Ім’я моє – Тонгор.

Одне із багатьох міст древньої Лемурії. Квіти Амброзії та інших рослин, типу гостролистих кнаванів покривали лемурійські сади і ліса. Багатий на рослинний і тваринний світ, півострова був середокеанським раєм. Але навіть серед прекрасної, квітучої краси, завжди є точка сірого каменю на котрому може рости  лишайник. Цим самим камінь, і зливається з лісом. Так і зараз –  темна і затхла корчма, була тим каменем, що сірішав серед лісу. Вона була на одній із бічних, складнодоступних вулиць. Лабіринт із вуличок вів до її огидної та обшарпаної вивіски. “Млин”  Вся вона була прокурена дурманом із підлоги до стелі. Дим від трав, стелився по всіх закутках. В одному із закутків, ледве при тямі, спершись на стіну сиділа вона. Сильна, висока шатенка, обличчя якої, мало два симетричні шрами. Як нагадування, що вона є воїтелькою.  Волосся, сріблясте по своїй природі із червоними прожилками, спадало на її сильні плечі, всі в подряпинах від битви і поразки. Аромат обкурювальних паличок дістався до її носа і підбадьоривши її. Цей різкий аромат привів її до тями, на скільки міг. Валкірія розплющила очі і оглянула свої ноги і руки: закута у кандали, по руках і ногах. Колись їй довелося тікати, але тоді в неї була  більша свобода. І з нею тоді були інші валькірії, але зараз вона була тут одна однісінька. Аж раптом, двері кімнати розпахнулись і перед нею став підвипивший чолов’яга, котрий був вбраний в одяг місцевої варти: грубі, сині штани, тканну блакитну сорочку та шкіряний ремінь із такими самими сандалями,  а якщо зважати на герб, що був на його поясі, він належав до касти охоронців.

– Я бачив багато дівок, але валькірію бачу вперше! – його рот розкрився у дурній усмішці.

Дівчина відразу вскочила на ноги і приготувалася давати відсіч.

– Якщо ти, мерзенний виродку наблизишся до мене, то клянусь Гормом, ты поплатишся за це життям!

Схоже п’яний офіцер не чув попереджень дівчини і наблизився до неї. Це стало його фатальною помилкою. Як тільки він наблизився, то дівчина тут же оповила кайдани навколо його шиї. Вона була елітною воїтельницею і якби не зрада піратів Таракуса, то вона могла б і не бути корчмовою дівкою. П’яний офіцер намагався чинити спротив, але він був не рівним спражній валькірії. Низенький, товстенький із короткими руцями, він навіть не зміг відтягти від себе дівчину.

– Стій! – прокрехтів він. – Відпустиш, звільню від кайдан!

Тремтячими руками, він витяг ключа із кишені своїх брюк і простягнув його дівчині. Вона забрала ключа, відкинула чоловіка наче він був маленькою дитиною і зняла із себе кайдани. Після чого, всім тілом навалилася на шию охоронця. Він подивився на червону від злості дівчину, що притисла його шию:

– Запам’ятай нікчемо, ім’я моє – Тонгор! – прошипіла вона і силою своїх ніг, вивернула чоловікові шию так, що він лише здригнувся декілька разів і завмер.
Тонгор розуміла, що вона має тікати із цієї корчми.