Ілюзія

Він тримав її за шию, повільно стискаючи пальці, щоб ненароком не померла. Бо мертве дівоче тіло нікому не потрібно. Він хотів всього лиш показати Лілі, що трохи розізлився.

– Ти хоча б розумієш свою провину? Не можна мене ігнорувати, коли до тебе звертаюсь, навіть якщо ти сидиш в компанії своїх нафарбованих, тупих подружок. Ще раз таке повториться, і я буду жорстоким. Зрозуміла?

Лілі ледь кивнула головою. Її сукня – футляр кольору бордо була розірвана навпіл, тіло сильно тремтіло чи то від холоду, чи то від страху, на шкірі з’явилися сироти, через що старі синці набули яскравіших кольорів, а нові почали наливатися темно фіолетовим. Дівчина судомо хапала ротом повітря, щоб ненароком не втратити свідомість. Це б сильніше розізлило Джона.

– От і чудово. А зараз я тебе відпущу і ми спокійно підемо вечеряти. Але спочатку, будь ласка, зроби щось зі своїм обличчям, по ньому розвазюкалась твоя гидка кров. Також прошу тебе, приховати синці. Нам завтра йти на вечірку. Тому ти маєш виглядати красиво.

– А хіба ти не казав, що підеш сам?

– Ні, не хочу залишати тебе одну, – Джон ніжно пригорнув свою долонь до щоки Лілі. – Ти повинна бути зі мною, де би я не був.

Дівчина посміхнулась до чоловіка й пригорнулась до його тіла. Він міцно огорнув її своїми обіймами, які давали примарну надію на щасливе майбутнє разом.

Лілі та Джон, попри свої негаразди та своє минуле, все таки були щасливі удвох.