іноді

іноді

вона засинає у мене на грудях: сонна, мокра і дуже важка. після цього я довго лікую ребра, підставляючи їх по шматках. я вже знаю, як класти кістку і не ріжу так сильно пальці, але навіть на сотий раз, прибираючи крихти кальцію, я сумлінно рахую кількість і щоразу – не дораховуюсь. двадцять троє ребер на місці і одного немає.

поночі, коли тіні важкі густішають і стають як вино солодкими; коли ніч накидає тишу, мені чути: неповороткими, першоспробними хиткокроками хтось, крадучись, йде коридорами. я лежу у своїй кімнаті і подекуди – тільки подумки – називаю три тихі літери.

вони вдячні мені за це – всі вони, костурбаті й світлі, що ховають у тінь лице, зберігають у грудях кістку й носять чемно одне ім’я. я не знаю їх точну кількість, але першою

була я.