіро…

Сейбер наблизився та проголосив:

–Я – Слуга лицарського класу Сейбер – Король лицарів, Артур Пендрагон! Емія Шіро, відповідай, чи будеш ти моїм Майстром?..